Реферат на тему:

Автоматизація розрахунків величини планових витрат при їх бюджетуванні
як елемент ефективної системи управління затратами

У забезпеченні ефективного функціонування підприємств в сучасних умовах
важливе значення має, на нашу думку, складання кошторисів затрат на
виробництво. Проте при переході національної економіки України на
ринкові засади система бюджетування витрат була незаслужено забута,
внаслідок чого багато суб’єктів господарювання зазнали значних
економічних втрат.

Вітчизняна система обліку, побудована згідно з бухгалтерськими
стандартами, також, на жаль, не забезпечує достатнього рівня
інформованості управлінського апарату для того, щоб забезпечити
ефективне та оперативне втручання в усі виробничо-господарські процеси з
метою уникнення непродуктивних витрат і зниження собівартості.

Принагідно доцільно зазначити, що в нашій країні до собівартості
продукції як економічної категорії в різні періоди були і різні підходи.
Найбільше уваги приділялося цій категорії в період
командно-адміністративної системи, а от в умовах перехідної економіки
склалася досить дискусійна думка про те, що собівартість взагалі не може
служити показником діяльності підприємств.

Дослідження економічної літератури свідчить, що більше уваги звертається
на проблеми бюджетування витрат, собівартість, управління витратами в
основному не в бухгалтерському, а в управлінському обліку. Серед авторів
дослідженню вказаних проблем значну увагу приділяли такі вітчизняні та
зарубіжні вчені, як А.Ф. Аксьоненко, Є.А. Ананькіна, П.С. Безруких,
С.Ф.Голов, М.Г. Грещак, К. Друрі, В.Б. Івашкевич, О.Д. Каверіна, Ф.
Котлер, С.А. Котляров, О.С. Коцюба, Р. Манн, Е. Майор, О.Ш. Маргуліс,
В.В. Новіков, В.Ф. Палій, А.Д. Шеремет та ін.

Проте сьогодні про завершеність дискусії та досліджень вказаних проблем
говорити зарано. Особливої уваги, на нашу думку, заслуговує вивчення
можливостей автоматизації розрахунків величини планових витрат при їх
бюджетуванні. Як елемент ефективної системи управління затратами,
автоматизація виступає в сучасних умовах важливим важелем оптимізації
виробництва та зниження рівня витрат на виробництво.

Обґрунтування доцільності складання кошторисів затрат на виробництво
може базуватися на таких складових, що проявляються у вигляді завдань,
які можуть бути вирішені з їх допомогою. По-перше, з допомогою
кошторисів можуть узгоджуватися та підпорядковуватися єдиній меті дії
структурних підрозділів підприємства.

Цілком справедливою при цьому є думка С.А. Котлярова про те, що не
доцільно розглядати кошторис затрат на виробництво як догму, навпаки,
грамотно складений кошторис при вмілій роботі з ним дозволяє керівнику
правильно реагувати на зміну умов господарювання, зводячи до мінімуму
імовірність поспішних рішень, що приймаються експромтом [1, с. 36].

Другий важливий аспект, який досягається завдяки складанню кошторисів, –
це попереднє інформування керівників низових ланок про можливі обсяги
витрат для того, щоб забезпечити їх дотримання та постійний контроль за
ходом виробництва.

Крім того, достатній рівень інформованості не лише керівників низових
ланок, а й виробничих робітників відіграє певну стимулюючу роль у
процесі досягнення підприємницької мети.

Таким чином, цілком справедливою є думка російських вчених С.А Котлярова
та О.Д. Каверіної [1, с. 36; 2, с. 245–246] про те, що завдання, що
вирішуються на основі кошторисів, необхідно розглядати у розрізі трьох
блоків: планування, контроль і звітність.

Як елемент функції планування, за твердженням О.Д. Каверіної, яке, на
нашу думку, є цілком справедливим, бюджетування як елемент планування
повинно бути присутнє в будь-якій системі управління.

Вище було вказано на стимулюючу роль кошторисів, проте, незважаючи на її
визнання рядом вчених [1, с. 36; 2, с. 246], класифікація завдань
бюджетування, рекомендована російськими вченими, не містить функції
стимулювання. На нашу думку, такий підхід вимагає подальшого дослідження
та обґрунтування доцільності уточнення групування завдань, що
вирішуються завдяки застосуванню кошторисів.

