Реферат на тему:

Концептуальні засади переходу України до постіндустріального суспільства

На початку ХХІ століття перед Україною з усією вагомістю постало
найсуттєвіше питання щодо ідеології та стратегії її подальшого розвитку.
Концептуальну розробку цивілізаційної моделі, в рамках якої
еволюціонуватиме українська економіка у ХХІ столітті, визначають
стрижневою проблемою вітчизняної економічної науки. Важливість вибору
стратегії подальшого соціально-економічного розвитку у ХХІ столітті
України підкреслюють провідні вчені і політики [18–21, 25]. Цей вибір
відбувається на тлі поступового виходу з глибокої соціальної та
економічної криз, що ускладнює побудову ринкової ліберальної економіки в
країні. Адже перші роки незалежності значно ускладнили входження нашої
держави до світової спільноти на паритетних засадах. Сама ж по собі
ринкова економіка не має механізмів економічної саморегуляції. Невдачі
зі становленням ринкової економіки в Україні пояснювались багатьма
причинами і в першу чергу невідповідністю системи регулювання, яка
склалася в умовах адміністративно-командної системи, новим вимогам,
недосконалою податковою, бюджетною, грошово-кредитною, ціновою
політикою, а також глибокою не тільки економічною, але й
інституціональною кризою. До особливостей перехідного періоду в Україні
потрібно віднести нестабільність економічної системи, зокрема
відсутність своєї національної валюти протягом перших майже п’яти років,
відсутність законодавчого забезпечення глибинних трансформацій,
катастрофічне падіння виробництва (до 37 % ВВП 1990 р.) та різке
погіршення добробуту населення. Усе це негативно позначилось на стані
макроекономічної ситуації та викликало значне розбалансування
макроекономічних пропорцій, у першу чергу, попиту і пропозиції і, як
результат цього, втрату на вітчизняних ринках раніше міцних позицій
вітчизняного виробника, невиправдано великі за обсягами і загрозливі для
економічної безпеки держави за своєю структурую імпортні потоки. Деякі
вчені вважають, що “причина надмірної тривалості трансформаційної кризи
в Україні полягає в тому, що економічна стратегія держави здебільшого
була орієнтована не на конкретні економічні суб’єкти”. Це, на думку
авторів, призвело до ще більшого погіршення стану підприємств, передусім
реального сектора економіки. “Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне
звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий тиск
практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення
самостійних відтворювальних процесів, стратегічного планування власного
розвитку” [18, с. 362–363].

У загальнодержавному аспекті найбільш загрозливими, на нашу думку,
наслідками затяжної кризи є: 1) нестабільність соціального і політичного
життя країни; 2) неузгодженість інтересів держави, регіонів, суб’єктів
господарювання, громадян; 3) відсутність, за наявності в країні
розуміння значення цієї проблеми з боку влади, політичних сил і
громадських інституцій науково обґрунтованої стратегії та невизначеності
кінцевої мети подальшого соціально-економічного розвитку України.

Вважаємо, що особливо негативно позначилась на трансформаціях
перехідного періоду відсутність чітко визначеної стратегії державної
розбудови України. У перші роки незалежності політики і вчені
“націлювали” країну на перехід до ринкових відносин, не визначаючи при
цьому, який саме тип ліберальної економіки потрібно вибрати. Очевидно,
що з самого початку перебудови повинно було говоритися не просто про
перехід до ринкової економіки, яка на той час у багатьох країнах вже
пройшла майже двохсотлітній шлях розвитку, а про запровадження ринкових
виробничих відносин на новітніх інформаційно-технологічних засадах з їх
стрімкою динамікою розвитку та активним державним протекціонізмом щодо
захисту вітчизняного виробництва від викликів глобалізації. Починаючи з
1992 року, проблемі визначення стратегії державної розбудови України
було присвячено щорічні конференції, приймалися середньострокові
програми розвитку.

Але і нині, як вважає професор А.С. Гальчинський, питання щодо стратегії
подальшого економічного розвитку України, відновлення дієздатності нашої
держави, радикальних змін економічної, а відтак і соціальної ситуації,
реального просування реформ і швидкого економічного зростання
“залишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично” [21, с.
39]. Здавалося б, що просування вперед за традиційною схемою
цивілізаційної парадигми вимагало, виходячи з економічних реалій нашого
сьогодення, спочатку завершення індустріальної епохи (з урахуванням
того, що економічна криза останніх десяти років відкинула нас назад на
кілька “сходинок”) та поступовий перехід до постіндустріалізму. Але
історія відвела нам мало часу для поступового цивілізованого входження у
світову спільноту з альтернативою безповоротного переходу до групи
неоколоніальних країн з надвеликою залежністю від загроз та викликів
глобалізації.

