Державне і внутрішнє регулювання мотивації діяльності фірми

Мотивація є основою будь-якої поведінки людини і зусиль, спрямованих на
підвищення результативності діяльності.

Мотивація діяльності фірми – це процес стимулювання працівників фірми до
діяльності, що спрямована на досягнення індивідуальних та загальних
цілей фірми.

Для формування позитивного ставлення до праці необхідно створювати такі
умови, щоб працівники сприймали свою працю як усвідомлену діяльність, що
є для них джерелом самовдосконалення, основою їх професійного та
службового зростання. Система мотивації повинна розвивати почуття
належності до фірми. Правильне ставлення до праці та позитивна поведінка
визначаються системою цінностей працівника, умовами праці та стимулами,
що застосовуються.

6.1.2. Складові елементи та функції організаційно-економічного механізму

Виділяють такі функції організаційно-економічного механізму мотивації
діяльності фірми:

· справедливості;

· очікування;

· потреб.

Функція справедливості, тобто сприймання працівниками справедливості
винагороди, включає наступні складові елементи: 

1) зняття соціальної напруги шляхом дотримання принципу справедливості;

2) порівняння особистої винагороди із заохоченням інших людей, що
виконують аналогічну роботу;

3) суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та витрат праці.

На функцію очікування впливають наступні фактори:

1) передбачуваний ступінь відносного задоволення винагородою, що
отримується;

2) очікування щодо співвідношення результатів та винагороди;

3) очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів.

Функція потреб має наступні види: самовиявлення; поваги; соціальний;
безпеки та захищеності; фізіологічний. 

6.1.3. Принципові основи формування і використання
організаційно-економічного механізму мотивації діяльності фірми

Формування і використання організаційно-економічного механізму мотивації
діяльності фірми базується на таких основних принципах:

· комунікація, співробітництво та згода між працівниками та
адміністрацією щодо загальних принципів системи;

· обґрунтована система оцінки робіт та визначення обсягу останніх;

· добре осмислені та обґрунтовані критерії виміру та оцінки; виважені
нормативи, контроль за ними, їх періодичний перегляд; чітке узгодження
заохочення з результативністю діяльності; винагорода, особливо
додаткова, не за прийнятний рівень результативності, а за той, що
стимулюється, і в першу чергу пов’язаний з якістю.

Ці ж принципи покладаються в основу організації оплати праці на
підприємстві.

6.2. Державне регулювання діяльності фірми

6.2.1. Необхідність, методи і принципи державного регулювання
економічної діяльності фірм різних організаційно-правових форм.

6.2.2. Державна фінансова підтримка і кредитування діяльності фірм.

6.2.3. Система оподаткування різних видів діяльності фірм.

6.2.1. Необхідність, методи і принципи державного регулювання
економічної діяльності фірм різних організаційно-правових форм

Економіка сучасних розвинених країн стала планомірно керованою. Перехід
до планомірно-ринкової економіки, її нормальне функціонування та
поступальний розвиток передбачають необхідність державного регулювання,
тобто наявність регульованого ринку в усіх сферах суспільного
відтворення. Це зумовлено тим, що далеко не всі функції і дії, які
потрібні для ефективного перебігу відтворювальних процесів і
забезпечення повноцінного життя суспільства, можуть бути реалізовані
через ринкові відносини. Тому діючі ринкові механізми певною мірою
потрібно доповнювати системою державного втручання, якій властива
управлінсько-планова та контрольна діяльність відповідних органів влади.

Будь-яка держава виконує конкретні функції, серед яких першочерговими і
визначальними завжди є регулювання економіки, що відбиває ступінь її
втручання у формування стратегії і тактики розвитку народного
господарства в цілому, його окремих ланок, включаючи фірми. Метою
державного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного,
стабільно-поступального економічного, соціального, наукового і
культурного розвитку країни. Таке регулювання здійснюється як
економічними, так і адміністративними методами. Їх слід органічно
поєднувати, виходячи з того, якою мірою адміністративне регулювання
відповідає вимогам об’єктивного розвитку, сучасного стану економіки.
Світовий досвід дозволяє дійти висновку, що за умов економічної кризи в
народному господарстві застосування адміністративних методів
посилюється.

