Методологічні концепції визначення  стратегічного управління
підприємством

 Дослідження пiдходiв до визначення стратегiї вказує на ототожнення
понять “cтратегiя” i “стратегiчне управлiння”, оскiльки, посилаючись на
розглянутi вище погляди авторiв, вони стратегiю визначають як
комплексний план, правила, прийоми, процедури, що є основою реалізацiї
стратегiї, тобто процесом управлiння з досягнення стратегiчних цілей у
будь-якiй сферi дiяльностi господарюючого суб’єкта. У бiльшостi випадкiв
термiн “стратегiя” ототожнюється з планом перспективних дiй, спрямованих
на досягнення якiсно нових цiлей i дiй.

Термiн ”стратегiчне управлiння” введено у вжиток на межі 60-70 рокiв ХХ
ст. для пiдкреслення рiзницi мiж поточним управлiнням на рiвнi
виробництва (торговельно-технологiчного процесу) і керівництвом, що
здiйснюється на вищому рiвнi управлiння фiрмою.

У травні 1971 року у Пітсбурзі (США) було проведено розширену
конференцію з питань стратегічного управління, де було підбито підсумки
розвитку стратегічного підходу в управлінні компаніями, а також
визначено основні напрямки розвитку стратегічного управління. З цього
часу відбувся розподіл між поточним та стратегічним управлінням, почали
закладатися основи розвитку останнього. 1973-й piк вважається початком
регулярного теоретичного дослідження та практичного впровадження
стратегічного управління. Відтоді цей напрямок у теорії та практиці
управління бурхливо розвивається, дослідження в цій галузі проводяться в
усьому світі, більшість процвітаючих організацій досягли своїх
результатів саме завдяки впровадженню системи стратегічного управління
[3, c.120-134].

Відомо, що будь-який тип управління базується на відповідній концепції.
Концепція управління – це система ідей, принципів, уявлень, що
зумовлюють мету функціонування організації, механізми взаємодії суб’єкта
та об’єкта управління, характер взаємовідносин між окремими ланками його
внутрішньої структури, а також необхідний ступінь урахування впливу
зовнішнього середовища на розвиток підприємства.

Вихідною ідеєю, що відображає сутність концепції стратегічного
управління, є ідея необхідності врахування взаємозв’язку та взаємовпливу
зовнішнього та внутрішнього середовища при визначенні цілей
підприємства. Стратегії в цьому випадку виступають як інструменти
досягнення цілей, а для реалізації стратегій необхідно, щоб усе
підприємство функціонувало у стратегічному режимі. Виходячи із
сказаного, можна дати наступне визначення стратегічного управління, де б
найбільш яскраво була розкрита сутність концепції стратегічного
управління.

Стратегічне управління – це реалізація концепції, в якій поєднуються
цільовий та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає
можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їx з наявними
можливостями (потенціалом) підприємства та приводити їx у відповідність
шляхом розробки та реалізації системи стратегій [2, c.60].

Стратегічне управління являє собою процес, за допомогою якого менеджери
здійснюють довгострокове керівництво організацією, визначають специфічні
цілі діяльності, розроблюють стратегії для досягнення цих цілей,
враховуючи вci релевантні (найсуттєвіші зовнішні та внyтрішні умови, а
також забезпечують виконання розроблених відповідних планів, які
постійно розвиваються i змінюються.

Стратегічне управління – багатоплановий, формально-поведінковий
управлінський процес, який допомагає формулювати та виконувати ефективні
стратегії, що сприяють балансуванню відносин між організацією, включаючи
її окремі частини, та зовнішнім середовищем, а також досягненню
встановлених цілей [3, c.69].

Концепція стратегічного управління лежить в основі стратегічного
мислення i знаходить вираз у наступних характерних рисах її
застосування:

1.  Базується на певному поєднанні теорії: системному, ситуаційному та
цільовому підходах до діяльності підприємства, що трактується як
відкрита соціально-економічна система. Використання тільки однієї iз
зазначених засад не дає можливості досягти потрібних результатів –
розвитку підприємства у довгостроковій перспективi.