Тому термінова розробка і реалізація стратегії на засадах економічного
зростання інформатизації та інтелектуалізації, яка б вивела Україну на
передові позиції світового прогресу і дозволила на паритетних засадах
увійти в світові економічні структури, набула сьогодні особливої
актуальності. На такій Концепції розвитку наголошував і Президент
України Л. Кучма, чітко визначивши “… необхідність
“постіндустріального вибору” для країни, “формування основних засад
постіндустріального суспільства”.

Енгельс

Макроекономічну регуляторну політику держави нині необхідно спрямувати
на забезпечення інформаційно-інноваційного розвитку України з переходом
до наступного щабля цивілізаційного руху та побудовою
постіндустріального суспільства, вважають провідні вчені [11, 19–21, 23,
24]. На їх думку, постіндустріальне суспільство характеризується
антропоцентристською (гомоцентристською) орієнтацією, досить масштабними
і глибинними революційними змінами у розвитку продуктивних сил,
глобалізацією інформаційних потоків, пріоритетним розвитком третинного і
четвертинного секторів тощо [24, 25 с. 42–47; 26, с. 437; 27, с. 437].

Так, А.С. Філіпенко зазначає, що “Сучасне цивілізоване суспільство
ґрунтується на трьох основних засадах: у політичній сфері – громадянське
суспільство, в економічній – постіндустріальне, соціально орієнтоване
ринкове господарство, у соціальній сфері – соціальне партнерство,
справедливий розподіл матеріальних і духовних благ” з досягненням
національної і соціальної згоди [22, с. 142]. Він визначає, що “важливою
передумовою інтеграції України у світогосподарські процеси є ринкові
перетворення, їхні глибина та індустріальна зрілість, що вимагає
досягнення прозорості господарських, особливо фінансових, трансакцій,
істотне скорочення тіньового сектора, поліпшення інвестиційного клімату”
[20, с. 9]. Дуже послідовно, починаючи з 1993 р., акцентує увагу на
необхідності розробки і реалізації стратегії соціально-економічного
розвитку незалежної України на засадах цивілізаційної парадигми
світового розвитку з побудовою, виходячи з її постулатів, не просто
ринкової, а саме постіндустріальної економіки, академік А.А. Чухно [24,
с. 42]. Найголовнішими результатами науково-технічної революції при
переході країн до постіндустріальної ери він вважає інтелектуалізацію,
дематеріалізацію, комп’ютеризацію та інформатизацію виробництва.

Погоджуючись з цією тезою, вважаємо, що тільки досягнення зазначеної
мети дозволить Україні побудувати конкурентоспроможну національну
економіку і “на рівних” формувати свої відносини з іншими розвиненими
країнами, активізувати свою участь у міжнародних інтеграційних процесах.

Акцентуючи увагу на тому, що основним капіталом у постіндустріальному
суспільстві є знання та кваліфікація Людини, “живий капітал”, Л.Д. Кучма
підкреслив, що високий науково-освітній та технічний рівень кадрового
потенціалу України може зробити її шлях “до сучасних надбань
постіндустріального суспільства значно коротшим, ніж у держав Африки та
Латинської Америки” [20, с. 13].

