Реферат на тему:

Формування інформаційного простору і державної інформаційної політики в
Україні

Перехід до інформаційного суспільства – це найбільш раціональний шлях
підвищення якості життя населення країни за рахунок переходу України на
шлях цивілізованого розвитку і переводу економіки на наукомісткі та
ресурсозберігаючі виробництва. Сучасні економічні, соціальні і політичні
технології обов’язково включають інформаційно-телекомунікаційні
технології (ІТТ) як одну з основних компонент.

Очевидно, що швидкість руху до інформаційного суспільства
визначатиметься рівнями економічного розвитку і політичної стабільності
країни, а також політичною волею і можливостями держави.

Серед авторів, праці яких пов’язані з аналізом інформаційного
суспільства, інформації, економічними аспектами формування і розвитку
інформаційного ринку, проблемами перехідної економіки, слід виділити
роботи Р.Ф. Абдєєва, Т.О. Дейнеко, В.І. Іноземцева, А.П. Єршова,
Д.І. Блюменау, Е.Н. Жильцова, П. Зуровскі, В.А. Копилова, С.І. Майорова,
Л.К. Бесчасного, В.М. Геєця, А.А. Гриценко, Л.І. Дмитриченко,
Г.В. Задорожного, М.М. Кім, О. Яременко та ін.

Сьогодні поряд з фінансами інформація є основним двигуном розвитку,
набуває соціального і політичного характеру. Відповідно виникла
необхідність переходу від чисто технологічної політики до
соціально-технологічної, яка включає все, що стосується інформації.

Тому відповідно до нових умов соціально-економічного і політичного
розвитку країни необхідне введення поняття „державна інформаційна
політика”.

Державна інформаційна політика (Information society policy) – це
комплекс політичних, правових, економічних, соціально-культурних і
організаційних заходів, спрямований на встановлення загальнодержавних
пріоритетів розвитку інформаційної сфери суспільства і створення умов
переходу країни до інформаційного суспільства [1].

Таким чином, на сучасному етапі розвитку особливого значення набуває
політика держави, спрямована на вирішення завдань переходу до
інформаційного суспільства й оптимальне використання національних
інформаційних ресурсів. При цьому, принаймні в цивілізованих країнах,
повною мірою усвідомлено, що інформація є національним ресурсом,
збереження, розвиток і раціональне використання якого є завданням
державного значення.

У зв’язку з цим визначилась і стратегічна мета інформаційної політики,
яку коротко можна визначити як забезпечення переходу України до
інформаційного суспільства. І якщо тенденція світового цивілізованого
розвитку йде у напрямі інформаційного суспільства, то, якщо Україна хоче
закріпити і примножити своє світове значення, вона повинна почати
рухатися у тому ж напрямі.

Інформаційний простір є основою соціально-економічного, політичного
розвитку і забезпечення безпеки України.

У складі інформаційного простору ми розглядаємо такі основні компоненти:

– інформаційні ресурси (ІР) – бази і банки даних, усі види архівів,
систему депозитаріїв державних ІР, бібліотеки, музейні збереження та
ін.;

– інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру – територіально
розподілені державні і кооперативні комп’ютерні мережі,
телекомунікаційні мережі і системи спеціального призначення і загального
користування, мережі і канали передачі даних, засоби комутації і
керування інформаційними потоками; інформаційні, комп’ютерні і
телекомунікаційні технології; науково-виробничий потенціал у галузях
зв’язку, телекомунікацій, інформатики, обчислювальної техніки, поширення
і доступу до інформації; організаційні структури, що забезпечують
функціонування і розвиток інформаційної інфраструктури;

– систему масової інформації (смі);

– ринок інформаційних технологій, засобів зв’язку, інформатизацій і
комунікацій, інформатизації продуктів і послуг;

– систему взаємодії інформаційного простору України зі світовими
відкритими мережами;

– систему забезпечення інформаційного захисту (безпеки);

– систему інформаційного законодавства.

