Реферат на тему:

Формування людського капіталу: місце і роль податкової системи

Корінні зміни, що відбуваються у світовій економіці, суттєво впливають
на стан вищої, професійно-технічної та інших ланок освіти,
функціонування яких сприяє формуванню „людського капіталу”. Це поняття
увійшло в науку на початку 1960-х років в західній економічній
літературі і пов’язано з іменами відомих економістів: Г. Беккера, Я.
Мінсера, Л. Туроу, Т. Шульца. Нині людський капітал все активніше
досліджується і в Україні: (Богиня Д.П., Грішнова О.А., Остафійчук Я.В.,
Удовиченко В.П., Чухно А.А. та ін.).

Більшість економістів „людський капітал” визначають як сукупність
придбаних знань, навичок, мотивацій та енергії, якими наділені люди і
які можуть використовуватися протягом певного періоду з метою
виробництва товарів і послуг.

Однак у роботах зазначених та інших авторів, які досліджують проблему
формування людського капіталу, недостатню увагу приділено ролі
податкової системи у цьому процесі наповнення, якій і присвячена дана
робота.

Як зазначає О. Грішнова, саме ж поняття „людський капітал” виникло в
ринковому середовищі і відображає не лише новий підхід до аналізу ролі
людини в суспільно-виробничому процесі, а й зростаюче значення
інтелектуальної діяльності та неречового нагромадження для всього
відтворення суспільного життя, визначення необхідності і високої
ефективності вкладень у людину. Тобто людський капітал – це один із
важливих чинників розвитку суспільного виробництва, а значить, і
наповнення державного бюджету різного рівня.

Світовий банк стверджує, що у країнах з перехідною економікою, до яких
належить і Україна, 16 % зростання зумовлено фізичним, 20 % – природним
і 46 % – людським капіталом. Тож не дивно, що ЮНЕСКО прийнято рішення
щодо розробки формули визначення інтегрального індексу країни, яким
характеризувався б поряд з іншими факторами економічного розвитку країни
її освітній, інтелектуальний потенціал і стан здоров’я населення.

Ще А. Ейнштейн зазначав, що розвиток людства залежить не лише від
технічних досягнень, а й від моральної стійкості людини, яка формується
у здоровому тілі. Здоров’я населення є важливою якісною характеристикою
суспільства, а також людського капіталу.

В Україні нині, на жаль, стан здоров’я населення характеризується
низькими показниками. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ)
визначає здоров’я як повне благополуччя людини, пов’язане з її участю у
різних видах діяльності. Разом з тим, здоров’я – це економічна
категорія, що є виразником тих економічних відносин, які виникають між
людьми в процесі виробництва і споживання послуг, пов’язана з охороною
та зміцненням здоров’я. Виділяється 5 типів стану здоров’я: простий,
постпростий, квазімодерний, модерний і постмодерний. Населення ж України
належить до простого типу. Показники, що характеризують стан здоров’я
населення нашої держави набагато гірші, ніж, скажімо, Франції,
Великобританії, Швеції.

Як відомо, стан здоров’я суспільства визначається рядом показників,
серед яких – рівень народжуваності, та смертності, структура
захворюваності. Для України низьким є показник народжуваності і високим
смертності. Інтегральним показником стану здоров’я населення є
тривалість життя (довголіття). Відомо, що в 60-х роках минулого століття
цей показник був однаковий в Україні та Франції. Нині ж середня
тривалість життя населення в країні більше ніж на 10 років є меншою, ніж
у Франції. Лише інвалідів в Україні нараховується 2,5 млн. чол. Особливо
високими темпами зростає інвалідність дітей. Досить сказати, що цей
показник серед дітей до 16 років лише за 1992–2000 роки зріс більше, ніж
у 1,5 раза [1, с. 70].

Погіршується як стан здоров’я населення нашої держави, так і показники
забезпеченості їх медичними закладами та медичним персоналом. При цьому
темпи зниження останніх показників в Україні є значно вищими, ніж в
інших країнах світу. Так, якщо за 90-ті роки минулого століття кількість
лікарняних ліжок на 10 тис. населення в Україні зменшилось на 40 %, то в
наших сусідів – Білорусії та Росії – на 5–14 %. І це за умов, що
коефіцієнт смертності у нас є вищим, а народжуваності – нижчим [2, с.
12–13]. Навіть у сусідній Молдові останні показники є на 20–30 %
кращими, ніж у нашій державі.

