Реферат на тему:

Форми організації суспільного виробництва

Проста і розвинута форми

товарного виробництва:

загальні риси й особливості

Форми організації

виробництва

Розвиток людського суспільства свідчить, що історично товарному
виробництву передувало натуральне виробництво. Це така форма
господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення
власних потреб виробників, споживання всередині господарств, в яких вони
зроблені.

Натуральне виробництво характеризується такими рисами: примітивне,
замкнене господарство, орієнтоване на власні ресурси, де продукти
створюються для особистих потреб, тобто безпосереднього споживання там,
де продукт було виготовлено. Суспільний поділ праці в ньому перебуває у
зародковому стані, відсутня територіальна і виробнича мобільність
робочої сили; характерні примітивна техніка і технологія виробництва,
малопродуктивна універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні
економічні зв’язки: виробництво — розподіл — споживання.

На відміну від натурального, товарне виробництво є формою
господарювання, за якої продукти праці виробляються відособленими
господарюючими суб’єктами, які функціонують не для власних, а для
задоволення потреб інших суб’єктів через ринок. Його основні риси такі:
це — господарство відкритого типу, продукти виробляються для суспільних
потреб. Виробництво засноване на суспільному поділі праці та економічній
відокремленості товаровиробників. Для нього характерні постійний
розвиток продуктивних сил, технології виробництва, використання всіх
компонентів людської (розумової, фізичної) праці; властиві непрямі
економічні зв’язки: виробництво — розподіл — обмін — споживання.
Економічним фундаментом є розширене відтворення.

Згадані форми економічної діяльності відображають стан продуктивних сил
та економічних відносин з позицій суспільного поділу і кооперації праці,
ступеня відокремлення або усуспільнення людей у розрізі відносин
власності. Вони завжди існують і взаємодіють. Прямі безпосередні та
опосередковані товарні зв’язки становлять діалектичну єдність. У процесі
історичного розвитку відповідно до потреб суспільного виробництва
пануюче місце посідає то одна, то інша форма.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти виробляються
відокремленими спеціалізованими виробниками і для задоволення суспільних
потреб необхідна купівля-продаж тих продуктів, що стають товарами.
Основними причинами виникнення товарного виробництва є: суспільний поділ
праці і спеціалізація виробництва, обмеженість ресурсів;
соціально-економічна відособленість виробників; необхідність обміну
продуктами праці на основі еквівалентних виробничих витрат. З погляду
соціально-економічних відносин приватна власність як одна з основних
умов виникнення і розвитку товарного виробництва вірна лише в
історичному аспекті. За сьогоднішніх умов пануючим стає плюралізм форм
власності.

Товарне виробництво буває двох типів: просте і розвинуте
(капіталістичне).

Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що
характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами;
безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами
виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею
товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику.

Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній
машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від
засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і
купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого
прибутку власниками засобів виробництва.

Проте у той самий час просте і розвинуте товарне виробництво мають
спільні риси: суспільний поділ праці; повну соціально-економічну
відособленість товаровиробників; еквівалентність відносин; ринкові
зв’язки між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру
праці через ринок; рух економічних процесів у товарно-грошових формах
шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну з метою одержання
прибутку; конкуренцію і відкритість відносин; стихійний характер
розвитку; економічну мотивацію до праці.

За товарного виробництва саме ринок вирішує, що виробляти, як виробляти,
для кого виробляти. Тому товарне господарство є ринковим.

Головною загальною ознакою цих типів товарного виробництва є те, що
продукти праці набувають економічної форми товару.

Товар і його властивості.

Вартість: альтернативні теорії.

Двоїстий характер праці, втіленій у товарі

Товар — це продукт праці, призначений не для безпосереднього споживання
там, де він виготовлений, а для обміну (купівлі-продажу на ринку). Тобто
товар — це форма продукту праці (за К. Марксом, «соціальний образ»
продукту).

Щоб з’ясувати сутність товару та його властивості, важливо звернути
увагу на таку логіку взаємозв’язку відповідних категорій: товар як
наукова абстракція суспільного багатства — споживча вартість продуктів —
мінова вартість як форма прояву вартості — вартість як утілена в товарі
праця — визначення розміру вартості — визначення суспільно необхідного
робочого часу — продуктивність та інтенсивність праці як чинники
формування величини вартості — конкретна й абстрактна праця —
відмінність товару від продукту.

Властивості товару

Якщо розглядати товар у тому вигляді, в якому він виступає на ринку, то
в ньому можна відзначити дві властивості. З одного боку, товар — корисна
річ, здатна задовольнити відповідну потребу людини. Ця його властивість
називається споживчою вартістю. З іншого боку, товар має спроможність
обмінюватися на інші товари, причому у визначеній пропорції, наприклад
сокира на 50 кг пшениці. Цю властивість товару називають міновою
вартістю.

Як споживчі вартості товари можуть задовольняти різноманітні потреби
людини. Одні види корисних речей служать забезпеченню виробничих потреб,
наприклад машини, верстати, інструменти, сировина і т. п. Інші товари
задовольняють особисті потреби людей матеріального або духовного
характеру. Так, різноманітні види одягу, їжа, взуття, меблі забезпечують
матеріальні, а газети, часописи, книги — духовні потреби людини.

Споживча вартість не завжди є товаром. Щоб стати товаром, вона повинна
мати ознаки товару для задоволення потреб не самого виробника, а інших
членів суспільства, тобто бути суспільною споживчою вартістю. Але й не
всяка суспільна споживча вартість є товаром. Якщо кріпак виробив хліб і
віддав його за оброк поміщику, то він створив споживчу вартість не для
себе, а для інших, тобто сформував суспільну споживчу вартість. Проте
вона не є товаром, оскільки передана в руки інших безкоштовно. Щоб річ
стала товаром, вона має переходити з рук у руки не задарма, а в обмін на
щось, на якусь іншу споживчу вартість в тій або іншій пропорції. Інакше
кажучи, річ як товар повинна бути не тільки суспільною споживчою
вартістю, але й міновою вартістю. За товарного виробництва споживча
вартість стає речовинним носієм особливої суспільної властивості —
мінової вартості.

