Реферат на тему:

Межа застосування показників граничності в неокласичній теорії ціни

Сьогодні в економічній неокласичній теорії надається вирішального
значення граничній корисності (цінності) і граничним витратам як таким,
що визначають ціни на товари і затрати на їх виробництво, попит і
пропозицію товарів на ринку, а також є базовими для визначення
оптимальних обсягів купівлі товарів споживачами та їх виробництва.

Однак у економічній практиці ціноутворення, формування попиту і
пропозиції і визначення оптимальних обсягів закупівлі і виробництва
товарів на підприємствах дані критерії використовуються мало.

Причинами такого становища є недостатнє обґрунтування змісту цих
критеріїв в теорії, складність їх застосування на практиці.

Дані критерії розроблялись багатьма економістами, а зміст їх в сучасному
трактуванні можна розглянути на прикладі економічних поглядів П.
Самуельсона.

У маргінальній теорії цінності, як складової частини неокласичної теорії
ціни, гранична корисність (цінність) визначається як додаткова
корисність (цінність) додаткової одиниці блага [6, с.426], а граничні
витрати – як додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці
продукції [6, с.450]. Відповідно до закону спадаючої граничної
корисності із збільшенням кількості товару його загальна корисність
підвищується, а гранична корисність зменшується по мірі задоволення
потреби [6, с.426].

Згідно з законом спадаючої віддачі поширення використання одного фактора
виробництва при незмінних затратах решти факторів веде до зниження
обсягу граничного продукту, вироблюваного за допомогою затрат даного
фактора, починаючи з певної стадії виробництва.

Граничний (маргінальний) продукт певного фактора – це додатковий продукт
або додаткове розширення виробництва, отримані в результаті збільшення
цього фактора на одну додаткову одиницю при незмінному значенні решти
факторів виробництва. Зменшення граничного продукту веде до прискореного
збільшення граничних витрат.

Згідно з маргінальною теорією гранична корисність (цінність) блага
визначає його загальну цінність і ринкову ціну, а гранична дохідність і
граничні витрати – рівень фактичних витрат на виробництво.

Наприклад, за К.Менгером міра цінності блага визначається значенням, яке
має задоволення потреби, найменш важливої у порівнянні з іншими
потребами, ще забезпеченими всією доступною кількістю блага [5,
с.105-106].

Е. Бьом-Баверк обгрунтовує “закон величини цінності речі”, згідно з яким
“цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі” [1,
с.279].

За А. Маршаллом гранична корисність товару є граничною ціною попиту на
даний товар. Якщо людина купує за рік 10 пачок чаю по 2 гр.од. за пачку,
а не 11 пачок, то це показує, що 11-та пачка не варта для людини витрат
на 2 гр.од., тобто 2 гр.од. за пачку чаю є для людини мірою корисності
чаю, його граничною корисністю, яка ставить межу його покупкам. 2 гр.од.
– це гранична ціна попиту на чай [4, с.158].

Маршалл обгрунтовує поняття граничної дози капіталу, яка лише
відшкодовує витрати на обробіток землі разом з прибутком землероба, не
приносячи надлишку для покриття ренти, та поняття граничної віддачі від
даної дози на межі обробітку землі [4, с.220]. При цьому винагорода
землероба буде у стільки разів більшою від граничної віддачі на граничну
дозу на межі обробітку, скільки доз він вклав. А все, що землероб
одержує зверх цього, Маршалл називає надлишковим продуктом землі.

У відповідності з законом граничної продуктивності Дж.Б. Кларка “Кожний
з робітників одержує… продукт праці кінцевого робітника (чи групи
робітників). Будь-яке суспільство дає всім робітникам в якості природної
винагороди стільки, скільки виробляє кінцевий робітник” [2, с.147].

Вважається, що в основі кривої попиту на товар лежить крива граничної
корисності (цінності), а в основі кривої пропозиції товару лежить крива
граничних витрат.

Так, І.Ковальов відмічає, що криві попиту і пропозиції показують зміни
граничної корисності і граничних витрат. Крива попиту виражає закон
спадання граничної корисності блага для покупця, а крива пропозиції
точно так же виражає закон зростання граничних витрат для виробника [3,
с.451-452].

П.Самуельсон зауважує, що криву граничної корисності можна ототожнити з
кривою ринкового попиту, а криву граничних витрат – з кривою ринкової
пропозиції за певних умов [6, с.429, 453], коли масштаби граничної
корисності і граничних витрат співпадуть з масштабом ціни, тобто коли
криві граничної корисності і граничних витрат виступають як критерії
максимізації, відповідно, одержаної корисності для споживача і
максимального прибутку для виробника.