Надзвичайну поширеність останні роки Концепції постіндустріального
суспільства, при дещо своєму негативному ставленні до неї, визнає С.
Мочерний [12]. Певну її, як на його думку, недосконалість він пояснює
нерозробленістю в працях Д. Белла та його послідовників методологічних
основ такого дослідження. С. Мочерний вважає, що перетворення Концепції
постіндустріального суспільства у теорію вимагає її глибокого
методологічного обґрунтування за умови, що “практика не буде
заперечувати процесу становлення такого суспільства” [12, с. 54, 58].
Коментуючи цю думку, вважаємо за необхідне зауважити, що, по-перше,
останні роки теорія постіндустріалізму інтенсивно розробляється,
формуються нові напрями економічної теорії, пов’язані зі становленням
“нової (постіндустріальної, інформаційної) економіки”, створюються
концепції і моделі, у яких формалізуються економічні процеси [13, 16,
23], а, по-друге, досвід розвитку передових країн світу переконливо
свідчить про практичне значення Концепції постіндустріалізму та
доцільність її застосування при розробці стратегії висхідного
соціально-економічного розвитку. Розглядаючи сучасний стан країн із
позицій цивілізаційної парадигми, А.С. Філіпенко зауважує, що “нині у
світі співіснують індустріальні моделі… з елементами доіндустріальних
форм (найменш розвинені країни), перехідні економічні системи (держави
колишнього СРСР, країни Центральної і Південно-Східної Європи) і власне
постіндустріальні (інформаційно-технологічні) моделі економічного
розвитку (країни ОЕСР). На його думку, нова інформаційно-технологічна
модель розвитку спиратиметься на так звані тверді (постіндустріальна
техніка і технологія) та м’які структури (інформатика, космічні системи,
нетрадиційні джерела енергії та споживання) [21, с. 51].

Постіндустріальне суспільство, як зазначалось вище, почало формуватись у
найбільш розвинених країнах світу лише у другій половині ХХ століття.
Саме у цей час постіндустріалізм формувався як нова парадигма
соціально-економічного розвитку світової спільноти, яка базується на
єдиному ефективному для людства типі революції – науково-технічному.
Саме вона досконало змінює тип економічних відносин, систему
загальнолюдських цінностей, структуру продуктивних сил, характер і
спрямованість суспільного природокористування тощо і протікає дуже
диференційовано в часі і просторі.

Ще наприкінці ХХ століття були досить чітко сформовані такі основні риси
та закономірності постіндустріального суспільства, як високий рівень
дематеріалізації виробництва; перетворення людського капіталу в основну
складову національного багатства країни; активна інформатизація
світового простору та перетворення інформаційних та інтелектуальних
ресурсів у основний потенціал висхідного розвитку; поширення
глобалізаційних процесів у широкому діапазоні їх позитивів та негативних
викликів; розбудова третинного, четвертинного і п’ятеринного секторів
економіки; формування світових ринків капіталу, інформації,
інтелектуальних послуг; технічне переозброєння виробництва на основі
новітніх технологій тощо.

Необхідно підкреслити, що досвід розвинених країн свідчить, що перехід
до постіндустріального розвитку вимагає виразного соціального
спрямування економіки, досягнення високої ефективності виробництва з
пріоритетним розвитком третинної та четвертинної сфер, поступового
“піднесення людини”, знання якої стають головною продуктивною силою
суспільства.

Вважаємо, що, враховуючи зазначені постулати, перехід України до
постіндустріального розвитку на більш високий щабель цивілізаційної
ієрархії базується не тільки на широкомасштабній перебудові економіки,
але й на глибоких системних трансформаціях усього суспільства, його
світогляду, метафілософії мислення тощо. Реалізація таких трансформацій
вимагає консолідованих зусиль усіх гілок влади, усієї нації, її
розуміння, що альтернативою прискореного соціально-економічного
зростання на засадах свідомої та ініціативної участі в цьому процесі
всіх верств населення є довічна консервація того зубожіння, у якому воно
нині опинилося.

Важливою передумовою постіндустріального розвитку виступає врахування як
зовнішніх, так і внутрішніх чинників сучасного розвитку будь-якої
країни. До внутрішніх належать: необхідність накопичення національного
капіталу для фінансового забезпечення такого розвитку; удосконалення
всієї управлінської вертикалі, різке зростання продуктивності праці на
засадах інформатизації виробництва і відповідне підвищення зайнятості у
нематеріальній сфері; забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного
виробника, необхідної для формування внутрішнього ринку та задоволення
експортних потреб; підвищення загального і культурно-технічного рівня
населення тощо.

До зовнішніх чинників, що суттєво впливають на соціально-економічний
розвиток країн, потрібно в першу чергу віднести процеси
інтернаціоналізації та їх максимально повного виразу – глобалізації, що
може активізуватися на межі тисячоліть. М. Косолапов вважає, що
“интернационализация … универсальна по охватываемым объектам и
пространству. Хотя не обязательно вовлекает всех участников
международной жизни” [10, с. 233–234].