Споживча вартість перетворюється на товар за таких умов: вона має бути
продуктом праці, суспільною споживчою вартістю, передаватися не
безоплатно, а за допомогою обміну, купівлі-продажу.

Мінова вартість товару характеризується насамперед як кількісне
співвідношення, в якому споживчі вартості одного виду обмінюються на
споживчі вартості іншого виду. Якщо, наприклад, пара чобіт обмінюється
на костюм, то це означає, що мінова вартість пари чобіт дорівнює одному
костюму. Мінові вартості, у котрих одні види товарів обмінюються на
інші, не є постійними, раз і назавжди заданими.

Теорії вартості

Багато західних економістів намагаються пояснювати зміни мінової
вартості товарів та їх вартості в цілому співвідношенням попиту і
пропозиції. Вони вважають, що коли попит на даний вид товару
підвищується, а пропозиція залишається без зміни, то мінова вартість
зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість
зменшується. Звичайно, зміни мінової вартості під впливом коливань
попиту і пропозиції мають місце. Але це свідчить лише про залежність
коливань мінової вартості при припущенні, що попит і пропозиція
дорівнюють одне одному. У даному разі коливання попиту і пропозиції
перестають що-небудь пояснювати, і питання, чому за даний вид товарів
дають саме стільки інших товарів, а не більше і не менше, залишається
невирішеним. Необхідно знайти ту об’єктивну основу, що регулює не
випадкові пропорції під впливом співвідношень попиту і пропозиції, а
закономірні, типові пропорції обміну товарами.

Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною
дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. У цьому — заслуга
авторів теорії Г. Маклеода і Дж. Стюарта (Великобританія) з позицій
розвитку загальної проблеми вартості.

Інша теорія — теорія витрат виробництва — підтверджувала, що у разі
даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається
витратами виробництва. Основоположниками її виступили Р. Торренс,
Дж. С. Мілль, Д. Мак-Куллох та ін. Ця теорія не суперечить трудовій
теорії вартості. Вона розглядає останню як витрати виробництва з точки
зору суспільства, або, за визначенням К. Маркса, як реальні витрати
виробництва. З погляду суспільства витрати виробництва будь-якого товару
зводяться до витрат утіленої праці, необхідної праці (вартості робочої
сили) і додаткової праці (додаткової вартості). У цих витратах праці і
полягають витрати суспільства на виробництво даного товару.

З теорією витрат виробництва безпосередньо межує теорія трьох факторів
виробництва (автор — французький економіст Ж.-Б. Сей). Вона вказує на
участь у процесі виробництва капіталу, праці і землі, оскільки кожний з
цих чинників у міру своєї корисності і цінності робить внесок у
створення вартості. Вади даної теорії полягають у тому, що вона
ототожнює капітал із капіталістом, а землю — із землевласником. У цій
теорії капітал варто розглядати не як категорію експлуатації, а як
раніше створену вартість, як суспільну форму трудової вартості в умовах
загального товарного виробництва. Власник цієї вартості має право на
дохід так само, як і власник вартості робочої сили. За сучасних умов у
процесі виробництва бере участь і четвертий чинник — підприємництво.

Найбільш популярною на Заході є теорія граничної корисності. Автори її —
Г. Госсен (Німеччина), К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк (Австрія).
Сутність даної теорії полягає в тому, що вартість товару залежить від
важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, за умов
його граничної корисності. Згідно з цією концепцією, цінність (вартість)
речі визначається тим значенням, що їй надає людина у своїй свідомості.
Інакше кажучи, цінність речі зумовлюється корисністю її для тієї або
іншої особи. У свідомості кожної людини, зазначають представники цієї
школи, одні речі набувають більшого значення, інші — меншого. Ступінь
потреби в різноманітних речах неоднаковий, і вони мають тому різну
корисність і цінність. Але й різні екземпляри однієї і тієї ж речі теж
мають неоднакову корисність. Цінність речі визначається, за положеннями
цієї школи, значенням, що надається тому екземпляру, який задовольняє
найменш напружену потребу з числа тих, що можуть бути задоволені при
даному запасі цього блага, цієї речі. Корисність такої речі є найменшою,
граничною (звідси і назва концепції — теорія граничної корисності).

Для доказу та ілюстрації теорії граничної корисності її прихильники
звертаються не до сфери виробництва товарів, а до психологічних
переживань людей, що потрапили в умови, де вони мають справу з обмеженим
запасом тих або інших благ і не можуть його змінити. Наприклад, у
людини, що потрапила до пустелі, є три посудини з водою. Передбачається,
що кожна з них потрібна для задоволення визначеної потреби у воді.
Припустимо, що вода першої посудини призначена для вгамування спраги
людини. Позначимо корисність цієї води числом 10. Це найбільш напружена
потреба. Вода іншої посудина необхідна для приготування їжі. Корисність
цієї води можна позначити числом 9. Вода третьої — для освіжіння тіла
людини. Її корисність позначимо числом 8. Отже, третя потреба в ряду
трьох найменш напружена. Вона визначає граничну корисність води. За
наявності в суб’єкта трьох посудин води цінність однієї з них
дорівнюватиме 8. Якби людина позбавилася однієї з трьох посудин, то
цінність однієї становила б уже 9. Якби в неї залишилася тільки одна
посудина з водою, її цінність сягала б 10. Гранична корисність
змінюється, змінюється і цінність.

Ті фахівці, які абсолютно не сприймають дану теорію, висувають таку
логіку заперечень. Товари мають об’єктивну споживчу вартість для
суспільства, а не суб’єктивну споживчу вартість для виробників. Товар
виготовляється для продажу, не будучи корисністю для його виробника.
Психологічні оцінки в дусі теорії граничної корисності можуть виникнути
в умовах пустелі або на незаселеному острові, де немає жодного
виробництва, але вони не можуть з’явитися за товарного виробництва, коли
є ринок, на якому продаються всі необхідні продукти. Оцінки людей поза
суспільством, у пустелі, дрімучому лісі можуть бути об’єктом психології,
але об’єктом політичної економії є тільки відносини, пов’язані прямо або
опосередковано з виробництвом. У суспільстві, де люди постійно
виробляють та обмінюють продукти, товари для виробника мають однакову
цінність. Вони потрібні йому тільки як засіб одержання інших речей. Самі
ж по собі вони для нього не є ні корисністю, ні граничною корисністю.