Основними принципами державного регулювання економіки прийнято вважати:
по-перше, мінімальне втручання державних органів в економічні процеси
(їм доцільно делегувати лише ті функції, які не можуть бути забезпечені
суб’єктами ринкових відносин); по-друге, вплив відповідних владних
структур та розвиток соціально-економічних процесів за допомогою
встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів, що
встановлюються державою.

Зміст і форми практичної реалізації названих методів і принципів
державного регулювання економіки знаходять своє відображення в певній
сукупності економічних функцій, що виконуються державою.

Випереджаючою функцією і одночасно обов’язковою передумовою державного
регулювання економіки є створення необхідної правової бази.

Одна з головних функцій держави полягає в розробці і сприянні здійсненню
стратегії економічного розвитку народного господарства. Стратегічні
напрями розвитку економіки на перспективу повинні бути визначені у
процесі макроекономічного планування, яке слід вважати центральною
ланкою державного регулювання.

Найважливішою функцією держави у сфері управління економікою має бути
регулювання інноваційних процесів та інвестиційної діяльності.

Інноваційні процеси повинні базуватись на цілеспрямованій державній
науково-технічній політиці в поєднанні з розвитком та удосконаленням
ринкових фінансових і матеріальних ресурсів. Науково-технічна політика
має ґрунтуватися на всебічно виваженій стратегії вибору та реалізації
пріоритетів. Пріоритетними також мають стати: переведення існуючого
виробництва на технології з меншою потребою сировини та матеріалів, що
імпортуються; максимально можливий перехід до “високих” технологій;
зведення до мінімуму, а в перспективі – виключення шкідливих екологічних
наслідків виробничо-господарської діяльності фірми.

Зрештою, варто виокремити ще одну дуже важливу соціально-економічну
функцію держави – моніторинг і регулювання процесів охорони та
відтворення навколишнього середовища. Як відомо, окремі компоненти
природи (земля, вода, ліс, повітря) виконують у житті людини три
взаємопов’язані функції: основного засобу виробництва у різних галузях
господарювання; операційного базису для розміщення поселень та
продуктивних сил; місця, джерела та необхідної умови життєдіяльності
людини. Внаслідок надзвичайного підвищення техногенного впливу на стан
навколишнього середовища територія України юридично визнана зоною
екологічного лиха.

6.2.2. Державна фінансова підтримка і кредитування діяльності фірм

Визначальними елементами сучасного ринкового господарства є
фінансово-кредитна система і політика держави. Вони повинні
цілеспрямовано діяти у ринковому середовищі і регулювати його стан, бути
головним інструментом, що забезпечує нормальний перебіг економічних та
соціальних процесів. Єдино можливим засобом розподілу та використання
грошових ресурсів відповідно до об’єктивної оцінки ефективності
господарювання і зростаючих вимог щодо повного задоволення
загальносуспільних потреб є створення комфортних умов життєдіяльності
людини.

Цільові установки прогнозів, планів і програм головним чином
реалізуються через фінансові засоби регулювання і, в першу чергу,
бюджетного планування.

Державний бюджет – це затверджений у законодавчому порядку розпис
доходів і видатків держави, здебільшого, на річний відрізок часу.

Сукупність визначених у бюджеті доходів разом з відповідними цільовими
чи спеціальними фондами (до них в Україні, зокрема, належать Пенсійний,
зайнятості, ліквідації наслідків Чорнобильської аварії тощо)
характеризує консолідований розмір фінансових ресурсів, які має
витрачати держава на певні потреби. Отже, бюджетне планування як
важливий елемент фінансової політики держави за своїм змістом відображає
процес формування і використання загального обсягу фінансових ресурсів
держави та її окремих адміністративно-територіальних утворень (у тому
числі місцевих).

Основним джерелом формування державного бюджету України є національний
дохід – заново створена вартість, що є частиною вартості суспільного
продукту, яка залишається після відшкодування матеріальних витрат:
предметів праці і засобів праці (у розмірі їх амортизації). При цьому
використовуються різні методи формування дохідної частини державного
бюджету. Найбільш вагомими за обсягом для України є методи формування
бюджету через систему оподаткування юридичних та фізичних осіб (частка
прямих податків та інших зборів податкового характеру становить
приблизно 40-42 % загальної суми річного доходу), надходжень від
зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання (20-22 %) та
приватизації майна державних підприємств – не більше половини
отримуваних коштів (12-15 %), а також внесків фірм та господарських
організацій до Фонду для здіснення заходів з ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення (13-14 %).