Активізація різноспрямованих інтеграційних та глобалізаційних процесів
наприкінці ХХ століття, у першу чергу розвиток могутніх
транснаціональних компаній, надзвичайно висока концентрація
матеріальних, фінансових, інформаційних і інтелектуальних ресурсів
приблизно у 8–10 країнах (тобто близько 5 % загальної їх кількості на
політичній карті світу), створення могутніх світових фінансових установ,
які виступають слухняними інструментами захисту інтересів саме цих
країн, – усе це привело до формування єдиного економічного світового
простору. Крім національних економік, його важливими складовими стали:
єдині світові ринки фінансового капіталу, інформації, інтелектуальних
послуг, макрорегіональні та регіональні ринки товарів, праці,
транспортних, рекреаційних та інших послуг, фінансово-промислові велетні
– транснаціональні компанії, які за своєю потужністю починають навіть
випереджувати найбільш розвинені країни.

У виступі Президента України Л.Д. Кучми підкреслено, що “… ми
зобов’язані враховувати не лише позитивні, але й негативні явища, які
виразно виявилися на нинішньому етапі глобальних процесів. Ідеться про
стратифікацію держав, яка не згладжує, а навпаки, поглиблює небезпечну
їх диференціацію”. Двоїстість проявів глобалізації і неоднозначність їх
впливу на світовий розвиток відзначають різні вчені. Так, Ю. Пахомов
пише, що глобалізація, яка, з одного боку, виступає найбільш яскравим
проявом прогресу, несе в собі одночасно і нові, досить грізні небезпеки,
усунення яких вимагає загальних зусиль щодо гармонізації устрою світу
[15]. І справді, прийняття світовою спільнотою і реалізацію розробленого
під егідою ООН Порядку денного на ХХІ століття, в основі якого лежить
Концепція стійкого розвитку, можна розглядати як один із найвагоміших
позитивних проявів глобалізації, спрямованих на збереження сприятливих
умов життя сучасного і прийдешніх поколінь. Важливим щодо цього є
випереджаючий розвиток країн з транзитивною економікою,
соціально-економічне зростання слаборозвинених країн, зближення духовних
цінностей народів.

Позитивні глобалізаційні процеси пов’язані з гуманізацією суспільного
розвитку, демократизацією політичних інструкцій, підсиленням
міждержавних інтеграційних процесів, підвищенням суспільної
продуктивності праці на основі міжнародної економіки інтеграції,
поглибленням міжнародного поділу праці, розвитку світових та
регіональних ринків в умовах нормального, “законозабезпеченого”
конкурентного середовища.

У той же час в останні роки дуже посилюються негативні процеси так
званої силової чи неупорядкованої глобалізації, які знецінюють вплив ООН
на політичну і воєнну стабільність світу, зумовлюють економічний диктат
могутніх транснаціональних корпорацій, несуть у собі виклики і загрози
більшості країн світу. У першу чергу це відбивається у деформації
основних механізмів ринку, зростанні нееквівалентного обміну між
країнами, у примусовому збільшенні масштабів неефективного
ресурсовилучення у слаборозвинених країнах, їх подальшому занепаді тощо.

Ю. Пахомов, наголошуючи на руйнівному впливі неупорядкованої
глобалізації, називає як найбільш вражаючі такі моменти:

1) різке збільшення пов’язаного з нееквівалентним обміном розриву у
рівнях розвитку між слабкими і сильними країнами, що зумовлює наростання
екологічних, соціальних і фінансово-економічних ризиків;

2) антиліберальне переродження інструментів конкуренції, яка не заохочує
відстаючих, а “знищує багатьох з тих, хто в інших умовах мав би шанс
вижити” [15].

Крім того, на його думку, це стосується не тільки окремих об’єктів
господарської діяльності, але й цілих країн.

Таким чином, “силова” глобалізація, яка стає важливою закономірністю
розвитку світового простору в ХХІ столітті, діє всупереч інтересам
більшості країн світу і практично ускладнює реалізацію в них моделі
стійкого розвитку. Тому для забезпечення економічного зростання на
засадах стійкого, соціально спрямованого і екобезпечного розвитку в
умовах глобалізму Україні потрібно активно вирішувати стратегічні
завдання свого розвитку щодо захисту національних інтересів.

Тим більше, деякі вчені, зокрема відомий американський дослідник Пітер
Ратленд, мабуть, зважаючи на подвійний – і позитивний, і негативний –
характер глобалізації, підкреслює, що “глобалізацію частіше супроводжує
пожвавлення, а не затухання націоналістичних тенденцій”, бо нерівність
між країнами … “росте із загрозливою швидкістю, поділяючи світ на
переможців і переможених” [17, с. 17].

