Реферат

на тему:

“Договори ЗЕД. Правове регулювання окремих видів зовнішньоекономічних
договорів”

Серед договорів зовнішньоекономічної діяльності виділяють наступні
види:

Договір купівлі-продажу. Серед різноманітних комерційних угод договір
купівлі-продажу — один із найбільш поширених. За договором
купівлі-продажу продавець зобов’язується передати товар покупцю у
власність, а покупець зобов’язується сплатити оговорену ціну.

В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару
знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає
важливим.

Головні відмінності «внутрішньодержавної» купівлі-продажу від
міжнародної купівлі-продажу:

— внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в
той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше)
державами;

— при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома
(або більше) сторонами;

— при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні
угоди можуть впливати на права й обов’язки сторін.

В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути
при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі
розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі — вони створюють зайві
ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме
будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору.

Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і
спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на
міждержавному рівні.

На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній
палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною
торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни
(«Інкотермс»).

«Інкотермс». «Інкотермс» — це типові умови договору купівлі-продажу.
Правила «Інкотермс» застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили
посилання на них у договорі.

«Інкотермс» можуть використовуватися при укладанні договорів
купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару
будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує
товар на складі продавця.

У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати
труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в
силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені.

«Інкотермс» містить декілька варіантів вирішення таких типових питань,
що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору:

— коли переходить право власності на товар;

— коли переходить ризик випадкової загибелі товару;

— хто зобов’язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;

— хто зобов’язаний організувати транспортування товару і заплатити за
транспортування;

— хто зобов’язаний сплатити мита, податки, збори.

Договори страхування. На практиці використовуються типові договори
страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма «Страхування
будинку і майна» («Building and Property Insurance Form», або,
скорочено, ВРІ).

За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й
устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій
діяльності. В договорі на основі форми ВРІ можна також розширити коло
об’єктів страхування і включити в нього:

— майно, придбане після укладання договору;

— майно, що знаходиться в межах помешкань, придбаних після укладання
договору;

— майно, що знаходиться поза межами помешкань, використовуваних у
підприємницькій діяльності;

— майно, що знаходиться поза будинком, наприклад огорожа, знаки, антени.

Суму відшкодування можна встановити таким чином:

— всі об’єкти, включені в договір (договір часто оформляється у вигляді
страхового поліса), страхуються на визначену суму;

— окремі об’єкти, включені в договір, страхуються на визначену суму;

— ризики, що страхуються за договором, перераховуються в договорі. Можна
також передбачити в договорі, що страхуванню підлягають «усі ризики», і
потім передбачити винятки;

— можна передбачити, що сума відшкодування дорівнює вартості заміни
товару (або іншого об’єкта) чи якоїсь частини цієї вартості. Можна також
передбачити, що сума відшкодування дорівнює визначеному відсотку
реальної вартості товару (з урахуванням амортизації);

— щодо майна, вартість якого змінюється, можна передбачити, що
страхувальник повинен регулярно (як правило, щомісяця) повідомляти
страховику про вартість об’єкта. Страхувальник сплачує премії, виходячи
із зазначеної вартості.

Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про
страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових
подій.

Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується
збиток, що є непрямим результатом певних подій.

Найбільш відомий приклад такого типу страхування — це страхування
прибутку від підприємницької діяльності.

Страховик зобов’язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або
фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку.
Наприклад, в результаті пожежі магазин був закритий протягом місяця,
коли працювали тільки декілька його відділів. Якби не було пожежі, було
б отримано більше прибутку. Крім того, власник магазину повинен
продовжувати виплачувати заробітну плату, податки і вартість утримання
помешкань й устаткування.

До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування
належать:

1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення
підприємства постачальника або головного споживача, що призвело

або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті,
до закриття страхувальника;

2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує
страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі
для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі;

3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором
страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від
страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну
плату в результаті знищення приміщень.

Договір схову. У деяких випадках виникає потреба у зберіганні товару,
для якого немає місця в торговому закладі покупця. Існують підприємства
(товарні склади), що спеціально займаються зберіганням товарів. Іноді
товар береться на зберігання й іншими підприємствами. Угоду з передачі
товару на схов часто називають договором схову.

Договір схову, як правило, містить такі положення:

— одна сторона (зберігач) приймає від іншої сторони (довірителя) на схов
певне майно, як правило, на певний строк;

— довіритель (або інша особа, що діє від його імені) має право в
будь-який час вимагати майно, здане на зберігання;

— зберігач зобов’язаний видати майно за першою вимогою довірителя або
особи, що діє від його імені (наприклад за дорученням), незалежно від
терміну зберігання;

— зберігач зобов’язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження
прийнятого майна;

— зберігач зобов’язаний безперешкодно допускати представників довірителя
до приміщення, де зберігається майно, з метою перевірки комплектності;

— довіритель зобов’язаний після закінчення терміну дії договору одержати
здане на збереження майно самостійно або видати доручення на одержання
майна третій особі.