Крім ціноутворюючої функції, гранична корисність (цінність) є критерієм
максимізації загальної корисності (цінності) при купівлі благ
споживачами. Граничні ж витрати є критерієм максимізації прибутку і
оптимізації обсягів виробництва для виробників.

Ціллю даної статті є уточнити зміст та визначити можливості використання
критеріїв граничності, на основі аналізу їх протирічивої єдності, з
метою встановлення межі їх застосування в неокласичній теорії ціни.

У першу чергу, доцільно відмітити, що показник граничної цінності не є
ціноутворюючим. Ціна – це реальне ринкове значення цінності одиниці
блага, яке визначається суспільством, виходячи з певного економічного
стану, тобто з наявної на ринку кількості і загальної корисності
(цінності) блага і потреби в ньому при наявному бюджеті. Наприклад,
сформувався такий економічний ринковий стан, при якому споживачі
придбавають щоденно в середньому по одній склянці кока-коли по ціні 1,5
гр.од. за склянку. Ця ціна відповідає суспільній ринковій цінності
одиниці блага при даному існуючому ринковому стані.

Індивідуальна ж споживча цінність блага може значно відрізнятись від
суспільної. Наприклад, окремий споживач може використовувати одночасно
за один прийом три склянки кока-коли замість однієї щоденно напротязі
трьох днів. Тоді цінність першої склянки, як соціально-психологічне
сприйняття корисності напою може скласти 2,5 гр.од, а другої склянки – 2
гр.од., і третьої – 1,5 гр.од.

Загальна ринкова цінність трьох склянок кока-коли, споживаних щоденно по
одній склянці, становить 4,5 гр.од, при загальній індивідуальній
цінності 6 гр.од. Різниця в 1,5 гр.од. між даними величинами, яка є
граничною цінністю третьої склянки напою, має умовне розрахункове
значення. Адже споживання трьох склянок кока-коли одноразово замість
однієї склянки щоденно – це відхилення від оптимального стану. Крім
того, якщо таке відхилення дійсно матиме місце, то споживач платитеме за
кожну склянку напою по 1,5 гр.од. А у випадку сплати за напій 2,5+2+1,5
гр.од. покупець поніс би втрати у сумі 1,5 гр.од. як різницю 6 гр.од. –
4,5 гр.од. проти оптимального рівня.

При одноразовому споживанні трьох склянок кока-коли реальна фактична
корисність кожної з них з точки зору задоволення фізіологічної потреби
буде однаковою. Тому цінність і ціна їх не відрізнятимуться, а гранична
цінність як реальна втрачає своє значення. Втратить своє значення
показник граничної цінності і в довгостроковому стані при використанні,
наприклад, щоденно однієї склянки кока-коли. А середня цінність значення
і ринкова ціна залишаться постійними.

Показник граничної цінності має розрахунковий характер. Його доцільно
було б визначати як приріст цінності з розрахунку на кожну наступну
одиницю продукції.

Показник граничної корисності (цінності) не є ціноутворюючим. Він є
лише критерієм оптимальності покупки, межею, до якої споживач збільшує
кількість купованих благ при певній ринковій ціні при кожному
економічному ринковому стані. Проявляється цей показник при зміні цих
станів.

Функція граничної цінності співпадає з функцією попиту не тому, що
гранична цінність визначає ціну, а тому, що в кожному певному
економічному ринковому стані функція граничної цінності в точці
оптимального складу покупки співпадає з ціною. При цьому одержувані
покупцем корисність і цінність будуть максимальними.

Ціна одиниці продукції залежить від її середньої цінності для споживача,
а цінність залежить від кількості продукції і потреб в ній. Попит на
продукцію залежить від ціни її одиниці і бюджету споживача.

Показник граничних витрат також має розрахунковий характер. Їх доцільно
було б визначити як приріст виробничих витрат у розрахунку на кожну
одиницю продукції.

Таблиця 1

Оптимізація обсягів виробництва зерна і максимізації прибутку

Кількість фактора (внесених добрив),ц Одержано продукції, ц Граничний
факторний продукт, ц Середній продукт на 1 ц добрив, ц Витрати на
виробництво, гр.од. Граничні витрати на виробництво, гр.од. Собівартість
1-го ц зерна, гр.од. Ціна реалізації од. прод., гр.од. Виручка від
реалізації, гр.од. Прибуток загальний, гр.од. Граничний прибуток, гр.од.

