.

Державне регулювання інформаційним суспільством в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2946
Скачать документ

Реферат на тему:

Державне регулювання інформаційним суспільством в Україні

Відмінною рисою сучасної епохи є стрімке зростання значення інформації
в усіх сферах суспільного життя. Інформація стає не просто передумовою
здійснення виробничого процесу, а перетворюється у важливий ресурс, який
визначає розвиток факторів виробництва, загальну динаміку і
спрямованість суспільного розвитку.

Серйозні кризові процеси, що проходять у сучасному українському
суспільстві, відбуваються на тлі зростання ролі та обсягів інформації і
знань, інформаційної економіки та зміни економічного статусу інформації
та інформаційних технологій, тобто процесів, які вже починають
кардинально змінювати життя людей на всій планеті.

Водночас характеристики інформаційного ресурсу як основного ресурсу
інформаційного суспільства залишаються малодослідженими.

Інформаційні технології сьогодні розглядають не тільки у ринковому
аспекті. Це ефективний інструмент для побудови та зміни будь-якої
системи, починаючи від адміністративної та закінчуючи
соціально-економічною. Інформаційні ресурси через постійне зростання
їхнього значення для усіх сторін життєдіяльності людства дедалі більше
привертають до себе увагу і стають предметом наукових досліджень. Уміння
управляти їхнім розвитком робить людину, суспільство і державу
могутнішими з усіх боків.

Сьогодні спостерігається тенденція заміни інформаційними ряду інших
важливих ресурсів, які доступні людству. Тому рівень розвитку
національних інформаційних ресурсів визначає конкурентоспроможність
держави у мінливому навколишньому світі.

Засновниками класичної теорії інформації в її технічному аспекті
вважаються Н. Вінер, К. Шеннон, А. Урсул, В. Глушков, О. Колмогоров [4,
6, 15, 17], розробки яких продовжуються сучасними вченими Г. Калітичем,
Б.Малицьким, П. Цибульовим та ін [9].

В економічній науці увага до проблем інформації зростала разом з
науково-технічним прогресом і відповідним підвищенням ролі та значення
людських ресурсів як джерела та носіїв інформації в забезпеченні
суспільного розвитку.

Особливості інформації в системі ринкових відносин, як елемента та як
сфери ринкової діяльності, досліджувались у працях Д. Блюменау,
Б.Голдстайна, Т. Дейнеко, Г. Предик, О. Чубукової [2, 7, 11, 16].
Особливу увагу проблемам інформації та її впливу на поведінку суб’єктів
економічної діяльності приділяють фахівці з менеджменту, серед яких у
першу чергу необхідно відзначити П. Друкера, М. Портера, Д. Ламберта,
вітчизняних дослідників О. Амошу, В. Герасимчука, О. Кузьмина, Ф. Хміля,
А. Шегду та інших.

Як соціальне явище, інформатизація охоплює поточні та перспективні
проблеми – економічні, організаційні, соціальні, пов’язані з розвитком
культури та освіти, діяльністю всіх ланок соціального управління та
народного господарства. Як показує досвід інших країн, інформатизація
сприяє забезпеченню національних інтересів, розвитку наукомістких
виробництв і високих технологій, підвищенню продуктивності праці,
вдосконаленню управління економікою, соціально-економічних відносин,
збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства [13].

Необхідність усвідомлення сучасних складних процесів, що відбуваються
під впливом поширення та зростання значення інформації, зумовила
підвищений інтерес до цих проблем у наукових дослідженнях. Кількість
наукових досліджень у даній сфері ще не досягла критичної точки, коли
знання можуть якісно змінити технологічний уклад українського
суспільства. Інформаційна мережа держави побудована фрагментарно,
комунікаційні зв’язки не дозволяють налагодити ефективний обіг
інформації, при цьому залишаючись уразливими для зовнішнього
несанкціонованого втручання. Відсутні комплексні теоретичні дослідження
з формування технологічної основи українського інформаційного
суспільства, управлінських і політичних аспектів мережевої структури,
навколо якої повинні концентруватися влада, фінанси та інші ресурси, що
забезпечують життєдіяльність людей, суспільства, держави.

Проблематика інформаційного суспільства досліджується в монографіях
вітчизняних науковців В.М. Брижка, В.Д. Гавловського, В.О. Голубєва,
Р.А.Калюжного, В.С. Цимбалюка, М.Я. Швеця та інших [3, 5, 6].

Із зарубіжних дослідників заслуговують на увагу роботи В.Г. Афанасьєва,
Ю.М. Батуріна, Д. Белла, Н. Вінера, Л.М. Землянової, М.М. Мазура,
А.Д.Урсула та ін. [1, с. 15].