Необхідно зазначити, що в ХХІ столітті феномен глобалізації виходить за
“чисто экономические рамки” і збільшує вплив на всі сфери суспільної
діяльності – політику, ідеологію, культуру [14, с. 23]. А.С. Філіпенко
вважає, що “глобалізація економіки поставила перед урядами багатьох
країн проблему пошуку нового змісту механізмів адаптації внутрішнього
економічного та політико-правового середовищ до сучасних умов
економічної діяльності”, вона змушує “уряди створювати умови зростання і
процвітання нації, виходячи з оптимальної та передбачливої стратегії
розвитку внутрішніх чинників конкурентоспроможності …” [21, с. 45].

Сьогодні наукова думка в Україні особливу увагу приділяє визначенню
такої стратегії її реформування та входження у світовий економічний
простір, яка б забезпечила не тільки висхідний економічний розвиток, але
й її економічну безпеку, збереження національної самобутності.

Президент України Л. Кучма, наукова громадськість неодноразово звертали
увагу не тільки на надто повільне реформування економіки, але й на
велику залежність української економіки від зовнішніх чинників і
наголошували на необхідності результативних, цілеспрямованих на
економічне зростання, економічний розвиток реформ [20].

gdY=H

1/2?1/2nnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnn

до освіти; забезпеченні здоров’я населення, збереженні довкілля;
високоефективній і прозорій діяльності державних інституцій, стабільному
енергозабезпеченні тощо. Справедливо вважаючи, що ринкові реформи ще не
зовсім завершені, вчений акцентує увагу на необхідності “реалізації
комплексної стратегії розвитку, яка дає змогу забезпечувати ефективний
взаємозв’язок між людськими, фізичними галузевими структурними
аспектами”. При цьому в її реалізації, на думку В.М. Гейця, на відміну
від ідеологічних засад Вашингтонського консенсусу, які було покладено в
основу розвитку України в 90-і рр., необхідно прийняти рекомендації
Світового банку, де пріоритетними виступають: забезпечення
високоякісного управління; розвиток інституціонального середовища,
транспарентність прийняття рішень; дієвість правових і судових процедур;
продуманість систем регулювання тощо. Ураховуючи українські релігії,
В.М. Геєць вважає першочерговим також формування повноцінного ринку
праці, фондового ринку; нагромадження приватного капіталу на основі
капіталізації доходів; широке залучення до інвестиційних ресурсів
заощаджень населення і амортизаційних ресурсів та інтенсифікацію
інноваційної діяльності; створення нових організаційно-правових форм
господарювання, розвиток холдингів, фінансово-промислових груп,
транснаціональних компаній [21, с. 16].

Виходячи з цього, вбачаємо, що до основних імперативів
соціально-економічного розвитку України на початку ХХІ століття
необхідно віднести:

– збалансоване поєднання державних та ринкових регуляторів економічного
зростання;

– соціальну спрямованість економіки із забезпеченням соціального
партнерства, справедливого розподілу матеріальних і духовних благ,
покращання якості життя населення в особі кожної конкретної особистості;

– правовий та економічний протекціонізм держави із захисту вітчизняного
ринку та ствердження на ньому вітчизняних виробників, їх активної участі
у міжнародних інтеграційних процесах;

– високі темпи економічного зростання на основі запровадження
інформаційно-інтелектуальних технологій, докорінних структурних
трансформацій у господарстві з переважним розвитком сфери
інтелектуальних, інформаційних, фінансових, транспортних та інших послуг
і, головне, третинного і четвертинного секторів;

– випереджаючий пріоритетний розвиток новітніх галузей на основі
інформаційно-інтелектуальних технологій;

– активне впровадження інновацій і техніко-технологічне переозброєння
традиційних галузей господарства;

– активізацію інвестиційних процесів на основі нагромадження
національного фінансового капіталу, широкого залучення заощаджень
населення;

– інформатизацію суспільного життя через активну участь країни у
формуванні глобального інформаційного простору, світової мережі
глобального мобільного зв’язку тощо;

– дематеріалізацію виробництва;

– реалізацію принципів стійкого розвитку для збалансування його
соціально-економічних і екологічних аспектів;

– формування інтелектуального капіталу як пріоритетної складової
інтегрального капіталу в цілому;

– перетворення зовнішньоекономічної сфери із дестабілізуючого фактора
економічного розвитку на інструмент макроекономічної стабілізації;

– запровадження нової ідеології поведінки суб’єктів господарювання, яка
б не тільки забезпечувала їх успішну адаптацію до ринкових умов,
гармонізацію інтересів вітчизняного виробника і держави, але й сприяла
їх інноваційному розвитку з метою підвищення прибутковості, конкуренто-
та платоспроможності.