4

5

6

7 32

35

37,6

39,6 4

3,0

2,6

2,0 8,0

7,0

6,27

5,66 1120

1250

1376

1496 35,0

43,3

48,5

60,0 35

35,7

36,6

37,8 50

50

50

50 1600

1750

1880

1980 480

500

504

484 60

20

4

-20

Припустимо, що на один гектар площі під озиму пшеницю може бути внесена
різна кількість добрив – від чотирьох до семи центнерів. Результативні
показники від застосування різної кількості добрив показані в табл. 1

Граничний факторний продукт, наприклад, з розрахунку на шостий центнер
добрив становить 2,6 ц, як різниця між 37,6 ц зерна при внесенні шести
центнерів і 35 ц зерна при внесенні пяти центнерів добрив. Але цей
граничний продукт є розрахунковою величиною, так як фактичний середній
продукт на кожний з внесених шести центнерів добрив становить 6,27 ц.

Подібним чином є розрахунковими граничні витрати на шостий центнер зерна
як різниця між витратами на виробництво зерна при внесенні шести і п’яти
центнерів добрив з розрахунку на одиницю граничного факторного продукту:
(1376 гр.од. – 1250 гр.од.): 2,6 ц = 48,5 гр.од.

Адже реальна собівартість центнера зерна становить 36,6 гр.од. при
внесенні добрив в кількості шість центнерів на гектар.

Граничні витрати визначають оптимальну межу виробництва при
максимальному прибуткові. Критерієм максимізації прибутку є рівність
граничних витрат граничному доходові, тобто ціні одиниці реалізованої
продукції, в умовах досконалої конкуренції.

У наведеному прикладі оптимальним обсягом виробництва зерна є 37,6 ц при
максимальному прибуткові 504 гр.од. при практично рівних граничних
витратах 48,5 гр.од. в розрахунку на останній центнер продукції і
граничному доходові 50 гр.од.

При зміні економічного стану, коли, наприклад, ціна центнера продукції
понизиться до 44 гр.од., оптимальним обсягом виробництва буде 35 ц зерна
при внесенні п’яти центнерів добрив і граничних витратах 43,3 гр.од. з
розрахунку на останній 35-й ц продукції. Максимальний прибуток при цьому
становитиме 500 гр.од.

Функція пропозиції є такою не тому, що вона ніби-то визначається
граничними витратами. Вона визначається залежністю між попитом виробника
на гроші, затратами на виробництво блага і його ринковою ціною.

Граничні витрати – це точки на цій кривій, межі, до яких виробник
здійснює виробництво продукції з метою одержання максимального прибутку,
коли граничні витрати практично зрівнюються з граничним доходом при
різних економічних станах. За таких умов і створюється враження, що
функція пропозиції є функцією граничних витрат, хоч насправді функція
граничних витрат є формальним відображенням функції пропозиції.

Граничні витрати є визначальними при плануванні обсягів виробництва при
зміні економічних станів.

В межах довгострокового існуючого періоду критерій граничних витрат
втрачає своє регулююче значення, а крива граничних витрат становиться
горизонтальною, перетворюючись у криву питомих витрат.

Отже, граничні показники не є ціноутворюючими і формуючими витрати.
Ціноутворення здійснюється не на основі граничних показників, а в
процесі взаємодії попиту і пропозиції при ведучій ролі попиту на товар,
виходячи з його корисності (цінності) і потреби в ньому. Граничні
показники відіграють регулюючу роль як критерії планування обсягів
виробництва і споживання при найбільш повному задоволенні інтересів
виробників і споживачів в умовах нелінійного економічного розвитку, при
зміні економічних станів. Даними можливостями і повинно визначатись
місце критеріїв граничності в неокласичній теорії ціни.

Література

1. Бем-Баверк Е. Основи теории ценностей хозяйственных благ//
Австрийская школа в политической экономии.- М.: Экономика, 1992.- с.279.

2. Кларк Дж.Б. Распределение богатства. – М.: Гелиос АРВ, 2000. – с.147.

3. Ковалев И.Н. История экономики и экономических чуений. – Ростов н/Д.
– Феникс, 2000. – с.451-452.

4. Маршалл А. Принципы экономической науки. Т. І / Пер. с англ. – М.:
Изд-во “Прогресс”, 1993. – с.158, 220.

5. Менгер К. Основания политической экономии // Австрийская школа в
политической экономии. – М.: Экономика, 1992. – с. 105-106

6. Самуэльсон П. Экономика. – М.: Прогресс, 1964. – с.426-429, 450-453.

Похожие записи