Що ж робить різноманітні товари порівняними, що лежить в основі їх
обміну?

Тим загальним, що міститься в усіх товарах і робить їх зіставними, є
праця. Всі товари — продукти праці. Порівнюючи товари один з одним, люди
по суті зіставляють втілену у цих товарах працю. Матеріалізована таким
чином праця утворює вартість товару і визначає ті пропорції, в яких
товари обмінюються один на одний. Зі зміною витрат праці на виробництво
тих або інших товарів змінюється й їх вартість, а відповідно і ті
пропорції, в яких товари обмінюються один на одний. Отже, в основі
мінової вартості товарів лежить вартість, зумовлена кількістю праці,
витраченої на виробництво товарів. Мінова вартість служить формою прояву
вартості.

Які б не були природні якості того або іншого товару, його вартість
залежить тільки від кількості втіленої в ньому праці. За виразом К.
Маркса, вартість товарів не містить «ні атома речовини природи». Втілена
в товарах праця є субстанцією вартості. Тому величина вартості товару
визначається кількістю витрат суспільно необхідної праці для його
виробництва. Мірою праці, а отже, й мірою вартості є робочий час. Проте
відомо, що одному товаровиробнику потрібно на виробництво товару більше
часу, ніж іншому. При цьому різниця в розмірі витрат праці може бути
дуже значною, оскільки товаровиробники користуються неоднаковими
знаряддями праці, мають різний ступінь майстерності, працюють з
різноманітною напруженістю (інтенсивністю). Кількість праці, що
витрачається на виробництво товару окремим товаровиробником, має назву
індивідуальна праця.

Величина вартості

товару

Міра індивідуальної праці — індивідуальний робочий час, що є так само
мірою індивідуальної вартості товару. Проте мінова вартість визначається
не індивідуальною, а суспільною вартістю товару. У свою чергу, величина
вартості товару встановлюється за витратами суспільно необхідної праці,
що вимірюється суспільно необхідним робочим часом (тобто таким, що
потрібний для виготовлення якоїсь споживчої вартості за наявних
суспільно нормальних умов виробництва і за середніми в даному
суспільстві рівнями продуктивності й інтенсивності праці. Під суспільно
необхідними умовами виробництва, що визначають величину вартості
товарів, розуміються такі умови виробництва, за яких виготовляється
основна маса товарів даного виду.

Завдяки змінам в умовах виробництва суспільно необхідний робочий час не
залишається раз і назавжди заданим. Його модифікації зумовлюють зміни
величини вартості товару. Остання визначається не тими витратами праці,
що знадобилися на його виробництво, а тими, що є суспільно необхідними
для його відтворення.

Зміни величини суспільно необхідного робочого часу і вартості товарів
визначаються перемінами у продуктивності праці. Величина вартості
одиниці товару трансформується в зворотному відношенні до зміни
продуктивності праці: з її підвищенням вартість одиниці товару
зменшується.

Припустимо, за 10-годинний робочий день виробляється 5 одиниць товару. У
даному разі в кожній одиниці втілюється (10:5) 2 години праці. Ці 2
години і визначають вартість одиниці товару. З підвищенням
продуктивності праці вдвічі за той самий 10-годинний робочий день
вироблятиметься не 5, а 10 одиниць товару. Тепер у кожному товарі буде
втілено не 2, а 1 година праці. Його вартість відповідно зменшиться в 2
рази, загальна ж сума вартості, утворюваної за 10-годинний робочий день,
залишиться без змін. Але тепер вона розподіляється на більшу кількість
одиниць товарів, тому вартість одиниці знижується.

У реальній дійсності можливе і зростання вартості товарів у зв’язку зі
зниженням продуктивності праці та її падіння через підвищення
продуктивності праці. Проте типовим є ріст, а не спад продуктивності
праці. Отже, як правило, вартість товарів не підвищується, а знижується.

У зростанні продуктивності праці знаходять відображення розвиток
продуктивних сил, впровадження нової техніки, застосування наукових
досягнень у виробництві, поліпшення організації праці, підвищення
майстерності робітників. До росту продуктивності праці спонукає і сама
система економічних відносин у товарному господарстві.

Люди завжди витрачали працю на виробництво тих або інших корисних речей.
Але не завжди праця надавала речам властивість вартості. Так, за
натуральних форм господарства продукти праці, будучи споживчими
вартостями, не надходили в обмін, а, отже, й не виступали як товарні
вартості.

Властивість праці створювати вартість — не природне, а суспільне явище.
Воно породжується особливим типом економічних відносин і має історичний
характер: виникає за визначених суспільних умов виробництва.
Обґрунтування цього положення викладено у вченні К. Маркса про двоїстий
характер праці в товарному господарстві. Положення про те, що праця є
тим загальним, що робить товари порівняними, безумовно вірне, однак
проти нього може бути висунуто заперечення, яке не можна не врахувати.
Справді, товари є різноманітними споживчими вартостями, і праця, за
допомогою якої їх створено, також неоднорідна. Отже, праця як творець
споживчих вартостей не може бути тим загальним, що робить товари
порівняними.

Двоїстий характер праці, втіленої

в товарі

Праця, що створює споживчу вартість, називається конкретною працею. Її
відмітна риса полягає в тому, що вона витрачається у визначеній
доцільній формі і має своїм результатом ту або іншу корисну річ. Форма
витрат праці залежить від того, яка споживча вартість створюється. При
виготовленні годинників, наприклад, праця має бути витрачена в іншій
формі, ніж при виробництві взуття, костюма або комбайна. Наскільки
різноманітні споживчі вартості, настільки ж різноманітні і види
конкретної праці, що створюють (праця хлібороба, ткалі, кравця,
металурга і т. д.).