2.  Opiєнтує на вивчення умов, в яких функціонує підприємство. Це
дозволяє створювати адекватні цим умовам системи стратегічного
управління, що будуть відрізнятись одна від одної залежно від
особливостей підприємства та характеристик зовнішнього середовища.

3.  Концентрує увагу на необхідності збору та застосування баз
стратегічної інформації. Аналіз, інтерпретація та застосування
інформації для прийняття стратегічних рішень дає змогу визначити зміст
та послідовність дій щодо змін на підприємстві завдяки зменшенню
невизначеності ситуації.

4.  Дозволяє прогнозувати наслідки рішень, що приймаються, впливаючи на
ситуацію шляхом відповідного розподілу pecypciв, встановлення ефективних
зв’язків та формування стратегічної поведінки персоналу.

5.  Передбачає застосування певних інструментів та методів розвитку
підприємств (цілей, “дерева цілей”, стратегій, “стратегічного набору”,
стратегічних планів i програм, стратегічного планування та контролю
тощо) [4, с. 52-56].

Наведені характеристики не вичерпують сутність концепції стратегічного
управління, але дають можливість визначити найбільш суттєві складові, що
й будуть розглянуті далі.

Стратегічне управління не претендує на те, щоб дати одне рішення на всі
часи. Так само як важко уявити co6i два однакових підприємства,
неможливо створити тотожні системи стратегічного управління.

Характерні риси системи стратегічного управління певного підприємства
залежать від взаємодії таких чинників:

?   галузевої належності;

?   pозмірів підприємства (залежно від галузевих особливостей);

?   типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та кооперації;

?   характеристик виробничого потенціалу;

?   наявності (вiдcyтнocтi) науково-технічного потенціалу;

?   рівня розвитку управління;

?   рівня кваліфікації персоналу тощо.

Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують
чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих
підприємств, які в загальному вигляді можна сформулювати через мету
стратегічного управління.

Основою стратегічного управління є стратегічний набір підприємства, що
передбачає   комплекс підприємницьких, організаційних та соціальних
напрямів. Доцільна й обґрунтована стратегія є першим результатом і
досить ефективним механізмом стратегічного управління, що мобілізує
використання всіх сфер діяльності підприємства в напрямах, що обіцяють
успіх. Не дивлячись на те, що зарубіжний досвід виявляє досить типовий
склад і  направленість стратегій,  система стратегій кожного
підприємства має свої типові відмінності, які визначаються не тільки
національно-державними принципами ведення бізнесу, але й галузевими та
потенційними можливостями кожного підприємства окремо.

Мета стратегічного управління – це побудова такої динамічної системи,
яка давала б змогу забезпечувати своєчасне визначення місії, цілей та
стратегій, розробку i забезпечення виконання системи планів як
інструментів реалізації стратегічних орієнтирів з удосконалення
підприємства та його окремих підсистем, що є основою для забезпечення
його конкурентоспроможного існування в довгостроковій перспективі.

Стратегiя пiдприємства є основою стратегiчного планування, за допомогою
якої на підприємстві зважується комплекс проблем, пов’язаних з
цiлеспрямованою переорієнтацією випуску продукції нової номенклатури й
асортименту, впровадженням i використанням нових технологій, розвитком
маркетингу, удосконалюванням структури керування пiдриємством,
своєчасною i якiсною пiдготовкою і перепiдготовкою кадрів [5, с. 176].

Оригінальними є погляди на стратегічний менеджмент Генрі Мінтцберга.
Замість підходу до стратегії як до апофеозу раціоналізму, що
пропонується  класиками стратегічного менеджменту,  він запропонував
термін “ремеслова стратегія”, який став дуже відомим та популярним у
науковій літературі.  Стратегії, за Мінтцбергом,  скоріш “появляються”
завдяки свого роду організаційної дифузії, а не реалізуються групою
стратегів, які сидять навколо стола та думають, що вони можуть
передбачити майбутнє [6]. Він не погоджується з теорією розробки
стратегій, що була запропонована І.Ансоффом (1960 –ті р.), потім
Бостонською консалтинговою групою (1970-ті р.) та М. Портером (1980 – ті
р.), а вважає що “стратегія – це не послідовне виконання запланованого,
а прямо протилежне цьому, тобто стартова точка” [6].