Більшість із цих положень не були реалізовані в практиці державного
будівництва.

Як зазначалось вище, наукове обґрунтування і термінове впровадження
стратегії інформаційно-інноваційного зростання на засадах його
соціалізації та екологізації на основі вищенаведених імперативів
постіндустріального розвитку дозволить створити конкурентоспроможну
національну економіку.

Складність розробки національно орієнтованої стратегії
соціально-економічного розвитку на засадах постіндустріалізму для
України в сучасних умовах зрозуміла. Адже в теоретичних моделях
економічного розвитку розкриваються лише типові риси парадигмального
змісту, що не підлягають тимчасовим кон’юнктурним коливанням і є
відносно сталими впродовж тривалого часу [1, с. 163]. У той же час
аналіз ефективності впровадження моделі одного типу в різних країнах
свідчить про абсолютно різні результати [2]. Так, ринкові трансформації
за моделлю так званного Вашингтонського консенсусу, що успішно
реалізуються в країнах Східної Європи, були абсолютно неефективними в
країнах СНД.

Це свідчить, на нашу думку, про значні відхилення механізмів розвитку і
результатів їх реалізації під впливом багатьох об’єктивних та
суб’єктивних факторів суто національного характеру, починаючи із
принципів економічної політики держави та задіяних при цьому механізмах
і закінчуючи менталітетом населення, адаптаційним потенціалом країни
щодо необхідних ринкових трансформацій тощо. Розробка ж стратегії, яка б
забезпечувала зміну економічної системи конкретної країни на ринкових
засадах з одночасним спрямуванням розвитку на перехід до вищого,
постіндустріального щабля цивілізаційної ієрархії, надзвичайно складна,
бо вимагає врахування в першу чергу індивідуалізованих
природно-суспільних властивостей і соціально-економічних характеристик
цієї країни, адаптаційних можливостей її населення та економіки у
контексті активного впливу ендогенного характеру.

Є декілька причин такої тривалої невизначеності зі стратегією подальшого
соціально-економічного розвитку України, відмінних за своєю природою. У
найбільш загальному вигляді їх є дві. По-перше, це неконсолідованість
суспільства, неузгодженість інтересів та різне бачення кінцевих цілей
представниками урядових структур, політичних і громадських організацій
тощо. По-друге, внаслідок політичної, інституціональної, економічної,
соціальної кризи в країні сформувалось так зване “зачароване коло”. На
фоні скорочення державного регулювання та його невідповідності сучасним
вимогам, відсутності правового забезпечення висхідного економічного
розвитку на ринкових засадах, неефективності податкової системи,
консервативності структури господарства та його низького
техніко-технологічного рівня і, в цілому, низької конкурентоспроможності
вітчизняного виробництва, – з перших років незалежності в країні за
схемою “ланцюгової реакції” відбулися “обвальний” за характером:

– занепад вітчизняного виробництва;

– погіршення фінансової ситуації із загостренням фінансової
незабезпеченості необхідних техніко-технологічних і структурних
трансформацій, інформатизації розвитку тощо;

– відплив українського капіталу за кордон і гостра інвестиційна криза;

– різке погіршення якості життя, зниження добробуту населення;

– падіння пропозиції з боку вітчизняного виробника та платоспроможного
попиту – з боку населення;

– експансія іноземних виробників на вітчизняному ринку з дуже невигідною
для України структурою імпорту;

– зниження конкурентоспроможності національної економіки.

