ЕКОНОМІКА ПРАЦІ

Будь-яка трудова діяльність незалежно від фаху працівника та його
галузевої належності передбачає наявність щонайменше п’яти основних
складових частин. До них відносять: а) предмет праці, тобто те, на що
спрямована праця; б) засоби праці — машини, механізми, інструменти,
пристосування, тобто знаряддя праці, а також будівлі та споруди, в яких
відбувається трудовий процес; в) спосіб дії на предмет праці, або
технологія діяльності; г) організацію праці, тобто упорядкування
процесу праці в просторі і часі; д) саму працю, як доцільну діяльність
працівника, який за допомогою засобів праці, технології і певної
організації впливає на предмет праці з метою пристосування його до своїх
потреб.

Залежно від вибору тих чи інших предметів праці, засобів праці та
технології будуть змінюватись кількісні та якісні показники виробництва,
рівень досягнення поставленої мети. Це саме відноситься до організації
праці: по-різному організована праця призведе до різних екологічних і
соціальних результатів. Таким чином, організація праці, як система
взаємодії працівників один з одним, із засобами виробництва в процесі
трудової діяльності, є важливим постійно діючим чинником досягнення
високих кінцевих результатів.

Важливу роль для розвитку НОП в країні відіграла Всесоюзна нарада з
організації праці (червень 1967 р.). Підсумком наради стали
«Рекомендації з організації праці», де було сформульовано визначення,
яку організацію слід вважати науковою, які елементи становлять зміст
організації праці, окреслено основні завдання, які повинна вирішувати
НОП. Серед основних напрямків наукової організації праці названо такі:

— розробка раціональних форм поділу та кооперації праці;

— поліпшення організації та обслуговування робочих місць;

— вивчення і поширення передових прийомів та методів праці;

— підготовка та підвищення кваліфікації кадрів;

— удосконалення методів матеріального і морального стимулювання праці;

— розширення сфери нормування праці;

— поліпшення умов праці, впровадження фізіологічне обгрунтованих
режимів праці та відпочинку;

— посилення роботи з виховання робітників і службовців у дусі свідомого
ставлення до праці, суворого дотримання державної і трудової дисципліни.

У рекомендаціях було особливо підкреслено, що лише при проведенні роботи
одночасно з усіх напрямків НОП можна найповніше використовувати
досягнення науки і передового досвіду, привести в дію резерви зростання
продуктивності праці, отримати найбільшу економію.

Згадана вище Всесоюзна нарада також визначила три групи завдань НОП. Усі
вони тісно пов’язані між собою, серед них немає головних і другорядних.

Економічні завдання спрямовані на досягнення високого рівня
продуктивності праці за рахунок поліпшення використання живої праці та
речовинних елементів виробництва (засобів і предметів праці). Економічна
спрямованість удосконалення організації праці має велике значення,
особливо в ринкових умовах, та цього недостатньо. Науковий підхід до
організації праці вимагає від неї психофізіологічної спрямованості.

Психофізіологічні завдання полягають у забезпеченні найсприятливіших
умов для нормального функціонування й відтворення робочої сили, для
збереження здоров’я і працездатності трудящих за рахунок зниження
фізичної важкості та нервово-психічного напруження праці, поєднання
фізичної праці з розумовою, створення раціональних режимів праці та
відпочинку.

Соціальні завдання передбачають створення умов для постійного зростання
культурно-технічного рівня працівників, всебічного підвищення ступеня
змістовності та привабливості праці.

2.2. Поділ і кооперація праці

Суспільний поділ праці — це процес, що постійно розвивається і
поглиблюється. Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного
поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних
сил суспільства.

Поділ праці — це процес відокремлення різних видів діяльності,
спеціалізація працівників на виконанні певного кола функцій, за якої
окремі працівники виконують різні роботи або операції, що доповнюють
одна одну. Теоретичні основи поділу та кооперації праці розробили К.
Маркс і Ф. Енгельс. Існує загальний поділ праці — відокремлення видів
Діяльності у межах всього суспільства (відокремлення промисловості,
сільського господарства, транспорту тощо); частковий поділ —
відокремлення видів діяльності всередині Даної галузі (автомобіле- та
верстатобудування у машинобудуванні, тваринництво і рослинництво в
сільському господарстві); одиничний поділ — відокремлення видів робіт
усередині підприємства (поділ на цехи, виробничі дільниці, бригади,
розподіл робіт між окремими виконавцями).

