Реферат на тему:

Фактори конкурентоспроможності підприємства

На конкурентоспроможність підприємства впливають фактори усіх рівнів
конкурентних відносин. Проаналізуємо підходи до виявлення факторів
конкурентної переваги.

Одним з напрямів, що пояснює джерела конкурентоспроможності на рівні
країн, їх груп, галузей та корпоративних об’єднань підприємств, є
класична теорія міжнародного поділу праці. Ще класики політичної
економіки задумувались над тим, чому деякі держави є виробниками та
експортерами певних товарів. Адаму Смітту належить теорія абсолютних
витрат, згідно з якою країна експортує продукцію, якщо її витрати нижчі,
ніж в інших країнах.

Давид Рікардо удосконалив і запропонував концепцію порівняльних витрат:
ринкові сили самі спрямують ресурси країни туди, де вони можуть бути
застосовані найбільш продуктивно; основою торгівлі є відмінності в
продуктивності праці у різних країнах, і в обміні перевагу отримують ті
країни, які виробляють продукцію з меншими витратами. Відповідно до
закону порівняльних витрат країна спеціалізується на виробництві та
експорті продукції, яка відносно дешевша, й імпорті тієї, яка в інших
країнах відносно дорожча, порівняно з внутрішнім ринком.

Теорія порівняльних витрат була модифікована в теорію порівняльних
переваг Е. Хекшнером та Б. Оліном.

Теорія Хекшнера та Оліна базується на тому, що всі країни мають
приблизно однакову технологію, але по-різному наділені такими факторами
виробництва, як земля, робоча сила, природні ресурси та капітал. Ці
фактори не що інше, як передумова виробничого процесу. Висновки, які
вони отримали, мають назву “Теорема Хекшнера-Оліна”, суть якої в
наступному: країна експортує продукцію, у виробництві якої найбільш
ефективно використані надмірні фактори виробництва, і імпортує продукцію
з дефіцитними факторами виробництва.

Узагальнюючи сказане зазначимо, що одним із джерел конкурентної переваги
країни є різний рівень виробничих витрат, який може бути наслідком
впливу таких факторів: ціна на природні ресурси, рівень оплати праці,
витрати на електроенергію та ін.

М. Портер розробив концепцію конкурентних переваг, яка базується на
принципі ефективності використання факторів виробництва [6].

Портер пропонує три концептуальних положення конкурентоспроможності:

1. Зміна технології в повному розумінні слова. Технологія змінює уяву
про матеріаломісткість і трудомісткість, особливо якщо вона орієнтована
на використання нової загальнодоступної сировини, чи дешевого надання їй
необхідної якості. Поставивши технологію на перше місце, Портер
підкреслює інноваційність як головний фактор конкурентоспроможності.

2. Оволодіння факторами, що вирішують долю виробництва та збуту (які ці
фактори Портер не вказує).

3. Інтернаціоналізація господарських зв’язків, глобалізація стратегій та
необхідність використання перспективних “джерел сили та могутності”,
випередження потенційних конкурентів, завдяки чому досягається значний
відрив від розповсюджених технологій.

Практичне вирішення цих завдань Портер пов’язує з ефективним поєднанням
вивозу товарів і вивозу капіталу, що створює умови виробництва
висококонкурентних товарів і вигідні умови їх постачання на світові
ринки. Критеріями переваги в міжнародній конкуренції є наявність
великого та постійного експорту в велику кількість країн і/чи суттєвий
вивіз капіталу.

На конкурентні переваги країн впливають такі фактори, як особливості
торговельної політики національних урядів і коливання валютних курсів.

Уряди багатьох країн проводять відповідну політику щодо регулювання
міжнародної торгівлі, експортно-імпортних операцій, приймають заходи,
щодо обмеження або активізації діяльності іноземних компаній на
національному ринку.