Отже, ефективний інформаційний простір забезпечує побудову
інформаційного суспільства в країні і входження її у світове
інформаційне співтовариство. Зазначимо, що інформаційний простір також
буде ефективним, якщо він буде відкритим для суспільства. Це дозволяє
реалізовувати інтереси громадян, суспільства і держави на комплексній і
системній основі.

На нашу думку, ефективний інформаційний простір може бути створений і
розвиватися на основі відповідної державної інформаційної політики, що
забезпечує поступальний рух країни до побудови інформаційного
суспільства. Такий рух повинен спиратися на новітні інформаційні,
комп’ютерні, телекомунікаційні технології і технології зв’язку, розвиток
яких призвів до бурхливого розвитку відкритих інформаційних мереж,
насамперед Інтернету. Це дає принципово нові можливості міжнародного
інформаційного обміну і на його основі трансформації різних видів
людської діяльності. Перспективні інформаційні, комп’ютерні і
телекомунікаційні технології, в свою чергу, багаторазово підсилюють
вплив СМІ на соціально-політичне і культурне життя людей.

Розглянемо розвиток інформаційного простору і основних його компонентів
у контексті державної інформаційної політики України.

Отже, як уже наголошувалося, інформаційні ресурси держави є її
національним надбанням. Кількість, якість і доступність ІР уже зараз
багато в чому визначають рівень розвитку країни та її статус у світовому
суспільстві.

Інформаційні ресурси у широкому розумінні – сукупність даних,
організованих для ефективного отримання достовірної інформації
(Information resources, фр. Ressources d’information). Це окремі
документи і окремі масиви документів в інформаційних системах:
бібліотеках, архівах, фондах, банках, інших видах інформаційних систем
[1].

Право на доступ до інформаційних ресурсів передбачає вирішення цілого
комплексу питань: юридичних, економічних і технологічних. На нашу думку,
при всій складності їхнє розв’язання повинно бути головним завданням
держави. Наведемо деякі приклади. В Україні розвинена структура
бібліотек (табл. 1).

Таблиця 1

Бібліотечна Україна

Джерело: Библиотекарь Украины: Информационный листок Украинской
библиотечной ассоциации. – 2003. – № 5 (21).

Наприклад, щорічно публічні бібліотеки Києва обслуговують понад 550
тисяч користувачів, надають близько 100 тисяч
інформаційно-бібліографічних довідок. Інформаційно-аналітичну правову
базу даних „Ліга-Закон”, використовують 16 бібліотек, а на сайті
Верховної Ради України база даних нараховує близько 70 тис. документів
[2].

У межах проекту „Створення регіональних інформаційних порталів та
інформаційних центрів на базі публічних бібліотек” (2001–2003 pp.), який
здійснюють спільно Міжнародний фонд „Відродження” та Міністерство
культури і мистецтв України, було визначено, що загальний обсяг баз
даних, створених науковими бібліотеками, становить понад 2,5 млн.
записів. З них понад 1,2 млн. – електронні каталоги. У 11 бібліотеках
читачі мають можливість самостійно користуватися наявними в цих
установах базами даних. Власні веб-сайти розробили 14 бібліотек.
Електронні видання наявні у фондах 21 бібліотеки. Представлені вони як
електронними аналогами друкованих видань (75 %), так і самостійними
електронними виданнями (25 %). Основну масу електронних видань у
бібліотеках розміщено на CD-ROMax та DVD-ROMax загальною кількістю понад
2,2 тис. дисків [2].

Мережа архівних установ, підпорядкованих Держкомархіву України, включає
680 установ, в яких зосереджено понад 58 млн. одиниць зберігання різних
видів документів Національного архівного фонду [3].

На поточний момент також Інтернет як інформаційне середовище кардинально
розширило свої можливості. Причому загальна кількість індивідуальних
користувачів перевищила 350 мільйонів, хоча ця цифра прогнозувалася
тільки на кінець 2003 року [4].