Економіка та організація праці на підприємстві вивчає лише одиничний
поділ, в якому виділяють три форми: функціональний, технологічний і
кваліфікаційний поділ праці.

Функціональний поділ праці передбачає поділ персоналу підприємства на
функціонально однорідні групи відповідно до тих функцій, які вони
виконують. Усі працівники підприємства поділяються на такі функціональні
групи:

— робітники, яких у свою чергу можна поділити на основних, тобто
зайнятих безпосереднім виготовленням основної продукції підприємства та
допоміжних, котрі безпосередньо не виробляють продукції, але
забезпечують нормальне функціонування основного виробництва;

— інженерно-технічні працівники (ІТП) та службовці, яким відводиться
роль загального управління і технічного керівництва;

— молодший обслуговуючий персонал (МОП), учні та охорона. До молодшого
обслуговуючого персоналу відносять прибиральниць, двірників,
гардеробників та ін. У функціональній групі «охорона» виділяють
сторожову, воєнізовану, пожежну охорону та ін.

Функціональний поділ дозволяє виділити окремі групи півників за
професіями та спеціальностями.

Технологічний поділ праці передбачає диференціацію працівників і робіт
за ознакою їх технологічної однорідності — спочатку по стадіях
(заготівельне виробництво), обробне, збиральне у машинобудуванні) або
переділах (доменне, мартенівське, прокатне виробництво у металургії) з
утворенням відповідних цехів, а потім — по фазах (кування, штампування,
розмічування, зварювання, різання в обробній стадії машинобудування) з
утворенням спеціалізованих дільниць, поточних ліній тощо. Фази у свою
чергу складаються з виробничих операцій.

Третя форма — кваліфікаційний поділ праці — здійснюється у робітників
виходячи зі складності виконання ними трудових функцій, у ІТП і
службовців — зі складності та відповідальності функцій і робіт, які вони
виконують. Рівень кваліфікації робітників встановлюється на основі
присвоєння їм кваліфікаційних розрядів.

Для вирішення практичних питань поділу праці використовують поняття
«межі поділу» і «рівень поділу». Мела поділу — це нижня і верхня межа,
нижче та вище яких, відповідно, поділ праці є недопустимий. Рівень
поділу — це прийнята розрахункова або фактично досягнута величина, яка
характеризує стан поділу праці.

Існують такі межі раціонального поділу праці: технічні, економічні,
психофізіологічні та соціальні.

Одиницею поділу праці є виробнича операція, яка може бути як простою,
так і складною. Тому нижньою межею поділу праці буде виробнича операція,
що складається з одного трудового прийому, як сукупності трудових дій і
рухів робітника. Верхньою межею поділу праці буде виготовлення на одному
робочому місці всього виробу в цілому.

Психофізіологічні межі поділу праці визначаються величиною фізичних і
нервово-психічних навантажень на працівника протягом робочого дня. Для
фізичних навантажень нижня межа становить витрати енергії у розмірі 2,5
— кал/хв., верхня межа — 4,5 — 5 ккал/хв. Для нервовопсихічних
навантажень нижня межа обмежується такими параметрами: число об’єктів
спостереження, що визначають рівень напруження уваги, повинно бути не
більше 5-ти; тривалість зосередженого спостереження не повинна
перевищувати 25% змінного часу; темп роботи не може перевищувати 360
рухів на годину. Для верхньої межі ці параметри не повинні перевищувати
відповідно: 25-ти об’єктів спостереження, 75% змінного часу на
зосереджене спостереження і 1080 рухів на годину.

Соціальні межі поділу праці визначаються рівнем монотонності праці та
плинності персоналу, ставленням працівників до праці, станом міжособових
стосунків. Монотонність праці регламентується тривалістю однорідних
операцій, що повторюються протягом робочого дня. Граничним значенням є
тривалість таких операцій не менше, ніж 30 сек, частота повторюваності
різнорідних елементів операції повинна бути не менше від п’яти за 30
сек.