Розкривши сутнiсть основних аспектiв стратегiчного управлiння, виділяють
основні етапи і послiдовнiсть формування стратегiчної поведiнки окремого
підприємства. У ходi розвитку теорії стратегії рiзнi дослідники
пропонували рiзнi пiдходи.

А. Томпсон i Д. Стрiкленд розглядають п’ять взаємозалежних завдань, що
становлять основу створення і реалiзацiї стратегії підприємства:
визначення сфери діяльності і формування стратегiчних установок;
постановка стратегiчних цiлей i завдань для їх досягнення; формулювання
стратегiї для досягнення цiлей і результатiв дiяльностi виробництва;
реалiзація стратегiчного плану; оцiнка резулътатiв дiяльностi i змiна
стратегiчного плану або методiв його реалізації.

І. Ансофф видiляє такi рiшення, якi потрібно приймати при формуваннi
стратегії: внутрiшня оцiнка підприємства; оцiнка зовнiшнiх можливостей;
формулювання цiлей і вибiр завдань; рiшення про диверсифiкацiю і вибiр
стратегiї диверсифiкацiї; вибiр конкурентної стратегії; формування
компонента стратегії диверсифiкацiї i конкурентної стратегiї у виглядi
окремих проектiв.

*

,

T

V

b

d

h

j

x

z

®

?????e

q¬q?s//iiiiaiiiiiiiiiiiiiiiiiii ¤d1$[$gd?[e

B*

Bчних альтернатив; вибору стратегії; реалiзації стратегії; управлiння i
планування, реалiзації і контролю реалізації стратегiчного плану; оцiнки
стратегiї.

О. Вiханський пропонує розглядати процес стратегiчного управлiння як
динамічну сукупнiсть п’яти взаємозалежних управлiнських процесiв:
аналiзу середовища; визначення місії i цiлей; вибору стратегії;
виконання стратегії; оцiнки і контролю виконання.

С. Попов запропонував відносно просту модель, що певною мірою синтезує
раніше запропоновані моделi. Основами стратегiчного управлiння, на думку
автора, є: аналіз зовнішнього середовища організацiї; внутрiшня
дiагностика (оцiнка сильних i слабких сторiн) органiзації; визначення
місії i цiлей організацiї; розробка, оцiнка і вибiр альтернативних
стратегій за конкретними підсистемами органiзації; розробка i розгорнуте
визначення корпоративної стратегiї як програми конкретних дiй;
реалiзація стратегії; оцінка результатiв і зворотній зв’язок.

Вiдповiдно до класичних уявлень стратегiчний процес розробки і
реалiзації стратегії включає такi кроки:

— пiсля аналiзу господарських тенденцій, проблем, інвентаризації
можливостей i оцiнки компетенції з підвищення вартостi пiдприємства, а
також аналiзу зовнiшнього середовища i формулювання мiсiї i цiлей
визначаються стратегічна проблема i потреба у стратегiчних діях;

— аналiзуються стратегiчнi альтернативи, на основі яких можна вирiшити
стратегiчну проблему, визначається їхня ефективність;

— аналiз стратегiчних альтернатив дозволяє вибрати одну (або декiлъка)
стратегiю, вiдповiдну цiльовим настановам підприємства;

— формується стратегiчний план, що звичайно складається з програм,
проектiв, бюджетів і органiзацiйно-технологiчних i контрольних заходiв;

— проводиться оцiнка вiдповiдностi обраної стратегії до структури
управління органiзацiєю й органiзаційної культури;

— обрана стратегія є основною для подальших оперативних заходiв щодо її
реалiзацiї .

