Реферат на тему:

Глобалізація як фактор ризику у формуванні структури економіки України

Проблема довготривалої загрози є досить важливою для перспектив України
у процесі формування прогресивної структури. До неї входять фактори
загальноцивілізаційного змісту, до яких слід віднести, насамперед,
процес глобалізації. Процеси глобалізації розглядаються у працях
вітчизняних та зарубіжних вчених В. Гейця, Б. Губського, С. Дорогунцова,
Б.Данилишина, Б.Кваснюка, В. Малинковича, В. Сіденко, А. Солоницького,
М.Чешкова, М.Шимаї та інших. У працях вчених-економістів розкривається
зміст поняття глобалізації та значення цього явища для
соціально-економічного розвитку країн світу, в тому числі України.
Невирішеними залишаються питання передбачення можливих змін у структурі
національних економік та пов’язаних з цим ризиків у процесі посилення
даного процесу.

Метою написання даної статті є встановлення комплексу загроз для
формування прогресивної структури економіки України у зв’язку з
посиленням глобальних світових тенденцій. Поняття „глобалізація”, якому
останнім часом підпорядковується світове господарство і суспільства
більшості країн світу, тлумачиться вченими по-різному. До змісту цього
поняття відносять різні явища, а саме: глобальні проблеми, що
з’являються все частіше, і від яких залежить виживання людства;
тенденція до конвергенції ідеологій розвитку (зокрема, майже загальне
визнання цінностей ринкової економіки, а часто і політичної демократії);
інтернаціоналізація проблеми розвитку; посилення взаємозв’язку світової
співдружності; створення інформаційно-комунікаційних систем, які
дозволяють здійснювати економічні угоди в реальному режимі часу
незалежно від місцезнаходження агентів угод тощо.

Звідси і різне визначення самого поняття „глобалізація”, які можна
поділити на дві групи: перша визначає глобалізацію як сучасний етап
інтернаціоналізації суспільно-економічного життя в планетарному
масштабі; друга – ототожнює глобалізацію з процесом інтернаціоналізації
в цілому. „Поняття „глобалізм” у середині минулого століття визначалось
як „мендалізм”, а термін „глобалізм” витіснив його на початку 70-х
років”, – зазначає український вчений В. Малинкович.

А.С. Солоницький у процесі класифікації глобальних процесів увів поняття
світового інтегруючого розвитку (СІР) [1]. На його думку, по-перше, СІР,
на відміну від глобалізації, не можна трактувати лише як один із етапів
більш тривалого етапу з тими ж властивостями. По-друге, висвітлюючи
загальну спрямованість цього надзвичайно складного і почасти
суперечливого процесу, СІР більш масштабно, ніж інтернаціоналізація, і
точніше, ніж глобалізація, відображає його сутність. В основі цього
явища лежить міжнародна економічна і культурна взаємодія всіх сторін,
незалежно від рівня їх розвитку і соціокультурної специфіки. Особливістю
світового інтегруючого розвитку є те, що він формує з національних
економік єдиний господарчий комплекс. Цей процес можна поділити на
декілька відмінних за змістом. Такий поділ дозволяє чітко класифікувати
розбіжності між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються,
за часом, формами, типами та наслідками їх приєднання до світового
поділу праці, впливом його на економічну структуру різних країн.

Сучасне світове господарство та його структура сформувалися головним
чином у результаті експансії індустріальних держав і так чи інакше
охоплюють усі країни. Це означає, що між світовим і національними
ринками не існує бар’єру, вони розвиваються одночасно, впливаючи одне на
одне. Останнє пов’язане з тим, що національні ринки менш розвинені і їх
законодавча основа значно відрізняється від міжнародних правил, що
зумовлює складність адаптації до світогосподарських структур і
тенденцій.