Серед загальної кількості факторів конкурентоспроможності країни
найважливішими є [6]:

1. Ресурс наукових знань, зосереджених в університетах,
науково-дослідних інститутах, приватних дослідницьких закладах та ін.

2. Грошові ресурси – кількість і вартість капіталу, який можна
використати для фінансування промисловості.

3. Інфраструктура, яка включає транспортну систему країни, систему
зв’язків, поштові послуги, систему охорони здоров’я, житловий фонд тощо.

Вивченням питання конкурентоспроможності на галузевому рівні займається
індустріально-економічна парадигма, у становленні якої значну роль
відіграла Гарвардська школа. Згідно з даною парадигмою конкурентні
переваги підприємства визначаються галузевими умовами та структурою
ринку. Підходи в цій теорії направлені на те, щоб виявити відмінності
між галузями на макроекономічному рівні і зробити відповідні висновки
для конкурентної політики підприємства. Головними об’єктами, які
вивчаються в межах даної теорії, є галузь або стратегічні групи
підприємств. Стратегічна група – це сукупність конкуруючих підприємств з
однаковим стилем конкурентних активностей й однаковими позиціями на
ринку.

Відмінності в конкурентоспроможності окремих галузей і стратегічних груп
пояснюються факторами, що перешкоджають переходу інших підприємств у
більш вигідну галузь чи стратегічну групу. Такими факторами є вхідні
бар’єри для галузі та бар’єри мобільності для стратегічних груп.

Під вхідними бар’єрами розуміють втрати, яких зазнає новачок і вільні
підприємства, що закріпились у галузі. Розрізняють бар’єри структурні та
стратегічні. Структурні бар’єри – це переваги, пов’язані з масштабом
підприємства, диференціацією продукції, абсолютною величиною витрат.
Друга група бар’єрів стосується стратегічних рішень підприємства, які не
можуть бути прийняті без урахування потенційних конкурентів.

До бар’єрів мобільності, за допомогою яких у даній теорії пояснюється
відмінності у рівнях рентабельності стратегічних груп підприємств,
відносяться ринкові фактори та структурні характеристики підприємств.

Одним з напрямів, що досліджує конкурентоспроможність на галузевому
рівні та рівні окремого підприємства, можна вважати підхід, що базується
на теорії рівноваги фірми та галузі і теорії факторів виробництва А.
Маршала [4].

Під рівновагою розуміють такий стан, коли у підприємства не існує
стимулів для збільшення обсягу виробництва, а отже, своєї частки на
ринку. В умовах рівноваги (при досягненні максимально можливого обсягу
та реалізації товарів, якщо не змінюється характер попиту та розвитку
техніки) кожен із факторів виробництва використовується з однаковою і
одночасно з найбільшою продуктивністю. Крім того, підприємства, що
працюють у цій галузі, не мають надприбутоку, зумовленого дією якогось
із факторів виробництва. Тому сторонні підприємства не мають стимулів
для входження у галузь. Можливість розширити випуск продукції
з’являється тоді, коли будь-який фактор виробництва використовується не
повною мірою та масштаби виробництва не забезпечують мінімуму витрат.
Джерелом конкурентоспроможності в межах цієї моделі є наявність у
виробника таких факторів виробництва, які можна використати з кращою ніж
у інших конкурентів продуктивністю.

Пошуком можливих джерел конкурентоспроможності на галузевому рівні
займається теорія ключових факторів успіху. Згідно з цією теорією для
всіх підприємств галузі існують загальні фактори, реалізація яких
відкриває перспективи зміцнити свої конкурентні позиції. Ключові фактори
успіху (КФУ) – це ті фактори, що випливають з вимог ринку, ті дії щодо
реалізації стратегії, конкурентні можливості, результати діяльності, які
дають підприємству переваги перед його конкурентами, дозволяють йому
бути конкурентоспроможним, досягти фінансового успіху.

КФУ завжди виявляються у процесі порівняння своєї продукції та свого
підприємства з конкурентами.