Стратегiчне управління – це не тільки сукупнiсть концепцiї підходiв i
методів, це динамічний процес аналізу, вибору стратегій планування,
забезпечення і реалізації розроблених планів організацією, що полягає в
повторюваному циклі розв’язання п’яти основних завдань (етапів).

1. Визначення майбутнього бiзнесу компанії, формування стратегічного
бачення напрямку розвитку організації;

2. Перетворення стратегічного бачення i мiсії у вимiрнi цiлi i завдання
виконання;

3. Розробка стратегії для досягнення бажаних цільових результатів;

4. Реалiзація i виконання обраної стратегії квалiфiковано і ефективно;

5. Оцiнка рiвня досягнень поставлених цілей, розгляд нових напрямків
розвитку і пропозицiй з коректуванням довгострокових напрямків, цілей,
стратегії чи її виконання у свiтлi накопиченого досвiду, змiни умов,
нових iдей i нових можливостей;

Стратегічне управління необхідно розглядати в контексті концепції
загального менеджменту. Як відомо, серцевиною загального менеджменту є
потреба в чіткому формулюванні цілей діяльності підприємства і вміння
трансформувати ідеї в дії за допомогою знань та енергії працівників усіх
його рівнів [7]. Для того, щоб підприємство в складному зовнішньому
середовищі змогло дотримуватися визначеної цілі та при цьому бути
гнучким, його система управління повинна забезпечувати:

1) не лише формування спільної цілі діяльності, а й визначати  загальні
напрями розвитку;

2) правильний відбір стратегій розвитку;

3) чіткий відбір напрямів розвитку та відповідного розподілу ресурсів;

4) пошук комбінацій можливостей, що надаються зовнішнім середовищем та
внутрішнім потенціалом;

5) ефективне використання ресурсів, які є в розпорядженні підприємства,
переміщуючи їх у прибуткові зони діяльності;

6) управління зовнішніми відносинами.

Стратегічне управління орієнтує діяльність підприємства на пошук і
проведення змін споживачів та їх запитів. При цьому ключовими завданнями
підприємства є:

—     удосконалення продукту чи підвищення якості послуги;

—     розробка нових виробів чи послуг;

—     робота зі споживачами;

—     надання споживачам нових видів послуг та удосконалення існуючих
(обслуговування).

Методологічною основою  об’єктно-цільового підходу являються три
принципи, що надають об’єктам  нові якості, як складовим системи, що
розробляється. До них відносяться принцип інкапсуляції, наслідування та
поліморфізму.

Інкапсуляція  це об’єднання в єдине ціле  даних та алгоритмів їх
обробки. В рамках об’єктно-цільового підходу  дані  представляють собою
параметрами елементу системи та є полями об’єкту, а алгоритми – методами
(технологією), якими володіє об’єкт. Інкапсуляція дозволяє  максимально
ізолювати об’єкт від зовнішнього середовища. Це дозволяє суттєво
підвищити стабільність та надійність функціонування як окремого об’єкту
так і всієї системи в цілому.  Оскільки локалізовані в об’єкті алгоритми
забезпечують обмін з іншими об’єктами системи відносно невеликими
порціями інформації, яка жорстко  контролюється, то в результаті заміна
або модернізація  методології  об’єкта, не приведе до непередбачених
результатів в системі.

Наслідування є властивістю  об’єктів породжувати своїх нащадків.
Об’єкт-нащадок  автоматично наслідує від об’єкта-батька всі поля та
методи. Може доповнювати  об’єкт новими полями та замінювати  методи,
надані об’єктом-батьком новими методами або доповнювати їх.
Об’єктно-цільовий підхід в системі стратегічного управління в більшій
мірі являється процесом  побудови генеалогічного дерева для об’єктів, з
яких складається конкретна система. Важливою особливістю 
об’єктно-цільового підходу,  являється його механізм, за допомогою якого
об’єкти системи можуть наслідувати  характеристики більш простих, більш
загальних елементів. Це є механізм наслідування.

