Реферат на тему:

Методи державного управління

економікою

Метод – спосіб теоретичного дослідження або практичного здійснення
будь-чого [41, с.309]. У перекладі з грецького, метод управління – це
спосіб дослідження.

Уперше метод управління як загальну проблему було виділено
С.Є.Каменіцером [42]. Відтоді тривають теоретичні дослідження проблеми
методу управління. З позицій адміністративного права, метод управління
відповідає на запитання, як, яким способом реалізуються завдання
управлінської діяльності [43, с.102-103].

За часів авторитарного державного режиму колишнього Радянського Союзу
метод управління ототожнювався з методом діяльності органу управління і
пов’язувався тільки з діяльністю держави [44]. Крім цієї точки зору,
існувала думка щодо методу управління як способу здійснення функції [44,
с.97]. Таке визначення, з точки зору Г.Х.Попова, вірне тому, що акцентує
увагу на способі управління [45]. З нашої точки зору це визначення
обмежене: метод управління пов’язується лише з функціями, звідси –
закономірний висновок про те, що можуть бути не методи управління, а
методи реалізації функцій управління.

Подальші теоретичні дослідження поняття “метод управління” показали, що
конкретно метод управління можливо визначити як сукупність прийомів,
операцій і процедур підготовки та прийняття, організації та контролю
виконання управлінських рішень, які приймаються учасниками
управлінського процесу

[46, с.37]. Але, якщо об’єкт управління – соціально-економічні
відносини, а суб’єкт – Верховна Рада, яка визначає засади внутрішньої
політики (ст.85 п.5 Конституції України), або Кабінет Міністрів, який
забезпечує її проведення (ст.116 п.3 Конституції України), то поняття
методу управління потребує подальшого поглиблення.

Методи управління являють складову частину управлінського механізму.
Крім методів, до складових частин механізму входять закономірності та
принципи взаємодії суб’єкту та об’єкту управління. Причому характер
закономірностей і принципів залежить від конкретних умов розвитку
суспільства, а методи, які застосовуються – від стратегії
соціально-економічних перетворень.

Методи містять в собі сукупність прийомів, операцій, процедур здійснення
управлінської діяльності, певний порядок взаємодії суб’єкту та об’єкту
управління. Соціальна спрямованість державного управління зумовлює
необхідність прийняття таких рішень, в яких були б враховані потреби
населення, поряд з вимогами управління.

Універсальними методами державного управління визначають переконання та
примус. Саме через них рекомендують визначати зміст і конкретний прояв
інших методів, класифікація яких наведена нижче [9, с.160]. Неможливо не
погодитись із тим, що методи (переконання, примус) відбиваються через
права та обов’язки, підкреслюють владність управління. Але, з розвитком
ринкових відносин набуває значення не тільки владна, але й організуюча,
регулятивна діяльність органів державного управління. Тому доцільно
докладніше дослідити ті методи, які дозволяють здійснювати владну,
розпорядчу та організуючу, регулятивну діяльність.

Класифікація методів державного управління може відбуватися на таких
засадах:

— за масштабом застосування;

— з позицій впливу суб’єкту на об’єкт управління;

— з точки зору організації управління.

За масштабом застосування виділяють загальні (загальносистемні) та
спеціальні (локальні) методи.

Загальні методи використовують в усіх сферах державного управління
економікою, на усіх рівнях державного управління (наприклад, методи
планування, організації, методи контролю, стимулювання). Спеціальні
методи використовуються залежно від сфери державного управління
економікою (наприклад, методи впливу на кадровий потенціал:
психологічні, методи опитування, інтерв’ювання).

Загальні (або загальносистемні) методи можливо, у свою чергу,
класифікувати згідно:

— різних груп об’єктивних законів (економічних та неекономічних законів
суспільного виробництва);

— за характером впливу (прямі, що здійснюються за допомогою прийняття
законодавчих актів, адміністративно та опосередковані, засновані на
використанні різних економічних важелів).

Розглянемо докладніше методи, що виділені згідно вимогам економічних
законів. Їх можливо віднести також до непрямих, опосередкованих:
ціноутворення, самофінансування, оподаткування, відсотки по кредитах,
інвестування, пільги, субсидіювання, державне замовлення. Значення цих
методів збільшується із набуттям обертів процесами демократизації
суспільного життя.