Український сегмент мережі Інтернету почав розвиватися з кінця 1990 р.,
домен .ua був зареєстрований у грудні 1992 р. За даними Державного
комітету зв’язку та інформатизації в Україні нараховується близько 260
тис. постійних і 140 тис. нерегулярних користувачів; 16 296 зон у домені
.ua. За іншими оцінками, кількість користувачів Інтернету складає
близько 1 % дорослого населення. Для порівняння: в Норвегії цей показник
становить 38 %, у США – 30 %, Японії – 15,8 %, Португалії – 5,7 %, Росії
– 1,4 %, Китаї – 0,8 % [3].

За оцінками спеціалістів, український сегмент мережі Інтернету у 6–10
разів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького,
чеського.

За кількістю користувачів, підключених до мережі Інтернет, Україна
знаходиться на 28 місці у Європі і 45 у світі. Загальний темп приросту
кількості користувачів в Україні за 2000 рік склав 29,2 % [4].

Для порівняння: уже сьогодні більш ніж 113 млн. європейців є постійними
користувачами мережі Інтернет, що складе майже 36 % від усього дорослого
населення. Не відстає від Європи і Азіатсько-тихоокеанський регіон, в
якому на кінець 2000 р. нараховувалося більше 105 млн. постійних
користувачів мережі Інтернет, в тому числі Японія – 38,64 млн., Китай
(включаючи Гонконг) – 20,36 млн., Південна Корея – 16,4 млн., Австралія
– 8,42 млн., Тайвань – 6,4 млн., Індія – 4,5 млн. Загальний темп
приросту користувачів у регіоні складає 45 % [4].

Значно зріс і обсяг інформаційних ресурсів, доступних у мережі Інтернет.
Якщо станом на початок 1999 р. такі ресурси розміщувались на 1,4 тис.
веб-серверах, то на кінець 2000 року – на 9 268 веб-серверах [6].

У 2000 році сумарна пропускна спроможність каналів Інтернет в Україні
склала близько 100 Мб/с. Кількість компаній, офіційно зареєстрованих у
RIPE NCC, від України склала 68. Загальне число провайдерів в Україні
оцінюється в 270 приватних компаній, а загальний обсяг інформаційних
ресурсів нараховував понад 6 000 Web-сайтів. Для порівняння, така
кількість (понад 6 тис.) в Росії була зареєстрована ще у серпні 1997
року із щорічним подвоєнням їхнього числа [7].

Але тріумфальний розвиток Інтернету поряд з практично необмеженими
можливостями інформаційного обміну і доступу до відкритих інформаційних
ресурсів призводить до росту небезпеки розкрадання національних
інформаційних ресурсів, неконтрольованого розповсюдження порнографії та
іншої подібної інформації. Тому необхідне прийняття відповідних правових
і організаційних заходів на державному рівні, які б забезпечували
свободу інформаційного обміну на високому рівні інформаційної безпеки.

Зазначимо також, що настав і період переосмислення діяльності структур,
що забезпечують розвиток інформаційної сфери державної влади. Якщо
раніше їх головним завданням було забезпечення державних органів
зв’язком, комп’ютерами, інформацією, то нині основну увагу необхідно
приділити формуванню національної інформаційної інфраструктури й
інформаційних ресурсів, якими органи державної влади і місцевого
самоврядування користувалися б нарівні з іншими суб’єктами суспільства.
Принаймні, органами влади витрачаються значні кошти на свою
інформатизацію. Так, за даними статистики, в період з 1996 до 2000 р.,
кількість персональних комп’ютерів по народному господарству України
зросла з 259,1 до 472,4 тис., а у 2002 році – до 886,3 тис., тобто
приріст за три роки майже у 2 рази більший проти приросту за попередні
чотири роки. При цьому в органах державного управління приріст склав 2,6
раза. У 2002 році порівняно з 1999 роком середня кількість комп’ютерів
на один народногосподарський об’єкт, який мав їх на своєму балансі,
зросла з 15 до 17 одиниць. У той же час в органах державного управління
цей показник збільшився з 17 до 26 одиниць [4]. Зазначимо, що близько 60
відсотків міністерств потребують доступу до міжнародної інформаційної
мережі Інтернет з метою одержання оперативної інформації. У той же час
лише 27 % міністерств та відомств мають вихід до цієї мережі, до того ж
обмежений [5].