Наявність об’єкту ще не може забезпечувати досягнення певної цілі, для
якої він створений. Для здійснення ним будь-якої діяльності необхідна
взаємодія об’єкту з відповідними органами управління. Такими органами
управління на підприємстві є елементи (підрозділи) структури апарату
управління. Ці елементи мають дуальний характер. З одного боку, їх
створення та існування цілком залежить від наявності об’єкта та його
поведінки. З іншого боку, кожний об’єкт дії під впливом елементу
структури апарату управління і залежить від нього.

Поліморфізм —  це якість об’єктів, що мають загального предка,
застосовувати різні методи для вирішення однієї і тієї ж задачі. Таким
чином, групування об’єктів-стратегій за певними ознаками буде формувати
відповідні класи. Певний клас об’єктів свою діяльність забезпечує
реалізацією відповідних функціональних стратегій. Об’єднання
функціональних стратегій в стратегічний набір підприємства
забезпечується за рахунок поліморфізму об’єктів системи. Поведінка
об’єкту визначається набором  методів, що входять до нього. Змінюючи
алгоритм об’єкта-батька, об’єкт-нащадок набуває специфічних для нього
якостей. Алгоритм визначення стратегії підприємства загальний для всіх
стратегій.  Він включає такі  етапи: діагностика потенціалу
підприємства, оцінка зовнішнього середовища, визначення мети
організації, формування стратегічного набору. Але алгоритми вибору
різних стратегій мають свої відмінності. Так, алгоритм вибору загальних
стратегій базується на методології аналізу життєвого циклу підприємства,
а алгоритм товарно-продуктових стратегій базується на методології оцінки
портфеля підприємства. Поліморфізм дає можливість алгоритму легше
пристосовуватись в процесі використання до різних ситуацій.  Це дає
можливість використовувати в різних ситуаціях  одні і ті ж методи [5,
c.120-135].

Слід зважити на переваги, які надає об’єктно-цільовий  підхід в
методології стратегічного управління. Оскільки стратегічне управління
пов’язане саме з моделюванням розвитку підприємства, то
об’єктно-цільовий підхід наділяє систему, що моделюється новими
якостями.

Висновки. Розвиток теоретико-методологічних засад стратегічного
управління підприємством пропонується в напрямку застосування
об’єктно-цільового підходу. Це дає змогу розглядати підприємство як
сукупність системно пов’язаних між собою елементів, що називаються
об’єктами. Кожний об’єкт відповідає за вирішення конкретних задач чи
досягнення певних результатів. Функціонування підприємства відбувається
у результаті взаємодії об’єктів. Розглядаючи підприємство з точки зору
стійкості його положення в ринковій системі об’єкти пропонується
групувати в наступні класи: об’єкти підтримки стійкості підприємства в
ринковому середовищі; об’єкти підтримки внутрішнього середовища; об’єкти
загальної підтримки функціонування підприємства. Багатофакторність
вибору стратегії багато в чому визначає необхідність розробки декількох
стратегічних альтернатив, з яких і здійснюється остаточний вибір.
Стратегічні альтернативи – набір різних приватних стратегій, що
дозволяють досягти стратегічних цілей організації, у всьому їхньому
різноманітті, у рамках обраної базової стратегії й обмежень на
використання наявних ресурсів. Кожна стратегічна альтернатива надає
організації різні можливості і характеризується різними витратами і
результатами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. – Спб: Изд-во «Питер», 1999.
– 416 с.

2.  Ансофф И. Стратегическое управление. – М.: Экономика, 1989. – 519 

3.  Белошапка В.А., Загорий Г.В. Стратегическое управление: принципы и
международная практика. – Учебник / Под ред. В.А. Белошапки. – Киев:
Абсолют – В, 1998. – 352 с.

4.  Виханский О.С. Стратегическое управление. – М.: Изд-во МГУ, 1995.  –
252 с

5. Герасимчук В.Г. Діагностика системи управління підприємством . – К.:
Вища шк., 1995. – 268 с.

6.  Mintzberg H. , ‘Five Ps for strategy’ California Management Review,
Fall 1987.

7.  Мартиненко М.М. Основи менеджменту . – К.: “Каравела”, 2005. –494 с.

Похожие записи