Це викликало низку парадоксів системоформуючого характеру:

– велика частка (майже 60 %) нерентабельних, зокрема збанкрутілих,
підприємств, фірм – відсутність задіяної процедури банкрутства;

– фінансова незабезпеченість перебудовних процесів у виробництві – при
певній стабільності національної валюти останні роки та суттєвому
відплив за кордон вітчизняного капіталу;

– гостра необхідність підвищення продуктивності виробництва – і велика
фінансова підтримка абсолютно неперспективних підприємств;

– декларування необхідної інформатизації та інтелектуалізації
виробництва і скорочення науково-технічного потенціалу країни;
бюджетного фінансування сфери освіти і науки;

– приватизація підприємств не для підвищення їх подальшої прибутковості,
конкурентоспроможності інвестування в основний капітал, а для наповнення
бюджету, тобто “проїдання”;

– потреба у зростанні вітчизняного платоспроможного попиту – і різка
державна протидія цьому через: а) недосконалу систему податкообкладання
вітчизняного виробника і населення; б) відсутність державної підтримки
малого і середнього бізнесу; в) невідповідність оплати праці її
обсягам, кваліфікації тощо;

– пряме чи опосередковане запровадження світових цін на ринку товарів,
освітніх та медичних послуг – і в кілька разів нижче за світовий рівень
оплати праці.

Існування згаданого вище “зачарованого кола” макроекономічних і
соціальних феноменів та парадоксів нашого суспільного життя (навіть у їх
дуже стислому викладі) здавалося б “апріорі” визначають надзвичайну
складність реалізації в Україні будь-якої із задіяних у інших країнах
моделей висхідного розвитку і переходу до постіндустріального
суспільства. І все це відбувається, на жаль, на фоні зростаючої
політичної нестабільності в суспільстві, з одного боку, та загострення
негативів і викликів глобалізації – з іншого. У цих умовах закономірним
є широкий діапазон думок і уявлень про можливі моделі і стратегію
переходу України до постіндустріального суспільства, який відбиває
вітчизняна наукова думка.

Розглядаючи питання щодо ефективної стратегії подальшого розвитку
України в контексті забезпечення конкурентоспроможності національної
економіки (що є одним з основних пріоритетів державної розбудови
країни), Я.А. Жаліло вважає найбільш дискусійним питання щодо механізмів
забезпечення такої конкурентоспроможності. ”Одні фахівці, – вважає він,
– пропонують віддати пріоритети стратегії “технологічного ривка”, інші –
посиленню інвестиційного напряму забезпечення структурної перебудови…,
зустрічаються думки про необхідність зміцнення національної грошової
одиниці та посилення впливу фінансової політики в цілому” [18, с.
406–407]. Далі Я.А. Жаліло, вважаємо цілком закономірно, зауважує, що
при певних позитивах кожної з них жоден із цих напрямів сам по собі не
виконує функцію ініціатора злагодженої і продуктивної праці в Україні.
Він підкреслює, що зазначені моделі повинні носити
коригувально-допоміжний характер щодо базової (ринкової) моделі
управління економікою, забезпечуючи розвиток внутрішнього середовища для
ефективного і прибуткового функціонування цієї моделі.

Зважаючи на реалії сьогодення, можна погодитись з думкою професора А.С.
Гальчинського, що “модель економічної політики, яку ми намагались
реалізувати в попередній період, не в змозі розв’язати найгостріші
суперечності, які сформувались у ході реформ, забезпечити створення
надійного фундаменту економічного зростання, радикально змінити ситуацію
в соціальній сфері” [21, с. 30].

Тому, обґрунтовуючи “нову модель економічного розвитку України” (у
контексті глобалізації), професор А.С. Гальчинський зазначає, що,
вибираючи між двома, на його думку, єдино альтернативними варіантами –
“фактично чинної тепер неоліберальною моделлю” подальших перетворень і
“переходом до інституційної моделі ринкових перетворень… на принципах
дирижизму” з боку держави, – він віддає перевагу другій версії [21, с.
31].

Далі він зазначає, що “в міру стабілізації економічної ситуації й
усунення економічних деформацій значущість чисто ліберальних принципів
зростатиме і у нас”. І тому, на його думку, доцільно визначати “нашу
стратегію розвитку як стратегію відкладеної лібералізації” [21, с. 37].

Підсумовуючи сказане, необхідно погодитись із В.М. Гейцем, який
підкреслює, що на основі досвіду перших років перебудови в Україні
некоректно робити висновок “про неспроможність ліберальної моделі” [21,
с. 15]. Тобто потрібно визначити, що неефективною в умовах України
показала себе не стратегія її переходу до ринкової економіки взагалі, а
швидше прийнята нами модель такого розвитку, яка базувалась на принципах
Вашингтонського консенсусу та підтримувалась МВФ. Вона, як зазначалось
вище, не відповідала не тільки соціально-економічним умовам України у
час перетворення її в незалежну державу, але й інтересам національної
економіки, менталітету населення.