Зазначимо, що побудова ринкової економіки в Україні не означає і не
повинна означати відмову від регулюючих функцій держави взагалі.
Необхідність державного втручання в економіку визнається всіма
економістами, і навіть прихильниками ринкової економіки. Держава є
єдиним реально діючим інститутом, здатним забезпечити необхідний
правовий порядок у господарській сфері кожної окремої країни та
відстоювати її економічні інтереси на міжнародній арені. Проблема
полягає не в тому, чи потрібно державі втручатися в економіку, а у
відповідності цього втручання потребам і можливостям кожної країни,
стану справ у світовому господарстві та рівню розвитку
світогосподарських відносин.

Отже, певна стихійність становлення та розвитку інформаційного
суспільства не виключає державного управління цим процесом. У більшості
країн світу здійснено ряд правових та організаційних заходів,
спрямованих на становлення й розвиток інформаційного суспільства. Так, у
Німеччині, Бельгії, Голландії розроблені програми входження до
інформаційного співтовариства та здійснюються практичні кроки щодо їх
реалізації [10]. Активну нормотворчу роботу, спрямовану на широке
впровадження нових інформаційних технологій, здійснює ООН, ЮНЕСКО,
Європейський Союз та Рада Європи.

Широкий розвиток ІТТ, конвергенція комп’ютерних систем, комунікацій
різних видів, індустрії розваг, виробництва побутової електроніки
призводять до необхідності переглянути уявлення про інформаційну
індустрію, її роль і місце в суспільстві. Багато країн зараз приймають
нові закони, перебудовують діяльність державних органів, що відповідають
за формування і проведення інформаційної і телекомунікаційної політики.

Отже, під державною інформаційною політикою розуміється діяльність
державних органів, спрямована на регулювання розвитку інформаційної
сфери суспільства, що охоплює не тільки інформаційні телекомунікаційні
системи чи засоби масової інформації, але й всю сукупність виробництв і
відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, видачею і
поширенням інформації у всіх її видах – ділова, розважальна,
науково-освітня, новини тощо [12]. Таке розширене трактування
інформаційної політики вважається сьогодні обґрунтованим, тому що
новітні телекомунікаційні і комп’ютерні технології інтенсивно розмивають
бар’єри між різними секторами інформаційної індустрії.

На нашу думку, об’єктивна необхідність державного регулювання
інформаційного суспільства України зумовлюється такими обставинами.
По-перше, панування ринкових відносин, яке справедливо вважається
сприятливим середовищем поширення інформації, може породжувати й
негативні моменти, а саме – викривлення інформації. Передбачення
можливих викривлень та усунення їхніх негативних наслідків під силу
тільки такому суб’єкту загальнонаціонального регулювання як держава.

По-друге, всеохоплююче проникнення інформації у всі сфери людської
діяльності долає всі кордони. Відбувається це здебільшого спонтанно та
інформаційні блоки можуть залишатися фрагментарними, якщо не будуть
вжиті заходи для їх об’єднання і створення єдиних інформаційних мереж. У
межах національно оформлених господарств існує об’єктивна потреба
функцій держави з формування єдиних інформаційних мереж.

По-третє, важливою проблемою для будь-якої країни, і України у тому
числі, є ефективне входження в глобальне інформаційне середовище. Для
забезпечення цього необхідні комплексні зусилля держави, спрямовані на
розвиток технічних можливостей інформаційної інфраструктури,
забезпечення доступності інформації всім громадянам і суб’єктам
господарської діяльності, сприяння розвитку бізнесу в інформаційні сфері
та налагодження загальнонаціональних мереж інформаційного забезпечення в
усіх сферах діяльності.

І, по-четверте, проблема створення інформаційної системи полягає не
тільки у забезпеченні широкого доступу до різноманітної інформації.
Існує інформація, що становить державну таємницю, комерційну таємницю,
яка стосується приватного життя людей. Зрозуміло, що необхідно задіяти
всі механізми обмеження доступу та захисту такої інформації. Важливою
проблемою є захист юридичних прав на інформацію, що є інтелектуальною
власністю.

Ринковий механізм, досить ефективний у налагодженні економічної
діяльності та мотивації підприємців на задоволення потреб споживачів, не
спрацьовує в багатьох випадках, коли, крім суто економічних, необхідним
стає досягнення суспільно важливих цілей: соціальних, культурних,
екологічних тощо. Ринковий механізм не здатен забезпечити підтримку
таких сфер, до яких належать, наприклад, фундаментальні наукові
дослідження, загальна освіта та інші.

