Реферат на тему:

Концепція сталого розвитку і ринкова економіка

Проблема сталого розвитку являє собою одну з фундаментальних наукових
проблем. Дослідження сталого розвитку у різних галузях — у екології,
економіці, філософії, біології надає цьому поняттю багатоплановості і
обумовлює численність його оцінок та поглядів. Теоретико-методологічне
осмислення концепції сталого розвитку відбито в ряді робіт вітчизняних і
закордонних дослідників [1-4]. Сталий розвиток розуміється в
загальнокультурному аспекті, як альтернатива духовній, екологічній,
демографічній і економічній кризі сучасної цивілізації [1], в
економічному аспекті аналізується взаємозв’язок сталого розвитку з
економічним ростом, його сумісність з ринковою економікою [2], сталий
розвиток розглядається з позиції національної безпеки [3-4], а також
розробляються кількісні і якісні параметри стійкості [5].

Мета даної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу понять «сталий
розвиток» і «економічний ріст» розглянути і оцінити спроможність
виключно ринкових механізмів господарювання у рішенні інтеґраційних
проблем суспільства на основі концепції сталого розвитку.

У другій половині ХХ століття обговорення проблем екологічної кризи
вийшло за межі наукових дискусій. Тривога за долю людства і біосфери
охопила широкі верстви населення, торкнулася державних структур, стала
елементом внутрішньої і зовнішньої політики держав. Спроби знайти шляхи
виходу з кризи, визначити на початку третього тисячоліття подальшу
траєкторію розвитку людства призвели до створення при ООН Міжнародної
комісії з навколишнього середовища і розвитку (Комісія Г. Х.
Брундтландт), перед якою було поставлено завдання сформувати «глобальну
програму змін». Для цієї програми комісія запропонувала назву «сталий
розвиток». Надалі термін був закріплений на другій Конференції ООН з
навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), де
відповідно до основних ідей сталого розвитку була почата спроба
розробити конкретну програму дій («Порядок денний на 21 століття»).

Термін «сталий розвиток» має досить тривалу історію, яку веде від
Декларації першої Конференції ООН з навколишнього середовища (Стокгольм,
1972) і робіт Римського клубу початку 70-х років: саме тоді був
усвідомлений зв’язок між проблемами навколишнього середовища,
екологічним і соціальним розвитком. Вперше англійський термін
«sustainable» ( підтримуючий, сталий, безперервний ) у словосполученні
«sustainable development» («сталий розвиток») з’явився в доповіді
Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів «Всесвітня
стратегія охорони природи» (1980). У ній відзначалося, що збереження
природи — це таке управління ресурсами біосфери, яке може принести
стабільні прибутки сучасному поколінню, не витрачаючи природний
потенціал прийдешніх поколінь.

У доповіді комісії Брундтландт сталий розвиток визначається як
«здатність задовольняти потреби нинішнього покоління, не піддаючи
ризикові можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби» [6].
На сьогодні термін «сталий розвиток» широко обговорюється в науковій і
публіцистичній літературі і міцно закріпився в комунікаційній системі
світового співтовариства. Однак, одержавши широку міжнародну підтримку,
термін «сталий розвиток» одержав і не менш широке тлумачення. У доповіді
комісії розвиток не був відділений від росту, також у ньому не було
ніяких уточнень щодо ступеня стійкості. Авторам концепції вдалося
запустити в життя в міжнародному масштабі ідею надто радикальну на той
час. Але вони уможливили широке та тривале її обговорення, яке не
припиняється до сьогодні.

Через десять років, з 26 серпня по 4 вересня 2002 року, відбувся
Всесвітній самміт зі сталого розвитку в Йоханесбурзі «Ріо+10». Його
можна назвати другою «мозковою атакою» світового співтовариства по
запобіганню глобальній екологічній кризі.