Ураховуючи існування у вітчизняній літературі великого термінологічного
“різнобою щодо визначення моделей подальшого розвитку”, можна зрозуміти
авторів монографії “Україна і світове господарство”, які, говорячи про
шляхи України в майбутнє, акцентують увагу на необхідності задіяння
нової стратегії подальшого розвитку, детально розглядаючи її пріоритети,
але не пропонуючи якогось її “термінологічного визначення” [21, с.
16–29; 21, с. 30–43].

Серед найбільш поширених моделей подальшого розвитку, що пропонуються
вітчизняними вченими і політиками, на нашу думку, потрібно виділити три:

1) стратегію (модель) випереджального інформаційно-технологічного
розвитку (“технологічного стрибка”);

2) стратегію (модель) економічного розвитку на основі стабілізаційного
економічного зростання;

3) монетарну стратегію (модель), побудовану на зміцненні національної
валюти та підсиленого інвестиційного забезпечення структурних
трансформацій.

У цілому, враховуючи досвід постіндустріального розвитку найбільш
розвинених країн світу та стан їх макроекономічної ситуації (порівняно з
відповідною ситуацією в Україні), доцільним здається розширене
тлумачення поняття “перехідна економіка” та більш чітке визначення
конструктивної моделі та кінцевої мети необхідних для України
суспільно-економічних трансформацій. Тому вважаємо, що перехід України
від нинішньої соціально-економічної ситуації до постіндустріального
суспільства (побудову якого як кінцеву мету державного розвитку України
прийняло більшість вітчизняних учених та політиків) з його
високопродуктивним виробництвом та реалізованими соціальними
пріоритетами розвитку можливий тільки при реалізації кількаетапної та
різновекторної на кожному етапі стратегії, яка б об’єднувала різнотипні
моделі соціально-економічного розвитку у їх певному сполученні і на
різних етапах.

Узагальнюючи певним чином існуючі в науковій літературі думки і погляди,
пропонуємо до етапів переходу України до постіндустріального
суспільства, не обмежуючи кожен із них задіянням лише однієї із
вищезазначених моделей, віднести:

1) післякризовий, що вимагає максимального залучення всіх наявних
резервів і який, на нашу думку, ще не закінчився, бо не можна навіть
суттєве покращання макроекономічних показників у 2000–2002 роках (при
тому, що вони ще далекі від їх аналогів у 1990 р.) вважати індикаторами
виходу країни з економічної і соціальної кризи;

2) стабілізаційного зростання на основі позитивної динаміки економіки
при не тільки стійкому закріпленні досягнутих у 2002 р. показників, але
й подальшому забезпеченні стабільного приросту ВВП, покращанню
показників, що характеризують якість життя і стан генофонду населення та
їх наближення до аналогічних показників докризового періоду;

3) інформаційно-інноваційний – з безпосереднім переходом на засадах
глибинних структурно-технологічних трансформацій до забезпечення
імперативів постіндустріального суспільства з його стратегічно вагомими
економічними і соціальними перевагами.

Зважаючи на переконливість аргументів Є. Марчука, О. Білоруса та інших
економістів, які акцентують увагу на необхідності випереджуючого
інформаційно-технологічного розвитку для окремих високотехнологічних
галузей-локомотивів росту, важливим є державне стимулювання їх активної
розбудови та виходу на передові рубежі світового прогресу вже у
найближчій перспективі. У цілому вважаємо за необхідне для реалізації
нової стратегії, стратегії висхідного, соціально орієнтованого
економічного розвитку України на засадах інформатизації та
інтелектуалізації задіяння на першому із зазначених вище етапів досить
жорстокої регулярної політики держави, спрямованої в першу чергу на
детінізацію та підвищення конкурентоспроможності національної економіки,
захист внутрішнього ринку, переорієнтацію першочергового економічного і
правового протекціонізму з експортоорієнтованих підприємств на
стратегічно важливі, зокрема імпортозмінюючі, галузі і підприємства та
вирішення гострих соціальних проблем.

Література:

1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.

2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.

3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.

4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.

5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.

6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.

7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.

8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.

9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.

10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.

11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.

12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.

13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.

14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.

15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.

16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.

17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.

18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.

19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.

20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.

21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.

22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.

23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.

24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.

25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.

26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.

27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.

28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.

Похожие записи