Наздоганяючий розвиток все більше орієнтується на стандарти світового
економічного авангарду, що значною мірою обумовлює структурні зміни в їх
економічних системах, формуванні подібних інститутів, економічних
механізмів і секторів економіки. Так, В.Р. Сіденко стверджує, що
інтеграція України у міжнародні економічні структури в глобальному
вимірі має своєю метою створення найбільш сприятливих умов для
ефективної, виходячи з її національних інтересів, участі країни в
процесах економічної глобалізації, та органічне входження України в
систему глобального економічного регулювання, що формується навколо
провідних міжнародних організацій [2, с.859]. Водночас він зазначає про
необхідність збереження інструментарію, який дозволяв би запобігати
загрозам економічній безпеці в умовах відкритого глобального
економічного середовища і уникати зміщення у периферійну зону світового
господарства. Розвиваючи дану думку зазначимо, що збереження такого
інструментарію полягає, в тому числі, у застосуванні структурного
регулювання національної економіки та її регіонів з метою уникнення
втрати прогресивних видів економічної діяльності у глобалізованому
середовищі та пристосуванні структури економіки до центропериферичної
будови світу.

Такий підхід вимагає глибоких соціально-економічних перетворень, які
відповідають потребам часу і одночасно враховують історичні традиції,
соціокультурну і соціально-економічну специфіку кожної країни.
Вітчизняні науковці виступають проти переходу України на наздоганяючий
тип розвитку, і це обумовлено тим, що наздоганяючий розвиток не означає
наближення до постіндустріальних країн за рівнем і характером розвитку,
а лише відбиває загальну спрямованість зрушень і трансформацій. У той же
час такий тип розвитку створює певні можливості у соціально-економічному
прогресі.

Так, у другій половині ХХ століття можливостями, які створює
наздоганяючий тип розвитку, скористались Японія, країни Південної Європи
і четвірка нових індустріальних країн (НІК) – Південна Корея, Сінгапур,
Тайвань і Гонконг. В Україні сьогодні відбуваються значні зміни в
інституційній структурі, ведуться дискусії про такі шляхи розвитку
економіки, які не приведуть державу на наздоганяючий шлях розвитку,
розробляються оптимістичні сценарії соціально-економічного розвитку та
структури економіки, які дозволять Україні та її регіонам забезпечити
випереджаюче зростання за темпами і якістю зрушень.

Вітчизняні вчені зазначають, що „найбільш адекватною моделлю
модернізації національної економіки можна вважати центристську за своїм
змістом модель, що поєднує в собі як елементи спокійного соціального
лібералізму, так і необхідні атрибути істотного посилення дієздатності
держави, й фактично базується на принципі: лібералізму – скільки
можливо, держави – скільки необхідно.” Орієнтуючись на майбутнє, вони
підкреслюють, що наша країна входить в етап практичної реалізації
завдань довгострокової стратегії, яка повинна забезпечити міцні основи
утвердження України як демократичної, високорозвиненої, соціальної за
своєю суттю держави, її інтеграцію в систему цивілізаційного процесу не
як другорядного придатку, а як країни з конкурентоспроможною економікою,
здатною вирішувати найскладніші завдання сучасного розвитку [3, с.76]. У
даному підході визначено не лише цілі розвитку України, але й загрозу
залишитися на периферії світового розвитку. Зменшення такої загрози
можливе в результаті реалізації становлення нового
інформаційно-технологічного способу виробництва. Шляхом до нього
виступає інноваційна модель розвитку, початок якого лежить у зміщенні
акцентів у економічній структурі, зростанні постіндустріального
інформаційного сегмента економіки.

З питань про періодизацію світового інтегруючого розвитку сьогодні не
існує єдиної думки. Найбільш придатними для розгляду глобалізації з
позицій формування структури економіки є погляди М. Шимаі і М. Чешкова.
Так, М.Шимаі головними етапами цього процесу вважає інтернаціоналізацію,
транснаціоналізацію і універсалізацію. Під універсалізацією розуміється
подібність національних інститутів і механізмів економічного
регулювання. Посилення такої подібності передбачає зближення їх основних
параметрів, що в цілому рівнозначно глобалізації, яка, за термінологією
самого М. Шимаі, ототожнюється з усім світовим інтегруючим розвитком [4,
С. 119]. Необхідно зазначити, що таке трактування етапів світового
інтегруючого розвитку фіксує лише послідовність формування етапів і форм
СІР, але не має ніякого відношення до їх завершення, тобто експансія
техногенної цивілізації відбувається сьогодні за усіма трьома напрямами
і в усіх трьох формах. Провідну роль у цій єдності відіграє
глобалізація. На попередньому етапі СІР таку роль відігравала
транснаціоналізація, а на початковому – інтернаціоналізація.

