Грошовий ринок та монетарна політика

Основними параметрами грошового ринку є грошова пропозиція і грошовий
попит. Вони являють собою реальну грошову масу і обчислюються на основі
ділення номінальної грошової маси (М) на ціни за формулами: пропозиція —
М s (М/Р), попит — M d (М/Р). Крім того, важливим параметром грошового
ринку є ціна грошей, тобто відсоткова ставка (n).

Грошова пропозиція складається з різних форм грошових активів. Залежно
від рівня ліквідності всі вони об’єднуються зростаючим підсумком в
окремі грошові агрегати:

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1 + строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків.

Грошова пропозиція не залежить від відсоткової ставки, а може
змінюватися Національним банком згідно з цілями монетарної політики.
Тому в графічній моделі грошової пропозиції її крива набирає вигляду
вертикальної лінії.

Більш складною категорією є грошовий попит, який складається з двох
елементів: попит на гроші для угод (трансакційний попит) — М d1 і попит
на гроші як активи (спекулятивний попит) — М d2.

Попит на гроші для угод випливає з їхньої функції виступати як платіжний
засіб. Тому його величина прямо залежить від реального доходу і обернено
— від швидкості обертання грошей (V). Звідси випливає формула попиту:

.

Отже, попит на гроші для угод теж не залежить від відсоткової ставки.

Попит на гроші як активи випливає з їх функції виступати засобом
збереження вартості. Щоб зрозуміти, від чого залежить цей попит, слід
розглянути, як приклад, два альтернативних варіанти зберігання вартості:
1) у формі грошей, 2) у формі облігацій, які належать до негрошових
активів.

Порівнюючи ці два види активів, треба враховувати їх переваги й
недоліки. Перевагою грошей як засобу зберігання вартості є висока
ліквідність, але вони не приносять дохід їх власникам. Переваги
облігацій полягають у тому, що вони приносять дохід у формі відсотка,
але мають низьку ліквідність.

Для вирішення альтернативи, в якій формі зберігати вартість, власники
портфеля фінансових активів враховують відсоткову ставку. Вона визначає,
з одного боку, рівень доходу від облігації, а з іншого — втрати доходу
від зберігання вартості у формі грошей на відміну від їх зберігання у
формі облігацій. Величина цих втрат є альтернативною вартістю зберігання
грошей.

Чим вища відсоткова ставка, тим більші втрати від зберігання вартості в
формі грошей, тим менший попит на гроші і більший — на облігації. Це
свідчить про те, що попит на гроші як активи перебуває в оберненій
залежності від відсоткової ставки.

Отже, сукупний попит — це реальна грошова маса, яка необхідна
економічним суб’єктам для оплати угод та в якості активів. Виходячи з
попереднього аналізу, функцію грошового попиту можна записати таким
чином:

де k та h — коефіцієнти еластичності грошового попиту відповідно за
доходом та відсотковою ставкою.

Спираючись на визначення грошової пропозиції і грошового попиту, можна
побудувати графічну модель грошового ринку (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Модель грошового ринку

у точці Т1 засвідчує початкову рівновагу на грошовому ринку за
рівноважної відсоткової ставки на рівні n1.

. За даної відсоткової ставки

рівновага порушується. Але ринок тяжіє до рівноваги. Механізм
відновлення рівноваги виглядає так:

1) перевищення пропозиції над попитом викликає появу надлишкових грошей,
які спрямовуються на придбання облігацій;

2) надлишкові гроші збільшують попит на облігації, що підвищує їх ціну;

3) зростання цін на облігації викликає зниження відсоткової ставки, що
випливає із її формули:

де відсотковий дохід є фіксованою величиною. Тому в разі зростання цін
на облігації відсоткова ставка падає. На рис 9.1 вона зменшиться до n2,
що збільшить грошовий попит до рівня грошової пропозиції і врівноважить
грошовий ринок.

Нацбанк регулює грошову пропозицію через комерційні банки. щоб зрозуміти
роль комерційних банків у формуванні грошової пропозиції, слід
враховувати, що вони виконують дві основні функції: 1) залучення грошей
на депозит, 2) надання кредитів. Зв’язок між цими функціями спирається
на розподіл залучених коштів на дві частини.

Перша — відрахування в банківські резерви (R), які складаються з двох
компонентів: 1) обов’язкових резервів, норма яких регламентується
Нацбанком, 2) додаткових резервів, що їх комерційні банки створюють
самостійно. Загальна норма банківських резервів визначається відносно
депозитних грошей (D) за формулою rr = R / D.