Про загрозу ринкового фундаменталізму однозначно висловився і Дж. Сорос,
зазначивши, що „ринкові сили, якщо надати їм цілковиту владу, навіть у
чисто економічних та фінансових сферах, спричиняють хаос і однозначно
ведуть до розвалу світової капіталістичної системи” [14, с. 24].

Поширення ринкових принципів у сфері інформаційної діяльності може мати
як позитивні, такі і негативні сторони. З одного боку, це спонукає
виробників і постачальників інформації пристосовуватися до потреб
споживачів інформаційних продуктів, щоб задовольняти попит. Платність
придбання інформації підвищує у її споживачів розуміння реальної
цінності інформації і стимулює відмову від непотрібної інформації. Ринок
унаочнює корисність цієї інформаційної діяльності завдяки її оцінці
через ринок, сприяє раціоналізації виробництва і управління фірмою, яка
виробляє інформаційні продукти. З іншого – при комерційному підході щодо
виробництва і розподілу інформаційних продуктів не враховуються
соціальні наслідки неконтрольованого поширення інформації, виникає
загроза масового виробництва неякісних масових інформаційних продуктів з
їх згубним впливом на свідомість і виховання громадян.

Таким чином, необхідність функцій держави у сфері інформаційного
забезпечення зумовлюється двома загальними обставинами:

1) особливостями інформації як товару;

2) інформаційною асиметрією.

По-перше, інформація може бути товаром: продаватися і купуватися. Саме
недостатність інформації лежить в основі такого явища, як неповнота
ринків. По-друге, інформація про властивості товарів, її розподіл між
продавцем і покупцем або між її творцем і сприймаючою стороною може не
завжди бути адекватним, що зумовлює появу так званої інформаційної
асиметрії. Справа у тому, що наявна на ринку інформація про властивості
товару може бути дуже різною і за обсягом, і за якістю (вона може бути
неповною, недостовірною). В умовах інформаційної асиметрії інформація,
необхідна для укладання угоди, перебуває, переважно, у розпорядженні
одного з її учасників.

th‘H–AE™v?oooooooooooooooooooooooooooo

інформацією або створити умови для постачання інформації як первинними
суб’єктами ринку (виробниками та споживачами), так і третіми суб’єктами
(незалежними організаціями). Практично застосовуються завжди обидва ці
способи.

Сьогодні ми вже маємо приклади інформаційної політики, інформатизації
органів державного управління, державного регулювання та встановлення
правил і норм інформативної життєдіяльності деяких західних країн. Цей
досвід має позитивне значення та дає дуже цікаві та бажані для нашої
держави результати. Ми повинні взяти за основу прикладні моделі
інформаційної політики цих країн і розробити власні заходи щодо цього,
минаючи можливі помилки та запобігаючи перешкодам.

Отже, сприяння держави у регулюванні інформаційним суспільством в
Україні у найбільш загальному значенні являє собою весь комплекс заходів
з формування в суспільстві конкурентного середовища, розвитку
підприємництва, обмеження діяльності монополій, захисту прав споживачів,
створення адекватної ринкової інфраструктури і так далі. Якщо спробувати
узагальнити їх у контексті інформації, то можна виділити три основні
групи заходів:

– адміністративні процедури, спрямовані на гарантування певного рівня
якості, досвідченості, кваліфікації працівників різноманітних послуг і
продавців товарів: це процедури стандартизації, реєстрації,
сертифікації, ліцензування тощо;

– створення і регулювання діяльності державних інститутів інформаційної
інфраструктури: організація системи урядової та науково-технічної
інформації, відповідно – порядок акумулювання різноманітних даних і
доступу до них;

– регулювання діяльності приватних суб’єктів інформаційного
забезпечення: державні інвестиції, податкові пільги, регулювання тарифів
природних монополістів, сприяння притоку іноземних і вітчизняних
приватних інвестицій тощо.

Заходи першого виду захищають інтереси споживачів, оскільки при
порушенні певних стандартів чи гарантій, коли якась важлива інформація
була прихована від споживача, держава може вимагати повної компенсації
завданої шкоди за допомогою заходів правового регулювання. Вагоме
значення має створення загальнонаціональної системи інформаційного
забезпечення, перетворення окремих локальних сегментів інформаційних
систем в єдину мережу, що відповідає вимогам сучасного глобального
інформаційного простору.

