Реферат на тему:

Еволюція організаційного і функціонального змісту регіонального
управління

У ретроспективному аспекті процес реформування регіонального управління
не слід вважати однозначним і однорідним як за своєю спрямованістю, так
і за інтенсивністю проведення. Це обумовлено багатьма причинами, основні
з яких пов’язані:

— зі зміною у виборі моделі макроекономічної моделі змішаного типу, і
відповідно, системи управління регіонами;

— з недостатнім рівнем методологічного забезпечення процесу регулювання
територіального розвитку;

— зі значним рівнем консерватизму діючої в Україні системи регіонального
управління.

Більш конкретно цю історію розвитку можна поділити на два великі
періоди: перший — 1920-1985 роки і другий — 1996 рік — по дійсний час.
Ці періоди також піддаються градації за етапами
організаційно-функціональних змін.

На першому етапі першого періоду (1920-1932 рр.) проблеми регіонів
розглядалися і вирішувалися виходячи із дії економічних законів, зокрема
закону вартості та об’єктивного характеру товарно-грошових відносин. В
цей час управління регіональним розвитком здійснювалось переважно
місцевими органами влади, які діяли як політичні органи і за
сумісництвом як суб’єкти господарської діяльності в рамках визначеної
адміністративної території. В рамках цієї моделі передбачалось широке
використання принципів господарського розрахунку у
внутрішньогосподарській діяльності і оптовій торгівлі засобами
виробництва. Основу територіального розвитку складала концепція
підвищення ефективності суб’єктів виробничогосподарської діяльності та
поліпшення показників розвитку соціальної сфери при суворому обмеженні
міжрегіонального обміну.

На другому етапі (1933-1956 рр.) вже була створена система
адміністративно-командного управління в країні. Характерною ознакою
цього періоду було, по-перше, відмова від принципу єдності економіки і
адміністративних кордонів її функціонування і, по-друге, подрібнення
адміністративно-територіальних одиниць управління. На практиці це
призвело до порушення пропорцій між зовнішніми і внутрішніми факторами
розвитку соціально-економічних систем, проте мало об’єктивне пояснення —
пріоритет оборонних питань і, відповідно, галузей оборонного
спрямування.

На третьому етапі (1957-1965 рр.) значні зусилля направлялись на
удосконалення управління регіональною економікою на основі створення
раднаргоспів. Метою створення раднаргоспів була потреба в забезпеченні
децентралізації управління у зв’язку із загальним зростанням
промислового потенціалу. При цьому через реформу управління в 1957 році
передбачалось в першу чергу обмежити загрозливу структурну диференціацію
та ослабити протиріччя між галузями виробництва і територіями. Проте
створення багаточисельних раднаргоспів не виправдало очікуваних
сподівань.

На четвертому етапі становлення і розвитку регіональних економічних
систем (1965-1985 рр.) в наукових дослідженнях і практиці управління
знайшло відображення вирішення проблем регіонального розвитку на основі
програмно-цільового та системного підходів. Зокрема, в цей час
розпочались і отримали подальше продовження роботи по формуванню
територіальних соціально-економічних систем, соціально-економічних
комплексів, що знаменувало собою бажання відновити зв’язок
територіально-виробничого комплексоутворення з більш загальними
проблемами територіальної організації суспільства, в тому числі з
проблемами економічного районування. Цей напрямок, представлений в
дослідженнях естонських, російських і українських вчених мав за мету
реалізацію ідеї  М.М. Колосовського про поєднання теорії
комплексоутворення з соціально-економічним районуванням.