Результати десятилітнього шляху сталого розвитку експерти оцінюють
по-різному. Одні вважають, що несталий розвиток все ще переважає у
більшості регіонів світу. Майже всі країни виявилися неспроможними
виконати свої зобов’язання 1992 року, що призвело до збільшення
глобальної соціально-економічної кризи, загострення екологічних проблем.
Так, Клаус Тофлер, директор ЮНЕП, ООН з Найробі (Кенія), у звіті про
екологічне дослідження ООН у 2002 році відзначає: «Планета балансує на
краю прірви, і час для того, щоб зробити економічний і політичний вибір,
який міг би запобігти катастрофі, стрімко минає» [7]. Результати
конкретних дій з поліпшення екологічної ситуації на планеті, підвищення
життєвого рівня і якості охорони здоров’я поки що незначні. Десять років
пішли на осмислення проблеми, привернення до неї уваги величезної
кількості людей, насамперед молоді, створення громадянського
суспільства, що сприйняло ідеї сталого розвитку, розробку національних
концепцій цієї теорії. Проблематика сталого розвитку стала більш широко
обговорюваною, зросла поінформованість населення. Розробляються
концепції і стратегії в галузі сталого розвитку на національному і
регіональному рівнях, реалізуються конкретні програми, виникають різні
ініціативи та проекти в галузі сталого розвитку. Про значимість
результатів свідчить велика кількість державних і громадських діячів,
регіонів і континентів, науки і бізнесу, різних груп населення, які
взяли участь у самміті «Ріо+ 10».

Основний підсумок Йоганнесбурзького самміту — підтвердження
безальтернативності моделі сталого розвитку. Самміт прийняв «План
здійснення рішень Всесвітнього самміту сталого розвитку», в якому
викладені практичні заходи для досягнення сталого розвитку у світі на
майбутній 10-літній період і документ «Політична декларація».

Разом з тим, у науковому середовищі єдиного загальноприйнятого
визначення сталого розвитку так і не знайдено. На даний момент у
літературі існує понад 60 визначень, які становлять певну систему.

Девід К. Кортен підкреслює розбіжності між стандартним і альтернативним
розумінням сталого розвитку. Більшість економістів, урядів і офіційних
агенцій (включаючи Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і СААТ —
Міжнародну угоду з тарифів і торгівлі), які визначають національну і
глобальну політику, демонструють стандартне розуміння предмета. Велике
число «альтернативних» економістів, незалежних мислителів і громадських
організацій намагаються пояснити і впровадити альтернативний підхід до
проблеми сталого розвитку.

Загальноприйнята думка стверджує: необхідний стабільний економічний
ріст, який допоможе задовольнити потреби людей у підвищенні рівня життя
і накопиченні коштів, за рахунок яких можна забезпечити охорону
навколишнього середовища.

Альтернативний погляд полягає в тому, що економічний ріст останніх
двадцяти років дозволив лише незначно поліпшити якість людського життя.
Сталий розвиток — це витвір: 1) стійкої економіки, яка задовольнить
людські потреби, виключивши видобуток ресурсів або виробництво відходів
в обсязі, що перевищує регенеративну здатність навколишнього середовища;
2) соціальних інститутів, які зможуть гарантувати безпеку і можливість
соціального, інтелектуального і духовного росту.

Так само поняття «сталий розвиток» розуміється в двох змістах: вузькому
і широкому.

У вузькому розумінні увага акцентується переважно на його екологічній
складовій, що пов’язується з оптимізацією діяльності стосовно біосфери.
Сталий розвиток — це задоволення основних потреб існуючих і майбутніх
поколінь при збереженні традиційного природно-ресурсного потенціалу
біосфери.

Власне кажучи, йдеться про реалізацію стратегії биісферосумісності
діяльності, яка передбачає виконання ряду умов. По-перше, темпи і
масштаби споживання природно-ресурсного потенціалу не повинні
перевищувати природних умов регенерації екосистем; по-друге, обсяги
відходів виробничо-господарської і соціокультурної діяльності не можуть
перевищувати асимілятивних можливостей біосфери; по-третє, утилізація
непоновлюваних ресурсів можлива лише в таких обсягах і масштабах, які
компенсуються відповідним ростом споживання поновлюваного
природно-ресурсного потенціалу; по-четверте, у процесі прийняття
виробничо-господарських рішень необхідно враховувати не тільки можливий
економічний ефект, але й соціально-екологічні наслідки; по-п’яте, при
виборі оптимізаційної стратегії стосовно діяльності в біосфері варто
виходити з інтересів як нинішніх, так і майбутніх поколінь.