Існувала думка про те, що економіка сама регулюється, що держава не
втручається до регулювання економічних процесів. Це проявилося у перші
роки розбудови Радянського Союзу, формуванням економічних відносин часів
“вільного ринку” Адама Сміта. Адже економіка сама регулювалася тільки за
стародавніх часів. У США сьогодні масштаби державного регулювання
значні. Держава впливає на ціноутворення, заробітну плату, доходи
підприємств, ставку банківського відсотку по кредитах, на якість та
обсяги продукції (застосування квот у сільському господарстві). У
країнах Європейського Союзу ступінь державного втручання ще вище.

Вибір сукупності економічних методів залежить не тільки від характеру
реформування – швидкого (наприклад, Польща) або поступового
(Чехословаччина з “оксамитовою” революцією), але й від концептуальних
підходів, що обрані, до самого характеру реформування.

Виділяють де-кілька концепцій економічних перетворень: механістична,
маржиналістська, структурна [47, с.11].

Сутність механістичної концепції складається з того, що економічне
зростання повинно бути врівноваженим або неврівноваженим. Під
врівноваженим ростом розуміється рух усіх галузей економіки одразу,
одночасно у досить постійній прогресії, що орієнтується на підвищення
попиту (Юнг, Хартуелл). Якщо рух прибуткового сектора економіки
передається неприбутковим секторам; з певного моменту економічний ріст
нагадує гонку за лідером (Шумпетер, Ростоу), мається на увазі
неврівноважений ріст.

Застосування маржиналістського підходу до проблем економічного
реформування проявилося у розробці складної системи виміру параметрів
економічного росту (Едвард Денісон). Так, чинники, які визначають
економічний ріст умовно ділять на дві групи: фізичні (труд та капітал),
інші, що діляться на чотири субкатегорії, пов’язані із розвитком
продуктивності. Такий підхід дозволяє зробити кількісну оцінку
параметрів росту, але ускладненою є розробка заходів економічного
реформування.

Структурна концепція економічних перетворень складається з того, що
економічне зростання відображає розвиток та занепад галузей виробництва,
безперервний перерозподіл праці та капіталу між секторами економіки та
регіонами. Економічний розвиток залежить не тільки від зміни економічної
структури, але й від інновацій. Причому інновації розуміються і у
матеріальному і у моральному смислах. Головна ідея структуралістів
складається з наступного: різні галузі і підгалузі економіки відмирають
та відроджуються залежно попиту на їх продукцію. У цьому – запорука
гнучкості та динамізму економіки. Слід зауважити, що практика
економічних перетворень у багатьох країнах підтверджує висновки
структуралістів.

Для України особливо актуальною є структурна концепція, яка дозволяє
докладно дослідити динаміку економічних змін у кожному структурному
елементі економіки – галузі, підгалузі, адміністративно-територіальні
одиниці. Саме структурна концепція зумовила монетарний характер
реформування і, звідси, – вибір відповідних методів державного
управління: контроль за обігом грошової маси, стримування доходів
населення, зменшення дефіциту зовнішньої торгівлі, скорочення видаткової
частини бюджету.

Вдалим прикладом застосування монетарних методів за подібних з Україною
політичних умов державотворення є приклад Іспанії. Ці методи державного
управління були використані як складова частина пакту Монклоа щодо
структурної перебудови господарства та регулювання внутрішнього ринку.
Структурні перетворення відбувалися спочатку у фінансовій сфері, у
системі оподаткування, в енергетиці, сільському господарстві з активним
залученням іноземного капіталу.

Застосування монетарних методів не завжди надає позитивні результати.
Так, у 1969 – 1970 рр. інфляція у США була скорочена з 6 до 5% шляхом
уповільнення темпів зростання грошової маси з 8 до 3%, але це призвело
до спаду виробництва на 5,8%. У 1979 – 1980 рр. монетаристські заходи
призвели до спаду виробництва на 8,3% [48, с.90]. Світовий досвід
доводить, що реформування, засноване на переважному використанні
монетаристських методів, не спроможне вирішувати завдання розбудови в
цілому. Специфіка розвитку України зумовлює переважну орієнтацію у
розбудові на власне товаровиробництво.

Застосування такого економічного методу як створення спеціальних
(вільних) економічних зон сприяє розвитку вітчизняного
товаровиробництва, пожвавленню господарських зв’язків. Функціональне
призначення вільних економічних зон складається із забезпечення найбільш
раціонального режиму господарювання, а також створення умов
максимального використання переваг ринкового господарства, особливо
залучення іноземних інвестицій та організації з їх допомогою
конкурентоспроможних експортоорієнтованих виробництв.