Такі етапи, як інтернаціоналізація і транснаціоналізація, співпали у
часі із індустріалізацією структури економічних систем. Підвищення рівня
промислової зрілості привело до посилення світового інтегруючого
розвитку, а особливий вплив на СІР здійснили: післявоєнний інтенсивний
розвиток сектора виробництва споживчих товарів тривалого користування та
поглиблення суспільного поділу праці, обумовленого ростом цього
виробництва, яке стало потужним імпульсом для розвитку міжнародних
промислових комплексів. Працеємні операції почали переміщуватись у
регіони з дешевою робочою силою, що зумовило зростання експортних
ресурсів і інтеграційних потенцій країн, що розвиваються.

В історичному аспекті процес глобалізації значною мірою був зумовлений
інформаційною революцією, він у часі співпав з переходом індустріально
розвинених країн на постіндустріальний щабель розвитку. Важливо
зазначити, що постіндустріальний розвиток базується на продуктивних
силах, які було створено на індустріальній стадії розвитку, однак
матеріально-речова складова відіграє у ньому не провідну роль.
Інтелектуальна складова, яка поєднує нагромаджені знання, здатність
створювати нові знання, уміння, а також загальну культуру праці,
науково-технічні розробки, фундаментальні наукові ідеї та гіпотези
стають найважливішими компонентами продуктивних сил постінформаційної
економіки, а сегменти економіки, які найбільше концентрують цю складову,
є найважливішими сегментами економіки.

Пошуку причин включення периферійних країн, до яких, на жаль,
відноситься і Україна, до СІР і встановленню наслідків такого
підключення присвячено багато праць вітчизняних і зарубіжних вчених.
Нашим завданням було відібрати такі з них, які висвітлюють структуру
економіки країн наздоганяючого розвитку і встановлюють можливі загрози
для них з боку СІР і глобалізації. Аналіз таких процесів у міжнародному
поділі праці в історичному аспекті дають відповіді на ці питання.

?///////eeeeeeeeeeeeeeeeeeee

дприємства яких розташовувалися в різних регіонах і країнах (включаючи
територіальні утворення колоніального і напівколоніального типу, а також
залежні країни). Експортний потенціал розвинених країн складали
промислові вироби кінцевого попиту, спочатку споживчого, а згодом і
виробничого, в той час як експортний потенціал країн, що розвиваються,
становили продукти землеробства і добувної промисловості, в організації
виробництва яких левову частку становив капітал метрополій, саме на їх
потреби і було зорієнтовано таке виробництво [5]. Зв’язок процесу
відтворення розвинених країн і тих, що розвиваються, здійснювався шляхом
модернізації споживання у країнах наздоганяючого розвитку через імпорт
товарів, які виробляли у розвинених країнах. Регулярна торгівля з
розвиненими країнами вплинула на сферу виробництва периферійних країн,
особливо експортного характеру, розвиток яких випереджав інші сектори їх
економік. У той же час вільний від обмежень імпорт руйнував багато
традиційних видів виробництва і одночасно стримував, а іноді зовсім
унеможливлював становлення нових, які могли б з ним конкурувати [6].

Такі процеси обумовили модифікацію відтворювальної структури країн
наздоганяючого розвитку, що приводило до довготривалих наслідків, а
саме: імпорт нових і найновіших товарів з розвинених країн змінював
структуру внутрішнього попиту, підвищував життєві стандарти, і ставив
відповідні вимоги до структури виробництва, в результаті чого потреба
населення у дешевших і вищої якості імпортних товарах переросла в
реальний платоспроможний попит, який поставив завдання до структурних
зрушень у країнах наздоганяючого типу, чому сприяли і готовність
приватних підприємців до інвестицій в імпортозаміщуючу промисловість. З
цього часу країни наздоганяючого розвитку починають проводити політику
імпортозаміщення, формують захисні бар’єри у формі високих мит, а також
обмежень у масштабах імпорту відповідних виробів. Результатом такої
політики став прилив місцевих і іноземних інвестицій в імпортозаміщуючі
види діяльності, а також відносне звуження експортного сектора, в
результаті переливу капіталу у галузі внутрішнього попиту [7].