Широко стійкий розвиток трактується як процес, що позначає новий тип
функціонування цивілізації. Як приклад підходу подібного роду може
розглядатися визначення, запропоноване комісією Брундтланд. Власне
кажучи, ставиться завдання оптимального управління не тільки
природно-ресурсним потенціалом, але й усією сукупністю природного
соціокультурного багатства, яким диспонує цивілізація на конкретному
етапі всесвітньо історичного розвитку (враховуючи прогностичний
контекст). Тут, на наш погляд, доцільно сказати про рівні сталого
розвитку: глобальний, регіональний, локальний. Виходячи з цього може
застосовуватися вузьке або широке тлумачення сталого розвитку. Існує
підхід [5] при якому сталий розвиток поділяється на три складові:

1. Сталий соціальний розвиток. При такому розвитку використання ресурсів
повинно бути спрямоване на забезпечення рівноправності людей і
соціальної справедливості. Його завданням є встановлення пріоритету
якісного удосконалювання порівняно з кількісним ростом, така цінова
політика, що передбачає повне покриття витрат на виробництво продукції,
включаючи соціальні. Досягнення сталого соціального розвитку можливе
тільки за умов соціального партнерства. Найважливішими формами
соціального капіталу повинні вважатися соціальне благополуччя, розвиток
культури, дисципліна, чесність тощо. Цей соціальний капітал має
відновлюватися і служити культурною спадщиною.

2. Сталий економічний розвиток — підтримка створеного людиною капіталу
(матеріального), людського капіталу (у тому числі інформаційного і
культурного) і природного капіталу. При цьому необхідний відхід від
екстерналізації витрат на охорону навколишнього середовища (як
нав’язаних ззовні), їх інтерналізація, тобто формування витрат,
внутрішньо властивих економічній системі [Цит. за 1, с. 106].

3. Сталий екологічний розвиток — розвиток, при якому благополуччя людей
забезпечується збереженням джерел сировини і захисту навколишнього
середовища від стоку забруднень. Рівень викидів не повинен перевищувати
асиміляційну здатність природи, а швидкість використання непоновлюваних
ресурсів повинна відповідати їх відшкодуванню за рахунок заміни
поновлюваними компонентами.

Слід зазначити, що більшість учених поділяють вищезгаданий триєдиний
системний підхід до сталого розвитку.

Герман Далечіні і Джон Кобб у книзі «Для загального блага» визначають
слабку і сильну стійкість [8]. Якщо вважати, що основним змістом
концепції сталого розвитку є збереження капіталу, причому як створеного
людиною, так і природного, то проблема сучасної економіки полягає в
тому, що існуюча практика розрахунків направлена на збереження тільки
створеного людиною капіталу, а природний капітал економічно майже не
обчислювався. Більш того, неокласична теорія економіки стверджує, що
створений людиною капітал — у вигляді грошей, ідей і технологій — є
майже ідеальним замінником природного капіталу. Навіть якщо припустити,
що дана взаємозамінність має місце, все одно для досягнення сталого
розвитку варто збільшувати загальну суму капіталу (природний плюс
штучний). Таку ситуацію можна визначити як «слабку стійкість» [8,с. 72]
у тому розумінні, що вона основана на взаємозамінності капіталів.
«Сильна стійкість» (там само) вимагає окремого збереження як штучного
капіталу, так і природного капіталу, на підставі того, що вони
взаємодоповнюють, а не замінюють один одного в більшості виробничих
функцій.

Поняття «сильна стійкість» більше відповідає концепції сталого розвитку,
але, як відзначають автори, навіть застосування підходу «слабкої
стійкості» було б ліпшим у порівнянні з існуючою практикою.

Необхідно погодитися з авторами, що процес переходу до сталого розвитку
є поетапним і тривалим у часі. Тому поняття сильної і слабкої стійкості
має теоретичне і практичне значення.

Нам видається найбільш обґрунтованим екологічний підхід до сталого
розвитку, запропонований В. І. Даниловим-Данильяном, К. С. Лосєвим [1].
Насамперед вони відзначають, що поняття сталий розвиток з’явилося в
сфері екології і пов’язане з поняттям «господарська місткість біосфери».
Господарська місткість біосфери — це гранично допустимий антропогенний
вплив на біосферу, перевищення якого переводить її в агресивний стан і
згодом викликає в ній незворотні деградаційні процеси. Головна проблема
полягає в тому, що поширюваний, причому за експонентою, вплив
цивілізації на біосферу загрожує екологічною катастрофою. Біосфера буде
деградувати доти, поки не зникне причина деградації — цивілізація, яка
не зуміла нормалізувати свій вплив на навколишнє середовище.