Саме таку мету ставили перед собою ідеологи створення вільних
економічних зон у Китаї. Політика багатоступеневої відкритості втілилася
у чотири форми відкритих територій: спеціальні економічні зони, відкриті
приморські міста, зони техніко-економічного розвитку і безмитні зони. У
1980 році на таких засадах були сформовані чотири особливих економічних
райони: у Шеньджені, Чжухає, Шаньтоу, провінції Гуандун та Сямень у
провінції Фуцзянь. Ці райони розташовані у надзвичайно вдалих з
економічної та політичної точки зору для їх розвитку місцях: поряд з
морським портом Макао, що знаходився під юрисдикцією Португалії та мав
проблеми з робочою силою, поряд з новою індустріальною країною –
Гонконгом (у Китаї його називають Сянганом). Для залучення коштів
іноземних інвесторів були встановлені суттєві пільги по оподаткуванню,
стягненню мита, використанню землі, найму робочої сили, здійсненню
валютних операцій.

Першою ластівкою процесів створення вільних економічних зон в Україні
була експериментальна вільна економічна зона “Сиваш” в Криму (згідно
Закону України “Про деякі питання валютного регулювання та оподаткування
суб’єктів експериментальної економічної зони “Сиваш” від 23.02.1996 р.).
Крім неї щойно створені або перебувають у стані становлення економічні
зони у Донецькій, Закарпатській областях, «Яворів» та “Курортополіс –
Трускавець” у Львівській області, “Славутич” у Київській, Луганській
областях.

За підрахунками фахівців, норма прибутку у вільній економічній зоні в
Україні в середньому становить 30-35%, а в азіатських країнах – понад
40%, строки окупності капіталовкладень скорочуються в 2 – 3 рази [49].
Серед груп пільг застосовуються такі: зниження ставок оподаткування
прибутку підприємств, прискорена амортизація основних фондів, звільнення
фонду оплати праці від різних нарахувань, зниження тарифів та спрощення
торговельних операцій у зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад,
Указом Президента України “Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності на територіях пріоритетного розвитку Луганської області”
передбачено створити сприятливі умови для розвитку таких міст, як
Брянка, Первомайськ, Стаханов. Протягом тридцяти років тут діятиме
спеціальна зона з пільговими умовами оподаткування. Зокрема, протягом
п’яти років ці міста не сплачуватимуть податок на додану вартість і мито
на ввезення устаткування та обладнання. На три роки території
звільняються від справляння податку на прибуток (за умови, що
підприємство, яке організується, має інвестицію не менше мільйона
доларів США), а наступні четвертий, п’ятий і шостий роки підприємства
сплачуватимуть податок з прибутку в розмірі 50%. Крім того,
підприємства, які мають відповідну інвестицію, звільнені від
відрахування коштів до Інноваційного фонду і Фонду зайнятості. На них
поширюватиметься пільговий режим кредитування [50, с.3].

Неекономічні закони суспільного виробництва можливо умовно розділити на
три групи: пов’язані з технікою; з людьми як елементами виробничих сил;
з соціальними відносинами (політичними, національними, сімейними).
Відповідно цим законам виділяють методи управління технікою, людьми,
соціальні методи державного управління. Серед соціальних особливе місце
займають методи державної діяльності: політичного будівництва; впливу на
сімейну політику; методи, що використовуються національною політикою.

За характером впливу на об’єкт управління виділяють методи прямого
(безпосереднього) та непрямого (опосередкованого) впливу. До методів
прямого впливу при здійсненні державного управління економікою можливо
віднести правові. Визначення адміністративних методів як методів прямого
впливу грунтується на таких міркуваннях.

Держава впливає на економічні процеси через право. В свою чергу, зміст
права визначається економічними умовами певного суспільного устрою. З
іншого боку, право шляхом зворотного зв’язку, з урахуванням економічних
законів впливає на економіку, виступає як регулятор суспільних відносин.
Правове регулювання економіки держава здійснює у двох формах:
правотворчої та правозастосовної.

