РЕФЕРАТ

на тему:

Економіка Канади

Сучасна Канада — одна з найрозвинутіших країн з ринковою економікою,
яка замикає «велику сімку» за обсягом ВНП, хоча й поступається перед
аналогічними показниками таких країн, як Індія чи Бразилія. Проте за
рівнем ефективності виробництва та стандартів життя вона йде слідом за
США.

Самі канадці називають свою країну «неамериканською Америкою», а себе —
«більше європейцями, ніж американцями». Про статистику Канади
висловлюються цілком визначено, заявляючи, що це «американські
показники», поділені на 10, а якщо на душу населення, то майже в усьому—
«так на так», крім мінералів, лісу та пшениці, яких у Канаді більше».

Поєднання високорозвинутого виробництва з елементами залежності від
іноземного (в основному «штатівського») капіталу неоднозначне
сприймається не тільки в Україні, а й у світі, зваблює аналітиків до
поглибленого вивчення специфіки економіки Канади.

Серед «китів» канадського процвітання найчастіше називають багатство
природних ресурсів, ефективну економічну систему й законодавство,
успадковане від Великобританії. З цим важко не погодитися, зважаючи на
високий рівень доброжитку народів цієї «країни двох націй» (англо- і
франко-канадської), а також декількох десятків етнічних меншин. Серед
останніх виділимо українців, яких у Канаді понад 1 млн чоловік.

Одним із чинників економічного зростання будь-якої країни є формування
ринку робочої сили. Малочисельність всього населення (близько 27 млн
1993 р.), нерівномірність його розподілу по величезній території Канади
історично вплинули на формування цього ринку. За рахунок іммігрантів у
60-ті роки поповнювалось 35—40 % ринку робочої сили, 70-ті — 25 %, 80-ті
— поч. 90-х — 20—25 %. Наприкінці XX ст. кількість представників лише
кольорових рас у населенні Канади за прогнозами сягне 25 %. Суперечність
подібного формування полягає в тому, що, з одного боку, наявним є більш
високий рівень освіти й кваліфікації переселенців, з іншого —
загострюється проблема безробіття.

Водночас гостро постає питання нестачі кваліфікованої робочої сили у
багатьох галузях обробної промисловості, що змушує роботодавців
збільшувати витрати на внутрішньо-фірмову профосвіту.

Уже в XIX ст. структура канадської економіки, стверджує історик Р.
Райєрсон, різко відрізнялася від американської, бо промисловий капітал
метрополії затримував розвиток колонії. У подальшому зростання
концентрації виробництва і капіталу відбувається передусім у тих
галузях, де ключові позиції мали й мають міжнародні ТНК
(автомобілебудівній, кольоровій і чорній металургії та ін.). Щодо
канадського корпоративного капіталу, то він зберігає провідні позиції у
кредитно-фінансовій сфері, торгівлі, транспорті тощо. Національна
компанія «Кенедієн Пасіфік» має лідируючі позиції у сфері залізничного
транспорту, а «Белл Кенада» — в електротехнічній і почасти в
електронній.

Оновлення основного капіталу в традиційних галузях економіки
супроводжується інтенсивним створенням нових галузей промисловості,
зокрема авіаційної. Цікаво, що продуктивність праці в цілому складає 95
% від рівня США, а в деревообробній та целюлозо-паперовій — перевищує
рівень могутнього сусіда. Вузькість внутрішнього канадського ринку
зумовлювала створення іноземними фірмами, зокрема американськими,
міні-аналогів, точних копій головних заводів у США, але в 10—15 разів
менших за потужністю. Згодом виявилась неефективність таких заводів, на
яких продуктивність праці приблизно на ЗО % менша, ніж на американських.

Рівень витрат на НДДЕР у ВНП Канади майже в 2 рази менший, ніж у США,
Японії, ФРН. Маючи відносно невисокий рівень розвитку фундаментальних
наукових досліджень, Канада використовує відлагоджений механізм
прикладних досліджень і їх впровадження. Рівень технічної оснастки та
ефективності виробництва у деревообробній промисловості, чорній
металургії, ядерній енергетиці, будівництві в умовах Півночі дуже
високий у Канаді. Країна є єдиною в світі, яка у промислових масштабах
використовує альтернативну енергетичну технологію, що полягає в
екстракції нафти з бітумінозних порід (запаси бітуму в Канаді
унікальні). Згідно з оцінкою XI Світової енергетичної конференції,
наприкінці XX ст. канадська економіка зможе задовольнити за рахунок
синтетичної нафти від 1/3 до 1/2 своїх внутрішніх потреб у рідкому
паливі.