Відповідно до екологічного підходу, сталий розвиток — це такий розвиток,
що не виводить глобальну цивілізацію за межі господарської місткості
біосфери. Він не викликає в біосфері процесів руйнування, деградації, в
результаті яких можуть бути створені умови, для людини принципово
неприйнятні. Відзначимо, що таке визначення не суперечить формулюванню
Комісії Брундтланд: «Задовольняти поточні потреби, не підриваючи
можливості прийдешніх поколінь до задоволення своїх потреб».

Говорячи про сталий розвиток і ринкову економіку, необхідно акцентувати
увагу на проблемі сумісності сталого розвитку й економічного росту. Дуже
часто термін development (розвиток) сприймається як близький до поняття
економічний ріст. Між ростом і розвитком є істотна різниця — і в
українській, і в англійській мові. Ріст означає збільшення розмірів за
допомогою асиміляції або наростання матеріалу, а розвиток — розширення
або реалізацію потенційних можливостей, щоб стати досконалішим; рости —
значить збільшуватися кількісно, а розвиватися — поліпшуватися якісно,
ставати різноманітнішим. Кількісний ріст і якісний розвиток підкоряються
різним законам і дають різні результати.

Екологічні системи розвиваються, але не ростуть. Рушієм розвитку є
забезпечення регулювання і стабілізації навколишнього середовища,
повернення її параметрів у межі стабільності (релаксація) після
зовнішніх збурень на відрізках часу близько десятків тисяч років, або
перебудова власної структури з метою підтримки стабільності
навколишнього середовища на новому рівні. В останньому випадку це
відбувається зі швидкістю еволюції біологічних видів. Ці процеси
проходять на основі конкурентної взаємодії.

Розвиток людства протягом його історії являє собою безперервний
прискорюваний ріст (звичайно називаний прогресом), також оснований на
конкурентній взаємодії. Але тут швидкість росту незрівнянно вища за
швидкість розвитку екосистем і біологічної еволюції і в конкурентній
взаємодії з природними екосистемами та популяціями людей перемагає і
витісняє їх. Цей процес призводить до екологічної катастрофи.

Економіка, підсистема біосфери, також росте кількісно, як і саме
людство.

На даний момент традиційна модель економічного росту розвинених країн
багато в чому вичерпала себе, і вона не може бути запропонована для
інших країн як зразок.

Міжнародна економічна система, що сформувалася в повоєнні роки, за
минулі п’ять десятиліть продемонструвала унікальний в історії людства
економічний ріст, в основному в розвинених країнах. Хоча в державах, що
розвиваються, також відбувається економічний ріст, економічний і
соціальний розрив між «золотим» мільярдом та іншим світом збільшився,
так само як і розрив між багатими й бідними практично в кожній країні.

Обсяг світової торгівлі з 1975 р. дотепер зріс більш ніж утроє, в
основному за рахунок розвинених країн; частка останніх в імпорті зросла
з 67 до 72%, в експорті — з 65,6 до 70,7%, а частка країн, що
розвиваються, відповідно скоротилася в імпорті з 21,7 до 18,7%, в
експорті — з 24,6 до 19,7%. Основний торговельний обмін, який
відбувається поміж розвиненими країнами, становить більш як 3/4
загальносвітового обсягу. На розвинені країни орієнтований і експорт
країн, що розвиваються, а імпорт в них майже вдвічі нижчий, ніж у
розвинені.

Таким чином, сучасна міжнародна економічна система, продемонструвавши
унікальний економічний ріст, не тільки не вирішила соціальних проблем
світового співтовариства, але привела світ до соціально-екологічної і
демографічної кризи, усе більшого розриву між багатими і бідними
країнами, багатими і бідними людьми.