Правотворча форма передбачає діяльність держави, яка спрямована на
вироблення, видання, вдосконалення нормативних актів. Результат
правотворчої діяльності – законні та підзаконні акти. Основним законом
України, як і будь-якої демократичної держави, є Конституція.
Правозастосовна діяльність держави складається із застосування норм
права. Вона здійснюється шляхом організації виконання законних та
підзаконних актів, охорони від правопорушень. Реалізацію норм права
провадять органи виконавчої влади, посадові особи. Вирішення питань
порушення норм права здійснюють органи судової влади – Конституційний
Суд, суди загальної юрисдикції, арбітражні суди.

В процесі управління економікою виникають різні суспільні відносини, що
потребують врегулювання за допомогою правозастосовної діяльності норм
відповідних галузей права: адміністративного, фінансового, трудового,
цивільного та інших. Відповідно до потреб незалежної демократичної
держави право виконує активну регулюючу функцію. Кожна галузь права у
різній мірі регулює суспільні відносини у економічній сфері, що
пояснюється різним предметом регулювання. При здійсненні державного
управління економікою широкий вплив здійснюють норми адміністративного
права, які регулюють багатоманітні відносини, що виникають в процесі
державного управління різними сферами суспільних відносин, у тому числі
– економічними. Зміст норм розкриває адміністративно-правовий аспект
управління економікою. Через них проявляється активно-організуюча,
регулююча роль адміністративного права як одного із засобів реалізації
економічних функцій держави. Звідси – можливо визначити передчасність
існуючої думки про практичну недоцільність використання адміністративних
методів із розвитком ринкових відносин [11, с.432].

У системі адміністративно-правових норм можливо виділити норми, які
закріплюють принципи державної служби в органах державного управління,
порядок її проходження, правовий статус (права та обов’язки) державних
службовців. Так, державна служба в Україні регулюється Конституцією
України, Законом України “Про державну службу” від 16.12.1993 року,
указами Президента України, урядовими актами. 2 квітня 1994 року
Організаційно сформоване Головне управління державної служби при
Кабінеті Міністрів як центральний орган виконавчої влади, відповідальний
за проведення державної політики у сфері державної служби та
функціональне управління нею. Указом Президента України “Про зміни в
системі органів виконавчої влади” ця структура переіменована в Головне
управління державної служби України. Відповідно до концепції
адміністративної реформи в Україні воно має посісти провідне місце в
організації кадрового забезпечення державних органів, у розробці та
координації заходів щодо підвищення ефективності державної служби.
Кадровому забезпеченню державної служби сприяє низка навчальних
закладів: Академія державного управління при Президентові України, 9
вищих навчальних закладів університетського рівня в Києві,
Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Донецьку, Луганську,
Івано-Франківську, Тернополі, Одесі, Харкові, 27 регіональних центрів,
46 галузевих закладів післядипломної освіти.

Крім зазначеного вище, потрібно виділити групу норм адміністративного
права, які встановлюють адміністративну відповідальність за
правопорушення у сфері економіки.

Є норми адміністративного права, що встановлюють організаційний порядок
вирішення конкретних справ в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності
органів державного управління. Це – процесуальні норми адміністративного
права, які регулюють юрисдикційну та іншу діяльність органів державного
управління, прийняття та виконання управлінських рішень.

До методів опосередкованого впливу відносять економічні та
соціально-психологічні методи. При цьому слід зауважити, що поняття
“економічні методи” та “методи, виділені згідно вимогам економічних
законів” тотожні.

Залежно від концепції державного втручання у розвиток економіки органи
державного управління віддають перевагу прямим або опосередкованим
методам та відповідним механізмам реалізації. Наприклад, в ст.15 Закону
України “Про підприємництво” [52] законодавчо закріплена вільна
конкуренція між підприємцями, захист споживачів з боку держави від
проявів недобросовісної конкуренції та монополізму.