За оцінками західних і вітчизняних експертів, у даний час у Росії на 100
службовців припадає 4 персональних комп’ютери. У той же час у середньому
по Західній Європі цей показник дорівнює 72.

Але, за деякими експертними оцінками, в останні роки держава впевнено
займає одне з провідних місць серед споживачів
інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), її частка на різних
сегментах цього ринку коливається в межах від 30 % до 50 % [5].

Тому головною проблемою інформатизації влади в нашій країні майже весь
час залишається не стільки недостатнє фінансування впровадження ІКТ у ці
органи, скільки проблема його ефективного використання.

Незважаючи на прийняті закони України про Національну програму
інформатизації, Концепцію національної програми інформатизації та інші
нормативно-правові акти з зазначеного питання, цей процес до останнього
часу розвивається майже повільно, без достатньої інформаційної та
наукової підтримки, необхідного взаємоузгодження та координації органів
влади між собою в сфері інформатизації, а також взаємної сумісності їх
інформаційно-комунікаційних систем тощо.

Відсутність надійної, повної, своєчасної, достовірної та точної
інформації щодо впровадження ІКТ в органи влади не дозволяє не тільки
ефективно використовувати державні кошти, але і в цілому формувати та
реалізовувати виважену державну політику розвитку інформаційного
простору нашої країни, задовольняти відповідні інформаційні потреби
бізнесу та забезпечити громадський контроль з боку суспільства.

Одним з найважливіших показників успішного руху по шляху до
інформаційного суспільства є також ступінь доступності ресурсів
користувачу. Саме по цьому показнику Україна відстає від розвинених
країн світу.

Причини недоступності ресурсів різні, а саме: значна частка державних
ресурсів приховується від громадськості через корисливі чи політичні
мотиви, а відомчі ресурси практично закриті для позавідомчого
використання; комерційні ресурси занадто дорогі для масового
користування; багато власників ресурсів не мають засобів чи технологій
для забезпечення поширення інформації і доступу до неї тощо.

З позицій розвитку інформаційного простору необхідно:

– розробити механізми реалізації правових положень, які є в наявності в
галузі ІР, визначених законами України, і розробити механізми їх
реалізації;

– розробити економічні й організаційні механізми, що забезпечують, у
першу чергу: поділ повноважень щодо володіння і розпорядження державними
інформаційними ресурсами між суб’єктами України й органами місцевого
самоврядування; приватизацію та націоналізацію інформаційних ресурсів;
оцінки державних інформаційних ресурсів як майна і/чи як інтелектуальної
власності; ціноутворення на інформаційні продукти і послуги, вироблені
на основі державних інформаційних ресурсів; сертифікацію інформаційних
продуктів і послуг наявних українських виробників інформаційних
продуктів і послуг і сприяють їх просуванню на світовий ринок.

e

`

/0?1//////eeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

©oe«>°‚?a¶x?P??3/4Ae??A‚C:EaIINNOeX*oooooooooooooooooooooooooooo

???чів до інформаційних ресурсів, створення єдиного інформаційного
простору України як цілісної держави, поглиблення процесів інтеграції
країн СНД, послідовне входження України в Європейську і глобальну
інформаційну інфраструктуру.

Створення ефективного інформаційного простору визначає активне
використання телекомунікаційних систем інформаційного обміну,
широкомасштабну комп’ютеризацію процесів обробки інформації у всіх
сферах діяльності, використання передових інформаційних технологій.

