Реферат на тему:

Глобалізація та економічний розвиток

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства стає
розгортання процесів глобалізації (рис. 9.1), які справляють суттєвий
вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями
і визначають тенденції розвитку національних економік. Під глобалізацією
світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку
національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в
утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні
глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний
елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони
через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці
міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово
нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Рис. 9.1. Структурно-логічна схема теми 9

Виникає питання: чим зумовлена глобалізація? Причини формування
глобалізаційних процесів у наступному:

процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення
співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які докорінно
змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на
якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини,
транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та
важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.

Далі слід назвати характерні ознаки глобалізації, до яких належать:

взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення,
формування міжнародних виробничих комплексів поза національними
кордонами;

фінансова глобалізація — зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність
фінансово-економічних систем країн світу;

послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної
економічної політики;

розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів,
капіталів, трудових ресурсів;

створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних
проблем;

тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів
функціонування.

Логічно також назвати рівні цього процесу. На рівні галузі глобалізація
визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині
галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в
іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше
переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу,
фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію
домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних
компаній, які координують між собою стратегічні дії в усіх країнах своєї
активності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем
взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи
на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни інтегровані
в однаковій мірі. Існують декілька головних показників, що визначають
ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку,
серед яких:

співвідношення зовнішньоторговельного обігу і ВВП;

прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і
з країни, та портфельні інвестиції;

потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням
технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними
взаємозв’язками між країнами, що відбиваються на зустрічних потоках
товарів, послуг, капіталу й ноу-хау, що постійно зростають.

Основна риса процесу глобалізації полягає у формуванні глобально
функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані
інтернаціоналізовані відтворювальні цикли — ядра, які виступають
своєрідним локомотивом світового господарства. В межах визначених циклів
формується світовий дохід, перерозподіл якого стає головним стратегічним
орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

Центральне питання теми: які наслідки несе в собі глобалізація? У
сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток
будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері
технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами,
інвестиціями, вона сприяє підвищенню ефективності функціонування
національних економік, а з другого — посилює нерівномірність,
асинхронність та диспропорційність розвитку. На одному полюсі сучасної
світової економіки концентруються країни — глобальні лідери з
домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх
сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах
капіталу, ключовими детермінантами їхнього успіху стають
інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація
економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток «людського
капіталу». На іншому полюсі світової економіки — більшість країн, для
котрих економічна глобалізація проявляється в якісно нових умовах
розвитку, на які практично неможливо впливати, але які обов’язково треба
враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу
становлення системи глобального управління ресурсами планети і
перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

У контексті вивчення даної теми слід звернути увагу на механізм
взаємодії глобалізації з регіоналізацією світового господарства. З
одного боку, це дві суперечливі, різні за напрямами та характером дії та
практичними наслідками тенденції, а з другого — консолідація глобального
ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які,
маючи перш за все спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля з
метою забезпечення сприятливих умов для реалізації міжнародного
співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати
мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами
об’єднання та ефективно реалізовувати широкий спектр стратегічних
інтересів. Найінтенсивніша господарська взаємодія спостерігається в
межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС,
АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, частка НАФТА, ЄС і АТЕС складає майже 80 %
світового ВВП, 82 % усіх державних бюджетів країн світу і 85 % експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації
глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного
боку, зняття перешкод під час руху товарів, послуг, капіталів, робочої
сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання
міжнародного співробітництва у глобальному масштабі, а з другого —
позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується
спільними кордонами та супроводжується введенням обмежувальних заходів у
відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального
інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на
сучасному етапі значно динамічніше, ніж процеси глобальної інтеграції.

Глобалізація — це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як
прогресивні наслідки, так негативні. До позитивних ми можемо зарахувати:
поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг
(скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та
життя); перехід на ресурсозаощаджувальні технології; посилення уваги до
важливих проблем людства та ін. Однак глобалізація економіки — це не
лише вигоди від зростання участі країни в світових економічних процесах,
але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація
передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини
формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання
обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій,
інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш
вразливим щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова
практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється не завжди
рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.