Органи державного управління економікою будують відносини з
підприємцями, використовуючи наступні методи непрямого впливу:

1) Податкове та фінансово-кредитне регулювання (встановлення ставок
податків та відсотків по державним кредитам, податкових пільг, валютного
курсу); цін та правил ціноутворення; цільових дотацій; розміру
економічних санкцій. Щодо податкового регулювання, то механізм його
застосування наступний. Коли виробництво виходить за межі
платоспроможного попиту, в кінці фази піднесення, держава підвищує
податкові ставки з метою гальмування зростання виробництва,
впорядкування процесу відновлення рівноваги між попитом і пропозицією на
товарних ринках. Так, у 80-і роки при президентові Р.Рейгані податок на
прибуток корпорацій у два етапи було знижено з 52% до 34%, а прибутковий
податок з громадян – з 28,5% до 24,5%, що сприяло сталому економічному
зростанню США [53, с.69-78]. В Україні високі ставки податків були
підпорядковані фіскальним інтересам і не мали достатніх підстав. Поряд
із загальним регулюванням ставок податків держава використовує їх
диференціацію – порівняно низькі податки стимулюють виробництво, а
підвищені податки на підприємствах, що виробляють застарілу продукцію,
обмежують її зростання. Що стосується регулювання процентних ставок по
кредитах комерційних банків, механізм державного регулювання наступний.
У період спаду і депресії зниження ставок веде до збільшення
підприємницького доходу і стимулює зростання виробництва. Ставки
комерційних банків встановлює не уряд, а Центральний резервний банк.
Причому ставка проценту залежить від співвідношення попиту і пропозиції
на ринку кредитних ресурсів.

2) Система державних резервів, ліцензування, лізинг, соціальні,
екологічні та інші норми та нормативи.

3) Державне замовлення, як складова сукупного попиту. За певних умов,
воно стимулює зростання зайнятості і збільшення попиту з боку суб’єктів
господарської діяльності. Прямі державні інвестиції у сферу виробництва
доцільні у випадках, коли створюються особливо великі об’єкти із
значними капіталовкладеннями та тривалим строком окупності, які важливі
для розвитку економіки країни. Так, Закон України “Про державне оборонне
замовлення” [54], визначає загальні правові та економічні засади
формування, розміщення, фінансування і виконання державного оборонного
замовлення, регулює відносини у цій сфері.

4) Цільові науково-технічні, економічні, соціальні державні та
регіональні програми.

Втручання державних органів у господарську діяльність суб’єктів
підприємницької діяльності заборонено, окрім здійснення контролю за
підприємницькою діяльністю. Так, згідно Указу Президента України від 23
липня 1998 р. №817/98 “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької
діяльності” [55], встановлено, що з метою зменшення втручання державних
органів у підприємницьку діяльність та відповідно пункту 4 розділу XV
(Перехідні положення) Конституції України органи виконавчої влади
(тільки органи державної податкової служби, митні органи, органи
державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби).
здійснюють перевірку, відповідно компетенції, підприємницької
діяльності.

Державні органи та посадові особи можуть надати суб’єктам господарювання
та підприємцям вказівки відповідно компетенції, встановленої
законодавством. Якщо державний орган чи посадова особа видала акт, що не
відповідає компетенції або чинному законодавству, підприємець має право
звернутися до суду з оскарженням відповідних рішень. Як правило, такі
дії розглядаються загальними судами. Але це – в теорії. На практиці
доволі рідким явищем є оскарження дій посадових осіб або органів
державного управління.

При використанні методів управління необхідно враховувати те, що
елементи адміністрування присутні у будь-якому економічному методі тому,
що процес виконання здійснюється та контролюється відповідною державною
службою. Наприклад, грошовий обіг зміниться не раніше, ніж буде прийнято
адміністративне рішення щодо підвищення ставки по кредитах центрального
банку, припустимо, з 50% до 60%. З іншого боку, у кожному
адміністративному методі присутні елементи регулювання економічними
методами тому, що методи адміністрування спрямовані на учасників
господарських або фінансово-кредитних відносин. Так, використовуючи
прямий контроль над цінами (Постанова Кабінету Міністрів України
“Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію
виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і
послуги монопольних утворень” №135 від 22.02.95 р.) держава, тим самим,
примушує суб’єктів господарювання та підприємців шукати нові джерела
фінансування, інвестування, змінювати виробничі програми на
підприємстві. Пристосовуватися також потрібно споживачам: структура
попиту змінюється відповідно від співвідношення між обсягом та сумою
заощаджень.

Наступним економічним методом є конкуренція як внутрішній стимул
розвитку економіки. Метою державного управління при цьому є регулювання
конкуренції, пом’якшення найбільш гострих протиріч на ринку.