Тому не можна підтримувати ілюзію можливого виходу на траєкторію сталого
розвитку тільки за рахунок чисто ринкових механізмів. Провал чисто
ринкової моделі розвитку у відношенні екологічної безпеки і зробив
необхідним розробку концепції сталого розвитку. Сучасні екологічні
проблеми деякою мірою породжені відставанням економічної думки. Ні
класики економічної науки А. Сміт і К. Рікардо, ні наступні економічні
школи, включаючи К. Маркса, Д. Кейнса, А. Маршалла, не надавали
належного значення екологічним обмеженням в економічному розвитку. На
думку Г. Далі і Д. Кобба, це відбулося почасти тому, що в сучасній науці
знання організоване за дисциплінами [8]. Такий поділ знання вимагає
високого рівня абстракції від реального світу, що не розділений на
окремі складові. Результатом звички до абстракцій в економіці є те, що
економісти, роблячи висновки про реальний світ, не враховують ступеня
абстрактності теорії і воліють не бачити всього, що не вкладається в
модель. Учені відзначають, що однією з найважливіших абстракцій, які
панують в економічній думці, є ринок як механізм оптимального розподілу
ресурсів. Класичним положенням тут є твердження про те, що рушійною
силою ринку є прагнення індивідів до отримання максимального прибутку зі
своєї діяльності, що приводить як до найповнішого задоволення потреб
суспільства, так і до оптимального розміщення ресурсів.

Ринок дійсно має переваги над централізованим плануванням у тім, що
незалежні, децентралізовані рішення ведуть не до хаосу, а до порядку. Як
результат, ринкове суспільство більш упорядковане, ніж централізовано
плановане. Таким чином, ринок є найбільш оптимальним механізмом за своєю
здатністю використовувати інформацію. Він також більш чутливий до
обставин, що змінюються. Але, говорячи про ринок як про оптимальний
механізм розподілу ресурсів, необхідно усвідомити, що він є небезпечним
механізмом з погляду масштабу і швидкості використання ресурсів.
Індивідуальне прагнення до прибутку, навпаки, веде до максимізації
витрат ресурсів з метою одержання максимального прибутку. Це
відбувається тому, що швидкість приросту капіталу, отриманого від
продажу ресурсу, завжди перевищує швидкість відновлення ресурсу, який
обчислюється найчастіше навіть не в роках, а в геологічних епохах.

Те, що ринок як економічний механізм зовсім не враховує масштаб і
швидкість витрат ресурсів, показує, що ринок оперує за законами,
абстрагованими від законів біосфери. Ринок виступає за зростання
виробництва та споживання і використовує ВНП як мірило прогресу. Проте
визнано, що добробут нації має аспекти, відмінні від економічних
показників. Це такі індикатори, як письменність населення, дитяча
смертність, середня тривалість життя, рівень самогубств, злочинності і
наркоманії. До цього ряду можна додати нині розроблювані індикатори
екологічного здоров’я. Але при цьому вважається, що економічний елемент
найбільш важливий, і тенденція забувати, що ВНП вимірює лише темпи
приросту економіки, а не загальний добробут нації, є ще однією типовою
помилкою заміни реальності абстракціями.

Деградація навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів,
надмірне забруднення свідчать про збої в ринковому механізмі. Ціни, що
складаються на «природних» ринках, часто дають перекручену картину
справжньої цінності природних благ і послуг, не відбивають реальні
суспільні витрати і вигоди використання екологічних ресурсів. У
результаті складається неадекватна оцінка дефіцитності ресурсів, величин
попиту та пропозиції, що дає занижені стимули для ефективного
використання природних ресурсів.

У концептуальному плані провали ринку в охороні навколишнього середовища
пов’язані насамперед із практично неможливим адекватним обліком
екстерналій, соціальних витрат суспільства від деградації навколишнього
середовища, проблемою відкритого доступу до природних благ, їхньою
заниженою ціною.

Для різного роду угод у ринковій сфері необхідні витрати, пов’язані з
одержанням інформації, веденням багатосторонніх переговорів,
забезпеченням дотримання договорів тощо, тобто витрат, які прийнято
відносити до трансакційних. При раціональному природокористуванні такі
витрати можуть бути досить великими стосовно очікуваних вигод, і тоді
досягнення діючої угоди малоймовірне, а деградація екосистем
продовжиться.

Істотною проблемою для ринку є невизначеність і непрозорість.
Невизначеність багато в чому породжується недостатністю знань про закони
функціонування екологічних систем, що приводить до ігнорування складно
прогнозованих і віддалених наслідків у ринкових рішеннях. Проблемою є і
«короткозорість» ринкової системи господарювання, її орієнтація на
одержання швидких результатів, прибутку при неврахуванні довгострокових
збитків і вигод.