Другий період розвитку регіонального управління теж був неоднорідним,
хоча носив і носить явно трансформаційний характер.

|

????????? ?титутів. В цей час структура органів управління регіоном
являла собою складне поєднання галузевих і територіальних підрозділів
рад, державних органів і діючих паралельно, а інколи і самостійно,
підрозділів партійних комітетів усіх рівнів. Юридично закріпленим вищим
органом регіонального управління були обласні ради народних депутатів.
Для виконання безпосередніх виконавчих і розпорядчих функцій сесій
обласної ради вибирався виконавчий комітет. Координацію дій усіх органів
управління через планування розвитку основних пропорцій економіки
регіону повинна була здійснювати планова комісія облвиконкому. Не маючи
достатніх повноважень і важелів впливу на галузеві виробничі структури
планова комісія обмежувала свою діяльність збором проектних даних для
планування і розробки комплексного плану. Розпочинаючи з 1985 року в
колишньому СРСР почала здійснюватись практична робота по переходу до
ринкової економіки. Значні зміни було внесено в структуру облвиконкому,
а також обласних відділів і управлінь. Зокрема, в структурі облвиконкому
центральне місце зайняло заново створене Головне планово-економічне
управління (ГоловПЕУ), яке ввібрало в себе обласну планову комісію,
відділи облвиконкому по соціальному розвитку і науково-технічному
прогресу, а також функції ліквідованих відділів обкому партії. Проте це
існувало недовго, оскільки в ГоловПЕУ стали бачити орган, який підміняє
облвиконком і спроможний вирішувати усі питання розвитку регіону,
включаючи галузеві і міжгалузеві. В таких умовах чергова зміна
організаційних структур управління регіоном була просто неминуча. Голов
ПЕУ перетворилося спочатку в комітет, а потім в управління економіки
регіону з дещо іншою організаційною структурою, чисельністю апарату і
функціями [1.]. Чергове адміністративне реформування у відповідності до
статей 46 і 53 Конституційного договору між Президентом України і
Верховною Радою призвело до ліквідації облвиконкомів і створення на їх
основі державних адміністрацій. Новий орган суттєво розширив свої
повноваження стосовно управління регіональним розвитком, в його функції
ввійшло управління державним майном, здійснення антимонопольної
політики, роздержавлення і приватизації, сприяння підприємництву, захист
прав споживачів, підтримка зовнішньоекономічних зв’язків тощо.
Розширення функцій і повноважень призвело до розширення структури і
складу апарату держадміністрацій. Типом конфігурації їх організаційних
структур стала лінійно-функціональна, або її модифікація — дивізійна, за
якої функціональні підрозділи об’єднуються у великі блоки. Недоліком
цього виду структур є локалізація функцій управління у відокремлених
підрозділах і їх слабка взаємодія при вирішенні комплексних проблем
розвитку територій, практична відсутність горизонтальної координації.
Саме останнє на думку спеціалістів [2.] стало основною причиною втрати
керованості управлінськими процесами в нинішніх умовах господарювання.

Третій, або трансформаційний, період реформування регіонального
управління розпочався з другої половини 2001 року і триває по теперішній
час. Для нього характерним є стратегічний підхід щодо зміни
пострадянської квазіринкової моделі регулювання територіального розвитку
на сучасну європейську модель, модернізовану з урахуванням особливостей
та потреб вітчизняної економіки. Частково це проявляється в заново
реформованій структурі Головного управління економіки області, де
виділяються принципово нові блоки функціональної діяльності: блок
інституційної політики, блок економічної стратегії і блок із здійснення
регуляторної політики.

Таким чином, минулий і сучасний періоди розвитку регіонального
управління можна розглядати як пошук оптимізації державного і
регіонального впливу на характер відтворювальних процесів в економічних
системах різного ієрархічного рівня в рамках демократизації суспільних
процесів.

Література

Мазур А. Г. Еволюція управління в регіональних економічних системах //
Збірник наукових праць Вінницького державного аграрного університету. —
Вінниця: ВДАУ. — 2004. — Вип. 16. — С.135-143.

Гуревичев М. Економіка в період переходу до ринкових відносин //
Економіка України, 1997, №3. — С. 65-70.

Похожие записи