Розрізняють цінову та нецінову конкуренцію. Остання складається з
боротьби за покупця шляхом вдосконалення упаковки, якості, встановлення
системи знижок. Ціни формуються як: 1) стабільні, що фіксуються
державою; 2) договірні, які регулюються державою; 3) вільні, що
враховуються державою, але не залежать від неї; 4) ціни “тіньової
економіки”, що не входять до системи державного обліку та статистики.
Співвідношення видів цін динамічно змінюється: із зменшенням втручання
держави поступово збільшується питома вага цін другого і третього видів.

Монополізація виробництва та розподілу товарів, жорстка централізація
ресурсів сировини визначають відтворення тіньових структур. Причому якщо
за часів колишнього Радянського Союзу тіньові структури заповнювали
прогалини у сфері господарювання, що залишала держава, то сучасні
масштаби такі, що вона істотно впливає на ринок.

Серед економічних методів державного управління навряд можливо виділити
некорисні або абсолютно неефективні методи. Потрібні усі, проблема
постає у тому, щоб зробити вибір тих методів, які були б найбільш
доцільні у конкретному випадку, при конкретному стані
соціально-економічного розвитку держави, у конкретному правовому полі.
Щодо останнього, то віддати пріоритет правовим або економічним методам
складно. Втрати у господарському розвитку, проблеми здійснення
реформування починаються тоді, коли порушений баланс між
адміністративними та економічними методами. Розмежування економічних та
адміністративних методів, перевага одного з них щодо другого знижує
ефективність державного управління, а, іноді, зводить на нівець
впровадження заходів реформування. Прикладом цьому можуть бути процеси
ринкових перетворень в Україні, коли надано перевагу суто
адміністративним методам, а економічні зайняли вторинні позиції.

До спеціальних (локальних) методів державного управління можливо
віднести способи реалізації функцій управління. Звідси – можливо
виділяти методи управління на рівнях: держава, регіон, місто,
господарська одиниця. Можливо також виділяти методи управління по
галузях економіки: методи управління виробництвом, сільським
господарством, транспортом, будівництвом та інше.

Якщо засадою класифікації спеціальних методів виступає суб’єктний склад,
то виділяють: методи державного управління, методи управління
громадських організацій, методи управління партійних організацій. Так,
прикладом застосування методів управління громадських організацій може
бути Українська асоціація місцевих та регіональних влад, яка об’єднує
740 рад різних рівнів – обласних, районних, міських, сільських і
селищних. Асоціація використовує такі методи управління як
представницькі, пропагандистські. Представницькі методи реалізуються
шляхом представництва інтересів рад в центральних органах влади.
Пропагандистський метод реалізується через пропаганду позитивного
досвіду роботи, через сприяння співпраці між громадянами, регіонами,
неурядовими організаціями. Слід зазначити, що взаємодія органів
державного управління із громадськими організаціями знаходиться на
стадії формування. Так, у 1998 році у всіх обласних державних
адміністраціях були створені управління з питань внутрішньої політики.
Згідно розпорядженню Президента України “Про поліпшення діяльності
місцевих органів виконавчої влади з реалізації внутрішньої політики” від
16 вересня 1998 року передбачається, що на відповідні структурні
підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських державних
адміністрацій покладаються завдання аналізу і прогнозування
суспільно-політичних процесів у регіонах, сприяння органам виконавчої
влади у розвитку їх зв’язків з політичними партіями, громадськими
організаціями, засобами масової інформації, інформаційно-аналітичне
забезпечення реалізації внутрішньої політики держави. Крім того, в
управліннях облдержадміністрацій з питань внутрішньої політики
сформовані відділи зв’язків з партіями та громадськими організаціями.

Крім громадських організацій органи державного управління взаємодіють з
партіями. Зараз більшість партій не виходить за межі політичної
кон’юнктури, іноді важко розрізнити чим програма однієї партії
відрізняється від іншої; партії, в основному, використовують стратегію і
тактику, необхідну для отримання влади, не дотримуючи програмних
настанов. Тому взаємодія органів державного управління з партіями є
складним і неоднозначним питанням. Проблема складається ще з того, який
характер має взаємодія партій та громадських організацій. Адже світовий
досвід наводить, що громадські організації виконують три суспільно
важливі функції [56]: як інструмент узагальнення соціальних проблем,
сприяють підвищенню рівня громадянської культури, формують систему, яка
дає змогу суспільству здійснювати контроль за економічним курсом
держави, тобто громадські організації займають певне місце у діючій
системі стримувань та противаг.

Отже, при класифікації спеціальних методів державного управління за
ознакою способів реалізації функцій управління методів буде стільки,
скільки функцій.

