Реферат на тему:

Державне управління як спосіб існування соціальної організації

Процес розбудови української держави має системний характер
–демократичне суспільство формується на конституційних засадах,
поступово змінюються відносини власності, відбуваються глибокі зміни в
системі державного управління. Ці процеси такі, що управляються.
Управління повинно ґрунтуватись на науці, на результатах теоретичних
досліджень, узагальненні практичного досвіду здійснення управлінських
функцій.

Управління є об’єктом дослідження багатьох наук. Кожна з них досліджує
його специфічні аспекти: економіка – економічні, юриспурденція –
правові, психологія, соціологія – соціально-психологічні аспекти. У
філософії (К.Поппер, К.Ясперс) управління аналізується з точки зору
проявлення істотних самокеруємих властивостей суспільства. Соціологи
(М.Вебер, Т.Веблен, Д.Бернхем) довели існування глибокої кореляційної
залежності між станом управління і рівнем впорядкованості суспільних
процесів. Звідси витікає дуалістичний характер управління: з одного
боку, це – ведення спільних справ, класова функція; з іншого – концепція
“ідеальної” управлінської бюрократії. Економісти (Г.Форд, Ф.Тейлор,
Г.Емерсон, А.Файоль) розглядають управління як обов’язкову інтегруючу
функцію колективної економічної діяльності. У етиці, естетиці,
педагогіці (Д.Карнегі, Л.Толстой, Ф.Достоєвський) стверджується, що в
управлінні реалізуються моральні якості людей, що управління може
аналізуватися та оцінюватися за моральними категоріями. Управління,
реалізуючись через керуючий вплив, містить у собі значний педагогічний
потенціал: воно навчає, виховує людей, формує їх світогляд, характери,
збагачує знанням, досвідом.

Управління має історичний і політичний аспекти. Історичний аспект
складається з можливості оцінити роль і місце управління у різних типах
людської цивілізації (А.Дж.Тойнбі), при вирішенні різних соціальних,
релігійних, національних проблем (М.Карамзін, С.Соловьов,
М.Міхайловський). Політичний аспект характеризує можливість управління
розподіляти цінності та упорядковувати суспільні процеси.

Серед усіх поглядів та аспектів управління правові мають перевагу тому,
що їх незнання (або ігнорування) нівелює дію управлінських рішень,
самого процесу управління.

Традиційно існує думка про те, що спеціалісти у галузі управління
здійснюють інтегративний підхід – управління є частиною великих
політичних, економічних, технологічних, соціальних та етичних систем.
Основу управління складають концептуальні підходи до нього, принципи та
методи управління. Його багатогранність, наявність концептуального
підходу є підставою для ствердження щодо науково-методичного фундаменту
управління.

Ряд крупних вчених та практиків (Г.Кунц, С.О’Доннел та інші) категорично
наполягають на тому, що управління є, насамперед, мистецтвом, що
базується на науці. Наука і мистецтво не виключають, а доповнюють одне
одного. Базою управління постають досягнення теорії автоматичного
регулювання, теорії інформації, кібернетики, економіки, управління
реагує на зміни основних концепцій політичного життя суспільства. У той
же час, мистецтво управління містить у собі світові досягнення
психології, логіки, риторики, етики, філософії, права, способи впливу на
особистість та соціум різних релігійних конфесій [1,с.14].

Загальновизнаною є думка про те, що найбільш узагальнене поняття
управління наведено у кібернетиці. Воно визначається як процес
упорядкування системи, приведення її у відповідність об’єктивним
закономірностям, що діють у певному середовищі. Система є складною,
такою, що розвивається. У ній відбуваються процеси прийому, збору,
обробки, зберігання та видачі інформації. Система постає об’єктом
управління, критерієм ефективності дії – відповідність закономірностям,
що мають об’єктивний характер. За таким підходом невизначеним постає
суб’єкт управління.

