Реферат на тему:

Зародження економічної теорії та її розвиток

Протягом тисячоліть існування людство робило спроби усвідомити своє
місце в природі, визначити своє ставлення до неї, а також пізнати межі
свого впливу на навколишній світ. З моменту перетворення біологічного
виду homo sapiens у соціальну істоту — людину вона починає виділяти себе
в природі, але не відділяється від неї. Первісна людина не сприймала
навколишній світ як щось цілісне, а уявляла його як сукупність предметів
та явищ, на які переносились душевні і навіть тілесні властивості
людини. Природа розглядалась як сукупність істот, часом ворожих, іноді
дружних, споріднених з людиною. В уяві первісної людини сили природи хоч
і були могутніми, але ними можна було керувати, оволодівши певними
магічними знаннями.

Із зростанням продуктивності праці, переходом до землеробства і
скотарства людська діяльність набирала такого характеру, коли доводилось
узгоджувати свої дії з природними циклами. Ускладнення господарської
діяльності вимагало розвитку організації людського суспільства,
накопичення і передачі наростаючих обсягів інформації про навколишнє
середовище. Одночасно виникає і подвійне ставлення до природи. З одного
боку, в масовій свідомості замість олюднення природи поступово починає
формуватись утилітарно-прагматичне ставлення до неї як до джерела
ресурсів людської діяльності, з іншого — йде процес обожнювання
природних сил, керувати якими було практично не можливим, допускалося
лише їх задобрювання через жертвоприношення. У міфологічному світогляді
природа виступає як космос, що являє собою явище з чіткою внутрішньою
організованістю, упорядкованістю і підпорядкованістю єдиному началу та
законам.

В античні часи, в процесі першопочаткового накопичення наукових знань,
починає складатись цілісне сприйняття свідомості античного суспільства у
вигляді міфу про «золотий пік» — час, коли людство жило в гармонії з
природою, а люди були вільними і щасливими. Саме забуття одвічних
законів природи вважалось джерелом усіх суспільних негараздів, а вихід з
такого становища — це повернення до них і побудова па їх основі
ідеального, гармонійного суспільства. «Цілісне, згідно з природою
влаштоване місто, має бути мудрим», — писав Платон.

Криза античного світу та його світосприйняття не обійшли і уявлення про
взаємовідносини суспільства й природи. В монотеїстичних релігіях
відбулось подвоєння світу на реальний, тимчасовий і потойбічний, вічний.
Згідно з цими уявленнями все було створено Богом — людина для служіння
Богу, а природа для служіння людині. Природне, тілесне протиставляється
духовному як тимчасове і менш вартісне. Природа трактувалась як щось
одномоментно створене і незмінне. Зміни в ній могли відбуватись лише з
волі Бога. Якщо ж окремі люди могли керувати її силами (Іісус Навін міг
зупинити Сонце, Мойсей — примусити розступитися море), то це могло бути
лише як результат її реалізації через них і трактувалось як «чудо». Ті
ж, кого могли запідозрити в самостійних спробах реалізації таких дій,
жорстоко карались як відьми та чаклуни. Середньовічне сприйняття природи
було своєрідним запереченням античного: продовжуючи лінію
утилітарно-прагматичного ставлення до природи, воно відкидало ідею про
неї як носія істинних законів. Таким законом став Бог.

Ідеї античної європейської філософії, «забуті» на певний час в Європі,
знайшли в середні віки свій розвиток у вченнях мислителів Сходу.
Аль-Фарабі, Ібн-Рушт, Ібн-Сіна продовжували пошуки взаємозв’язків людини
та природи, спираючись, в першу чергу, на геніальні здогадки вчених
Давньої Греції. Давньокитайський філософ Чжу-Сі (1130-1200 pp.), чиї
погляди мали величезний вплив на розвиток філософії в Китаї та на
Далекому Сході, особливо в Японії, вихідною тезою свого вчення про
досягнення блага поклав думку про те, що «у людини і природи — одне
джерело», а «природа і є розум-закон». Пізнавши цей закон, його треба
застосувати для впорядкування сім’ї, управління країною, проникнення в
природу.