У товарному господарстві конкретна праця має специфічні риси. Вона є
працею економічно відокремленого самостійного товаровиробника і виступає
як приватна праця. Оскільки конкретна праця кожного окремого
товаровиробника — це ланка в системі суспільного поділу праці, вона є
суспільною, проте безпосередньо виступає як праця приватна. Формально
всі приватні виробники самостійні і незалежні один від одного. Кожний
здійснює процес виробництва на власний розсуд: сам обирає сферу
виробництва, визначає обсяг виробництва, місце і час збуту і т. п.
Водночас приватні товаровиробники пов’язані один з одним системою
суспільного поділу праці. Кожний виготовляє товари не для себе, а для
інших. Через спеціалізацію один товаровиробник потребує продукти праці
інших і без обміну з ними не може здійснювати процес власного
виробництва. Тобто виробництво одного товару пов’язано з виробництвом
інших. Отже, за своїм характером праця кожного товаровиробника носить
суспільний характер. Між суспільними і приватними рисами праці існує
глибоке протиріччя, що являє собою основну суперечність товарного
виробництва. Формально кожний товаровиробник може створювати споживчу
вартість, яку забажає, і в будь-якій кількості. Насправді він повинен
виробляти тільки такі споживчі вартості, що потрібні суспільству, мають
суспільну споживчу вартість і в такій кількості, що необхідно
суспільству. Якщо товаровиробник не зробить цього, вироблений ним
продукт не буде прийнятий в обмін, і він не одержить можливості придбати
продукти праці інших товаровиробників.

Конкретна праця товаровиробника безпосередньо виступає як приватна
праця. Суспільна ж природа праці, її однорідність, порівняність,
спроможність створювати вартість існують приховано. Ця сторона праці, що
створює товар, дістає своє відображення через категорію абстрактної
праці. На відміну від конкретної, що є якісно різнорідною, абстрактна
праця характеризується як праця якісно однорідна. Тобто, праця, що
створює вартість одного товару, має такі самі якості, як і праця, що
створює вартість інших товарів. Хоча коваль і пекар витрачають свою
працю у різних конкретних формах, їх діяльність з фізіологічної точки
зору має ту саму основу — витрату мускулів, нервів, мозку і т. п.
Абстрактна праця і являє собою специфічну суспільну форму праці — праці
в товарному виробництві.

Витрати праці у фізіологічному розумінні завжди існували й існуватимуть,
оскільки будь-який процес праці за будь-якого суспільного устрою
потребує таких витрат. Але фізіологічна рівність різноманітних видів
праці створює тільки матеріальну основу абстрактної праці. Лише в
суспільстві, де товаровиробники відособлені один від одного, виявлення,
врахування суспільної природи їхньої праці можливі тільки за допомогою
трудової субстанції, що міститься в товарі. Іншого способу виразу
суспільної природи праці в господарстві приватних товаровиробників немає
і бути не може.

Як матеріалізація абстрактної суспільної праці всі товари набувають
однакової якості і стають кількісно порівняними. Якщо уявити сукупну
суспільну працю у вигляді однієї суспільної робочої сили, а процес праці
— як витрату цієї робочої сили, то кожний товар виявиться втіленням
частини витрат цієї єдиної робочої сили. Отже, абстрактна праця — це
специфічна економічна категорія товарного виробництва, що відображає
певні економічні відносини.

Точка зору, що величина вартості товарів визначається кількістю праці,
витраченої на їх виробництво, була висловлена ще класиками буржуазної
політекономії У. Петті, А. Смітом і Д. Рікардо. Властивість праці
створювати вартість розглядалася ними як вічна і природна властивість
будь-якої праці. Звідси — сентенція про те, що будь-яка річ, створена
людською працею, має вартість. Своє завдання ці вчені вбачали не в тому,
щоб пояснити, чому і яка праця стає творцем вартості, а в тому, щоб
знайти об’єктивну основу для визначення величини вартості товарів. Таке
пояснення вартості відповідало класовій природі буржуазної політичної
економії, що розглядала капіталістичну форму виробництва, за якої
продукти створюються як товари і мають вартість.

Тільки К. Маркс уперше розкрив двоїстий характер праці, що створює
товар. Тим самим був зроблений переворот у теорії вартості. Отже,
конкретні види праці характеризуються не тільки розбіжностями у
прийомах, знаряддях і результатах праці, але й звичайно відмінностями у
необхідній підготовці робітників. Одні види конкретної праці, які
називають некваліфікованими, можуть виконуватися всіма працездатними
членами суспільства, що мають звичайні для даної історичної епохи освіту
та рівень культури, інші, які називають кваліфікованими, потребують
особливої спеціальної попередньої підготовки.

Праця, що потребує особливої підготовки, — це кваліфікована праця, що
відрізняється від праці некваліфікованої, яка не потребує особливої,
спеціальної підготовки. Так само різниться праця складна від праці
простої.

Вартість товарів вимірюється кількістю робочого часу, витратами простої
праці. Тому складніша праця за рівні проміжки робочого часу завжди
створюватиме більшу вартість, ніж проста праця.

У процесі зведення різноманітних видів праці до абстрактної відбувається
редукція праці, тобто зведення її від складної до простої. Праця
рибалки, наприклад, не потребує особливої підготовки і може бути
прийнята за просту, а працю ювеліра (оскільки тут необхідна попередня
підготовка) можна вважати складною.

?

Ae

2 n ?

c

c ?

0’0?0iiiiaaii*iC?¤*i?

c

c

|’o—u—R???A?O®N?AE¶?1/48AaeA\[email protected]

c

Kметься на продукт менше, ніж 20-годинної простої праці, то відпаде
стимул до підготовки ювелірів і кількість застосовуваної ювелірної праці
зменшиться. Скоротиться товарна маса ювелірних виробів. Якщо ж продукт
10-годинної праці ювеліра обмінюватиметься на продукт, що містить понад
20 годин простої праці, то збільшиться число людей, що готуються стати
ювелірами, підвищиться обсяг ювелірної праці, отже, маса запропонованих
на ринку ювелірних виробів зросте. Врешті-решт, зміняться пропорції
обміну. Таким чином діє механізм редукції праці.