Існують спроби розмежувати поняття “теорія управління”, “наукове
управління”, “наука управління”. Теорію управління ототожнюють із
кібернетикою, наукове управління – з діяльністю по управлінню. Науку
управління визначають як науку про закономірності ефективного здійснення
усвідомленого та вольового впливу на соціальну систему з метою переводу
її з одного стану до іншого, або надання їй певних якостей, властивостей
[2, с.14]. На таке визначення науки управління наявно впливає
кібернетика.

Існує також точка зору щодо недоцільності погляду на управління як
науку. Стверджується, що потрібно лише досліджувати проблеми наукової
організації управління. При цьому робиться важливий висновок, що
управління є соціальним, являє собою людську діяльність
усвідомлено-вольового характеру, спрямовану на забезпечення
упорядкованого функціювання різного роду громадських формувань, на
поведінку окремих людей. В той же час, робиться висновок про те, що
соціальне управління не може виступати об’єктом наукового осмислення та
застосування наукових досягнень з метою надання необхідного
обгрунтування та ефективності [2, с.17]. Така точка зору не враховує
тієї обставини, що об’єктами управління можуть бути не тільки громадські
організації та окремі люди, але, насамперед, суспільні відносини.

Отже, типовими варіантами вирішення питання про зміст науки управління є
наступні:

— наука управління є і повинна розвиватися;

— науки управління не має і не може бути за причиною багатозначності її
предмету;

— єдиною наукою управління є кібернетика;

— є наука управління виробництвом, а усе інше – лише науковість
управління;

— оскільки у соціальному сенсі управління здійснюється людьми, усе
зводиться до наукової організації праці по управлінню, яка і є наукою
управління;

— управління є наукою і мистецтвом, які доповнюють одне одного.

Аналіз специфічних аспектів управління у багатьох галузях наукових знань
дозволяє дістатися висновку, що управління є певним видом людської
діяльності і здійснюється із спеціальними цілями. Зі зміною державного
режиму відповідних змін зазнають основні положення науки управління.

За умов функціювання авторитарного державного режиму колишнього
Радянського Союзу, управління ототожнювалося з організацією. Підґрунтям
такого висновку були наступні положення.

Наводилося, що термін “управління” походить від латинського
“адміністрування”. Ю.М.Козлов відмічає, що терміни “адміністрація” та
“управління” практично співпадають [3, с.6; 2, с.28]. Цього висновку
дотримується В.Ф.Опришко, [4, с.7], апелюючи до того, що практично в
усіх випадках, коли вживається корень терміну “адміністрація”, мова йде,
насамперед, про управлінську, організуючу діяльність (адміністративні
органи, адміністрація підприємства).

Ряд авторів розглядали державне управління як одну з форм державної
діяльності державних органів – виконавчо-розпорядчу, організуючу [5,
с.15]. Або управління визначалося як управління державою, що
здійснюється багатьма органами державної влади та управління [6, с.91;
7, с.91]. Тобто підхід до управління відповідає основним рисам діючого
на той час державного устрою.

У Конституції України (ст.1) закріплено, що Україна є суверенною,
незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. А у ст.ст.
2-8, 13, 15 містяться засади здійснення демократії в Україні.

У сучасному адміністративному праві управління розглядається як функція
суспільної праці, як особливе відношення між людьми на правовій або
організаційній основі [8, c.22]. Ряд авторів визначають управління як
цілеспрямовану організаційну діяльність людей по досягненню запланованих
результатів у різних галузях суспільних відносин, у живій природі та
техніці [9, с.24]. Існує думка, що зміст управлінської діяльності
зводиться до формування та реалізації соціальних інтересів, які
складають предмет управлінської діяльності [10, с.4].

Крім цього, державне управління визначають як здійснення виконавчої
влади [11, с.432]. На наш погляд, таке уявлення звужує поняття
державного управління, беручи до уваги, що воно є функцією суспільної
праці [8, с.22], виражає соціальні інтереси, є організуючою діяльністю
держави [11, с.30]. Організуюча діяльність держави проявляється у дії
органів державної влади і тому державне управління доцільно розглядати з
позицій дії органів державної влади.