З точки зору співвідношення матеріального виробництва і сфери послуг
економіка Канади є «міні-дублікатом» економіки США (питома вага
населення, зайнятого у сфері послуг, дорівнює 69 %, а в сільському
господарстві — всього 3,5 %). За високою часткою сфери послуг у ВНП, на
відміну від США, приховується симптом того факту, що відбувається
недовикористання природних резервів економічного зростання. Створення
при активній участі іноземного капіталу гірничовидобувної, а з початку
60-х років — нафтогазової промисловості суперечить нездійсненності
наступного кроку: створенню на цій основі розгалуженого
високоефективного обробного сектора. Більш ніж скромний для розвинутої
країни внесок обробної промисловості у ВНП (близько 20 %) не може бути
показником «пост-індустріального» характеру господарської структури
Канади, а є відображенням «гіпертрофії третинного сектора економіки».

У Канаді приблизно 80 % робочих місць забезпечує малий бізнес, а серед
правових форм його організації чільне місце мають акціонерні
підприємства. Щодо малих підприємств, то вони є приватними компаніями з
числом зайнятих менше 50 чоловік; 8—12 % з них щорічно банкрутують. На
відміну від США, у Канаді яскраво виражені диспропорції національної
економіки з точки зору вкладу окремих провінцій у її економічний
потенціал. Наприклад, вклад провінції Онтаріо оцінюється в 40 %; до того
ж, Онтаріо і Квебек дають 77 % обробної промисловості країни, а
Манітоба, Альберта й Саскачеван — більше половини сільськогосподарської
продукції і основну частину зернових.

Банківська система Канади характеризується насамперед досить високим
ступенем концентрації. Лідером серед лише 11 комерційних банків країни
(для порівняння: у США їх—близько 15 тис.) є «Ройал бенк оф Кенада»,
який за своїми активами наближається до провідних банків США. П’ять
канадських банків перебувають у списку 300 найбільших банків світу.

На відміну від банків США канадські банки активно сприяють «канадизації»
— викупу канадських фірм у іноземних власників. Друга відмінність
полягає в тому, що банки Канади дуже рідко є центрами
фінансово-олігархічних груп, поступаючись у цій ролі найбільшим
промисловим монополіям країни. Однак банки завдяки своїй фінансовій силі
реалізовують власні економічні інтереси в олігархічній системі,
спираючись на непрямі важелі впливу. Наприклад, у канадській
фінансово-корпоративній групі «Аргус корп» банк «Ройал бенк оф Кенада»
активно захищає інтереси національного капіталу; натомість у групі
«Пауер корп» (Канада) ціла мережа комерційних банків Канади, США та
інших країн забезпечують ґрунтовні економічні зв’язки з іноземним
корпоративним капіталом, досягаючи конкурентоспроможності не у формі
концентрованого виразу економічної могутності нації, а у формі
сукупності науково-технічного, виробничого та
організаційно-управлінського потенціалів.

Площа сільськогосподарських угідь—66 млн га—це всього 7 % території
країни; з них 12 млн га відведено під пшеницю. У Канаді нараховується
близько 313 тис ферм, на яких працюють менше 490 тис. чоловік.
Незважаючи на порівняно низьку врожайність зернових (близько 22 ц/га;
пшениця—приблизно 18 ц/га; для порівняння: у США— відповідно 43 ц/га і
26 ц/га), у Канаді щорічно вирощують до 50 млн т зерна, що забезпечує
1/5 частину всього світового експорту пшениці. Протягом останніх 40—45
років кількість ферм зменшилась на 1/2, а частка сільського ЕАН— впала з
21 % до 3,5 %. Середня величина ферми— 143,2 га — має тенденцію до
зростання.

Наведені тенденції не дають вичерпного уявлення про складну й
багатогранну картину сучасного розвитку економіки Канади, проте дають
змогу розглянути жорстку прив’язку канадської економіки до ринку США, її
підпорядкований стан у північноамериканській індустріальній системі.

Засилля в Канаді американського й взагалі іноземного капіталу є
причиною багатьох серйозних негативних наслідків для канадської
економіки. По-перше, це маніпуляції з цінами і прибутками, в результаті
яких національний бюджет недоодержує значні суми доходів; по-друге, це
обмежуюча практика у сфері експортної політики, коли матірна компанія
вказує канадській місце збуту її продукції, по-третє, прямі іноземні
інвестиції сприяють підпорядкуванню інтересам іноземного капіталу
канадських ресурсів НДДЕР; по-четверте, роздратування в Канаді
викликають претензії США поширити своє законодавство на діяльність
філіалів американських корпорацій в Канаді.