Нижче подано список груп основних факторів успіху (КФУ), що ілюструють
цей підхід [7]:

1. КФУ, що ґрунтуються на науково-технічних перевагах: досвід
організації наукових досліджень (важливі в галузях високих технологій),
здатність швидко провести технологічні та організаційні зміни.

2. КФУ, пов’язані з кращою організацією виробництва: низькі витрати на
виробництво, висока якість продукції, доступ до кваліфікованої робочої
сили, висока продуктивність праці.

3. КФУ, що стосуються реалізації продукції: широка мережа гуртових
дистриб’юторів і дилерів, широкий доступ до роздрібної торгівлі, низькі
витрати на реалізацію, швидка доставка.

4. КФУ, що ґрунтуються на маркетингу: акуратне виконання замовлень
покупців, привабливий дизайн товару чи упаковка, доступний та добре
організований сервіс, широкий асортимент тощо.

5. КФУ, що ґрунтуються на володінні спеціальними знаннями та досвідом:
володіння секретами виробництва, професійна перевага, уміння швидко
розробляти та просувати на ринок нову продукцію, визнаний талант.

6. КФУ, пов’язані з організацією та управлінням: досвідчена у цій сфері
діяльності та добре збалансована управлінська команда, здатність
керівництва швидко реагувати на зміни ринкових умов.

7. Інші КФУ: наявність доступу до фінансового капіталу, наявність
можливостей лобіювання інтересів у державних органах, бездоганна
репутація та ін.

Дослідженням джерел конкурентоспроможності на рівні підприємства
займається ресурсна концепція [9]. Основною особливістю орієнтованого на
ресурси підходу є те, що на перший план у дослідженні джерел
конкурентоспроможності висуваються сильні та слабкі сторони
підприємства. Тільки виходячи з цього, стверджують прибічники даного
підходу, можна виявити можливість завоювання та збереження конкурентних
переваг.

Основне положення ресурсної концепції полягає в тому, що підприємство –
це сукупність ресурсів, які включають у себе:

– технічні ресурси (обладнання, інструмент, інвентар, матеріали тощо);

– технологічні ресурси (кваліфікаційний склад робітників, їх професійний
рівень, здатність до навчання та адаптації в нових умовах);

– ресурси простору (виробничі приміщення, комунікації, можливість
розширення);

– інформаційні ресурси (наявність інформації про внутрішнє і зовнішнє
середовище, її достовірність);

– фінансові ресурси (активи, їх ліквідність, можливість отримання
кредитів);

– управлінські ресурси (гнучкість системи управління, швидкість
прийняття рішень);

– інші види ресурсів.

Щоб мати стратегічне значення та постійно впливати на успіх
підприємства, ресурси повинні відповідати таким вимогам:

– мати певну цінність, тобто забезпечувати впровадження тієї стратегії,
яка сприяє підвищенню ефективності;

– бути особливими чи винятковими, якщо конкуренти мають такі ж ресурси,
то підприємство не отримує специфічних переваг відносно них, так як вони
можуть здійснювати таку ж стратегію;

– не підлягати імітації, в протилежному випадку конкуренти також можуть
взяти на озброєння аналогічну стратегію;

– не мати замінників, іншими словами не повинні існувати еквівалентні
ресурси, на базі яких може реалізуватись подібна стратегія.

AE (

gdµ]A

Однак, якщо даний ресурс має велику кількість існуючих і потенційних
конкурентів, то він не може бути джерелом стійкої конкурентної переваги.
Тобто, ресурси, що є основою конкурентної переваги, повинні протистояти
дублюванню іншими підприємствами.

Доповнюючи ресурсний підхід, варто згадати слова Портера, який,
відповідаючи на питання джерел конкурентоспроможності, виходить з
фундаментального принципу – конкурентоспроможність відображає
продуктивність використання ресурсів. Згідно з цим принципом для
забезпечення конкурентоспроможності підприємство повинно постійно
турбуватись про більш повне та ефективне використання ресурсів.