Можна визначити такі основні причини «провалів ринку» в екологічній
сфері:

— Екстерналії (зовнішні ефекти)

— Відсутність/ заниженість цін на природні блага і відсутність ринків

— Суспільні блага

— Трансакційні витрати

— Права власності

— Невизначеність і непрозорість

Природно виникає питання, чи сумісна концепція сталого розвитку з
ринковою системою господарювання?

Спроби відповісти на поставлені питання постійно мають місце, про що
свідчить велика література [9]. Вчені дійшли висновку, що ринок не може
рости безмежно, оскільки економічна система є частиною кінцевої
субстанції — біосфери планети Земля. У цих роботах, однак, не ставиться
питання про заміну сучасної ринкової системи на якусь іншу, говориться
лише про необхідність її більшої екологізації і посилення соціальної
спрямованості. Як правило, не визнається факт досягнення граничних
значень базового об’єму біосфери, тим більше переходу за цей поріг.

Очевидне протиріччя між ключовим моментом економіки — економічним ростом
— і відсутністю росту в біосфері привели до спроб трансформації
неокласичної і неокейнсіанської економічних теорій. Можна вважати, що
вже реалізовано природоохоронну економіку (тобто традиційну
«енвайроментальну» економіку). У її межах здійснюється принцип плати за
забруднення і встановлюються норми якості навколишнього середовища, яких
треба дотримуватися під загрозою економічних санкцій. Використовуються й
інші традиційні механізми (квоти на викиди, ринок квот, застава,
наприклад, на неперероблені небезпечні відходи, страхування тощо). Уже
принаймні 30-річний досвід такої економіки показав, що вона успішно
розв’язує окремі локальні завдання, але не вирішує регіональних і
особливо глобальних екологічних питань.

Деякі скандинавські й американські економісти, за участю економіста з
Всесвітнього банку Г. Дейлі, висувають ідею екологічної економіки, в
основі якої лежить уявлення про економіку не як про незалежну систему, а
як частину біосфери і, таким чином, суб’єкта її обмежень [10]. На
прикладі сучасних глобальних змін, які ми спостерігаємо, ці вчені
показують, що світ перестав бути «незаповненим», хоча усі відомі
різновиди сучасних економік дотепер фактично виходять з того, що світ не
заповнений. Ці ж економісти підкреслюють, що капітал, створений людиною,
не може замінювати природний капітал. Природний капітал є
комплементарним (необхідним доповненням) до капіталу, створеного
людиною, і продуктивність останнього дедалі більше обмежується
скороченням природного капіталу. Також ці економісти вважають, що, в
принципі, неправильно відносити навколишнє середовище до природного
капіталу (хоча це може бути корисно в окремих випадках), тому що
навколишнє середовище — фундамент життя, у тому числі життя людини й
існування людства. Це фундаментальна розбіжність, яка має потребу в
підтвердженні шляхом обговорень і досліджень.

На думку екологічних економістів, людина практично не може збільшувати
продуктивність природного капіталу, тому що остання визначається межами
біологічного росту (швидкостями біохімічних реакцій) і здатністю біоти
засвоювати сонячну енергію, трансформувати її в органіку і забезпечувати
певний механізм розподілу органіки між консументами. Можливі тільки два
шляхи. Перший — порушити сталий розподіл органіки, переводячи її потік в
антропогенний канал у ще більших масштабах, що людство і здійснювало
протягом останніх 10 тис. років. Другий — при постійному потоці органіки
створювати дедалі більше корисних продуктів, безупинно скорочуючи масу
відходів.

Природний капітал використовується не тільки для споживання, він служить
також для стоку забруднень. У цьому розумінні він комплементарний
капіталові, створеному людиною, і критично важливий для цивілізації і її
економіки. Асиміляція відходів і забруднень — складний процес, оскільки
він являє собою додаткову до природного круговороту масу речовин,
швидкість надходження якої часто вища, ніж природного потоку, окрім
того, вона містить значне число штучних сполук. У результаті ні
фізико-хімічні, ні біологічні процеси неспроможні подолати цей потік, і
багато речовин циркулюють у трофічних ланцюгах і біологічно
накопичуються в їхніх верхніх ланках, у тому числі й у людині. Нарешті,
ці потоки накопичуються і циркулюють у всіх інших компонентах біосфери:
воді, повітрі, ґрунтах, верхній зоні літосфери і навіть навколоземному
космічному просторі.