Напрями використання ресурсів державного бюджету в цілому заздалегідь
цілеспрямовані. За своїм обсягом (часткою у загальних видатках)
основними з них слід вважати: фінансування народного господарства,
включаючи розвиток пріоритетних галузей, та структурну перебудову
економіки (приблизно 26-28 %), наукових та соціально-культурних установ
(12-13 %).

Однією з нагальних проблем ринкової систем господарювання є
удосконалення бюджетного планування, але й осучаснення фінансової
політики держави в цілому. У системі бюджетного планування потребує
якомога швидшого розв’язання проблема дефіциту державного бюджету, що
має тенденцію до різкого зростання за умови посилення інфляції.
Зменшення дефіциту бюджету можливе за рахунок як зростання його доходів,
так і скорочення видатків, точніше – комбінації цих загальних методів
формування і використання фінансових ресурсів держави. З метою зниження
рівня бюджетного дефіциту відповідні урядові структури мають оперативно
вишукувати, перш за все, додаткові кошти. За ринкових умов
господарювання економічно виправданий рівень дефіциту бюджету, як
свідчить досвід розвинених країн, належить покривати переважно шляхом
випуску цінних паперів – облігаційних позик і скарбничих зобов’язань
держави.

Фінансово-бюджетна система України знаходиться у такому стані, що
потребує радикальних перетворень та якісних змін.

Держава визначає грошову одиницю країни, види грошових знаків в обігу і
порядок їх емісії, форми безготівкового платіжного обігу, масштаб цін,
курс національної валюти щодо іноземних. У сучасний період гроші
поступають в обіг через механізм кредитування економічних суб’єктів.
Тому розширення чи звуження банківського кредитування безпосередньо
впливає на масу грошей в обігу і стан грошового обігу в цілому.

Кредит характеризує такі економічні відносини, що виникають між
кредитором і позичальником з приводу отримання останнім позички в
грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк із
сплатою заздалегідь визначеного відсотку за користування нею.
Кредитування здійснюється на певних принципах, до яких належать:
строковість, цільовий характер, забезпеченість та платоспроможність.
Існує три форми кредиту – державний, банківський і комерційний. 

Державний кредит – особлива форма останнього, за яким позичальником або
кредитором виступає держава чи місцеві органи влади, а сам кредит
отримує вигляд випуску позик, які реалізуються, в основному,
фінансово-кредитними установами.

Основною і найбільш позитивною формою подання грошових коштів (готівкою
і безготівково) у тимчасове користування юридичним та фізичним особам і
державі є банківський кредит.

Комерційний кредит надається у товарній формі продавцями покупцям у
вигляді відстрочки платежу за продані товари та оформляється векселем.
Конкретними заходами, здійсненими або такими, що здійснюються впродовж
останніх років в Україні, та спрямованими на вдосконалення кредитної
систем, треба вважати:

· введення в дію державного контролю за цільовим використанням кредитних
ресурсів на виконання народногосподарських програм;

· опрацювання систем управління кредитними ресурсами комерційних банків,
утворених за рахунок коштів державного сектора;

· утворення мережі інвестиційних та інноваційних банків (фондів),
головною метою діяльності яких є кредитування відповідно інвестиційних
та інноваційних проектів і програм.

6.2.3. Система оподаткування різних видів діяльності фірм

До головних інструментів здійснення регулюючої функції держави щодо
розвитку ринкових відносин в економіці належить податкова система. Вона
є сукупністю податків, що справляються у державі, форм і методів їх
побудови та стягнення, а також відповідних державних органів, які
практично займаються менеджментом цієї специфічної діяльності.

Згідно з Законом України “Про систему оподаткування” запроваджена і діє
узгоджена низка податків, стягнень та обов’язкових платежів. При цьому
відповідні податки і платежі зараховуються частково або повністю до
бюджетів різних рівнів.

th

?их коштів держави за рахунок податкових надходжень. Податкове
регулювання забезпечується переважно шляхом оподаткування прибутку чи
доходу усіх господарюючих суб’єктів та фізичних осіб, стягнення акцизу і
плати за природні ресурси, різноманітних місцевих податків та зборів.