Якщо межі поділу визначають межі допустимих рішень Щодо організації
праці і виробництва, то для конкретної виробничої ситуації важливо
знайти найкращий варіант, тобто оптимальний рівень поділу праці, який
розраховується на основі використання економічних психофізіологічних і
соціальних критеріїв.

До економічних критеріїв поділу праці відносять затрати Робочого часу і
матеріальні затрати на виконання робіт, рівень використання кваліфікації
працівників, тривалість виробничого циклу виготовлення виробу, рівень
продуктивності праці, витрати виробництва, прибуток підприємства
Психофізіологічними критеріями поділу працює показники працездатності
людини, яка залежить від санітарно-гігієнічних умов праці, ступеня
важкості та напруження праці, поєднання фізичних навантажень з
розумовими. Соціальним критеріями поділу праці є стабільність колективу,
низька плинність персоналу, висока дисципліна праці, хороший стан
міжособистих відносин між працівниками, задоволеність змістом і умовами
праці.

Безпосереднім наслідком поділу праці є кооперація (лат.
співробітництво). Праця, поділена за функціями, професіями, операціями,
не може привести до створення готової продукції без об’єднання трудової
діяльності спеціалізованих робітників. Таке об’єднання окремих
виконавців для досягнення спільної кінцевої мети виробництва називається
в економіці кооперацією праці. Трьом видам суспільного поділу праці
відповідають три види кооперації праці у суспільстві в цілому, у галузі,
на підприємстві. Економіка та організація праці причетні до останнього з
трьох видів, який здійснюється у вигляді міжцехової, міждільничної і
внутрішньодільничної кооперації.

Одним з основних напрямків удосконалення поділу та кооперації праці є
розвиток суміщення працівниками фахів і трудових функцій розширення зон
обслуговування.

Суміщення фахів — це така форма організації праці працівника, коли він у
свій робочий час (законодавче встановлений і передбачений правилами
внутрішнього трудового розпорядку дня) виконує, поряд з роботами по
основній професії (спеціальності), також роботи по одній чи декількох
інших професіях (спеціальностях). Віднесення робіт до того чи іншого
фаху (спеціальності) здійснюється відповідно до Єдиного
тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і робітників, кваліфікаційних
довідників посад керівників, спеціалістів і службовців для виробничих
галузей, кваліфікаційного довідника посад службовців бюджетної сфери.

Суміщення функцій — це виконання поряд з обов’язками по основному фаху
окремих функцій, які раніше виконувалися працівниками інших професій.
Зберігаючи профіль °єі роботи, працівник-частково виконує роботу іншого
працівника. Наприклад, токар виконує функції налагодження свого
верстата, хоча Це є обов’язком робітника іншого фаху —
слюсаря-наладчика.

Суміщення професій і функцій слід розвивати в таких напрямках:

— суміщення різнорідних професій, що обумовлено використанням
багатопрофільного технологічного обладнання,

— суміщення основної роботи з роботою по технічному обслуговуванню
свого обладнання (наладка, дрібний ремонт),

— суміщення основної роботи з господарським обслуговуванням робочого
місця (прибирання);

— суміщення різнорідних, але взаємопов’язаних робіт допоміжного
характеру;

— укрупнення надмірно подрібнених операцій, підвищення змістовності
праці.

Розширення зон обслуговування відрізняється від суміщення професій тим,
що тут відбувається суміщення робіт в рамках одного фаху. Завдяки цьому
можна досягти поліпшення використання робочого часу; вивільнення
працівників, робочий день яких завантажений не повністю, підвищення
змістовності праці.

Робоче місце слід розглядати як первинну ланку виробничого процесу, його
організаційно-технічну основу.

Робоче місце — це певна частина виробничої площі Дільниці, цеху або
служби, закріплена за окремим робітником чи групою робітників й оснащена
всім необхідним для виконання виробничого завдання. Саме на робочому
місці створюються умови, що значною мірою Означають ступінь ефективності
праці.

Робочі місця відрізняються одне від одного залежно від галузі народного
господарства (промисловості), характеру праці (фізична розумова; важка,
легка; різноманітна, монотонна), умов праці (комфортні, несприятливі) та
багатьох інших чинників.