Низькі показники, що характеризують стан здоров’я населення, обумовлені
перш за все низьким життєвим рівнем. Доходи значної частини жителів
України є такими, що не перевищують офіційного рівня бідності. У той же
час наукою доведено, що за умов, коли прибуток на одного члена сім’ї
складає менше 115 грн., вони не можуть задовольнити елементарні потреби
без збитків для свого здоров’я.

Особливо негативно на стані здоров’я населення позначається низький
рівень фінансового забезпечення галузі. За даними Всесвітньої
організації охорони здоров’я, якщо на галузь виділяється менше 5–6 %
ВВП, вона не може ефективно функціонувати.

Для порівняння зазначимо, що, наприклад, у 2001 р. в Італії та
Великобританії обсяг ВВП на охорону здоров’я склав по 6,9 %, у Франції –
9,9, Німеччині – 10,5 % [3, c. 8–12].

То ж не дивно, що і тривалість життя у цих країнах складає чоловіків
–близько 75 р., жінок – 80–82 р., що на порядок вище, ніж у нашій
державі.

Останнім часом в Україні значно знизились і видатки загального фонду
зведеного бюджету в умовних одиницях у розрахунку на одного жителя.
Якщо, скажімо, в 1998 р. вони перевищували 30 у.о., то в 2001 р. – 15
у.о. Це спричинило значне зниження рівня доступності, особливо в
сільській місцевості, де за останні 5 років мережа лікарень скоротилась
на 3,1 %, фельдшерсько-акушерських пунктів – майже на 2 %.

При таких мізерних обсягах фінансування медичної галузі актуальним
завданням є забезпечення реалізації Урядом принципів справедливості,
рівності, доступності та доцільності у розподілі ресурсів, передбачених
Люблінською хартією Європейського бюро ВООЗ (1997) та Програмою ВООЗ
„Здоров’я для всіх ХХІ ст.” (1999).

Саме такий підхід забезпечить можливість раціонально використати ресурси
та не допустити необгрунтовану диференціацію, які ще мають місце,
особливо в регіональному розрізі. Скажімо, витрати на медикаменти на 1
ліжко-день навіть у дитячих лікувально-профілактичних закладах у 2000 р.
в Автономній Республіці Крим склали 0,91 грн, тоді як у сусідній
Одеській області – більше 3 грн, на харчування – відповідно 2,3 і 1,6
грн, хоча обидва регіони відносяться до таких, що мають найвищі
показники смертності дітей, зокрема першого року життя.

Рис. 1. Динаміка частки ВВП, виділеної на розвиток охорони здоров’я в
Україні

Раціональному використанню ресурсів, виділених на розвиток системи
охорони здоров’я, сприяє і запровадження нових технологій, нових видів
обслуговування. Скажімо, останнім часом у високорозвинених країнах
традиційна білизна багаторазового використання витісняється одноразовою.
Це забезпечує високу як медичну, так і економічну ефективність. При
такому підході знижується безпека занесення інфекції при наданні
медичної допомоги, зменшує кількість ускладнень. За нашими підрахунками,
застосування одноразового одягу і білизни в закладах охорони здоров’я
України сприяло б економії щорічно не менше 2 млрд. грн., які можна було
б використати на зміцнення здоров’я наших мешканців, а значить – і
людського капіталу в цілому.

Другою складовою останнього є освіта, інвестиції в розвиток якої
окуповуються найшвидше. За результатами наших досліджень, на кожну
одиницю витрат на освітянську галузь країна отримує до 6 одиниць
(грошових) прибутків. Освіта – це одна з найрентабельніших галузей
економіки. Якщо в 2001 р. рентабельність у цілому по народному
господарству склала 3,8 %, у т. ч. промисловості 5,6 %, транспорту –
8,8, то освіти –15,4 % [4, с. 16].

За останнє десятиріччя у цій галузі відбулися суттєві зміни. Вони
торкнулись усіх сторін – від форм власності, механізмів і рівнів
фінансування до змісту й освітніх технологій. Зокрема, нині вчитель має
право вибирати програму і підручники.

Світовим досвідом доведено, що стійкого економічного розвитку не може
досягти та країна, в якій переважає неосвічене населення. Тому й не
дивно, що рівень освіченості є одним із показників, за яким порівнюють
соціально-економічний розвиток країн незалежно від величини їх території
і чисельності населення.