Класифікацію методів можливо проводити за такими ознаками: суб’єктним
складом, за рівнями господарювання, з позицій впливу суб’єкту на об’єкт
управління, з позицій організації державного управління, за процедурною
засадою (розробка та прийняття рішень).

Управлінська діяльність виконується працівниками різних категорій:
представники адміністративної влади, фахівці, допоміжний (обслуговуючий)
персонал [57, с.177; 46, с.480]. У цьому зв’язку (за суб’єктним складом)
можливо виділяти методи управління представників адміністративної влади,
фахівців.

Якщо засадою класифікації виступають рівні господарювання, то можливо
виділити методи управління цехом, підприємством, господарством, галуззю,
економічним районом.

З позицій впливу суб’єкту на об’єкт управління можливо виділити такі
загальні методи: підготовки та прийняття рішень, планування, організації
та контролю їх виконання, мотивацію управлінської діяльності. Специфічні
методи суб’єкту управління дозволяють здійснити управлінський вплив на
об’єкт управління, причому від характеру впливу залежить сукупність
методів управління. До специфічних методів впливу суб’єкту на об’єкт
управління можливо віднести: правові, організаційні, розпорядчі,
психологічні, методи стимулювання. Їх застосування залежить від певної
сфери державного управління. Наприклад, якщо здійснюється державне
управління кадровою підсистемою, пріоритет віддається психологічним
методам та методам стимулювання, хоча використовуються і організаційні,
розпорядчі, правові. Якщо держава управляє підсистемою, виділеною за
галузевою або територіальною ознакою, то правові, організаційні та
розпорядчі методи дозволять краще вирішити поставлені завдання.

З позицій впливу суб’єкту на об’єкт управління можливо виділити такі
методи:

— впливу на матеріальний інтерес виробників. Їх також іноді називають
економічними методами. Але, у цьому випадку, маються на увазі економічні
методи, що впливають на матеріальний інтерес, а не витікають із дії
об’єктивних законів. Методи, що впливають на матеріальний інтерес можуть
суперечити економічному закону (наприклад, субсидії непрацездатним). А
метод, що спирається на економічний закон, може суперечити матеріальному
інтересу (наприклад, високі ставки податків). Щоб можливо було
розрізнити, методи впливу на матеріальний інтерес називають методами
матеріальної мотивації;

— методи моральної мотивації (соціально-психологічні методи спираються
на закони філософії, соціології, психології);

— методи примусу. За їх допомогою здійснюється вплив, який спирається на
реальний примус або на потенційну можливість його застосування.

З точки зору організації державного управління можливо виділити:
одноосібний метод, колегіальний, колективний, комбінований.

Невід’ємною частиною державного управління є процес розробки та
прийняття рішень. Тому виділяють регламентарний метод, за допомогою
якого розробляються процедури прийняття управлінських рішень [47, с.42].
Регламентарний метод являє собою засіб описання порядку виконання
управлінських рішень, розподілу управлінських завдань між виконавцями.
Регламент визначає послідовність виконання управлінських завдань та умов
їх рішення Під ним розуміють встановлення сукупності правил, які
визначають структуру, функції та порядок діяльності суб’єктів
управління.

Регламент може включати такі складові:

— організаційну структуру управління;

— розподіл прав та обов’язків між співробітниками та керівниками,
перелік повноважень органів управління;

— порядок вирішення службових та інших питань діяльності установи;

— порядок вирішення суперечностей між співробітниками, між органами
управління;

— конкретні процедури прийняття рішень з окремих виробничих, фінансових,
соціальних та інших питань;

— відповідальність керівників на усіх рівнях управління;

— заходи щодо матеріального, морального, адміністративно-правового
захисту прав і повноважень органів управління, підрозділів, служб та
окремих співробітників;

— порядок внесення змін і доповнень до регламенту управління закладом.

Рішення, що вироблені в процесі застосування регламентарного методу,
можуть бути таких форм: зобов’язуючої (що предписує виробити певні дії);
забороняючої (що містить у собі заборону зробити певні дії);
уповноважуючої (що містять можливість діяти у межах норми на свій
розсуд); рекомендуючої (що містять пораду про можливі засоби дії);
встановлюючої (які встановлюють правила поведінки, але без їх
обов’язковості або заперечення). Крім того, виділяють форми разового
розпорядження, наказу.

Похожие записи