Зокрема, у критичній економічній ситуації, що склалася в останні роки,
Кабінетом Міністрів України визнано доцільним: остаточно визначитись
щодо об’єкта оподаткування – прибуток чи дохід; активніше і ширше
заохочувати інвестиції фірм (організацій), іноземних партнерів для
збільшення виробництва продукції, передусім споживчих і, особливо,
експортованих товарів; запровадити прогресивний податок на прибутки
фізичних осіб. Ці та інші заходи щодо удосконалення податкової політики
мають позитивно вплинути на економічний розвиток.

6.3. Вимоги та права акціонерів (власників) до діяльності фірм

Акціонери мають право вибирати директорів фірми, які, в свою чергу,
призначають службовців, що управляють бізнесом. У невеликій фірмі
найбільший акціонер, як правило, виконує обов’язки президента Ради
директорів. У великій державній фірмі менеджери, як правило, мали деякий
капітал, але їх власної підтримки було недостатньо, щоб забезпечити
контроль шляхом голосування. Таким чином, групи менеджерів більшості
державних фірм могли б бути зміщені акціонерами, коли б вони вирішили,
що команда менеджерів працює неефективно.

Акціонери можуть з’являтися на щорічні збори і голосувати персонально,
але звичайно віддають своє право голосування іншій частині завдяки
”інструменту”, відомому як довіреність.

Звичайні акціонери часто мають право, що називається переважним правом,
щоб купувати будь-які додаткові акції, які продаються фірмою. У деяких
ситуаціях переважне право автоматично включається до кожної
корпоративної переваги.

Права акціонерів:

· входити до товариства і виходити з нього;

· брати участь у загальних зборах акціонерів;

· обирати і бути обраними до органів товариства: спостережної ради,
правління, ревізійної комісії;

· брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному статутом
товариства і законодавством;

· отримувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу акціонера
товариство зобов’язане надавати йому річні баланси, звіти, протоколи
зборів.

Акціонери зобов’язані: дотримуватися установчих документів товариства;
виконувати рішення загальних зборів та інших органів товариства; не
розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про
діяльність товариства.

Менеджер завжди наполегливо просить у акціонерів довіреності і звичайно
отримує її. Однак якщо прибуток незначний і акціонери не задоволені,
зовнішня група може клопотати про повноваження для заміни менеджерів і
здійснює контроль за бізнесом. Ця ситуація називається боротьбою
повноважень.

Менеджери, які не мали контрольної більшості (більше ніж 50 % акцій їх
фірм), були дуже стурбовані боротьбою повноважень і поглинань. Більшість
з них спробували отримати схвалення акціонерів у їх корпоративних
привілеях, які могли б зробити поглинання складнішим. Наприклад,
більшість компаній залучило акціонерів, які згодні:

1) вибирати тільки одну третину директорів щорічно;

2) вимагати, щоб 75 % акціонерів (а не 50 %) схвалили об’єднання
(злиття).

Менеджери, які шукають таких змін, у цілому побоюються, що фірма різко
підніме ціну угоди. Але часто буває так, що менеджерів турбує власне
становище, яке може бути навіть важливішим.

Ці дії менеджерів, які роблять поглинання складнішими, суперечать цілям
акціонерів, особливо значних акціонерів деяких компаній, що не хочуть
бачити будь-які бар’єри для звільнення некомпетентних менеджерів.

6.4. Мотивація діяльності різних категорій персоналу фірми

6.4.1. Договірне регулювання оплати праці.

6.4.2. Стимулювання зростання продуктивності праці персоналу.

6.4.3. Загальноприйняті методи мотивації трудової діяльності.

6.4.4. Регулювання поведінки працівників.

6.4.5. Системи участі працівників у прибутках.