Отже, до негативних наслідків глобалізації належать: посилення
нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами
своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та
економічної залежності.

Варто зупинитися на аналізі можливих варіантів та засобів подолання цих
негативних наслідків. Глобалізація як суперечливий процес потребує
регулювання на національному та міждержавному рівнях.

Основна суперечність глобальної економічної системи пов’язана з
формуванням у рамках провідних західних держав замкненої господарської
системи. Цей процес можна простежити за такими напрямами: 1)
концентрація в постіндустріальному світі більшої частини
інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження
основних торговельних потоків у межах співдружності розвинених держав;
3) замикання інвестиційних потоків; 4) спрямованість міграційних потоків
із країн третього світу в розвинені регіони планети.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів,
послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною
системою фінансово-економічних відносин.

Серед багатьох її форм заслуговує особливої уваги фінансова
глобалізація, що проявляється, насамперед, у вибухоподібному зростанні
останніми роками масштабів світового фінансового ринку, фінансових
трансакцій, котрі здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських
зв’язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу
іноземних валют становив 15 млрд дол. США, у 1992 р. — 880 млрд, то в
2001 р. цей показник збільшився до 1,2 трлн дол. Зарубіжні операції
американських, німецьких та японських інвесторів з цінними паперами
зросли з менше ніж 10 % у ВВП у 1980 р. до, відповідно, 135,170 та 80 %
у ВВП 1993 року. Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку
виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти,
транснаціональні банки.

До початку 80-х років у світовій економічній системі сформувалася
світова фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних
країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго у США,
Лондон, Цюрих, Франкфурт, Париж, Амстердам у Європі, Гонконг, Токіо,
Багамські та Кайманові острови, Сингапур, Бахрейн в Азії. Ці центри
оперують із космополітизованими фінансовими активами, що втратили
національну належність і прямують до районів сприятливої господарської
кон’юнктури.

Лондон, Нью-Йорк, Токіо — на них припадає 55 % світової торгівлі валюти
(від 161 до 464 млрд дол. у день, долар і євро). На іноземні банки у
Лондоні припадає — 79 %, у Нью-Йорку — 46 %, у Токіо — 49 % торгівлі
валютою. Сингапур, Гонконг, Цюрих, Франкфурт — 76—105 млрд дол.

Функціонування валютних ринків не зупиняється ні на хвилину. Свою роботу
в календарній добі вони починають на Далекому Сході, з Нової Зеландії
(Веллінгтон) і проходять при цьому послідовно часові пояси — у Сіднеї,
Токіо, Гонконгу, Сингапурі, Бахрейні, Москві, Франкфурті, Лондоні, а
завершують у Нью-Йорку і Лос-Анджелесі.

Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв’язків
між основними фінансовими центрами світу стали основою так званої
фінансової революції. Ось її ключові елементи:

поглиблення міжнародної фінансової інтеграції;

формування системи міжнародних фінансових інститутів;

швидкий розвиток фінансових інновацій.

Міжнародна фінансова інтеграція викликала глибокі якісні зміни у
фінансових технологіях, пов’язаних із виникненням нових інституційних
структур (інвестиційних фондів відкритого типу, котрі вкладають кошти
тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку; банківських
автоматів та ін.), нових фінансових інструментів (євродоларових
депозитних сертифікатів, єврооблігацій з нульовим купоном, синдикованих
кредитів у євровалюті тощо) та послуг (фінансовий інжиніринг).
Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної
експансії глобального капіталу, і особливо — спекулятивного капіталу. Це
створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн
світу.

R

I

?

«них фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня
стали спеціалізовані інститути ООН — Міжнародний валютний фонд (МВФ),
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові
інститути, що виникли внаслідок набуття політичної незалежності країнами
«третього світу» і необхідністю розв’язання їхніх економічних проблем.

Виключно важливим аспектом глобалізації, на яких слід акцентувати увагу,
є її вплив на розв’язання глобальних проблем людства, оскільки
глобалізація консолідує для цього зусилля всіх країн світу.