Отже, при розгляді перспектив розвитку в Україні технологічного
компонента інформаційного простору необхідно враховувати, що Іт є
компонентом інформаційного простору, що найбільш динамічно розвивається
(термін заміни існуючих технологій на більш ефективні складає сьогодні
3–5 років з тенденцією зменшення до 2–3). Світовий і вітчизняний ринки
ІТ сьогодні дуже насичені продукцією світових монополістів, а стан
державної індустрії розробки ІТ ставить проблеми знаходження нових
методів регулювання і забезпечення інтересів держави в умовах обмежень
на бюджетне фінансування, ринкової економіки і конкуренції вітчизняних і
закордонних виробників у стратегічно важливій для країни галузі.
Спостерігається зниження загальної частки вітчизняних розробок
інформаційних технологій щодо кількості закордонних, що адаптовані. Це
відбувається тому, що український ринок ІТ орієнтований на технічні
засоби закордонного виробництва.

Відповідно до цього необхідно здійснювати державну підтримку
пріоритетних ІТ, здійснювати відкрите конкурсне розміщення держзамовлень
на нові ІТ при гарантіях держзакупівель, забезпечувати розробку і
реалізацію нормативних правових актів, що регулюють відносини в сфері
розробки і використання перспективних ІТ, стимулювати застосування ІТ
вітчизняної розробки в різних проектах, що фінансуються з держбюджету.

Окремо повинні бути розглянуті заходи щодо так званих „подвійних
технологій”, тобто інформаційно-телекомунікаційних технологій, що
застосовуються як у цивільних, так і у військових системах.

Додамо, що розвиток інформаційного простору вимагає наявності в країні
необхідного науково-виробничого потенціалу. Це випливає з високої
наукоємкості всіх технологічних складових, утворюючих інформаційний
простір і забезпечуючих її ефективне функціонування. Отже, необхідне
надання (у різних формах) державної підтримки розвитку вітчизняних
організацій і підприємств, що забезпечують технологічну незалежність
формування інформаційного простору України.

Наступний аспект. Перехід до інформаційного суспільства і розвиток
інформаційного простору України пов’язані з подальшою демократизацією
політичного і громадського життя з реформуванням соціально-економічної
сфери. У контексті державної інформаційної політики це означає визнання
відкритості інформації для громадян і захист їхніх інформаційних прав, а
також орієнтацію головних компонентів інформаційного простору на
забезпечення вільного обертання інформації, втілення в життя
конституційного права на вільний пошук, одержання, виробництво
інформації і поширення масової інформації.

Перехід України до нового типу економічного розвитку і правової держави
породжує величезну суспільну потребу в інформації. Необхідність
задоволення цієї потреби й обумовлює особливу роль СМІ у житті
суспільства. При цьому повною мірою виявляються такі властивості СМІ, як
масовість, тиражованість, періодичність, використання постійно
поповнюваних інформаційних ресурсів, виконання СМІ функцій створення
первинної інформації, діючого засобу інформування суспільства про
діяльність влади і його реакції на дії влади. Ці особливості роблять СМІ
найважливішим соціальним інститутом, одним зі складових інформаційного
простору України.

У даний час в Україні не вирішено ще багато проблем, пов’язаних з
вільним доступом до інформації журналістів, із правовою охороною
особистої таємниці в засобах СМІ, захистом громадянина і суспільства від
помилкової і несумлінної інформації, розповсюджуваної СМІ. СМІ не
виконують у повному обсязі освітніх завдань, а також завдань збереження
та розвитку національних культур.

Рішення цих проблем може бути знайдене в межах реалізації таких завдань:
недопущення підпорядкування СМІ інтересам влади і бізнесу та посилення
можливостей впливу останніх на СМІ (прямий натиск, безправ’я
журналістів, зрощування структур влади, бізнесу і преси і тощо);
сприяння розвитку місцевих СМІ і захист інтересів регіональних ринків
масової інформації; удосконалення законодавства в частині вільного
поширення масової інформації, недопущення поширення насильства і
нетерпимості через СМІ, забезпечення доступу до офіційної інформації
тощо.