Застосування системного підходу до управління дозволяє розглянути його
як систему, що складається з керуючої та тієї, що керують підсистем, між
якими існує постійна взаємодія.

Аналіз низки визначень поняття “управління” та застосування системного
підходу дозволяє дістатися висновку, що вірним, з нашої точки зору,
уявляється визначення управління як процесу взаємодії підсистем, що
означені як суб’єкт та об’єкт управління [2, с.32]. При цьому доцільний
розгляди (широкий управління природними процесами) та вузький
(управління розвитком суспільства) смисл управління.

Управління у широкому смислі можливо розглядати як сукупність дій
суб’єкта по упорядкуванню системи природних процесів з метою
забезпечення відповідності об’єктивним закономірностям їх розвитку.

Суб’єкт управління є складовою частиною системи і має на неї прямий
вплив. Система є об’єктом управління і здійснює зворотний вплив на
суб’єкт. Під системою розуміється система природних процесів, які мають
об’єктивний, динамічний характер.

Теорія управління виділяє, залежно від суб’єктного та об’єктного складу,
три системи управління: технічну, біологічну, соціальну.

Якщо об’єктом управління постають машини й механізми – це технічна
система. У випадку здійснення управління тваринними та рослинними
організмами – біологічна система. Об’єктом управління соціальної системи
є люди.

Але машини, механізми діють на основі законів математики, фізики. Ці
закони відображують розвиток природних процесів, тих, які відбуваються у
самій природі. Коріння законів розвитку тваринного та рослинного світу
також знаходяться у природних процесах. Що стосується соціальної системи
управління, то люди, як об’єкти управління, є продуктом еволюції
природи.

Отже, з нашої точки зору, якщо розглядати широкий смисл управління, під
об’єктом управління доцільно розглядати саме природні процеси в усій їх
багатоманітності.

Суспільство розвивається за об’єктивними законами. Неможливо ігнорувати
вплив на його розвиток суб’єктивного чиннику – свідомості суб’єктів
суспільних відносин – людей. Врахування значного впливу цього чиннику,
на відміну від дії об’єктивних природних законів розвитку, дозволяє
розглядати управління у вузькому смислі – коли об’єктом управління
постає суспільство.

Таким чином, у вузькому смислі, управління можливо розглядати як
цілеспрямовану взаємодію між суб’єктом та об’єктом управління з метою
досягнення запланованих суб’єктом результатів розвитку суспільства.

Існувала думка, що вузький смисл державного управління складається з
розгляду його як однієї з форм державної діяльності. У свою чергу,
широкий смисл містить у собі уяву про управління як управління державою
[4, с.167; 9, с.24]. З нашої точки зору, саме таке визначення не зовсім
доцільне тому, що державне управління охоплює усі форми (види) державної
діяльності. При цьому об’єктом управління постає соціальний розвиток
суспільства, а не тільки держава. Держава є формою організації
суспільства і виникає на певному етапі його розвитку.

Управління розвитком суспільства є соціальним тому, що здійснюється у
сфері людської діяльності шляхом координації дій людей, їх об’єднань,
суспільства в цілому. Координація дій відбувається з метою побудування
суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Процес координації підпорядкований дії основних законів розвитку
суспільства, їх вплив здійснюється у напрямку забезпечення соціальної
орієнтації економіки.

Проблеми соціального управління досліджувались ще у Стародавні та
Середні віки. Перші спроби філософського осмислення практики управління
зроблені у першій половині II тисячоліття до нашої ери і являють собою
політичні трактати, канони, де, поряд з філософським обгрунтуванням
сутності управління, містилися відповідні настанови царям, чиновникам
морального, а, пізніше, і правового характеру.

Похожие записи