Заслуговує на увагу технологічний підхід у дослідженні
конкурентоспроможності. Основний постулат даного підходу полягає в
наступному: для того, щоб система (організація, продукт) була
висококонкурентною, вона повинна бути спроектована висококонкурентною.
Для цього існує ряд технологій: бізнес-технології, технології управління
витратами, людські технології, математичні технології, технології
якості, системні технології, технології проектування споживчої вартості
та ін. Саме застосування спеціальних технологій є джерелом конкурентної
переваги підприємства.

Головне гасло даної теорії: щоб залишатись конкурентоспроможною,
організація повинна стати на шлях постійних прогресивних змін.

На думку багатьох авторів [2, 5], конкурентоспроможність підприємства
значною мірою визначається конкурентоспроможністю продукції, яку воно
виробляє.

Конкурентоспроможність продукції залежить від її споживчих властивостей
і від ціни. Чим вищі споживчі властивості продукції та нижча ціна, тим
вища реальна можливість її реалізації. Співвідношення ціни та корисного
ефекту продукції з аналогічними показниками продукції конкурентів
свідчить про рівень її конкурентоспроможності.

Аналіз літератури з стратегічного управління [1, 3] дозволяє виділити
наступні джерела конкурентної переваги, які можна поділити на три
категорії:

– масштаб присутності на цільових ринках. До переваг цього типу
відноситься ефект масштабу, ефект досвіду, ефект синергії;

– доступ до ресурсів і споживачів. Фактори: торговельна марка, наявність
ноу-хау та інновації, географічне розташування, вертикальна та
горизонтальна інтеграції;

– обмеження дії конкурентів – фактори, через які конкурентам важко
імітувати стратегію даного підприємства.

Оригінальну модель факторів конкурентоспроможності, побудовану на основі
багаторічного дослідження японських компаній, пропонує японський вчений
Т. Коно [8] (рис. 1). Головним показником конкурентоспроможності він
вважає частку підприємства на ринку. Конкурентоспроможність підприємства
можна виразити ієрархією факторів п’яти рівнів.

1. Частка підприємства на ринку – функція F (Q, P, S, C) (частка у
попередньому періоді), де Q – порівняльна якість товару, P – відносна
ціна товару, S – фактор, що враховує просування продукції на ринок, C –
фактор, що враховує потужність збуту компанії.

2. На другому рівні цієї ієрархії конкурентоспроможність необхідно
підкріпити трьома важливими факторами – здатність до розвитку,
виробничими та збутовими потужностями.

3.Стратегія “продукт-ринок”, тобто варіанти синергії між різними
напрямами діяльності підприємства.

Рис. 1. Ієрархія факторів конкурентоспроможності підприємства

4. Здатність вищого керівництва підприємства приймати такі рішення, які
практично реалізують три перші фактори конкурентоспроможності
підприємства.

5. Результати функціонування підприємства в попередньому періоді.
Особливу роль тут відіграє прибуток підприємства як джерело ресурсів
боротьби за ринок. Чим більший прибуток, тим більший потенціал
конкурентоспроможності, і навпаки, чим вища конкурентоспроможність, тим
більший рівень прибутку.

Враховуючи вищесказане, пропонується така класифікація факторів
конкурентоспроможності підприємства (рис. 2).