Центральним питанням є створення умов, при яких забезпечується свобода
слова при забезпеченні захисту національних інтересів країни. У зв’язку
з цим найважливіше завдання – вироблення необхідних заходів, що
забезпечують у діяльності СМІ баланс інтересів особистості, суспільства,
держави.

На нашу думку, повинні бути створені такі організаційні, правові,
економічні і технологічні умови, за яких СМІ ефективно виконуватимуть
функцію об’єктивного інформування населення, соціальних інститутів і
держави. Під цим кутом зору варто розглядати все існуюче і перспективне
законодавство, інші нормативні акти й окремі правові норми, що
стосуються СМІ. Особлива увага в галузі правового регулювання діяльності
СМІ повинна бути приділена правовим положенням, що встановлює державну
підтримку СМІ і книговидання, неприпустимості введення політичної
цензури.

Розвиток інформаційного простору України також нерозривно пов’язаний з
ринком інформаційних технологій, засобів зв’язку, інформатизації і
телекомунікацій, продуктів і послуг (далі – інформаційний ринок).

Отже, найважливішим аспектом інформаційної політики будь-якої держави є
регулювання інформаційного ринку, включаючи вплив на технологічний
прогрес, інноваційні й інвестиційні процеси, а також процеси
приватизації в інформаційній сфері.

Зазначимо, що ринок послуг Інтернет в Україні практично зосереджений у
таких великих промислових центрах: Київ (76 %), Одеса (понад 5 %),
Дніпропетровськ (близько 5 %), Донецьк (близько 3 %), Львів (понад 2 %),
Запоріжжя (понад 1 %) та Полтава (близько 1 %). Інші області мають у
сумі 9 %, а Волинська, Рівненська та Сумська – нульові дані використання
Інтернет. Зважаючи на наведені вище дані, загальний оборот існуючого
ринку Інтернет в Україні може бути оцінений у 25 мільйонів дол. США на
рік, а київського ринку – у 20 мільйонів дол. США на рік [6].

Однак серед цієї аудиторії питома вага осіб, які мали досвід закупівлі
товарів і послуг, становила, за різними оцінками, щонайбільше 2 % [8].

Водночас сьогодні в обсязі доходів від послуг по всіх видах зв’язку
Інтернет посідає поки що останнє місце, а його питома вага становить
2,65 %. Проте темпи річного росту використання послуг Інтернет в Україні
оцінюються від 40 % до 70 % [4].

Отже, в даний час український інформаційний ринок є одним з найбільш
динамічних секторів українського ринку, на якому всі нові засоби і
технології з’являються практично одночасно з їхньою появою на
закордонних ринках. Однак український інформаційний ринок має свої
особливості, що істотно відрізняють його від закордонних, а саме:
відсутність стабільності при пріоритеті на ньому закордонного виробника;
неоднорідність ринку по регіонах країни; держава на ринку виступає як
основний споживач, тобто формує ринок, не виступаючи на ньому як
виробник; слабко розвинений сектор особистого споживання і, відповідно,
нерозвинена індустрія послуг, орієнтованих на задоволення потреб
населення; існує слабкість правового регулювання інформаційного ринку.

Отже, найважливішим напрямом державного регулювання ринку інформаційної
продукції і послуг є збереження конкуренції, боротьба з монополізмом
окремих виробників. Держава повинна обмежувати монополістичну
діяльність, забороняючи створення картелів, що цілком чи значною мірою
контролювали б інформаційний ринок. З іншого боку, концентрація
власності дозволяє збільшувати економічну міць підприємств. Тому
державне регулювання цього ринку повинно бути надзвичайно збалансованим.

Як уже зазначалося, загальна аудиторія та кількість регулярних
користувачів Інтернету постійно збільшується. Це стосується також і
застосування електронної пошти, обсягу послуг українського сегмента
Інтернету.