Діяльність іноземних корпорацій у Канаді викликала ідею «канадизації»,
тобто викупу в іноземців канадської власності. Ще 1971 р. була створена
Корпорація розвитку Канади, покликана сприяти розширенню сфери
національного контролю над економікою. Крім неї, створено Агентство
перевірки іноземних інвестицій, яке не ставить бар’єрів на шляху цих
інвестицій, але має на меті забезпечувати Канаді більш вигідні умови
капіталовкладень. Агентство розглядає також заявки на купівлю
контрольних пакетів уже існуючих канадських компаній та проекти нових
інвестицій з участю іноземних фірм.

Безліч прикладів (безпосередні зусилля приватного і державного
корпоративного капіталу по встановленню національного контролю над
крупними фірмами) свідчать про те, що політика «канадизації» швидко
набирала силу протягом другої половини 70 — на початку 80-х років.
Відносно вщухла її напруга на початку 90-х років. На відміну від раніше
поширеної думки про дезінтегруючий (щодо Північної Америки) потенціал
політики «канадизації» останнім часом дедалі більше утверджується
розуміння того, що реально втілюється не намагання розриву регіональних
внутрішньо- і міжгалузевих зв’язків двох країн по капіталу, а перегляд і
впорядкування системи таких зв’язків із врахуванням ситуації, що
змінилася. Канадський корпоративний капітал досяг більшої зрілості,
усвідомивши особливі національні інтереси й помітно розширивши власні
фінансові можливості.

З іншого боку, об’єктивно зберігають значення носії циклічних імпульсів
із Сполучених Штатів у Канаду—взаємна торгівля, рух підприємницького й,
особливо, позичкового капіталу, зміни в платіжному балансі. Зберігається
визначальна роль США у процесі формування єдиного північноамериканського
циклу.

На прикладі розвитку економік США і Канади можна вистежити дієві рушії
ефективності ринкового господарства, які забезпечують відносно високі і
стабільні темпи економічного зростання, задоволення безперервно
зростаючих індивідуальних та суспільних потреб. Розвиток
зовнішньоекономічних зв’язків сприяє забезпеченню ритмічності і
збалансованості національного відтворення в обох країнах, хоча ці
процеси, особливо в контексті ролі й значення зовнішньоекономічних
зв’язків, не відбуваються безперешкодно, не реалізуються без
суперечностей. Частка експорту у ВНП США—близько 11, Канади—28 % (у
Голландії цей показник становить 45, ФРН — 27, Великобританії — 23%).

Серед розмаїтих форм зовнішньоекономічних зв’язків обох країн треба
назвати передусім експорт та імпорт капіталу, що істотно впливають на
масштаби міжнародної виробничої діяльності, зовнішню торгівлю товарами
та послугами, фінансову допомогу іноземним країнам, участь у міжнародних
науково-технічних програмах, міжнародних економічних організаціях тощо.
Крім того, США активно використовують долар як головний міжнародний
розрахунковий, платіжний і резервний засіб, що певним чином впливає на
курс долара й, отже, на сальдо зовнішньої торгівлі США.

Впливова роль у розвитку всіх форм зовнішньоекономічних зв’язків
належить ТИК і ТНБ, особливо американським. Так, на американські ТНК
припадає 2/3 зовнішньоторговельного обороту країни, 4/5
патентно-ліцензійної торгівлі, переважна частина експорту капіталу;
причому 3/4 прямих закордонних інвестицій ТНК США спрямовують у
розвинуті країни, а із вкладень в країни, що розвиваються,— 2/3 припадає
на Латинську Америку.

Банки США сконцентрували близько 80 % усіх міжнародних кредитних
операцій Канади. У США й сьогодні зосереджується наймогутніший за
розмірами активів фінансовий капітал у вигляді могутніх
фінансово-корпоративних груп, серед яких відбуваються серйозні
перегрупування. «Старі» групи (Морганів, Дюпонів, Рокфеллерів та ін.)
відтісняються з лідируючих позицій на другорядні ролі а фінансовий Олімп
«освоюють» нові — Каліфорнійська, групи Уолтонів, Уонгів, Баффетів,
Мурів та ін. Протягом останніх десятиліть мають місце також відчутні
зрушення у структурі провідних фінансово-корпоративних груп, характері
та масштабах їхньої діяльності. Інтернаціоналізація виробництва й
капіталу зумовила, зокрема, виникнення транснаціональних
фінансово-монополістичних груп, у яких фінансовий капітал США посідає
чільне місце.