§ 3. Форми вартості

Як уже зазначалося, товар являє собою єдність двох властивостей —
споживчої вартості і вартості.

Споживча вартість і вартість перебувають у внутрішній єдності. Вартість
не може існувати поза споживчою вартістю. У той же час це є єдність
протилежностей. Використання однієї властивості товару виключає
одночасне використання іншої властивості. Якщо, наприклад,
товаровиробник використовує костюм як споживчу вартість для особистого
споживання, то він не може одночасно застосовувати цей самий костюм як
вартість.

Товаровиробникам байдуже, який саме вид товарів виробляти — чоботи,
сіль, запальнички, костюми і т. д., оскільки будь-який з цих видів
споживчих вартостей може бути носієм вартості.

За натуральної форми виробництва безпосередня і кінцева цілі одній й ті
самі — виробництво споживчих вартостей, необхідних для задоволення
особистих і виробничих потреб. У товарному господарстві їх виробляють
для того, щоб насамкінець придбати необхідні споживчі вартості. Але
безпосередня мета інша. Кожного товаровиробника цікавить не споживча
вартість виробленого товару, а його вартість, його здатність
обмінюватися на всі інші товари. Безпосередньою метою виробництва стає
виробництво вартості.

Еволюція форм

вартості

Зміна безпосередньої мети виробництва ускладнює зв’язок між виробництвом
і споживанням. За натурального господарства споживчі вартості зі сфери
виробництва безпосередньо надходили в сферу споживання. Між виробництвом
і споживанням існував прямий і безпосередній зв’язок.

У товарному господарстві через двоїсту природу продуктів праці становище
змінюється. В остаточному підсумку всі зроблені товари мають своїм
призначенням задоволення тієї або іншої потреби і повинні ввійти в сферу
виробничого або особистого споживання. Але товар не відразу надходить у
сферу споживання і реалізується як споживча вартість. Перед тим, як
«ввійти» в споживання, він має пройти через сферу обміну і реалізуватися
як вартість. Останній процес є необхідною попередньою умовою продажу
споживчої вартості. У даному разі реалізація товару як вартості та як
споживчої вартості не збігаються ні за часом, ні за місцем. Товар може
бути проданий в один час і в одному місці, а спожитий іншим часом і в
іншому місці.

Якщо через які-небудь причини реалізація вартості товару затримується
або стає зовсім неможливою, то процес відтворення порушується, оскільки
кожний з виробників, не продавши своїх товарів, не може купити необхідні
йому для продовження виробництва товари. Протиріччя між споживчою
вартістю і вартістю виявляється в даному разі в очевидній і руйнівній
формах.

Поки товар не вступив у мінове відношення з іншим товаром, його вартість
залишається прихованою. До процесу обміну можна підрахувати кількість
індивідуальної праці, витраченої на виробництво того або іншого товару,
але це ще не означає, що тим самим підрахована і виражена вартість. Щоб
підрахувати і виразити вартість товару, необхідно насамперед знати,
скільки в ньому втілено суспільної абстрактної праці. Але до процесу
обміну цього знати ніхто не може.

Для розвинутого товарного господарства характерні грошова форма
вартості, вираз вартості товарів у грошах. Проте грошова форма вартості
— результат тривалого історичного розвитку.

Теоретично першою формою вартості була проста, або випадкова, форма
вартості. Проста форма вартості може бути виражена формулою: Тх = Ту. Ця
форма вартості називається простою тому, що тут вартість одного товару
виражається тільки у вартості якогось одного товару. Випадковою вона є
тому, що який саме конкретний товар виражатиме вартість товару, — це
справа випадку. Проста форма вартості відповідає тому етапу історичного
розвитку, коли обмін тільки-но зароджувався.

Форма вартості допускає єдність двох полюсів: на одному знаходиться
товар, вартість якого проявляється, на іншому — товар, що служить
матеріалом для виразу вартості. Перший товар перебуває у відносній формі
вартості, тобто виражає свою вартість у споживчій вартості іншого
товару, відмінного від його власної натуральної форми. Другий товар має
еквівалентну форму, виступає еквівалентом першого товару, служить
матеріалом, в якому він виражає свою вартість. Перший товар відіграє
активну роль, другий — пасивну. Вираз вартості одного товару обов’язково
допускає протилежний полюс — інший товар, в якому виражається вартість.
Таким чином, відносна й еквівалентна форми вартості — це єдність
протилежностей.

За простої форми вартості є тільки одне мінове відношення: товар
ставиться у відношення до якогось окремого, відмінного від нього
товарного виду. Тут не виражаються його якісна тотожність і кількісна
пропорційність з усіма іншими товарами. Простій відносній формі вартості
протистоїть окрема еквівалентна форма вартості іншого товару.

У міру розвитку товарного обміну здійснюється перехід від простої форми
вартості до повної, або розгорнутої, форми вартості. Окремий товар
починає виражати свою вартість не в якомусь єдиному товарі, а в цілому
ряді інших товарів, що можна виразити такою формулою:

де Тх протистоїть кільком товарам-еквівалентам: ТА, ТВ, ТС і т. д.

З розвитком товарних відносин із загальної товарної маси виокремлюється
товар, на який частіше за все обмінюються всі інші товари. У міновому
відношенні товари, що виступають у відносній формі вартості, служать, у
свою чергу, для товару, що перебуває в еквівалентній формі, його
еквівалентом. Він виражає в них свою відносну вартість. Отже, усі товари
починають виражати свою вартість в якомусь одному товарі, вираженому в
такій формулі:

У даному випадку Тх виступає в ролі загального еквівалента, він є тим
матеріалом, в якому виражають свою вартість усі інші товари. Завдяки
цьому всі товари одержують єдину форму виразу своєї вартості. Так
розгорнута форма вартості перетворюється на загальну. Внутрішня єдність
усіх товарів як згустків абстрактної суспільної праці, як вартостей
знаходить зовнішню форму виразу. Всі товари виражають тепер вартість в
одній споживчій вартості. Абстрактна праця, втілена в них, виявляється в
одному виді конкретної праці, а суспільна праця — в одному виді
приватної праці.