У зв’язку з цим сьогодні перед країною цілком конкретно стоїть проблема
включення національних інформаційних і телекомунікаційних мереж у
телекомунікаційну мережу Інтернет. Суть проблеми – в необхідності
дотримання інтересів України при міжнародному інформаційному обміні і
забезпеченні захисту прав і волі українських громадян. Очевидно, що
необхідна активна участь України в проектах розвитку світових
інформаційних мереж, входження України в міжнародні мережі відповідно до
дійсних потреб з економічними і технологічними можливостями,
забезпечення відповідного рівня інформаційного захисту при підключенні
до міжнародних мереж.

Для реалізації розглянутих положень необхідно: організовувати моніторинг
потреб у різних видах інформаційного обміну через міжнародні мережі;
розробити національні стандарти інформаційного обміну і захисту
інформації, сумісних з міжнародними; організувати системи комплексної
підготовки масових користувачів до роботи у світових інформаційних
мережах; розробити національне законодавство, що встановлює статус
інформації, переданої по світових відкритих мережах, процедури контролю
за дотриманням цього статусу, а також права, обов’язки і
відповідальність користувачів тощо.

Ефективне функціонування інформаційного простору також тісно пов’язано з
державною політикою забезпечення інформаційної безпеки (ІБ)

Держава повинна мати гнучку, мобільну й ефективну систему ІБ, здатну
швидко реагувати на загрози, що з’являються, і нові умови діяльності.
Для цього насамперед необхідна організація постійного спостереження за
ситуацією в сферах, де можуть виникнути загрози ІБ і перманентна
перевірка можливостей існуючих систем забезпечення ІБ щодо відображення
реальних і потенційних загроз. Доцільне узгодження розроблювальної
нормативної правової бази розвитку інформаційного простору і
забезпечення ІБ.

Відмітимо ще один важливий аспект. Розвиток і глобалізація відкритих
комп’ютерних і телекомунікаційних мереж, швидкий ріст ринку
обчислювальної техніки, інформаційних технологій, продуктів і послуг,
формування міжнародного інформаційного простору створюють передумови для
руйнування традиційних механізмів забезпечення геополітичної цілісності
держав, впливають на багато елементів державності і національних
правових систем. Росте значення міжнародно-правових механізмів.
Підвищується роль морального компонента в регулюванні інформаційних
відносин у суспільстві.

У першу чергу в даному контексті йдеться про права громадян, юридичних
осіб і держави на вільне одержання, поширення і використання інформації,
на одержання послуг зв’язку й інформатизації.

Держава повинна виходити з принципу безумовної правової рівності всіх
учасників у процесі інформаційної взаємодії, незалежно від їхнього
політичного, соціального й економічного статусу. Причому завдання
створення ефективного законодавства в інформаційній сфері повинні
безумовно координуватися з загальними завданнями створення і розвитку
українського законодавства в цілому.

Діюче в Україні інформаційне законодавство регулює велику частину
інформаційних відносин, що дозволяє розвиватися інформаційному простору.
Але необхідні сьогодні якісні і кількісні параметри розвитку
інформаційного простору України в межах СНД, європейського та
міжнародного співтовариства вимагають удосконалення і розвитку.

Наприклад, тільки за останні 10 років у США було випущено 250 актів
Конгресу, що регулюють телекомунікації, радіомовлення, супутникове
мовлення, міжнародну комунікаційну й інформаційну політику, бібліотечну
й архівну політику, право на конфіденційність інформації, комп’ютерну
злочинність і страхування, інтелектуальну власність тощо.

Отже, основним аспектом державної інформаційної політики на даному етапі
розвитку України є законодавчий. У різних країнах також актуальним є
розвиток нормативної бази в галузі інформації, інформатизації і зв’язку.