Що стосується третього напряму, то ця група заходів безпосередньо
спрямована не тільки на формування інформаційної інфраструктури
(створення сучасних мереж поширення інформації, впровадження сучасних
високотехнологічних засобів передачі і поширення інформації), а й на
сприяння інформаційному бізнесу, тобто створення сприятливих умов
діяльності для суб’єктів, зайнятих виробництвом і поширенням (купівлею і
продажем) інформації.

Повноцінна інтеграція України у світовий інформаційний простір можлива
лише через створення необхідної сучасному господарству інфраструктури,
першочерговою умовою якої є подолання відставання вітчизняної
інформаційної галузі. З метою досягнення суттєвих успіхів у формуванні і
розвитку ринкових відносин необхідним кроком є створення адекватної
інформаційної інфраструктури, що можливо тільки на основі активної і
послідовної державної політики за зазначеними вище напрямами.

В умовах існування сучасних інформаційних мереж вирішальна роль
відводиться не стільки загальному керівництву у вигляді наднаціональних
контролюючих органів, скільки інформаційному забезпеченню всіх
структурних вузлів мережі. Ефективність функціонування мережі
забезпечується саме вчасністю і достовірністю знаходження інформації
задля прийняття правильного рішення. У такій ситуації формується нова
роль держави у створенні системи інформаційного забезпечення. Ця нова
роль полягає не в жорсткому керівництві всією системою та її
структурними ланками.

По-перше, це встановлення стратегічних орієнтирів розвитку економіки
країни та відповідно ролі інформаційної системи у цьому процесі на
основі розуміння загальної логіки та тенденцій суспільного прогресу.

По-друге, це створення умов для функціонування ефективної і прозорої
інформаційної системи, яка б забезпечувала доступність до всієї
необхідної інформації. Проблеми можуть бути пов’язані не тільки з
технічним забезпеченням організації доступної, достовірної,
всеохоплюючої інформації, скільки із доланням ринкових невдач,
інформаційної асиметрії і, водночас, визначенням тих сфер, де інформація
повинна бути закрита, захищена.

По-третє, актуальність проблеми ефективного входження України в
глобальне середовище і пошуку власних конкурентних переваг у цьому
середовищі зумовлюють надзвичайне значення впливу держави на формування
середовища господарювання суб’єктів інформаційного бізнесу. Особливого
значення набуває проведення інформаційної політики держави, спрямованої
на об’єктивне висвітлення можливостей різних підприємств та неупереджену
оцінку їх інвестиційної привабливості. Часто така оцінка визначається
експертами, зацікавленими в продажу пакетів акцій власним компаніям чи
стороннім інвесторам, і є, таким чином, заниженою. Метою таких оцінок
нерідко є проведення спекулятивних операцій, а не реальне залучення
інвестицій.

У даний момент за кордоном йде хвиля злиття найбільших інформаційних
компаній світу у великі об’єднання, що будуть контролювати ринок
створення і поширення масової інформації в цьому столітті. Ці
перетворення є відповіддю провідних інформаційних компаній на
можливості, створювані новими технологіями і змінами в системі
регулювання інформаційної індустрії. Оскільки цей процес надзвичайно
динамічний, у нашої країни є всього декілька років для того, щоб зайняти
гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин.

Необхідно зазначити, що збереження конкуренції, боротьба з монополізмом
окремих виробників чи фірм, що надають послуги, також є наріжним каменем
державного регулювання. У сфері телекомунікацій об’єднання різних
компаній на національному і міждержавному рівнях відбуваються
обов’язково з дозволу відповідних органів, що визначають, чи не приведе
об’єднання двох чи більше компаній до виникнення монополії, що усуне
конкуренцію і, як наслідок, з часом знизить якість і розмаїтість послуг,
наданих діловому світу і населенню, приведе до росту цін [8].

Аналіз стану формування та використання інформаційних ресурсів в Україні
доводить, що державна інформаційна політика залишається безадресною,
тому реалізується безсистемно та непослідовно, що негативно позначається
на процесах інноваційного вдосконалення державного управління. Це певною
мірою зумовлюється відсутністю на державному рівні єдиної системи
поглядів на реалізацію інформаційної політики та забезпечення
інформаційної безпеки країни.

Проблеми у цій сфері розв’язуються без належної координації нормотворчої
діяльності за цим напрямом. Останнім часом у Верховній Раді України
розглядалося понад 27 законопроектів, віднесених до регулювання
діяльності у галузі інформаційних ресурсів, 4 законопроекти – у галузі
інформаційно-комунікаційних технологій, 6 – інформаційної безпеки.