6.4.1. Договірне регулювання оплати праці

Конкретна реалізація оплати заробітної плати здійснюється на основі
договірного регулювання оплати праці найманих працівників фірм, що є
укладанням системи тарифних угод на трьох рівнях:

· міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

· галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна
тарифна угода);

· виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

Тарифна угода – це договір між представниками сторін переговорів з
питань оплати праці та соціальних гарантій. Предметом тарифної угоди як
складової частини тарифного договору на виробничому рівні є:

· форми і системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій
та груп працівників;

· мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами і типами
виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для
відповідних рівнів і типів виробництв галузі (підгалузі);

· розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт та
посадами працівників; види і розміри доплат, надбавок, премій та інших
заохочувальних і компенсаційних виплат і умови їх надання;

· умови оплати праці за роботу в надурочний час, час простою, який мав
місце не з вини працівника, при виготовленні продукції, що виявилася
браком не з вини працівника тощо. У разі найму працівника за контрактом
власник або уповноважений ним орган може встановлювати за згодою
працівника як передбачені у колективному договорі, так і індивідуальні
умови оплати праці.

Слід зважити на те, що норми тарифної угоди виробничого рівня можуть
тимчасово (до 6 місяців) допускати рівень оплати праці нижчий від норм,
визначених генеральною галузевою або регіональною тарифною угодою, але
не нижчий від державних норм і гарантій оплати праці.

Протягом дії тарифних угод (строки визначаються сторонами переговорів)
ніхто з представників сторін, що перебувають у сфері їх дії,
односторонньо не може вимагати збільшення (зменшення) розміру оплати
праці та пільг понад передбачені тарифною угодою.

6.4.2. Стимулювання зростання продуктивності праці персоналу

Стимулювання зростання продуктивності праці персоналу як один з
елементів класифікації систем преміювання відбувається за рахунок
наступних процесів:

· виконання і перевиконання плану виробництва;

· виконання і перевиконання нормованих завдань;

· робота за технічно обґрунтованими нормами;

· виконання і перевиконання планів зростання продуктивності праці на
основі особистих виробничих планів;

· виконання робіт зі зменшеним штатом, розширення фактичної зони
обслуговування;

· зниження трудоємності виготовлених виробів і підвищення продуктивності
праці.

6.4.3. Загальноприйняті методи мотивації трудової діяльності

Окрім загальноприйнятої класифікації, методи мотивації можна поділити на
індивідуальні та групові, а також зовнішні – винагороди, що надходять
ззовні, і внутрішні – винагороди, що надаються самою працею (почуття
значущості, самоповаги та. ін.).

У теорії мотивації слово “винагорода” має більш широке значення, ніж
просто гроші або задоволення, з якими це слово найчастіше асоціюється.
Винагорода – це все те, що людина вважає цінним для себе. Але розуміння
цінності у людей неоднакове, тому різною є й оцінка винагороди та її
відносного рівня. Персоналізація (індивідуальна або групова) форм і
методів винагородження є фундаментом дієвості будь-якої моделі
мотивації, а матеріальні потреби ще довго будуть залишатись домінуючими.
Проте заробітна плата не може бути єдиною метою праці. Саме по собі
грошове (фінансове) заохочення робить мотивацію на фірмі результативною
при функціонуванні останньої як системи.

6.4.4. Регулювання поведінки працівників

Поточні зміни у діяльності фірм, окремих її підрозділів, а також
вироблення та реалізація стратегії подальшого розвитку дуже часто
вимагають коригування (регулювання) поведінки окремих категорій
працівників.

Регулювання поведінки означає мотивацію на основі виявлення
функціональних або бажаних видів поведінки та їх підкріплення.

Фундаментальні принципи, що пов’язані з регулюванням поведінки,
наступні:

· необхідність мати справу винятково з такими явищами поведінки, що
можуть спостерігатись;

· використання у якості основних даних повторюваність конкретних явищ
поведінки;

· важливість спостереження поведінки у рамках конкретного збігу обставин
(ситуації).

Одиницею аналізу може виступати як індивід, так і група людей. Але в
усіх випадках успіх так званого “ситуаційного управління поведінкою”
значною мірою залежить від виявлення причинно-наслідкового зв’язку між
поведінкою і результатами, між скоригованими діями та підвищенням
ефективності діяльності фірми.

Враховуючи те, що мотивація не є простим елементом у ланцюгу
причинно-наслідкового зв’язку, регулювання поведінки повинне спиратися
на такі поняття, як зусилля, здібності, результати, винагороди,
задоволення, потреби, сприймання у рамках єдиної взаємопов’язаної
системи.