Рис. 2. Класифікація факторів конкурентоспроможності підприємства

Щодо рівнів конкурентоспроможності, фактори конкурентоспроможності
підприємства можна класифікувати так:

а) фактори макрорівня:

– ресурсні фактори (дешева робоча сила, її доступність та
кваліфікованість; дешеві природні ресурси, їх доступність; низькі
процентні ставки з кредитів, їх доступність);

– фінансово-фіскальні фактори (рівень податкових відрахувань; валютний
курс; низький рівень інфляції; сприятлива монітарна політика);

– фактори, що впливають на трансакційні витрати ведення бізнесу (рівень
державного ризику; прозорість правового середовища; наявність розвиненої
інфраструктури: інформаційної, транспортної та ін.);

– місткий внутрішній ринок;

– різноманітність і складність запитів споживачів;

– протекціоністська політика держави;

– стимулювання через державні субсидії та державні замовлення;

б) фактори мезорівня проявляються, як галузеві бар’єри:

– структурні;

– стратегічні;

в) фактори мінірівня:

– ефект масштабу;

– ефект синергії;

– інновації (продукції, процесів, управління), технологічне лідерство;

– наявність відомої марки;

– наявність потужних збутових служб, що забезпечують доступність
продукції;

– розвиток взаємовідносин з покупцями;

– висока корпоративна культура;

– наявність специфічних знань, високий рівень кваліфікації працівників,
неперервне навчання персоналу, постійне надбання досвіду;

– інформаційні технології;

– основні фонди (їх якість, кількість і вартість у першу чергу впливають
на конкурентоспроможність, особливо сума капіталовкладень та їх розподіл
по сферах застосування, перш за все це стосується інвестування
технологічних нововведень);

– робоча сила (бажання працювати, навчання персоналу як на підприємстві,
так і поза ним);

– технологічні можливості (висока конкурентоспроможність просто
неможлива без технологічних потужностей, які багато в чому залежать від
розвиненості фундаментальних технологій);

– управління (підприємству необхідні ефективні управлінські структури,
здатні об’єднати робочу силу та технологічні можливості);

– комунікації та інфраструктура (дієвість і гнучкість комунікацій у
таких аспектах, як обмін інформацією, торгівля, розподіл і постачання
деталей, інших компонентів, матеріалів і сировини);

г) фактори мікрорівня – це комплекс параметрів, що характеризують
конкурентоспроможність продукції:

– технічні (споживчі) параметри продукції (параметри
техніко-конструкторських рішень, призначення продукції, нормативні,
естетичні, ергономічні);

– економічні (вартісні) параметри продукції (ціна продажу, сумарні
витрати споживача на весь термін служби продукції);

– соціально-організаційні параметри продукції (соціальна структура
споживачів продукції, національні особливості організації виробництва,
збуту та реклами продукції).

Фактори з боку підприємства щодо можливостей їх контролю поділяють на
фактори, що контролюються і не контролюються.

До першої групи можна віднести фактори мінірівня та мікрорівня, до
другої – макрорівня та мезорівня.

Щодо утримання конкурентної переваги, існує цілий ряд факторів
конкурентоспроможності:

– низького рангу – дешева робоча сила чи сировина, які можуть легко
отримати конкуренти, тобто загалом це переваги, що базуються на рівні
витрат;

– високого рангу – патентована технологія, диференціація на базі
унікальних товарів і послуг, репутація підприємства – їх можна
утримувати тривалий час. Їм притаманні такі особливості: потрібні більші
здібності та навички; таких переваг досягають за умови довготривалих та
інтенсивних капіталовкладень (у виробничі потужності, навчання
персоналу, НДР та ДКР, рекламу, збут), вони пов’язані з високим ризиком.
Переваги високого порядку не тільки довше зберігаються, але й пов’язані
з вищим рівнем продуктивності використання ресурсів, що є у
підприємства.

За забезпеченням видів конкурентних переваг фактори
конкурентоспроможності підприємства поділяють на ті, що:

– забезпечують низький рівень витрат (ефект масштабу, основні фонди,
технологічні можливості, гнучкість та оперативність системи управління);

– забезпечують диференціацію (інновації, наявність специфічних знань,
високий рівень кваліфікації працівників, інформаційні технології,
наявність відомої марки, наявність ноу-хау, географічне розташування,
доступність ринків);

– фактори змішаної дії (ефекти синергії, які є джерелом конкурентних
переваг як щодо витрат, так і щодо диференціації).