Встановлення науково обґрунтованої класифікації важливе для розмежування
довідників, файлів та інших складових при розробці напрямів і етапів
створення автоматизованих інформаційних систем управління витратами на
підприємстві.

Крім того, розглядаючи автоматизацію розрахункових процедур бюджетування
як напрям удосконалення ефективності функціонування господарюючих
суб’єктів, важливо окреслити можливості їх ув’язки з системою
бухгалтерського обліку. Таке поєднання, на нашу думку, має важливе
економічне значення, оскільки в основу розробки кошторису можна покласти
вихідний рівень витрат, використаних на виробництво того чи іншого виду
продукції в звітному періоді.

Загальна схема взаємозв’язку між бухгалтерським обліком і складанням
кошторисів витрат повинна включати в себе такі елементи:

– витрати, зібрані за дебетом рахунка 20 “Виробництво” (якщо для
досліджуваного виду виробництва характерна наявність незавершеного
виробництва, то доцільно використати інформацію з дебету рахунка 26
“Готова продукція”), а саме – матеріальні, трудові затрати, величину
амортизаційних відрахувань, інші прямі затрати;

– непрямі затрати (загальновиробничі витрати – дебет рахунка 91
“Загальновиробничі витрати”) тощо.

Детальніші відомості про величину витрат за статтями можна отримати з
відповідних відомостей. Враховуючи те, що порядок розробки кошторису
затрат включає в себе розрахунок прямих затрат (1), розрахунок первинних
затрат (2), розрахунок вторинних затрат (3), блок-схема алгоритму
розрахунку повинна включати в себе аналогічні складові.

Зазначені складові, в свою чергу, необхідно уточнити відповідними
розрахунковими формулами. При цьому під прямими затратами розуміють ті
затрати, які можна прямо віднести на конкретний виріб. Затрати сировини,
матеріалів та інших виробничих запасів, що складають основу виробленої
продукції, як правило, можуть бути віднесені безпосередньо на
собівартість продукції, що виготовляється, на підставі первинних
документів, тобто є прямими. Як інформаційні джерела, можна використати
накопичувальні відомості розподілу матеріалів, у яких вказується
(групується) вартість виробничих запасів, спожитих на одиницю виробу,
дані про їх витрачання.

Якщо ж основний матеріал використовується для виробництва декількох
видів продукції, то його розподіляють між виробами відповідно до норм
виходу окремих продуктів з одиниці сировини, пропорційно нормативній
витраті або іншим коефіцієнтам розподілу.

Затрати на матеріали, що складають основу виробленої продукції, є
прямими. Таким чином, при відпуску їх у виробництво фіксується загальна
кількість витрачених матеріалів. При цьому в кінці місяця у виробництві
можуть залишатися матеріали, які не піддавалися обробці. Такі матеріали
повертаються на склад, а сума списаних у виробництво матеріалів
зменшується на суму цих невикористаних матеріалів.

Під первинними затратами розуміють ті, що списуються на місця виникнення
витрат, але не на конкретних носіїв. Це може бути орендна плата за
приміщення, де розташоване місце виникнення витрат. Тобто це затрати, що
прямо списуються на місця виникнення витрат, а також затрати, які не
можуть бути прямо віднесені на місця їх виникнення, а розподіляються між
ними (наприклад, затрати на електроенергію в приміщенні, де є лише один
лічильник і в якому розташовано декілька місць виникнення витрат). Під
вторинними затратами розуміють затрати місць виникнення витрат
загального призначення і витрати допоміжних місць виникнення витрат, що
розподіляються між місцями виникнення витрат виробничого призначення.
Остання ланка блок-схеми, на нашу думку, є однією з найскладніших,
оскільки розрахунок повних затрат допоміжних виробництв вимагає
розмежування вартості послуг не лише між різними виробничими
структурними підрозділами, а й між самими допоміжними виробництвами. Для
того щоб визначити затрати допоміжних виробництв з урахуванням взаємних
послуг, С.А. Котляров пропонує скласти і розв’язати таку систему рівнянь
[1, с. 55]:

СІ = Сю + КІС2 + ЮСз,

С2 = С2с + КзСІ + К4СЗ,

Сз = Сзс + К5СІ + КбС2,

де СІ, С2, Сз – затрати допоміжних цехів з урахуванням взаємних послуг;

СІс, С2сСзс – власні затрати допоміжних цехів;

КІ, Кг Кз, К4, Кз, Кб – частка взаємних послуг допоміжних цехів.