Класифікація глобальних проблем така:

політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення
стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти);

природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної
охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча,
кліматична, боротьба з хворобами, проблеми Світового океану тощо);

соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового
співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема
розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженців, безробіття,
проблема бідності та ін.);

наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове
прогнозування тощо).

Демографічна проблема. Найпоширенішою причиною загострення глобальних
проблем є інтенсивне зростання народонаселення планети, так званий
демографічний бум, який супроводжується нерівномірністю зростання
чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий
приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку
продуктивних сил. Якщо темпи збільшення населення в країнах, що
розвиваються, протягом ХХ ст. становив майже 2,5 % на рік, то в
розвинених країнах не перевищував 1 %. Це стало причиною того, що в
Африці, Азії та Латинській Америці близько 1 млрд осіб живуть в умовах
абсолютної бідності, майже 250 млн дітей хронічно недоїдають, а від
голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40 млн осіб.

Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні,
спричинені варварським ставленням людини до природи: масова вирубка
лісів, знищення річок, створення штучних водосховищ, забруднення прісної
води. Щорічно у світі знищується 15 млн га лісів, на одне посаджене
дерево припадає 10 вирубаних.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, що позначила різке
загострення суперечностей між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне
порушення рівноваги у природному кругообігу речовин. Важливими ознаками
цієї кризи стали глобальні зміни клімату і виникнення парникового
ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на
навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у
космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових
біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над
планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього
потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини
населених пунктів Землі, посилення ураганів ін.

Шляхи розв’язання екологічної проблеми. Основними з них із точки зору
матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної
енергії, як сонячна, енергія вітру, океанічна, гідроенергетична інше;

структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії,
а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні частки
нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їхня
цінність для хімічної промисловості набагато більша;

необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б
працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних
витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі
використовується щорічно до 2 % ВВП, в Японії — 3 %, то в колишньому
СРСР — лише 1,2 %;

розробка всіма країнами конкретних заходів із дотримання екологічних
стандартів — чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання
енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

вивчення запасів усіх ресурсів із використанням найновіших досягнень
НТР. Як відомо, планета розвідана лиш на глибину — до 5 км. Тому важливо
відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі та на дні Світового
океану;

інтенсивне використовується країнами, що розвиваються, власного
сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для
розв’язання проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні
площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне
тваринництво та рослинництво;

пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з
метою його стабілізації на рівні 10 млрд осіб на початок ХХІ ст.;

призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх
раціонального використання;

формування у людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати
всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні,
національні, кадрові питання як у рамках окремих країн, так і на
міжнаціональному рівнях;

комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища,
у тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд
зобов’язаний надавати підприємствам і організаціям технічну й фінансову
допомогу для переробки відходів, вилучення з них цінних компонентів,
проведення науково-дослідних робіт у даній сфері, поширення передового
досвіду тощо. З цією метою використовуються податкові пільги, надання
субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини та ін.;

нарощування екологічних інвестицій. Так в Австрії потрібні інвестиції
становлять понад 15 % усіх капіталовкладень.

Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання
паливно-енергетичних і сировинних ресурсів дедалі зростає. На кожного
жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення
загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник
досягнуто лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з цим нераціональне
використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та
нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та
регіонів призводить до необхідності нарощення їхнього виробництва. Та
енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку
ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші
десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії залишаться на рівні
енергетики теплового бар’єру, то всі запаси невідновлюваних джерел
енергії згорять у перші десятиліття. Тому, з погляду
матеріально-речового змісту основними причинами загострення
паливно-енергетичної та сировинної кризи буде зростання масштабів
залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена
кількість на планеті.

Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем.
Основними шляхами розв’язання паливно-енергетичної та сировинної проблем
із погляду матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва
є:

зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у
слабкорозвинених державах диктують великі ТНК, які зосередили у своїх
руках контроль над природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох
до шести ТНК контролюють 80—85 % світового ринку міді, 90—95 % —
світового ринку залізної руди, 80 % — ринку бавовни, пшениці, кукурудзи,
кави, какао тощо;

об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання
дій країн — експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця
стратегія повинна торкалися обсягу видобутку всіх видів ресурсів, квот
їх продажу на зовнішніх ринках та ін.;

оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну
обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім
необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм змогу
значно збільшити доходи від експорту;

проведення прогресивних аграрних перетворень;

об’єднання зусиль усіх країн для вирішення глобальних проблем, потрібно
значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок
послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат;

використання комплексу економічних заходів управління якістю
навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на
виготовлення екологічно чистої продукції;

виконання державних екологічних проектів і таке інше.

Для регулювання та вирішення глобальних проблем людства міжнародне
співтовариство створило систему міжнародних організацій, яких
налічується понад 4 тисячі, і понад 300 з них — міждержавні.

Міжнародні організації можна розподілити за декількома принципами на:

Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних
організацій — недержавні. Серед них велика кількість різноманітних
асоціацій, союзів і фондів.

Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад,
регіональні чи галузеві міжнародні організації.

Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних,
економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга
арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють
співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз,
Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров’я).

Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від
рішень міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і
юридичних осіб держав — членів організацій (наприклад, Рішення ЄС
обов’язкові для всіх осіб в країнах ЄС).

Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до
яких відбувається на запрошення першозасновників (наприклад, НАТО).

Їх можна класифікувати за напрямами діяльності та об’єктами регулювання.
За такими класифікаційними ознаками економічні міжнародні організації
можна поділити на:

а) організації, призначені для вирішення комплексних політичних,
економічних, соціальних і екологічних проблем. До них зараховують
організації системи ООН, ОЕСР, Ради Європи й ін.;

б) організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні
валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);

в) організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торговельні
відносини (СОТ, ОПЕК та ін.);

г) регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

Список літератури

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації / За ред.
Д. Г. Лук’яненка. — К.: КНЕУ, 2001. — 538 с.

Глобалізація і безпека розвитку / Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін.
— К.: КНЕУ, 2001.

Голубєва В. О. Глобалізація світової економіки та державне

регулювання зовнішньої торгівлі // Митна справа. — 2003. — № 6. — С.
56—63.

Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.:
Наукова думка, 1998.

Эльянов А. Глобализация и догоняющее развитие // Мировая экономика и
международные отношения. — 2004. — № 1. — С. 3—17.

Зевин Л. Национальные экономические системы в глобальних процесах //
Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 11. — С. 17—24.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і
міжнародні відносини. — К.: Освіта, 1999.

Кармазина М. Глобалізація: місце і роль суб’єктів та об’єктів процесу //
Людина і політика. — 2003. — № 4. — С. 73—81.

Макуха С. М. Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах
глобалізації. — Х.: Легас, 2003. — С. 352.

Маргелов М. В. «Глобализация» — превратность термина // США. Канада:
экономика—политика—культура. — 2003. — № 9. — С. 47—59.

Мартин Г. П., Шуман Х. Западня глобализации: атака на процветание и
демократию / Пер. с нем. — М.: АЛЬПИНА, 2001.

Павленко Ю. В. Україна в системі глобального цивілізаційного простору //
Економіка і прогнозування. — 2003. — № 3. —

С. 41—57.

Пахомов Ю. М., Лук’яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в
глобальному конкурентному середовищі. — К.: Україна, 1997.

Тодаро М. П. Экономическое развитие: Учебник / Пер. с англ. — М.: ЮНИТИ,
1997.

Україна і світове господарство. Взаємодія на межі тисячоліть. Навч.
посібник / А. С. Філіпенко, Д. Г. Лук’яненко, А. М. Поручник та ін. —
К.: Либідь, 2002.

Мовсесян А. Г. Мировая экономика: Учебник. — М.: Финансы и статистика,
2001. — 656 с.

Природно-екологічні

Соціально-економічні

Політичні

Глобальні проблеми

Протиріччя

Наслідки

Рівні

Ознаки

Причини

Глобалізація

Наукові

Механізм

взаємодії з

регіоналізацією

Похожие записи