На різних етапах історичного розвитку у різних країнах роль загального
еквівалента виконували різноманітні товари — худоба, хутро, зерно і
т. д. Але на визначеному етапі роль загального еквівалента закріплюється
за одним товаром. Всі інші еквіваленти витісняються. Загальна форма
вартості перетворюється на грошову форму вартості.

Грошова форма вартості характеризується тим, що всі товари постійно
виражають свою вартість тільки в одному товарі.

В остаточному підсумку роль загального еквівалента закріплюється за
золотом. Оскільки роль загального еквівалента міцно поєднується із
золотом, воно стає грошима — особливим товаром, в якому виражають свою
вартість усі інші товари. Вартість, виражена в грошах, називається
ціною. Коли ми говоримо, що той чи інший товар коштує 0,5 г золота, то
тим самим виражаємо вартість у грошовій формі, зазначаємо його ціну.
Отже, ціна є визначений вид мінової відносної вартості.

Чому ж саме золото стало загальним еквівалентом? Передусім воно — саме
товар, має вартість і споживчу вартість.

Спочатку золото було звичайним, рядовим товаром. Подібно до всіх інших
воно пройшло через випадкову, розгорнуту і загальну форми вартості. Були
історичні періоди, коли вартість золота виражалася, наприклад, у худобі
або хутрах, залежно від того, який з цих товарів відігравав роль
загального еквівалента.

В міру стихійного розвитку товарного обміну, розширення ринкових,
особливо світових торговельних зв’язків, золото поступово завойовує роль
загального еквівалента. Довгочасне поєднання, зрощення загальної
еквівалентної форми з натуральною формою визначеного товару перетворює
цей товар (золото) на гроші. Тривалий час за гроші у різних країнах
поряд із золотом одночасно функціонувало і срібло. Але в другій половині
XIX ст. роль загального еквівалента монопольно завойовує золото.

Натуральна форма благородних металів, їх природні властивості щонайкраще
відповідають виконанню суспільних функцій загального еквівалента.
По-перше, різноманітні злитки цих металів мають якісну однорідність. Ця
властивість особливо важлива. Субстанцією вартості, як відомо, є якісно
однорідна, однакова абстрактна праця. Тому для виразу вартості товарів
найкраще підходить такий товар, усі екземпляри якого якісно однакові і
різняться лише кількісно, за вагою.

По-друге, благородні метали мають властивість довільного поділу і
поєднання. Ця властивість також необхідна для виразу вартості в
загальному еквіваленті товарів. Різноманітні товари мають різну величину
вартості і для виразу останньої потрібно, щоб товар як загальний
еквівалент можна було довільно поділяти на будь-яку кількість частин.

По-третє, для благородних металів властива портативність. Порівняно з
іншими товарами золото має високу вартість. Незначні за вагою злитки
золота можуть виразити вартість значних товарних мас. Розвиток товарного
виробництва розширює просторові рамки економічних зв’язків і
портативність золота полегшує цей процес.

По-четверте, благородні метали мають властивість тривалого збереження.

Отже, природні властивості золота і срібла цілком пояснюють, чому саме
ці товари краще за інших можуть виконувати функції загального
еквівалента. Але поява грошей викликана, як бачимо, не природними
властивостями речей, а визначеними суспільними умовами виробництва.

Товар, що став у результаті стихійного розвитку обміну грошима, тобто
загальним еквівалентом, набуває особливих суспільних властивостей.
Золото як товар взагалі має звичайну споживчу вартість — є предметом
праці у виробництві різноманітних виробів, цінних прикрас. Як грошовий
товар золото має, крім того, додаткову споживчу вартість. Будучи
загальним засобом обміну, золото може бути перетворене на будь-який
інший товар. Це — загальна споживча вартість грошового товару. Таким
чином, споживча вартість грошового товару, так би мовити, подвоюється.
Як товар гроші мають вартість; як особливий товар вони є безпосередньо
суспільною формою вартості.

Внутрішні суперечності товару

У поділі товарного світу на товари і гроші знаходить свій зовнішній
прояв внутрішнє протиріччя між споживчою вартістю і вартістю. Всі товари
виступають як споживчі вартості, а гроші — як втілення їх вартості. Щоб
виразити свою вартість, кожний товар повинен попередньо перетворитися на
гроші. Тільки здійснивши це, товар доводить, що він є не тільки
споживчою вартістю, але й вартістю.

Вартість товарів дістає в грошах самостійну форму існування. Продавши
свій товар, кожний товаровиробник одержує його вартість у вигляді
визначеної кількості грошей. Вартість існує тут у самостійній формі,
відокремившись від тієї споживчої вартості, що була її речовинним
носієм. У той же час обмін на гроші означає, що споживча вартість даного
товару нібито звільняється від своєї ноші-вартості, «скидає» її і
входить у процес споживання. Продавши чоботи, швець позбавляється їх
споживчої вартості, але він зберігає вартість у вигляді певної кількості
грошей. Споживча вартість начебто відокремлюється від вартості та
набуває самостійного руху. Внутрішньо властиве товару протиріччя між
споживчою вартістю і вартістю вирішується через обмін на гроші й у той
же час набуває нової форми існування — форми протилежності між товарами
взагалі і грошима.

З появою грошей товарний світ дістає своєї специфічної форми виразу
вартості. Гроші виступають як міра абстрактної суспільної праці.
Приватна конкретна праця, втілена у золоті, одночасно стає безпосереднім
втіленням абстрактної праці. Кожний товар — продукт приватної праці — у
разі обміну на гроші одержує суспільне визнання. Праця, витрачена на
його виробництво, визнається безпосередньо суспільною працею. За
допомогою грошей здійснюється опосередковане врахування витрат
суспільної праці, втіленої в товарах.

Закон вартості і його роль

у розвитку товарного виробництва

Закон, що регулює розвиток товарного виробництва шляхом обміну товарами
відповідно до кількості втіленої в них абстрактної суспільно необхідної
праці, називається законом вартості. Він є основним законом простого
товарного виробництва.