Банк № 1 100 20 80

Банк № 2 80 16 64

________ — — —

Інші банки 320 64 256

Усього 500 100 400

2 ? oe 0

¤

f-–-^Z \ ” – O U oeesseeeeeeeesseesseeesseeeeee

.?0¶1&5(5*5Z5?5?5oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeeee

????l????буде використана для надання кредитів. Згідно з дорученням
клієнтів банку № 1 ця сума буде переказана в банк № 2 на розрахунковий
рахунок продавців товарів, що їх закуповують клієнти. Банк № 2, у свою
чергу, розподіляє приріст своїх депозитів за аналогічною схемою.
Оскільки у кожного наступного банку приріст депозитних грошей
зменшується порівняно з попереднім, то цей процес має певну межу. У
нашому прикладі початкове збільшення депозитних грошей на 100 грн. у
підсумку дозволило банківській системі створити депозитних грошей на
суму 500 грн. На цю величину збільшується грошова пропозиція.

— грошовий мультиплікатор. Останній визначається за формулою

,

Спираючись на це положення, М. Фрідмен, який є засновником
монетаристської теорії, запропонував встановити «монетарне правило», за
яким грошова маса має щорічно збільшуватися такими самими темпами, що й
темп приросту реального ВВП.

Монетаристська теорія істотно відрізняється від кейнсіанської стосовно
передатного механізму, на основі якого монетарна політика впливає на
економіку. У кейнсіанців цей механізм передбачає вплив грошової маси на
відсоткову ставку та інвестиції, які у підсумку змінюють реальний ВВП. У
монетаристів передатний механізм простіший. Схематично він виглядає так:

Як видно зі схеми, грошова маса впливає не лише на інвестиції, а й на
всі компоненти сукупного попиту. При цьому, згідно з монетаристською
теорією, вплив сукупного попиту на реальний ВВП забезпечується лише в
короткостроковому періоді, а в довгостроковому — він викликає лише
зростання цін.

Прихильники монетаризму вважають, що гроші є головним засобом
регулювання економіки, а фіскальна політика є неефективною. Це
пояснюється тим, що стимулювальна фіскальна політика, яка породжує
бюджетний дефіцит і використовує для його фінансування державні позички,
підвищує відсоткову ставку і викликає ефект витіснення інвестицій,
внаслідок чого її вплив на економіку вважається несуттєвим.

Монетарна політика — це сукупність певних цілей та інструментів їх
досягнення. Цілі монетарної політики поділяються на кінцеві (економічне
зростання, повна зайнятість, стабільність цін) та проміжні (грошова
пропозиція, відсоткова ставка, валютний курс). За допомогою проміжних
цілей Нацбанк впливає на кінцеві цілі.

Основною проміжною ціллю є грошова пропозиція. На її динаміку Нацбанк
впливає трьома головними методами.

Перший — операції з державними цінними паперами. В процесі цих операцій
Нацбанк купує державні облігації у юридичних та фізичних осіб або продає
їх. При купівлі цих облігацій продавці їх отримують гроші, на величину
яких збільшується грошова база. Протилежний результат досягається при
продажу облігацій.

Другий — зміна норми обов’язкових резервів. За підвищення цієї норми
зменшується грошовий мультиплікатор, що адекватно зменшує вплив грошової
бази на грошову пропозицію. І навпаки.

Третій — зміна облікової ставки, згідно з якою Нацбанк надає кредити
комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, Нацбанк регулює попит
комерційних банків на свої кредити, що адекватно впливає на величину
грошей, залучених банками на депозит, і в остаточному підсумку — на
грошову пропозицію.

Залежно від умов функціонування економіки Нацбанк може застосовувати
різну політику. Так, в умовах неповної зайнятості, коли виникає
необхідність стимулювати ділову активність, застосовують політику
дешевих грошей. З цією метою збільшується грошова пропозиція і завдяки
цьому знижується відсоткова ставка. В умовах інфляційного зростання,
коли постає необхідність стримувати ділову активність, Нацбанк
застосовує політику дорогих грошей, зменшуючи грошову пропозицію і
підвищуючи відсоткову ставку.

Головним серед них є грошова маса (М), яку контролює Нацбанк. В умовах
економічного зростання і невисокої інфляції Нацбанк, регулюючи грошову
масу і прогнозуючи Y і V, отримує можливість забезпечувати досягнення
цільового рівня

інфляції.

Набагато складнішою стає антиінфляційна діяльність Нацбанку в умовах
стагфляції. Щоб стримати інфляцію, він повинен застосовувати політику
дорогих грошей. Але така політика одночасно може спричиняти ще більше
падіння виробництва. За цих умов перед монетарною політикою постає
альтернатива: стримання інфляції чи підвищення рівня зайнятості. За
різних умов ця альтернатива вирішується по-різному.

n

n1

n2

0

Т1

Т2

Похожие записи