Транснаціональні фінансові групи США активно укладають угоди з
фінансовими групами інших країн з метою зміцнення конкурентних позицій.
Все це змінює співвідношення сил між основними угрупованнями світового
фінансового капіталу. І зараз серед 90 найбільших груп світової
фінансової сфери 25 є американськими, хоча у першій десятці найбільших
банків світу немає жодного американського, а «Сітікорпорейшн» за
розмірами активів (216,9 млрд дол.) займає лише 20-те місце у
зазначеному списку після 11 японських банків, 4 французьких, 2
британських, 1 німецького та 1 нідерландського.

Якщо американським символом могутності фінансового капіталу є знаменита
Уоллстрит у Нью-Йорку, то канадським — не менш відома Бейстрит у
Торонто; сімейні клани фінансово-корпоративних груп — Брофмани,
Райхмани, Уестони, Ітони — намагаються не відставати від своїх
американських конкурентів, обираючи для цього не шлях нарощування
сукупних капіталів та активів, а подальший розвиток організаційних основ
капіталу груп, перехід до більш зрілих форм опрацювання стратегій
виробничо-ринкової діяльності. Цей розвиток підпорядковується
забезпеченню рівня конкурентоспроможності національних компаній, вмінню
зберігати і посилювати конкурентні переваги у певних секторах і галузях
господарства.

Активізація канадських фінансово-корпоративних груп в останні роки
певним чином сприяє розв’язанню проблеми, що постала перед країною: чи
розвивати високо-технологічні галузі, чи, навпаки, продовжувати
експортувати найбільш конкурентоспроможну продукцію, імпортуючи
технологію і наукомістку продукцію? Адже з першої десятки промислових
корпорацій Канади 6 зайняті у сировинних галузях, 2 — у виробництві
пива, 1 — у видавничій справі. За структурою ж експорт країни не більше
ніж 2/3 складається з сировини, напівфабрикатів, продовольства, а у
структурі імпорту 3/4 — це готові промислові вироби, в тому числі
технологія й наукомістка продукція. Країні, яка вивозить приблизно 1/3
ВНП, подібна структура зовнішньої торгівлі загрожує небезпекою зниження
рівня життя народу.

У цьому контексті ділові кола Канади дедалі більше схиляються до
реалізації так званої континенталістської платформи; на противагу їм
малий і, частково, середній бізнес, профспілки, а серед
провінцій—Онтаріо і Квебек орієнтуються на націоналістську платформу,
хоча й не виступають проти ліквідації торговельних бар’єрів зі США.

Ще у 1965 р. США і Канада уклали угоду про безмитну торгівлю
автомобілями й запчастинами. Одним із результатів цієї угоди була
раціоналізація виробництва в автомобільній промисловості Канади.

Після Угоди про вільну торгівлю 1989 р. економічні й культурні зв’язки
між двома країнами, як очікують, ще більше зміцняться. Протягом
десятирічного періоду мають скоротитись або ліквідуватися усі митні і
безмитні бар’єри у взаємній торгівлі. Обидві країни сподіваються здобути
з цього максимальну вигоду.

Новий договір 1992 р., в якому бере участь і Мексика,—
Північноамериканська угода про вільну торгівлю буде, в разі позитивного
розгляду законодавчими органами трьох країн, спільним ринком з
чисельністю населення понад 360 млн чоловік і сумарним ВНП 6 трлн дол.
США, що перевищує ВНП країн-членів ЄС.

Згідно з прогнозами фахівців, у найближчі 10 років треба чекати
посилення притягальної функції США щодо країн обох Америк. Передбачають,
що на початку наступного століття Північноамериканська угода про вільну
торгівлю перетвориться на Американську зону, в яку поряд зі США, Канадою
і Мексикою увійдуть Аргентина, Бразилія, Панама й Чилі.

Внаслідок змін у всесвітньому господарстві торговельні об’єднання
групуються зараз з претензією на світове лідерство. Безсумнівно, країнам
Американської зони протистоятимуть не тільки країни-члени ЄС, а й
Азіатсько-тихоокеанська зона економічного співробітництва на чолі з
Японією.

Похожие записи