Залежно від типу виробництва робочі місця можуть бути масового,
серійного, одиничного виробництва; за рівнем механізації робочі місця
поділяються на ручні, механізовані, автоматизовані: за характером
розташування у просторі — стаціонарні та рухомі; за формою організації
праці — індивідуальні та колективні; за кількістю устаткування, що
обслуговується — одноверстатні та багатоверстатні; за ступенем
спеціалізації — спеціальні, спеціалізовані, універсальні.

Робочі місця поділяють також за професійною ознакою і функціями, які
виконує працівник, наприклад, робочі місця керівників, спеціалістів,
робітників, молодшого обслуговуючого персоналу і т.д.; за кількістю
основного технологічного обладнання — без обладнання, одноверстатні,
багатоверстатні; за умовами праці — з нормальними умовами, з важкою
фізичною працею, з шкідливими і важкими та особливо шкідливими і важкими
умовами праці [33, с. 104-106].

Робочі місця у галузях народного господарства класифікуються також за
належністю:

— власні робочі місця підприємства;

— орендовані даним підприємством робочі місця;

— орендовані у даного підприємства робочі місця;

робочі місця надомників.

За укомплектованістю робочі місця поділяють на:

— діючі робочі місця;

— вакантні робочі місця;

— резервні робочі місця;

— зайві робочі місця;

Під раціональною організацією робочого місця треба Розуміти комплекс
заходів, спрямованих на створення на ньому всіх необхідних умов для
високопродуктивної праці при повному використанні технічних можливостей
устаткування, на підвищення змістовності праці, на збереження здоров’я
працюючих.

Оснащення робочого місця — це сукупність розміщеного тут основного й
допоміжного устаткування, технологічного та організаційного оснащення.

Типовими основними видами оснащення робочого місця є такі:

— основне технологічне обладнання, призначене для виконання основної
роботи на даному робочому місці;

— допоміжне обладнання — підйомне, транспортне устаткування;

— технологічне оснащення — робочі та вимірювальні інструменти,
пристосування, запасні частини, канцелярське приладдя та ін.;

робоча документація і спеціальна література — інструкції, технологічні
карти, довідники, посібники;

— організаційне оснащення — робочі меблі, столи, стільці, шафи стелажі,
інші засоби та пристосування для розміщення технологічного оснащення;

— засоби безпеки — огорожі, засоби індивідуального захисту,
протипожежної безпеки, вентиляції та ін.;

— засоби освітлення, зв’язку та сигналізації;

— робоча тара, господарські засоби.

Засоби оснащення поділяють на постійні та тимчасові. Постійні засоби
оснащення є на робочому місці завжди, незалежно від виду та характеру
робіт. Тимчасові, на відміну від постійних, надаються робочому місцю для
проведення одноразових або випадкових робіт.

Планування робочого місця — це доцільне просторове розміщення у
горизонтальній і вертикальній площині засобів виробництва, необхідних
для здійснення трудового процесу. Раціональне планування робочого місця
— основа ефективних методів і прийомів праці, бо виключає або зводить до
мінімуму зайві й нераціональні рухи робітника, економить його енергію

Обслуговування робочих місць складається з таких функцій:

— виробничо-підготовчої — комплектування предметів праці, видача
виробничого завдання й технічної документації, проведення виробничого
інструктажу (виконують розподілювачі робіт, диспетчери, майстри і
технологи);

— інструментальної;

— налагоджувальної;

— налагоджування;

— контрольної;

— транспортно-складської;

— підтримання у робочому стані основного та допоміжного устаткування;

— енергетичної;

— ремонтно-будівельної;

— господарсько-побутової.

На практиці застосовуються три основних види систем обслуговування
робочих місць — централізована, децентралізована й змішана.

При централізованій системі обслуговування усіх робочих місць
здійснюється єдиними функціональними службами підприємства. Це дає
можливість ефективно використовувати робочий час робітників у галузі
обслуговування, спеціалізувати їх на виконанні певних робіт,
механізувати цю працю, концентрувати їхні зусилля, при необхідності,
певних ділянках.

Децентралізована система обслуговування вимагає створення функціональних
допоміжних служб у кожному виробничому цеху (інструментальна,
транспортна, дільниця налагодження тощо), підпорядкованих керівництву
цього підрозділу.