Закон вартості виражає внутрішньо необхідний і стійкий зв’язок між
суспільно необхідною працею, витраченою на виробництво товару і цінами
товарів за умов відносної відповідності попиту і пропозиції.

Закон вартості відтворює: внутрішньо необхідні істотні і стійкі зв’язки
між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом; внутрішньо
необхідні і стійкі зв’язки між вартістю і цінами товарів; наявність
стійких зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію,
за якої забезпечується взаємний вплив одного виробника на іншого;
внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів (суспільно
необхідним робочим часом та умовами виробництва); наявність стійкого
зв’язку між попитом і пропозицією; обмін еквівалентів, тобто обмін
товарів відповідно до кількості та якості витраченої на них суспільно
необхідної праці.

Найповніше сутність закону вартості як основного закону простого
товарного виробництва виявляється через його функції.

Функції закону

вартості

Механізм дії закону вартості в умовах стихійного господарства припускає
коливання цін навколо вартості. Відхилення цін від вартості є своєрідним
барометром, що показує диспропорції в розподілі суспільної праці. Якщо в
даній сфері докладається недостатньо суспільної праці і попит на товар,
вироблюваний тут, не задовольняється, ціна товару перевищуватиме
вартість. Якщо в дану сферу вкладається занадто багато суспільної праці
і пропозиція товарів для продажу перевищує попит на них, ціна впаде
нижче за вартість. Проте на відміну від звичайного барометра, що тільки
показує погоду, але не може на неї впливати, механізм коливання цін не
тільки констатує зміну пропорцій, але й є знаряддям їх стихійного
регулювання.

Припустимо, що в даний момент на ринку з’явився підвищений попит на
чоботи і знижений — на костюми. Ціна чобіт перевищить вартість, а
костюма — стане нижчою за вартість. Це призведе до того, що кравці не
одержать повного відшкодування витрат своєї праці; шевці, навпроти,
привласнюватимуть якусь додаткову, зайву частину суспільної праці. За
таких умов неминуче почнеться перелив праці, капіталів зі збиткових сфер
у вигідні. Число шевців збільшиться, число кравців скоротиться.
Кількість чобіт, що надходять на ринок, зросте, а костюмів — зменшиться.
Тож зміниться співвідношення між попитом і пропозицією, почнеться
відхилення цін в інший бік.

У процесі розподілу праці між сферами вартість в остаточному підсумку і
виявляється центром, навколо якого коливаються ринкові ціни товарів.
Через стихійне коливання цін закон вартості розподіляє і перерозподіляє
працю відповідно до суспільних потреб, регулює встановлення визначених
пропорцій між різноманітними сферами виробництва.

У кожній галузі виявляється то надлишок пропозиції над попитом, то
нестача пропозиції порівняно з попитом. Це неминуче, оскільки перелив
праці з однієї сфери в іншу ніхто свідомо не визначає; цей процес
відбувається стихійно. Тому збіг пропозиції з попитом може бути лише
моментом, а їх розбіжність — звичайним явищем. Тимчасова пропорційність
досягається лише шляхом її постійного порушення.

Стихійний характер закону вартості і весь механізм його дії за
приватного виробництва призводять до постійних змін в економічному
положенні товаровиробників. Між товаровиробниками неминуче триває
конкурентна боротьба. Якщо ціна на товар підвищується, то виграють
виробники цього товару, а споживачі (покупці) програють. Якщо ціна
знижується, то, навпаки, програють виробники, а покупці виграють. За
визначеними межами втрати від зниження цін можуть виявитися настільки
значними, у першу чергу для тих виробників, в яких індивідуальна
вартість вища за суспільну, що вони не зможуть продовжувати процес
виробництва: виторг від продажу товару буде менше, ніж необхідно для
купівлі сировини і забезпечення виробника та його сім’ї засобами
існування.

Якщо навіть товари продаються за вартістю, суперечності між
індивідуальною та суспільно необхідною працею призводять до
диференціації товаровиробників. Ті з них, в яких витрати праці на
виробництво товарів менші, ніж суспільно необхідні, у разі продажу
товарів за єдиною суспільною вартістю зможуть одержати виграш і
збагатитися.

Товаровиробники, індивідуальні витрати яких вищі за суспільно необхідні,
навпаки, у разі продажу товарів за суспільною вартістю зазнаватимуть
збитків. Їх становище швидко погіршуватиметься, рівень життя знизиться,
а виробництво почне занепадати. Такі виробники зрештою збанкрутіють,
вони позбавляться будь-яких засобів виробництва, а отже, й можливості
жити за рахунок праці у своєму власному господарстві.

Становище тих товаровиробників, в яких індивідуальні витрати збігаються
із суспільно необхідними, характеризується постійною нестабільністю,
оскільки суспільно необхідний робочий час не залишається незмінним. Як
тільки краща група почне робити основну масу товарів даного роду,
величина вартості знизиться. Тепер суспільно необхідним робочим часом
стане час, що витрачається кращою групою. Середня група виявиться на
положенні тих товаровиробників, в яких індивідуальні витрати перевищують
суспільно необхідні, що неминуче позначиться на стані їх господарства.

Таким чином, конкурентна боротьба, суперечності між індивідуальною і
суспільно необхідною працею неминуче призводять до того, що частина
товаровиробників збагачується і збільшує масштаби виробництва; решта
розорюється.

Протиріччя між індивідуальною і суспільно необхідною працею є рушійною
силою в розвитку продуктивних сил за умов товарного виробництва. Воно
змушує товаровиробників підвищувати продуктивність праці шляхом
вдосконалення техніки й організації виробництва. Жорстка конкурентна
боротьба, під час якої виживають тільки сильніші, змушує
товаровиробників ставати на шлях впровадження технічних удосконалень.
Інакше розорення неминуче.