Вітчизняні науковці М.Г. Грещак та О.С.Коцюба вказують на те, що
розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між відповідними
виробничими підрозділами здійснюється, виходячи з обсягів наданих ними
послуг за допомогою трьох основних методів: прямого розподілу, взаємних
послуг (інша назва – метод повторного розподілу), системи рівнянь [3, с.
51].

Оскільки система автоматизованої обробки інформації характеризується
високою оперативністю, ми вважаємо, що в програмному забезпеченні можна
передбачити альтернативність методів розрахунків, а тому доцільніше
використати всі рекомендовані вітчизняними вченими методи розподілу
витрат допоміжних виробництв.

Необхідно також пам’ятати, що розгалуженість блок-схеми також залежить
від рекомендованих методів оцінки запасів, методів нарахування
амортизації тощо.

Узагальнення основних теоретичних основ автоматизації розрахунків
величини планових витрат при їх бюджетуванні дозволяє розробити загальну
блок-схему алгоритму рішення задачі складання кошторисів. Вона включає в
себе такі основні складові, як розрахунок матеріальних витрат з
урахуванням рекомендованих бухгалтерським і податковим законодавством
методів оцінки виробничих запасів, розрахунок трудових витрат,
амортизації, а також прямих, первинних, вторинних і загальних витрат
(рис. 1).

Для деякої деталізації блок-схеми, зображеної на рисунку 1, зазначимо,
що розподіл послуг допоміжних виробництв на основне здійснюється після
вирахування з них повних затрат величини взаємних послуг для того, щоб
виключити внутрішньозаводський оборот. Критеріями розподілу послуг, що
надаються допоміжними цехами основним, може виступати їх складність та
обсяг. Отримана таким чином величина витрат включається у відповідну
статтю основного виробництва, а також інших сфер їх розподілу. Таким
чином, формується кошторис за статтями витрат або за місцями їх
виникнення.

Організація інтегрованої автоматизованої системи управління витратами
(яка поєднує в собі систему бухгалтерського і управлінського обліку)
супроводжується виникненням ряду проблем методологічного та методичного
характеру.

— o

-iX!\#a$th’?)P-N.O0 1F4Z9N;n>//////eeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

ств є реальна можливість самостійно вирішувати, формувати собівартість
вироблюваної ними продукції, а з іншого – розрізненість методик
неприпустима, оскільки одногалузеві показники повинні бути співставні.

Для узагальнення інформації про затрати на виробництво продукції (робіт,
послуг), формування фактичної собівартості готової продукції (виконаних
робіт, наданих послуг) Планом рахунків, як зазначалося вище, передбачено
рахунок 23 “Виробництво”, до якого підприємства на свій розсуд
відкривають відповідні субрахунки.

Раніше для обліку затрат допоміжних виробництв призначався окремий
рахунок 23 “Допоміжні виробництва”.

З прийняттям нового Плану рахунків витрати основного і допоміжних
виробництв обліковуються на одному рахунку. У зв’язку з цим доцільно, на
нашу думку, на рахунку 23 відкрити відповідні субрахунки: 231 – “Основне
виробництво”, 232 – “Допоміжне виробництво”.

Крім того, для кожного цеху основного і допоміжного виробництв можуть
бути відкриті додаткові субрахунки або організовано відповідний
аналітичний облік. Наприклад, для обліку витрат механічного цеху
виробництва – субрахунок 2321 тощо.

Це зручно у випадку, коли підприємство здійснює розподіл затрат по цехах
із наступним розрахунком фактичної собівартості готової продукції за
сумою витрат кожного цеху. І це повністю відповідає авторському погляду
на можливості інтеграції даних бухгалтерського обліку і формування
кошторисів (у тому числі автоматизованим способом).

Рис. 1. Блок-схема алгоритму рішення задачі бюджетування витрат

Крім того, суттєвою проблемою, що має важливе значення при формуванні
кошторисів витрат, стало, на нашу думку, впровадження нового порядку
списання окремих видів витрат (які до запровадження національних
стандартів включалися в собівартість) одразу на фінансові результати.