Фактори, які важко оцінити, чи так звані “м’які” фактори
конкурентоспроможності підприємства, не можна оцінити вартісно, вони
взагалі важко піддаються кількісному визначенню. Серед “м’яких” факторів
конкурентоспроможності можна виділити такі: трудова етика, мобільність
робочої сили, гнучкість і готовність до самовдосконалення естетичні та
ергономічні фактори.

Фактори, що впливають на зміну рівня конкурентоспроможності
підприємства:

а) спричиняють необхідність зміни конкурентоспроможності – виникають як
результат зміни ринкової потреби в продукції підприємства, що може
виражатись у змінах вимог до якості, асортименту тощо;

б) обмежують зміни – серед них можна виділити такі фактори, як
спрямована дія конкурентів, обсяг інвестиційного потенціалу, обмеження
на підприємстві (наприклад, зумовлені технологією).

Потрібно зазначити, що один і той же фактор конкурентоспроможності може
одночасно потрапити в різні класифікації.

Наведена класифікація допомагає структуризувати сукупність факторів
конкурентоспроможності, визначених для конкретного підприємства,
дозволяє дати оцінку та зрозуміти, які фактори варто посилити в першу
чергу, реалізацію яких факторів відкласти залежно від наявних ресурсів у
підприємства та умов зовнішнього середовища.

Література:

1. Ансофф И. Стратегическое управление /Под ред. Л.И. Евенко: Пер. с
англ. – М.: Экономика,1989.

2. Дудкин В.И. Конкурентоспособность продукции: сущность, анализ,
оценка, пути и меры повышения // Экономика и коммерция. – 1998. – № 1. –
С. 93–102.

3. Карлофф Б. Деловая стратегия. – М.: Экономика, 1991. – 239 с.

4. Маршал А. Принципы экономической науки. В 3 т. – М.: Издат. группа
”Прогресс”, 1993. – Т. 2. – 312 с.

5. Моисеева Н.К. и др. Основные положения маркетинга и организационные
модули в обеспечении конкурентоспособности изделий. – М., 1990. – 478 с.

6. Портер М. Международная конкуренция: конкурентные преимущества стран:
Пер. с англ. / Под ред. В.Д. Щетинина. – М.: Международные отношения,
1993. – 896 с.

7. Справочник директора предприятия / Под ред. М.Д. Лапусты. – М.: ИНФРА
– М., 1996. – 704 с.

8. Тоехиро Коно. Стратегия и структура японских предприятий: Пер. с
англ. – М.: Прогресс, 1987. – 384 с.

9. Hunt S. Recourse – advantage theory: an evolutionary theory of
competitive firm behavior //Journal of Economic Issues. – 1997. – March,
Vol. 31 Issues 1.

Частка ринку =

F

(

Q

,

P

,

S

,

C

)

Стратегія “продукт

ринок”

Потенціал вищого керівництва

Підсумки попереднього періоду

Здатність до розвитку

Виробничі потужності

Збутові потужності

Відносно

підприємства та

рівнів

конкурентоспро

можності

Фактори конкурентоспроможності підприємства

Зовнішні:

макрорівневі

мезорівневі

Внутрішні:

мінірівневі

мікрорів

неві

За ознакою

контролю з боку

підприємства

фактори, що

контролюються

фактори, що не

контролюються

За впливом на

зміну конкуренто

спроможності

підприємства

викликають

необхідність зміни

обмежують зміни

За можливостю

оцінки впливу на

конкурентоспро

можність

фактори, що важко

оцінити

фактори, що легко

оцінити

За забезпеченням

видів конкурентних

переваг

забезпечують

низький рівень

переваг

забезпечують

диференціацію

змішаної дії

Відносно

утримання

конкурен

тної

переваги

низького рангу

високого рангу

Похожие записи