У торгівлі велике значення мають свідоцтва про прийом товарів на
зберігання. За такими свідоцтвами (вони ще називаються складськими
варантами) товар, що знаходиться на складі, може бути закладено або
продано.

Правове регулювання окремих видів зовнішньоекономічних договорів. В
різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути
при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі
розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі — вони створюють зайві
ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме
будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору.

Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і
спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на
міждержавному рівні.

На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній
палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною
торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни
(«Інкотермс»).

«Інкотермс». «Інкотермс» — це типові умови договору купівлі-продажу.
Правила «Інкотермс» застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили
посилання на них у договорі.

«Інкотермс» можуть використовуватися при укладанні договорів
купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару
будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує
товар на складі продавця.

У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати
труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в
силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені.

«Інкотермс» містить декілька варіантів вирішення таких типових питань,
що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору:

— коли переходить право власності на товар;

— коли переходить ризик випадкової загибелі товару;

— хто зобов’язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;

— хто зобов’язаний організувати транспортування товару і заплатити за
транспортування;

— хто зобов’язаний сплатити мита, податки, збори.

На сьогодні існує декілька редакцій «Інкотермс». Розбіжності між ними не
дуже суттєві. Будь-яку з цих редакцій можна використовувати. Останньою є
редакція «Інкотермс» 2000 р.

«Інкотермс» містить тринадцять типових умов купівлі-продажу товарів:

1) EXW (із заводу);

2) FCA (вільний перевізник);

3) FAS (уздовж борту судна);

4) FOB (на борту);

5) CFR (вартість і фрахт);

6) CIF (вартість, страховка, фрахт);

7) СРТ (перевезення сплачені до);

8) СІР (перевезення і страховка сплачені до…);

9) DAF (поставлено на кордон);

10) DES (поставлено із судна);

11) DEQ (поставлено з причалу);

12) DDU (поставлено без сплати мита);

13) DDP (поставлено зі сплатою мита).

Ці умови можна класифікувати за декількома ознаками.

По-перше, існує умова про продаж товарів, що не потребує участі
перевізника (EXW), і інші дванадцять умов, що потребують участі
перевізника.

По-друге, є шість типових умов продажу (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ),
що передбачають перевезення морським транспортом, і шість інших умов, що
можуть бути застосовані до продажу, які включають перевезення будь-яким
видом транспорту, у тому числі декількома видами (FAC, СРТ, СІР, DAF,
DDU, DDP).

Дванадцять умов купівлі-продажу, що передбачають транспортування товару,
також можна розділити на «контракти відвантаження» і «контракти
поставки». В контрактах відвантаження продавець передає товар у руки
перевізника й організовує його транспортування, але саме перевезення
товару здійснюється за рахунок покупця і на його ризик.

У контрактах поставки продавець відповідає за передачу товару
перевізнику і організацію перевезення, причому перевезення здійснюється
за рахунок продавця і на його ризик.

Сама Міжнародна торговельна палата пропонує поділяти всі умови поставки
на чотири групи, причому до кожної групи входять умови, в скороченій
назві яких перша буква відповідає назві групи. В кожну групу входять
умови, що за головними положеннями схожі між собою:

1. Е — EXW. Товар передається покупцеві, але використання послуг
перевізника прямо не передбачене.

2. F — FCA, FAS, FOB. Покупець несе всі витрати і ризики до передачі
товару перевізнику.

3. С — CFR, СІF, СРТ, СІР. Покупець повинен здійснити поставку товару до
перевізника, за свій рахунок забезпечити транспортування товару
перевізником, і, за деякими типовими умовами, застрахувати товар.
Покупець не бере на себе ризики, пов’язані з подіями, що мають місце
після передачі товару перевізнику.

4. D — DAF, DES, DEQ, DDU, DDE. Покупець повинен передати товари
перевізнику, забезпечити їхнє транспортування і нести всі ризики і
витрати до прибуття товарів у країну призначення.

ЮНСІТРАЛ і Віденська конвенція. На міждержавному рівні головна роль
належить Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Укладена в
1980 році Віденська конвенція про міжнародні договори купівлі-продажу
товарів (надалі — Віденська конвенція) є плодом багатьох років роботи в
рамках цієї організації.

Віденська конвенція стосується таких питань:

— що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;

— коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов’язання,
що виникли в результаті укладання договору;

— наслідки невиконання договору;

— неможливість виконання.

Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:

1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них
не застосовується, і

2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:

— для обох цих держав Конвенція набрала сили, або

— для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися
про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або

— для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами
міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї
держави.

Література

1. Воронова Є.М. Міжнародні економічні відносини: Конспект лекцій. — К.,
2000.

2. Козик В.В., Папкова Л.А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. — 2-ге вид., стер. — К., 2001.

Похожие записи