Українське інформаційне законодавство тільки-но розвивається, ще є
багато невирішених питань, вірогідність помилок, але спроби держави в
цьому напрямі в останні роки не можуть залишатися невідміченими.
Безперечно, така кількість законопроектів, з одного боку, засвідчує
увагу держави до інформаційної галузі, а з іншого – необхідність
комплексного підходу до вирішення проблем державного регулювання в
національній інформаційній сфері.

Щодо стратегії входження України до інформаційного суспільства, то її,
на жаль, немає, соціальна складова нормотворчого процесу в цьому напрямі
майже відсутня, відповідні документи на загальнодержавному рівні ще не
приймаються.

Для розробки цих документів необхідний міждисциплінарний і міжвідомчий
підхід.

На жаль, слід констатувати, що недостатній розвиток національних
інформаційних ресурсів унеможливлює їх становлення як визначального
чинника соціального та економічного розвитку України. А нерозвиненість
інформаційної складової державного управління залишає на малоефективному
рівні комунікаційні зв’язки між державною владою і суспільством.

Отже, комплексний розгляд процесів, що відбуваються в інформаційній
сфері суспільства, сучасних методів їхнього державного регулювання дуже
актуальні для України, тому що в цій галузі наша держава ще не повністю
визначилася. Наявні спроби написання концепцій розвитку інформаційного
простору лише частково вирішують проблему, тому що сам простір
формується вже не стільки державою, скільки ринком і новими комерційними
структурами. Історія українського комп’ютерного ринку служить цьому
підтвердженням. Саме тому ми повинні використовувати досвід розвинених
країн, що вже досягли значних успіхів у діяльності щодо переходу до
інформаційного суспільства (Північна Америка, ЄС).

Таким чином, екстраполюючи західну модель на наше суспільство, потрібно
надати їй національного характеру, прорахувати, зважаючи на менталітет
українського народу, сучасне становище народного господарства щодо
цінностей інформації та ін., можливі помилки та позбавитися від
негативу.

Література:

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального
прогнозирования: Пер. с англ. В. Иноземцева. – М.: Academia, 1999. – 956
с.

2. Блюменау Д.И. Информация и информационный сервис. – М.: Наука, 1989.
– 190 с.

3. Брыжко В.М., Орехов А.А., Гальченко О.Н. и др. Е-будущее
информационное право/ Под ред. Р.А. Калюжного, М.Я. Швеца. – К.:
Интеграл, 2002. – 264 с.

4. Винер Н. Кибернетика. – М.: Советское радио, 1968. – 328 с.

5. Гавловський В.Д., Гуцалюк М.В., Калюжний Р.А. та ін. Інформаційне
забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації:
організаційно-правові питання теорії й практики. – Запоріжжя: Просвіта,
2002. – С. 38.

6. Глушков В.М. Основы безбумажной информатики. – Изд. 2-е, испр. – М.:
Наука, 1987. – 552 с.

7. Дейнеко Т.О. Інформаційний бізнес як інноваційний засіб розвитку
економіки України: Автореф. дис. канд. екон. наук / Ін-т регіон.
досліджень НАН України. – Львів, 1999. – 20 с.

8. Информационное общество и государство. –
http://www.tunis.tver.su/begin/ /newuser/state.html

9. Калитич Г.И., Каныгин Ю.М. Информатика в условиях рынка. – К.:
УкрНИИНТИ, 1991. – 42 с.

10. Леліков Г., Нижник Н. Нові технології у професійній діяльності
кадрів державної служби // Вісн. держ. служби. – 1999. – № 2. – С. 76.

11. Предик Г.А. Інформаційні підприємства: види і умови діяльності. –
Тернопіль: ТАНГ; Екон. думка, 1998. – 26 с.

12. Пелепей Н. Формування інформаційного простору і державна
інформаційна політика// Науковий вісник НАДПСУ. – 2005. – № 1(28). – С.
16–26.

13. Проценко Т., Шамрай В. Основні напрямки інформатизації державного
управління в процесі становлення громадянського суспільства // Вісник
УАДУ. – № 1. – 2002. – С. 339–344.

14. Сорос Дж. Криза глобального капіталізму. – К.: Основи, 1999. –
259 с.

15. Урсул А.Д. Информация. Методологические аспекты. – М.: Наука, 1971.
– 296 с.

16. Чубукова О. Формування національного інформаційного ринку //
Економіка України. – 2001. – № 1. – С. 89–90.

17. Шеннон К.Э. Работы по теории информации и кибернетике: Пер. с англ.
с предисл. А.Н. Колмогорова. – М.: Иностр. лит., 1963. – 829 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020