Найпоширенішою є змішана система, що передбачає виконання частини
функцій обслуговування централізовано (наприклад, транспортної,
енергетичної, ремонтно-механічної, технологічного контролю), частини —
децентралізовано (наприклад, налагоджувальної, інструментальної).

Незалежно від прийнятої системи обслуговування може застосовуватися одна
з трьох форм його організації: чергове обслуговування, планово-запобіжне
обслуговування, стандартне обслуговування.

Серйозні вимоги до організації робочих місць на науковій основі
вимагають значних витрат від підприємств на проведення відповідних
психофізіологічних, ергономічних досліджень, чого багато підприємств не
може собі дозволити через брак коштів. У той же час робітники, зайняті
на виконанні однорідних виробничих операцій, працюють приблизно в
однакових умовах і на продуктивність їх праці впливають одні й ті ж
чинники. Саме тому виникла ідея розробляти типові проекти організації
робочих місць.

Ініціаторами розробки таких проектів були у колишньому Радянському Союзі
в 60-ті роки новосибірські підприємства, а уже на початку 90-х років
лише у промисловості зусиллями наукових установ було створено понад 4
тис. типових проектів організації робочих місць, що дало змогу
організувати на високому рівні працю понад 70% працівників промислових
підприємств. Вважають, що впровадження типового проекту стимулює
зростання продуктивності праці робітників на 5 — 6%, ІТП та службовців —
на 4 — 5%.

Основні рішення проекту в стислій формі містяться у карті організації
праці, до проекту додаються схеми, креслення, переліки потрібного
устаткування, оснащення.

З типовими проектами організації робочих місць безпосередньо пов’язаний
другий за масштабністю й значенням захід НОП 80-х років — атестація
робочих місць. Під атестацією робочих місць розуміють їх комплексну
перевірку на відповідність технічним, економічним, організаційним і
соціальним вимогам.

Суть атестації і раціоналізації робочих місць полягає у тому, що
періодично (щороку або раз на 2-3 роки) проводять їх комплексну
перевірку, виходячи з вимог типових проектів організації робочих місць,
технологічних карт, досягнень передового досвіду. Робочі місця
атестуються за трьома групами питань:

— оцінюється технічний рівень обладнання і прогресивність технологій,
що застосовуються, їх відповідність найвищим досягненням у цій галузі по
продуктивності, якості продукції, витрачання сировини, матеріалів,
палива, енергії; перевіряється стан технологічного оснащення,
контрольно-вимірювальних приладів, оправданість рівня механізації праці;

— дається оцінка організаційному рівню робочого місця на його
відповідність вимогам НОП і типових проектів організації робочих місць.
При цьому аналізують кількість якість оснащення робочого місця,
раціональність його планування; відповідність форми організації праці
технологічному процесу, кваліфікації робітника і складності виконуваних
ним робіт; якість діючих норм, ефективність використання робочого місця
в часі; коефіцієнт змінності, зайнятість робітника продуктивною працею
протягом зміни;

— оцінюються умови праці та рівень її безпеки шляхом перевірки
відповідності санітарно-гігієнічних умов (стан повітряного середовища,
шум, вібрація, загазованість, освітленість та ін.) нормативним вимогам;
вивчається відповідність виробничого процесу і його оснащення стандартам
безпеки та нормам охорони праці; важкість та монотонність праці,
забезпеченість працівників спецодягом і спецвзуттям, засобами
індивідуального та колективного захисту.

Роботу з атестації робочих місць на підприємстві організовують і
проводять спеціальні атестаційні комісії з числа найкваліфікованіших
фахівців і керівників. Персональний склад комісії та терміни проведення
цієї роботи затверджуються наказом керівника підприємства. Крім
визначення стану робочих місць атестаційними комісіями, водночас
робиться й оцінка робітників, зайнятих на цих робочих місцях.

За результатами перевірки приймається одне з трьох можливих рішень:

— атестувати робоче місце;

— робоче місце підлягає;

— робоче місце підлягає ліквідації.

Робочі місця, які підлягають ліквідації, скасовуються внаслідок чого
вивільняються робочі площі, які можна використати набагато ефективніше.

Похожие записи