Зростання продуктивності праці веде до зниження вартості товарів, а
відповідно й їх цін. Це, в свою чергу, надає нового поштовху підвищенню
продуктивності праці. Якщо при натуральних формах господарства
тисячоліттями могли зберігатися старі, «дідівські» прийоми і методи
виробництва, рутинна техніка, то за товарного виробництва такий застій
неможливий. Розвиток продуктивних сил, підвищення продуктивності праці
диктуються тут самим характером економічних відносин. За цієї форми
виробництва прогрес у розвитку продуктивних сил досягається значно
швидше, ніж при замкненому, натуральному господарстві. Дана функція
називається рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил. У
суспільстві товаровиробників усе робиться для ринку. Тому будь-яка річ
наділяється властивостями товару. Вартість останнього ж стає такою самою
його «природною» властивістю, як і його споживча вартість. Пропорції
обміну між різними товарами виступають як речовинна властивість товарів,
а не як вираз визначених пропорцій праці, витраченої їх власниками.
Починає здаватися, що світ речей має свої незалежні від людей закони.
Більше того, люди стають залежними від руху речей, від відносин між
речами. Той або інший розмір суспільної вартості, на відміну від
індивідуальної, коливання цін навколо вартості — все це вирішальні
чинники, які впливають на долі товаровиробників.

Відносини людей набувають форми відносин речей, а речі нібито одержують
суспільні властивості. Наприклад, мінова вартість — кількісне визначення
відносин двох товарів, речей. Але за цими відносинами криються
виробничі, трудові стосунки людей: речі співвідносяться одна з одною як
кількість людської праці, втіленої в них. Порівняння товарів є по суті
зіставленням праці людей, що створили ці товари. Пропорції обміну речей
є не що інше, як визначена форма прояву і реалізації визначених
пропорцій суспільної праці, що містяться в цих речах.

Ми з’ясували, що за міновою вартістю криється вартість, яка є
матеріалізованою працею. За всіх систем суспільних відносин речі були
продуктами праці. У даному розумінні праця завжди уречевлюється. У
товарному ж господарстві уречевлення має інший зміст. Праця окремої
особи в такому господарстві має суспільну значимість і являє собою
частку сукупної суспільної праці тільки в речі. Тому саме як носій
визначеної кількості суспільної праці продукт є вартістю. Ця суспільна
властивість речі, як ми вже бачили, не може зумовлюватися фактом
фізичної витрати праці. На річ може бути витрачена одна кількість праці,
а в дійсності вона може бути носієм цілком іншої кількості суспільно
значимої, суспільно необхідної праці. Вартість є речова форма існування
витраченого на виробництво продукту суспільної праці.

Товарна форма відносин припускає, що люди не тільки вступають в стосунки
між собою з приводу речей, але самі ці стосунки здійснюються через речі,
у речовій формі. Оскільки тут єдиною формою зв’язку є приватні відносини
товаровиробників з приводу створення ними речей, остільки їх суспільні
відносини неминуче здійснюються у формі відносин продуктів їх праці.
Речова форма виразу витрат суспільної праці є специфічною, властивою
суспільству товаровиробників. Речовою є, таким чином, не тільки мінова
вартість як вираз вартості одного товару в іншому, але й сама вартість.
Вона виступає як суспільна властивість продукту. Зовнішні форми свого
виразу і руху ця властивість знаходить у міновій вартості. Остання є
формою виразу вартості продукту. Вартість, у свою чергу, є предметною,
речовою формою буття абстрактної праці. Відповідно до цього ніякої іншої
форми виявлення вартості, крім мінової, тобто мінового відношення речей,
немає.

Товарний

фетишизм

Яку б сторону вартості ми не взяли, вона не може існувати і виявляти
себе поза річчю (економічним благом). Всі визначення праці — як
абстрактної, так і суспільної, суспільно необхідної — існують настільки,
наскільки вони зафіксовані у вигляді речей. Люди можуть не знати один
одного, не бачити один одного, але вступати в товарні відносини, які є
речовими відносинами. Поза рухом речей не може бути стосунків між
особами, які існують лише настільки, наскільки існують відносини речей.

Сьогодні рух речей (цін на речі) обіцяє товаровиробнику надію на
збагачення, завтра він може знищити його новими пропорціями обміну,
позбавити будь-якої можливості самостійного процесу відтворення.

Оскільки зберігаються приватновласницькі товарні відносини, рух речей у
дійсності є чинником, що визначає долі товаровиробників. Але це
зумовлюється природою даних виробничих відносин людей. Тим часом
товаровиробникам здається, що це випливає з природи речей, що речі самі
по собі мають суспільні риси. Таке явище називається товарним
фетишизмом. Як відомо, під фетишизмом розуміється культ неживих
предметів. У даному разі товари, що є продуктом людської праці, створені
руками людини, наділяються людьми особливими суспільними властивостями.
Було б невірно зводити товарний фетишизм тільки до явища суспільної
свідомості товаровиробників. На відміну від фетишизму взагалі, де
неживий предмет без підстави наділяється надприродними властивостями і
тому може бути віднесений цілком до галузі свідомості, товарний фетишизм
має об’єктивну основу. Відносини людей у товарному виробництві, що
ґрунтується на приватній власності, об’єктивно не можуть мати ніякої
іншої форми виразу, крім речової. Тому саме рух речей виступає чинником,
що визначає долі людей. Це і є об’єктивною основою товарного фетишизму.
Розкриття таємниці товарного фетишизму, суб’єктивне його подолання не
ліквідують об’єктивної основи товарного фетишизму.

Протягом багатовікової історії свого розвитку товарне виробництво
еволюціонувало від простого до капіталістичного. Останнє сьогодні
трансформується в соціально орієнтовану ринкову економіку, що характерно
для значної кількості країн. Тут на шляху прогресу діють дві протилежні
тенденції: до розширення виробництва, з одного боку, і звуження — з
іншого. Перша тенденція зумовлена подальшим поглибленням суспільного
поділу праці і ростом чисельності економічно відокремлених господарюючих
суб’єктів. Тенденція до звуження виробництва визначається подальшим
розвитком масштабів його концентрації і централізації, а також
розширенням масштабів регулювання і планомірності на рівні окремих
компаній (корпорацій).

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

PAGE 5

PAGE

.

Похожие записи