Наприклад, до складу собівартості готової продукції включаються
загальновиробничі витрати. Перелік таких витрат наведено у пункті 15
П(С)БО 16 “Витрати”. Загальновиробничі витрати є непрямими і відносяться
на собівартість конкретних виробів пропорційно прийнятій на підприємстві
базі розподілу.

Для обліку загальновиробничих витрат призначено рахунок 91
“Загальновиробничі витрати”. При цьому підприємство може самостійно
відкрити субрахунки, наприклад 911 “Загальновиробничі витрати основного
виробництва” і 912 “Загальновиробничі витрати допоміжного виробництва”,
а також субрахунки, що забезпечують іншу аналітику залежно від специфіки
виробництва, особливостей формування виробничої собівартості продукції.

Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні. На кожному
підприємстві встановлюється свій перелік постійних і змінних витрат, що
обумовлює їх окремий облік.

У кінці звітного місяця загальногосподарські витрати повинні бути
розподілені з метою визначення їх суми, що припадає на одиницю виробу.
Це необхідно для формування виробничої собівартості готової продукції.

Раніше загальновиробничі витрати розподілялися з використанням бази
розподілу, прийнятої на підприємстві, і цілком включалися до
собівартості виробленої продукції. Із прийняттям П(С)БО 16 до
собівартості продукції включаються не всі загальновиробничі витрати, а
лише їх розподілена частина.

Згідно з П(С)БО до собівартості продукції не включаються понаднормативні
витрати, тому згідно з принципом обачності вартість запасів повинна бути
завищена. Оскільки сума змінних витрат залежить від обсягу виробленої
продукції, такі витрати повністю включаються до собівартості продукції
(відносяться у дебет рахунка 23 “Виробництво”). Що стосується постійних
витрат, то їх величина не залежить від обсягу виробництва.
“Погоджуючись” оплачувати, наприклад, орендну плату, керівництво фірми
розраховує на визначений рівень виробництва. За даними минулих років
можна судити про те, який рівень виробництва є для підприємства
“нормальним”. Якщо обсяг діяльності зменшується, сума постійних витрат
не змінюється, а отже, їх величина на одиницю продукції буде завищена
порівняно з нормальною потужністю. При цьому частина таких витрат буде
понаднормативною, тож вона не повинна відноситися на собівартість
продукції. Саме тому постійні загальногосподарські витрати
розподіляються з використанням бази розподілу при нормальній виробничій
потужності.

Розподіл постійних загальновиробничих витрат за нормальною потужністю
необхідний для того, щоб сума таких затрат, яка перевищує норматив, не
включалася до собівартості запасів. У зв’язку з цим нерозподілена сума
таких витрат виникне, якщо рівень виробництва в звітному періоді менший,
ніж при нормальній потужності. У цьому випадку загальна сума постійних
витрат не зміниться, а обсяг виробленої продукції зменшиться, тому
питома вага постійних загальновиробничих витрат на одиницю продукції
буде вища від звичайної, що призведе до завищення вартості запасів (до
включення до собівартості понаднормових витрат). Тобто постійні
загальновиробничі витрати включаються до виробничої собівартості
повністю тільки у тому випадку, коли фактичний обсяг виробництва
дорівнює або перевищує нормальну потужність. У цьому випадку вся сума,
зібрана на рахунку 91 “Загальновиробничі витрати”, буде списана у дебет
рахунка 23 “Виробництво”.

Таким чином, особливістю при визначенні собівартості готової продукції
згідно з П(С)БО 16 є застосування поняття “нормальна виробнича
потужність”.

Нормальна виробнича потужність – це очікуваний середній обсяг діяльності
(очікуваний рівень виробництва), якого можна досягти за звичайних умов
роботи підприємства протягом декількох років або операційних циклів з
урахуванням запланованого обслуговування виробництва.

У визначенні сказано, що нормальна потужність – це обсяг діяльності. У
зв’язку з цим багато хто вважає, що нормальна потужність повинна
виражатися в кількості виробленої продукції. Причому додаток до П(С)БО
16 до внесення в нього змін містив приклад розподілу
загальногосподарських витрат, у якому базою розподілу були одиниці
виробленої продукції, але це один з варіантів такого розподілу. Обсяг
виробництва в кількісному вимірі, як правило, є базою розподілу в тому
випадку, коли підприємство виробляє один вид готової продукції, що буває
досить рідко.