Тобто на своєму початковому етапі СІР створив передумови
соціально-економічної модернізації структури економік країн
наздоганяючого типу, які полягали у наступному: інтернаціоналізації
традиційних виробництв країн, що розвиваються; сприянні утворенню нових
видів виробництв, які були зорієнтовані на ринки розвинених країн;
інтернаціоналізації системи місцевих потреб, підготовці ґрунту для
індустріального росту. В Україні, ще у 1997 році, у доповіді Президента
України „Стратегія стабілізації та економічного зростання” було визнано
необхідність проведення політики імпортозаміщення та реалізації
конкурентних переваг нашої держави на світових ринках та заходів з такої
реалізації, що вплинуло на подальший розвиток економічної ситуації в
регіонах України.

Індустріальний ріст базується у ринковій економіці не на організації
виробництва засобів виробництва, що було теоретичною і практичною догмою
у період соціалістичної розбудови в нашій країні, а на рості споживання,
яке виступає основою і кінцевою метою будь-якої економічної діяльності.
Безумовно, в ринковій економіці споживання впливає на виробництво і
структуру економіки, але опосередковано, через платоспроможний попит,
який компенсує витрати на засоби виробництва, використані на
виготовлення продукції, і забезпечує прибуток. Тобто попит на кінцеву
продукцію обумовлює попит на той елемент структури економіки, який
виробляє засоби виробництва, у іншому випадку процес відтворення втрачає
сенс.

Україна вже пройшла той період, коли споживчий попит населення
використовувався нерезидентами для вирішення власних проблем
соціально-економічного характеру. Сьогодні такі галузі, які
задовольняють кінцевий споживчий попит, як харчова,
хіміко-фармацевтична, легка, досить швидко розвиваються в результаті
внутрішнього споживання. Однак для сучасної економіки України важливо,
що в процесі наздоганяючого розвитку підвищення ступеня
самозабезпеченості одними промисловими товарами супроводжується
посиленням залежності від імпорту багатьох інших. Так, розвиток
виробництва, яке заміщує імпорт споживчих виробів, розширює потреби в
імпорті необхідних для них засобів виробництва. Вітчизняне
машинобудування не завжди задовольняє потреби у засобах виробництва
через низьку якість і високу ціну. Тому для отримання коштів на
придбання імпорту необхідні валютні надходження, тобто відповідний ріст
експорту. Частково імпорт може оплачуватись іноземними позиками і
покриватися прямими іноземними інвестиціями, однак їх погашення і
обслуговування боргу знову-таки вимагає розвитку експортного сектора
економіки.

В Україні експортну виручку, як було показано вище, формують в основному
металургійний і продовольчий комплекси. Однак у далекоглядній
перспективі досягти високого росту за їх рахунок неможливо через
відносно низьку еластичність попиту на їх продукцію.

Світова історія свідчить про те, що постійне відставання розвитку
експортного сектора за обсягами і структурою продукції у країнах, що
розвиваються, від потреб в імпорті особливо яскраво проявляється під час
такої структурної кризи, як енергетична. У зв’язку з подорожчанням
нафти, що є особливістю такого виду структурної кризи, в країнах, не
забезпечених цим видом палива, стрімко скорочується імпорт інших
товарів, необхідних для забезпечення економічного росту, зростає
недовантаженість потужностей, формуються товарні і бюджетні дефіцити,
наслідком чого є інфляційні процеси і економічний спад. У кінцевому
результаті всі перешкоди в процесі соціально-економічної трансформації
країн, що розвиваються, викликаної СІР, обумовлені обмеженнями в
інтеграційних процесах, що створює традиційний експорт, яким є сучасний
експорт України, що призведе до стагнації розвитку та відсутності
потенцій росту.

На світових ринках завжди у кращому становищі були ті країни
наздоганяючого розвитку, які змогли зосередити зусилля на диверсифікації
експорту, його „облагородженні” шляхом розширення промислового сектора і
третинної сфери, а також виробництва товарів і послуг із великою часткою
доданої вартості, тобто високооплачуваних і прибуткових.

У сучасній науці промисловий розвиток, який спрямовано на завоювання
вивільнених і створення нових ніш світового ринку, на відміну від
імпортозаміщуючого, називають експортоорієнтованим або
зовнішньоекономічним розвитком. Існують думки про те, що такий термін не
відбиває реалій даного типу розвитку, так як експортна орієнтація
можлива лише у поєднанні з імпортозаміщенням, яке забезпечує прискорення
становлення нових виробництв на національних ринках. Однак, враховуючи
те, що рушійною силою даного процесу виступає міжнародний поділ праці,
така назва все ж таки відбиває глибинну суть даного явища.