Людський капітал включає як загальноосвітній, так і професійний рівні.
Від зростання освітнього рівня населення вигоду має як кожний
громадянин, так і держава в цілому. Адже чим вищий цей показник, тим
активнішу участь він бере у суспільному житті, у підвищенні ефективності
виробництва. Тому в усіх розвинених країнах велика увага приділяється
освітньому компоненту людського капіталу та пошуку шляхів його
зростання. Наприклад,, щорічне зростання витрат на освіту протягом
1980-х років у Франції складало 2 %, у Канаді – 2,8, у США – 3,6, в
Італії – 3,8 % [5, с. 160].

Україна, на жаль, не має таких можливостей. Обсяги фінансування ще
далекі до тих, які навіть передбачені нашим законодавством. Разом з тим,
за рівнем цієї складової людського капіталу наша держава ще має непогані
показники: майже кожен п’ятий мешканець має повну середню освіту,
близько 12 % у віці 6 років і старше – вищу освіту. Згідно з даними
ЮНЕСКО, Україна за рівнем освіти знаходиться у п’ятому десятку серед
країн світу, тоді як у 1950-х роках вона посідала третє місце.

Разом з тим, потрібно мати на увазі, що уже багато країн світу
переходить до загальної вищої освіти. Скажімо, Японія розробила
програму, відповідно до з якої уже в 2005 р. близько 95 % дорослого
населення матиме вищу освіту. На заводах Форда з-поміж прийнятих на
роботу після 1991 р. 97 % мають вищу освіту. Значні зрушення в цьому
аспекті робляться і в Україні. Нині кількість студентів на 10 тис.
жителів майже вдвічі перевищує показник 1990 р* . Молодь і сама почала
усвідомлювати значення освіти для подальшого свого життя.

Особливо великий приток абітурієнтів в останнє десятиріччя був на такі
спеціальності: управління, економіка, банківська справа, право. Попит
зумовив і пропозицію. Практично всі вузи, навіть ті, що не мали ніякого
відношення до цих спеціальностей, відкрили відповідні відділення.

Значно підвищилась зацікавленість батьків і в розширенні
загальноосвітніх послуг, зокрема з таких дисциплін, як іноземна мова,
комп’ютерна грамотність. Попит підтверджувався готовністю оплачувати
додаткові послуги.

dh`„a$gd™-?

dh ¤q`„a$gd™-?

$a$gd™-?

?Уже до кінця 1990-х років суттєво зросло значення освіти у структурі
мотивації до збереження накопичення з метою „дати дітям хорошу освіту”.
Останнє вийшло на перше місце.

Однак рівень використання фахівців з вищою освітою недостатній; не
подолані негативні тенденції, які мали місце у 80-х роках минулого
століття, коли близько 40 % осіб з вищою освітою працювали не за
спеціальністю; зайняті спеціалістами з вищою освітою робочі місця
нерідко вимагали більш низького рівня освіти.

Досить низьким є і рівень оплати праці у даній галузі. При середній
зарплаті, наприклад, у 2001 р. однієї робочої години всього по економіці
2,3 грн., у промисловості 3,2, в освіті вона склала 1,8 грн. (до речі, в
охороні здоров’я ще нижче – 1,3 грн.). Тут не зайве нагадати, що ще
наприкінці ХІХ століття оплата праці освітян була у 2,3 раза більшою,
ніж працівників промисловості. Навіть у 1940 р. вона була на рівні
промислових працівників. Це забезпечувало залучення в школи творчих
особистостей, висококваліфікованих спеціалістів, що, безперечно,
позитивно впливало і на формування людського капіталу.

Фондоозброєність працівників галузі освіти, як і рівень оплати праці,
значно відстає від галузей матеріального виробництва. І до цього часу
об’єкти освіти не вважаються важливими складовими народного
господарства. Менше половини учнів навчається у закладах, збудованих
упродовж останніх двох-трьох десятиріч (табл. 1).

Однак потрібно не лише збільшувати обсяги капітальних вкладень у дану
галузь, а й постійно вдосконалювати їх структуру, зокрема збільшувати
частку витрат на придбання навчального обладнання.

Таблиця 1

Масштаби будівництва об’єктів освіти

Таблицю складено на основі даних: Статистичний щорічник України за 2001
рік. – К.: Техніка, 2002. – С. 234–235.