Тому розрахунок нормальної виробничої потужності залежить від прийнятої
на підприємстві бази розподілу. Наприклад, якщо базою є зарплата
робітників виробництва, то визначається її середній рівень протягом
кількох років. Нормальною виробничою потужністю при цьому буде обсяг
діяльності, при якому фонд оплати праці складає розраховану середню
величину.

Якщо базою розподілу на підприємстві є сума прямих витрат, то для того,
щоб визначити нормальну виробничу потужність, потрібно визначити середню
суму прямих витрат за показниками минулих років. При цьому нормальною
потужністю підприємств з метою розподілу постійних загальновиробничих
витрат вважатиметься обсяг діяльності, при якому сума прямих витрат на
виробництво продукції складатиме розрахункову величину.

Таким чином, при визначенні нормальної потужності за показником минулих
років може бути підрахована середня сума прямих витрат на виробництво
продукції, годин праці, заробітної плати, обсягів діяльності тощо
залежно від того, яка база прийнята до розподілу. Якщо підприємство
тільки починає свою діяльність, очевидно, доцільно для розрахунку взяти
планові суми.

Величина нормальної виробничої потужності визначається підприємством
самостійно і відображається в його обліковій політиці.

Далі, використовуючи базу розподілу, можна визначити норматив постійних
загальновиробничих витрат на одиницю прямих витрат.

Отже, змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт
витрат (на одиницю готової продукції) з використанням обраної
підприємством бази розподілу (години роботи, зарплата, обсяги
діяльності, прямі витрати тощо), виходячи з фактичної потужності
звітного періоду, а постійні – виходячи з нормальної виробничої
потужності.

Сума постійних загальновиробничих витрат, що не перевищує їх величину
при нормальній потужності виробництва, є розподіленою і включається до
виробничої собівартості продукції. Сума, що перевищує “нормальну”,
вважається нерозподіленою частиною загальновиробничих витрат.
Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати збільшують собівартість
реалізованої продукції в тому періоді, у якому вони виникли (тобто
списуються на витрати в період їх виникнення). Така система, на нашу
думку, є досить складною, а тому щодо доцільності її застосування можна
розвивати наукову дискусію.

Ще однією проблемою, яка випливає з твердження про зміну порядку
списання окремих видів витрат, є рекомендований бухгалтерськими
стандартами порядок віднесення адміністративних, збутових та деяких
інших непрямих витрат на фінансові результати. При створенні
автоматизованої системи управління витратами і їх бюджетування доцільно
врахувати, що для керівництва важливо мати інформацію про повну фактичну
собівартість виробленої продукції, а тому на ряді підприємств бухгалтери
продовжують складати калькуляції старими традиційними методами.
Аргументом для обґрунтування такої ситуації використовується теза про
встановлення ціни не згідно з ринковим законом попиту і пропозиції, а
виходячи з фактичної собівартості виробленої продукції і бажаної
величини прибутку. Практика свідчить, що таких підприємств є чимало.
Передбачення в програмному забезпеченні можливостей калькулювання повної
фактичної собівартості сприяло б оперативності розрахунків і щодо
бюджетування, проте проблематичним у даному випадку є узгодження
бухгалтерського і управлінського обліку, яке пояснюється наявністю
вказаної вище проблеми.

Кожне із зазначених положень має велике значення для досконалої побудови
як бухгалтерського, так і управлінського обліку, що необхідно
відобразити в наказі про облікову політику підприємства.

Авторська позиція щодо автоматизації розрахунків величини планових
витрат при їх бюджетуванні, що базуються на фактичних даних
бухгалтерського обліку, за умови впровадження сприятиме оперативності
отримання необхідної інформації, ефективному контролю за рівнем витрат у
процесі виробництва, а не після його закінчення, а також виконуватиме
стимулюючу роль, адже дозволить забезпечити необхідною інформацією про
витрати і результати діяльності конкретних зацікавлених працівників.

Література:

1. Котляров С.А. Управление затратами. – СПб.: Питер, 2001. – 160 с.

2. Каверина О.Д. Управленческий учет: системы, методы, процедуры. – М.:
Финансы и статистика, 2003. – 352 с.

3. Грещак М.Г., Коцюба О.С. Управління витратами: Навч-метод. посібник
для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2002. – 131 с.

4. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 “Витрати”.

Похожие записи