У зв’язку з цим єдність правил за різних рівнів розвитку країн, які їх
дотримуються, в тому числі України, може викликати ще більшу
диференціацію в їх потенціалах, яка вже і без того досягла характеру
небезпеки. Прикладом цього є умови прийому у СОТ, які полягають у
посиленні лібералізації, тобто розширенні доступу до внутрішніх ресурсів
України, результатом якого може бути негативний вплив на структуру
економіки України в результаті її корегування та істотної перебудови
системи її державного регулювання. Тому до потенційно можливих заходів
із запобігання або мінімізації ризиків, які утворюють приєднання України
до СОТ, сьогодні пропонують віднести нарощування потенціалу переваг
багатосторонньої міжнародної торговельної системи. Так, приєднання
більшості країн, що розвиваються, до СОТ було вимушеним, так як у
протилежному випадку вони були приречені на дискримінацію в усіх
міждержавних стосунках. Щодо цього висловлюються думки про те, що
забезпечення економічного росту країн наздоганяючого розвитку вимагає
гармонізації інтересів всього світового співтовариства і збалансування
їх економічних структур. Таке збалансування полягає насамперед у
розвитку потенціалів країн, які із запізненням приєднались до СІР,
більшому піднесенні їх експортних та інших внутрішніх ресурсів, що
можливо за умови функціональної відкритості при захисних
торговельно-політичних режимах.

Висновки, які можна зробити з даної статті, полягають у тому, що,
по-перше, модель наздоганяючого розвитку не є бажаною для України з її
високим індустріальним потенціалом. По-друге, існують дієві заходи, які,
з одного боку, дозволять Україні приєднатись до СІР, а з іншого –
допоможуть запобігти периферійного, наздоганяючого розвитку на основі
морально застарілої структури економіки. За умов сучасного динамізму у
розвитку технологій необхідно дотримуватися не наздоганяючої стратегії,
а стратегії на випередження у промисловому і соціальному розвитку, яка
дозволить прискореними темпами пройти необхідні стадії розвитку і
застосування тієї чи іншої технології. Максимального ефекту можна
досягти, якщо такий перехід здійснити відразу на принципово новий
рівень, для чого необхідно розблокувати шлях до інформаційної
технології. Національні системи, на думку С. Кузьміна, повинні мати
захисні механізми, які включають механізми двох груп. Перша група
повинна захищати систему від внутрішніх потрясінь, а друга – протидіяти
негативним впливам з боку світових ринків. Це стосується і процесів
формування структури економіки України і кожного регіону, особливо в
умовах, коли розвинені країни переходять на inno-hi-tech розвиток.

Перспективи досліджень у цьому напрямі лежать у площині пошуку заходів з
протидії зовнішнім негативним впливам, а також відновлення на новій
основі промислового комплексу та індустріалізації усіх сфер економіки.

Література:

1. Солоницкий А.С. Мировое интегрирующее развитие и модернизация
незападных обществ // Россия-Юг: возможности и тупики взаимодействия. –
М.: Мысль, 1995. – 386 с.

2. Сіденко В.Р., Ліу Конг Тхань. Перспективи включення України в
глобальні економічні процеси та розвиток відносин із СОТ / За ред.
академіка НАН України В.М. Гейця // Економіка України: стратегія і
політика довгострокового розвитку. – К.: Фенікс, 2003. – С. 859–867.

3. Гальчинський А., Геєць В., Кінах А., Семиноженко В. Інноваційна
стратегія українських реформ. – К.: Знання України, 2002. – 396 с.

4. Некипелов А. Обзор: Глобализация как вызов национальным экономикам.
Понятие глобализация // Свободная мысль. – 1999. – № 1. – С. 117–125.

5. Шерер Ф., Росс Д. Структура отраслевых рынков: Пер. с англ. – М.:
Инфра-М, 1997. – 200 с.

6. Шніцер М. Порівняння економічних систем. – К.: Основи, 1997. – 517 с.

7. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник / Под ред.
д-ра экон. наук В.П. Колесова. – М.: Флинта, 2000. – 320 с.

Похожие записи