Для стабільного фінансового забезпечення галузей, що формують людський
капітал, треба постійно дбати про наповнення бюджетів різного рівня.
Саме цьому сприяє податкова служба України. Податки є одним із основних
джерел поповнення бюджету країни.

Податкові органи України нині забезпечують надходження близько 80 % усіх
доходів Державного та місцевих бюджетів*. Разом з тим величина
податкових надходжень залежить від рівня оплати праці. В Україні він є
одним з найнижчих у Європі. Навіть у наших сусідів цей показник є значно
вищим (рис. 2).

Нині зарплата в Україні складає від 5 до 12 % ВВП, що у 5–14 разів
менше, ніж світовий стандарт. Тому суттєве підвищення рівня оплати праці
є найгострішою проблемою, що потребує негайного розв’язання. У США,
наприклад, мінімальна година зарплати становить 5,3 $. За порушення
цього роботодавець сплачує штраф. Підвищення зарплати в Україні „вдарить
по конвертам”, що в свою чергу сприятиме наповненню бюджетів.

Тобто від того, як працює податкова служба значною мірою залежать і
обсяги фінансування освітніх закладів. Проте, як свідчить зарубіжний і
вітчизняний досвід, хронічний дефіцит бюджету не вдається зменшити
надмірними податками (нині вони більшістю суб’єктів господарювання
визнані саме такими). Тобто надмірні податки зменшують базу
оподаткування, скорочують обсяги надходжень до бюджету, що не забезпечує
успішне реформування економіки. Адже, як свідчить досвід наших сусідів
(Чехія, Словаччина, Угорщина), реальне реформування економіки в цих
країнах розпочалось тоді, коли середня зарплата в країні досягла 300
дол. США. Тому, як зазначається у доповіді Президента України
„Стратегічні перспективи реформ”, наше завдання – протягом найближчих
років створити об’єктивні передумови підвищення заробітної плати, як
мінімум, до 300 доларів на місяць [6].

Рис. 2. Динаміка середньомісячної номінальної заробітної плати

Тому одним із шляхів зростання людського капіталу України є, на нашу
думку, подальша оптимізація організації податкової служби України.

А це, в свою чергу, потребує дослідження сутності процесу збору податків
як у державі в цілому, так і в кожному регіоні; вивчення стану і
специфіки стимулювання збору податків з метою адекватності його
організації функціям управління; аналізу економічних результатів зборів
податків для оцінки результатів системи і пошуку шляхів її вирішення;
формування регіональної політики управління збором податків для
створення більш сприятливих умов для функціонування господарства;
координація функцій організаційних структур управління щодо забезпечення
процесу збору податків з урахуванням економічного середовища.

Реформування податкової системи має відбуватися не шляхом сліпого
копіювання західних зразків, а шляхом вивчення нагромадженого досвіду,
примноження всього цінного, корисного. Потрібно безпосередньо поєднати
вигоди держави і конкретної людини, перш за все, платника податків.
Податкова система повинна бути адаптованою до рівня
соціально-економічного розвитку. Зокрема, соціологічними дослідженнями,
проведеними Інститутом трансформації суспільства, встановлено, що людина
може віддати не більше 10 % свого доходу. Ще А. Сміт у своїй роботі
„Дослідження про природу і причини багатства народів” (1976 р.)
стверджував, що податки для платника є показником волі, а не рабства.
Багато не лише науковців, але й політиків переконані, що зниження
податкового тягаря, доведення податкової ставки до 10 % здатне звести до
мінімуму ухилення від оподаткування, вивести економіку України з „тіні”.
А це чи не найголовніша проблема, розв’язання якої сприяло б створенню
кращих умов для формування людського капіталу. Це вимагає подальшого
вдосконалення системи оподаткування, формування ефективної податкової
системи, переорієнтації останньої з суто фіскальних цілей на регулюючі
та стимулюючі. Адже ні для кого не секрет, що маніпуляція податковими
ставками, видами податків може стимулювати чи, навпаки, обмежувати
розвиток не лише окремих підприємств, але і галузей економіки.

Сьогодні має місце, з одного боку, безсистемне та невиправдане в
багатьох випадках надання пільг, а з іншого – надмірне податкове
навантаження на інших суб’єктів господарювання. Законодавчі акти
недостатньо чіткі, не завжди узгоджені між собою, що породжує конфлікт
інтересів між суб’єктами підприємницької діяльності та податковою
службою. Не секретом є і те, що низьким є і рівень податкової культури.
Все це не сприяє достатньому наповненню бюджету.