Таким чином, якщо головна ідея екологічної економіки полягає у підтримці
глобальної економіки в межах наявної місткості екосистем, то сталий
розвиток можливий. Економіку треба підтримувати в рамках заповненого,
але не переповненого світу, тому що «заповнений світ» і «наявна
місткість» виявляються майже синонімами.

Економічна система повинна адаптуватися до якісного розвитку, насамперед
скоротити споживання ресурсів, але обсяг і розмаїтість кінцевої
продукції при стаціонарному або навіть зменшуваному споживанні ресурсів
повинні рости, що можливе за рахунок впровадження нових технологій.

Науково-технічний прогрес сам собою не запобіжить біосферній катастрофі.
Екологічна криза — це насамперед духовна криза людства, і відповідь на
екологічний виклик може бути знайдений тільки при використанні дуже
широкого соціально-політичного й історико-культурного ресурсу людства.
Щоб врятувати навколишнє середовище, треба переосмислити місію людини на
Землі, оскільки на даний момент людина є джерелом загрози для біосфери в
цілому і для себе самої як частини цієї біосфери. З іншого боку,
технічний прогрес являє собою незворотне явище — його неможливо зупинити
за нашим бажанням, як неможливо повернути течію ріки назад. Але людина
може осмислити своє ставлення до технічної цивілізації, навчитися
свідомо користуватися її плодами, зважуючи й оцінюючи можливі прямі і
непрямі наслідки.

Висновки

Ринкова економіка виступає як світовий процес господарського механізму,
і її можна і треба зробити регульованою в екологічному аспекті, тому що
адаптаційні можливості в ринкових відносинах існують. Питання про
механізми реалізації концепції сталого розвитку є відкритим, що
обумовлено відсутністю чіткої теоретико-методологічної бази самої
концепції сталого розвитку. У результаті проведеного дослідження можна
зробити такі висновки.

1. Під сталим розвитком варто розуміти такий розвиток, що не виводить
глобальну цивілізацію за межі господарської місткості біосфери.

2. Ринкова система господарювання не забезпечує стабільності економіки
за рахунок чисто ринкових механізмів і має потребу у певних структурних
змінах, оскільки:

по-перше, провали ринку в сфері підтримки оптимального функціонування
екосистем означають необхідність реалізації екологічної політики
держави, спрямованої на істотну корекцію ринкових збоїв;

по-друге, ринкова економіка неможлива без суб’єкта підприємництва.
Розвиток екологічного підприємництва, створення індустрії навколишнього
середовища, що використовує потенціал малого і середнього бізнесу, являє
собою ефективний шлях стабілізації екологічної ситуації.

У подальших дослідженнях слід розглянути еколого-економічну стратегію
сучасної України в контексті сталого розвитку суспільства і реалій
перехідної економіки.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Данилов-Данильян В. І. , Лосев К. С. Экологический вызов и устойчивое
развитие. — М: Прогресс — Традиция, 2000. — 416 с.

2. Медоуз Д.Х., Медоуз Д. Л. и др. За пределами роста. — М.: Пангея,
1994.

3. Урсул А. Д. Государство в стратегии устойчивого развития. — М.: РАГС,
2000.

4. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная
стратегия — М: Ноосфера, 1998.

5. Горшков В. Г., Макарьева А. М. Биотическая регуляция окружающей
среды: обоснование необходимости сбережения и восстановления природной
биоты на территориях материковых масштабов// Тр. Междунар. семинара
«Биотическая регуляция окружающей среды». — Гатчина, 1998.

6. Наше общее будущее. Доклад международной комиссии по окружающей среде
и развитию (МКОСР): Пер. с анг. — М.: Прогресс, 1989. — 376 с.

7. Эллис М. , Касьянов П. Предложения к Всемирному саммиту по
устойчивому развитию: переход к устойчивой цивилизации. www.peace-era.
com.

8. Daly H., Cobb J. For the Common Good. Boston: Beacon Press.,1994. —
293 p.

9. Caring for the Earth, 1991; Environmentally Sustainable Economic
Development… 1991; Шмидхейни, 1994; Медоуз, Медоуз, Рандерс, 1994;
Рюміна, 1995

10. Environmentally Sustainable Economic Development 1991; Boesler,
1994; Розвиток в ім’я людини, 1995.

Похожие записи