Для вирішення винятково важливого у даний час для України завдання
ефективного функціонування її інформаційного простору необхідно
об’єднати зусилля широкої громадськості, професіоналів, державних
органів, ділового світу.

Отже, під державною інформаційною політикою розуміється діяльність
державних органів, спрямована на регулювання розвитку інформаційної
сфери суспільства, що охоплює не тільки інформаційні телекомунікаційні
системи чи засоби масової інформації, але й усю сукупність виробництв і
відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, видачею і
поширенням інформації у всіх її видах – ділової, розважальної,
науково-освітньої, новин і тощо. Таке розширювальне трактування
інформаційної політики, на нашу думку, на сьогодні є обґрунтованим, тому
що новітні ІТТ інтенсивно розмивають бар’єри між різними секторами
інформаційної індустрії.

Усі найбільш економічно розвинені країни вже зрозуміли нагальну потребу
цілеспрямованого державного регулювання інформаційної сфери і приймають
необхідні законодавчі акти, перебудовують діяльність органів державної
влади, відповідальних за формування і реалізацію державної інформаційної
політики. Історично так склалося, що в різних країнах таку політику
здійснюють різні державні органи, але її спрямованість і принципи багато
в чому збігаються.

Таким чином, держави, в тому числі і Україна, що прагнуть займати
передові позиції у світовому співтоваристві, повинні розробляти і
реалізовувати ефективну національну інформаційну політику і розглядати
її як пріоритетне завдання державного регулювання із забезпечення
переходу до інформаційного суспільства демократичного типу.

Література:

1. Глосарій Російського інституту Інформаційного суспільства
(http://www.iis.ru/glossary/governance.en.html).

2. Національна електронна бібліотека України. Основні проектні рішення:
[Електрон. ресурс] /Уклад. Л.Й.Костенко. – Засіб друку:URL:
http://www.nbuv.gov.ua/library/col.html.

3. Библиотекарь Украины: Информационный листок Украинской библиотечной
ассоциации. – 2003. – № 5 (21).

4. Всесвітньо інтерактивний статистичний центр Інтернет NetSizer
(www.netsizer.com).

5. Правові та практичні аспекти державних закупівель в Україні:
Методичний посібник / Науково-дослідний економічний інститут
Мінекономіки України; Міністерство економіки та з питань європейської
інтеграції. – К., 2003. – 233 с.

6. Джерело – www.nbuv.gov.ua

7. Джерело – www.telecom-media.com.ua

8. Ступницький О., Кучереносов В. Ринок електронної комерції в Україні
та інформаційні ресурси для малих і середніх підприємств // Пріоритети.
– 2003. – № 2(8).

9. Гандабура В. Телекомунікаційне регулювання: ключ до розуміння //
Збірник наукових праць Української Академії державного управління при
Президентові України / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.:
Вид-во УАДУ, 2001.– Вип. 2.– С. 197–203.

10. Проценко Т., Шамрай В. Основні напрями інформатизації державного
управління в процесі становлення громадянського суспільства // Вісник
УАДУ. – 2002. – № 1. – С. 339–344.

11. Яременко О. Вплив держави на формування в Україні інформаційного
суспільства (організаційно-правовий аспект) // Суспільні реформи та
становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-
практ. конф. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во
УАДУ, 2001.– С. 70–73.

Тип

бібліотек

Кількість

бібліотек

Обсяг

книжкових

фондів (млн)

Кількість

читачів

(млн)

Щорічна

книго

видача

(млн)

Кількість

бібліотечних

працівників

(тис.)

Публічні

20,000

350

17

350

36

Бібліотеки освітніх установ

20,800

8

1,6

10

18,7

Вузівські

267

1

06

1,5

102

6,5

Технічні

2,500

156

0,75

10

3,5

Медичні

1,033

30

0,77

25,3

2,2

Сільськогосподарські

275

21

3

20

2

Академічні (НАН України)

96

29

0,37

8

1

Разом

45,000

700

25

500

70

Похожие записи