Тому подальше вдосконалення податкової системи України повинно бути
направлено на те, щоб вона сприяла процесу суспільного відтворення,
розвитку вітчизняного виробництва, вихованню цивілізованого платника
податків, а також забезпеченню справедливого балансу у розподілі
податків між центром і регіонами.

Однак за умов подальшого вдосконалення системи оподаткування, що
призведе до збільшення надходжень до бюджетів усіх рівнів, необхідна
відмова від залишкового принципу фінансування, ресурсного та кадрового
забезпечення галузей, що формують людський капітал. Досвід розвинених
країн свідчить, що для стабільного фінансування галузей, які формують
людський капітал, слід ширше використовувати, поряд з бюджетними
асигнуваннями, кошти виробничих підприємств, комерційних структур,
різноманітних фондів.

В умовах становлення різних форм власності у формуванні людського
капіталу важлива роль належить роботодавцям, які забезпечують навчання
своїх працівників безпосередньо на робочих місцях або фінансують
навчання насамперед молоді у вищих навчальних закладах. І держава
повинна бути зацікавлена у зв’язку з цим у співпраці з роботодавцями.
Адже спільна оплата навчання допомагає економити державні кошти.
Недофінансування ж освіти та науки уповільнює розвиток виробництва.
Країни, що економлять на освіті, приречені на соціально-економічне
відставання. Розстановка пріоритетів в Україні має бути такою: освіта –
наука – економіка. Саме такий підхід і забезпечує раціональне
використання людського капіталу, яке нині, на жаль, є неефективним.
Підтвердженням цього є великий відсоток фахівців серед безробітних *.

Для зниження цього доцільно більш широко використовувати державне
замовлення на спеціалістів на основі соціально-економічних,
стратегічних, довгострокових прогнозів ринку праці. Нині ж вузи,
здійснюючи набір, не враховують поточні і перспективні потреби ринків
праці. Коефіцієнт кореляції між динамікою набору і працевлаштуванням
випускників за останні роки складає всього лише 0,51 [6, с. 48]. Тому
уже найближчим часом варто здійснити поетапну структурну перебудову всіх
навчальних закладів, спрямовану на підвищення якості освіти, зростання
професійної та академічної мобільності, інтеграції вузів із закладами
професійного навчання. Такий підхід забезпечив би більш ефективне
використання фінансових, матеріально-технічних і кадрових ресурсів і
можливостей галузі з метою підвищення інтелектуального потенціалу –
складової людського капіталу.

Таким чином, посилення державної політики щодо розвитку людського
капіталу позитивно позначиться на розвитку України в майбутньому, на
підвищенні життєвого рівня населення – головної мети розвитку економіки.

Література:

1. Охорона здоров’я України. – 2001. – № 2.

2. Главный врач. – 2002. – № 2.

3. Нова медицина. – 2002. – № 2.

4. Економіст. – № 7. – 2002.

5. Україна на зламі тисячоліть. – К.: МАУП, 2000; Образование в странах
с переходной экономикой: задачи развития. Всемирный Банк. Европа и
Центральная Азия. Сектор социального развития. – 2000.

6. Урядовий кур’єр. – 2004. – 28 квітня. – С. 5.

7. Белая книга российского образования. – М., 2000.

* Комерційні структури, зарплата в яких значно відрізняється від
зарплати в державних, намагаються брати навіть на технічні посади людей
з вищою освітою. У світі частка осіб з вищою
освітою серед “дітей” удвічі вища, ніж у їх батьків (R. Dobson. Young
Russi ans. Lives and Views. USIA. – 1998. – September).

 *Податкова служба обслуговує у межах компетенції близько 700 тис.
юридичних осіб – платників, 966 фізичних осіб – суб’єктів
підприємницької діяльності, 740 тис. платників прибуткового податку із
заробітної плати робітників і службовців, а також майже 16 млн громадян
(Ожогіна Н.С. Соціально-економічні аспекти удосконалення організації та
управління податковою службою України. – К., 2002. – С. 10).

 * У таких країнах, як США, Японія, Великобританія, вища освіта
розглядається як гарантія від безробіття. Зростання зайнятості в них
відбувається, передусім, за рахунок фахівців з вищою освітою.

Похожие записи