6.4.5. Системи участі працівників у прибутках

Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки
полягає у розподілі певної їх частини між усіма працівниками фірми.
Такий розподіл може бути терміновим (наприклад, щомісячна виплата) або
виступати у формі розповсюдження між працівниками акціонерної фірми.

Справедливий, чіткий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутків
між “економічними агентами” – власником, адміністрацією, спеціалістами і
робітниками – все більше стає основою не тільки належного
соціально-психологічного клімату, але й процвітання будь-якої фірми.

Додаткові виплати з прибутків залежать від багатьох обставин, включаючи,
зокрема, рівень витрат на виробництво і цін, конкурентні позиції та
фінансове становище фірми.

Системи участі у прибутках розрізняються залежно від показників та
засобів мотивації. Система оцінки заслуг передбачає оцінювання зусиль та
поведінки працівника за рядом факторів. Для кожного фактора визначається
система балів, і для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються
відповідні норми. Періодично розраховується показник діяльності
працівника, а підсумкові результати визначають відповідний рівень
додаткової, понад заробітну плату за тарифом, винагороди.

Системи стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, продажу
найбільш вдало застосовуються у більш-менш автономних структурах з
кінцевими результатами діяльності, які наділяються власним бюджетом, що
є пропорційним, наприклад, обсягу продаж продукції. Таким чином,
персонал встановлює для себе прямий зв’язок між ефективністю праці фірми
на ринку, тобто її процвітанням, прибутковістю.

Системи розподілу прибутку, обумовленого зростанням продуктивності,
проектуються таким чином, щоб зменшити питомі витрати шляхом заохочення
більш високої результативності праці без підвищення постійних витрат, що
пов’язані із збільшенням працеємності. Що стосується систем преміальних
виплат, то розмір премій повинен ув’язуватись не з рівнем основної
заробітної плати, а з конкретним прогресом у діяльності фірми та
більш-менш точним виявленням внеску кожного працівника у загальну
справу.

Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, коли
заохочення працівників через їх участь у прибутках стає можливим тільки
на груповій основі. При цьому груповий бонус у більшості випадків
розподіляється у тій же пропорції, що й основна заробітна плата.
Перевага такого підходу (при певних недоліках) полягає в тому, що за
скрутних обставин у групі гарантується відносно справедливий розподіл
обсягу робіт.

Більш стійка зацікавленість працівників у діяльності фірм, особливо в
оновленні виробництва та зміцненні фінансового стану, забезпечується
через участь у власності. Вона реалізується шляхом надання працівникам
акцій фірм. Володіння робітниками та службовцями акціями має на меті
більше, ніж участь у прибутках через отримання відповідних дивідендів.
Це система не тільки “ідентифікації інтересів” працівників і фірм, але
мобілізації особистих збережень громадян для інвестування у виробництво.

Різні системи участі у прибутках, забезпечуючи більш або менш значну
роль у заохоченні персоналу до досягнення найкращих загальних
результатів, ще не вирішують проблеми формування дієвого механізму
мотивації трудової діяльності у фірмі. Функціонування такого механізму
залежить від позитивного впливу як внутрішніх, так і зовнішніх щодо
фірми факторів. Але в усіх випадках організація системи винагороди
персоналу повинна спиратися на прогнозований стиль управління, що
передбачає створення гнучких структур, форм та методів мотивації
відповідно до розвитку технічних, економічних та соціальних процесів у
суспільстві в цілому та на кожній фірмі зокрема.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Закон України «Про банки і банківську діяльність» // Відомості Верховної
Ради України. – 1991. – № 25.

Закон України «Про банкрутство» // Відомості Верховної Ради України. –
1992. – № 31.

Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. –
1991. – № 20.

Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради
України. – 1991. – № 49.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» // Відомості
Верховної Ради України. – 1992. – № 29.

Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності» // Голос України. – 1992. – №
78.

Закон України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30.

Закон України «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України.
– 1991. – № 14.

Закон України «Про підприємства в Україні» // Відомості Верховної Ради
України. – 1991. – № 24.

Закон України «Про приватизаційні папери» // Відомості Верховної Ради
України. – 1992. – № 24.

Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств» //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 24.

Похожие записи