В Європі у Середньовіччя панували погляди на взаємодію людини та природи
як на дещо одномірне, раз і назавжди дане і визначене. Схоластичне
світосприймання зневажало природу, вважаючи її власністю людини,
призначену задовольняти лише її соціально-економічні потреби.
Природоперетворюючу діяльність розглядали у цілковитій залежності від
волі Бога за посередництва володаря-власника і зовсім не співвідносили з
об’єктивними законами розвитку навколишнього середовища. Природа, згідно
з цими уявленнями, була наслідком небесної божої благодаті і уявлялась
як сукупність мертвих форм, створених Богом, які перебувають в
незмінному стані аж до кіпця світу. Нежива природа, рослинний та
тваринний світ, сама людина розглядались як абсолютно ізольовані речі,
пов’язані лише актом божественного творіння та його волею. Середньовічна
соціальна нерівність відбивалась і в ортодоксально-схоластичному
ставленні до природи. В той же час уявлення про незмінність елементів
природи в рамках середньовічного світосприйняття багато в чому
зумовлювали відносну сталість соціальних структур. Таким чином, характер
та ідеологія феодального способу виробництва та особливості соціальної
організації не сприяли появі системно-наукового ставлення до природи та
її взаємодії з суспільством, хоча саме в цей час було накопичено, у
порівнянні з античністю, значний емпіричний матеріал.

Новий імпульс для розвитку концепція єдності суспільства та природи
отримала в епоху Відродження. Вона почалась з категоричного заперечення
середньовічної схоластики та посилення уваги до концептуальних підходів
у вирішення цієї проблеми античної науки та філософії. Більшість
математиків, фізиків, хіміків цієї епохи були одночасно і філософами. На
противагу схоластикам вони звернули першочергову увагу на саму людину,
матеріальний світ, намагаючись пояснити його з нього самого, трактуючи
його незалежним від зовнішньої потойбічної сили. Однак це заперечення не
було простим відтворенням античного світогляду. Намагаючись примирити
його з ідеєю єдиного Бога-творця, вони «розчиняли» Бога в природі,
заявляючи, що природа і є Бог. Людина також трактувалась як частина Бога
і наділялась «правом» на втручання в природу, її пізнання та внесення в
неї змін згідно з людською волею.

Відроджувані античні філософські традиції, своєрідний синтез вчень
Платона, Арістотеля, Епікура та Лукреція стають своєрідною основою
пантеїзму XV-XVII сторіч. Пантеїстична концепція вирішення проблеми
взаємодії суспільства та природи розвивалась такими вченими, як Галіео
Галілей, Джордано Бруно, Леонардо да Віпчі, Нікола Кузанський. У цей час
значного розвитку набуває вивчення людського організму, властивостей
рослин та мінералів. Наукові знання все більш стимулювалися швидким
розвитком ремесла та торгівлі. В епоху Відродження людство повільно, але
невпинно вступало в нову якість взаємовідносин з природним середовищем,
освоювало практику використання його сил та ресурсів. Людство починало
усвідомлювати, що природне середовище не є ворожим для людини і може
бути пізнаним, а внаслідок великих географічних відкриттів воно вперше
відкрило для себе масштаби планети.

Пантеїстичний підхід у трактуванні проблеми взаємодії людини та природи
знайшов своє відображення в творах перших соціалістів-утопістів, для
яких вона часто була одним з вихідних пунктів їх вчень. Так, Т.Мор,
обґрунтовуючи необхідність нової організації суспільного життя та
встановлення принципово нового суспільного ладу, підкреслював, що саме
він є найбільш відповідним дійсним законам природи, а справжня
доброчесність полягає в «житті згідно з природою». Для Т.Кампанели
необхідність дотримуватись у всіх сферах життєдіяльності законів природи
настільки очевидна, що він вважав за можливе і потрібне навіть втручання
в міжстатеві відносини між громадянами міста Сонця та регулювання
народжуваності.

Подальший розвиток продуктивних сил суспільства спричинює певні зміни у
поглядах на взаємовідносини людини та природи, завдання науки та
філософії у цій царині. З посиленням ролі ремесла та мануфактури в
життєдіяльності суспільства, початком застосування у виробництві машин
природні цикли змін пір року поступаються місцем виробничим циклам в
уявленнях про час та розвиток. Якщо мислителі епохи

Відродження переносили увагу з високого духовного на конкретне земне,
виходили з тези про принципову єдність природи та людини, які є
«частинками» Бога, то їхні наступники стали розглядати матеріальний світ
як суму окремих явищ та процесів, що діють за законами механіки.
Аналітичний підхід до дослідження природи зумовив значні успіхи в її
«підкоренні» владі людини. Для ранньобуржуазного світогляду характерним
є погляд на природу як на об’єкт необмеженої експансії капіталу та
невичерпне джерело отримання все нових і нових прибутків. Людина ж
виступає як володар природи, її цар і вінець творіння.

Показовим виразником таких ідей став англійський філософ Ф.Бекон.
Загальнорийнято вважати, що розробивши емпіричний індуктивний метод
пізнання і розповсюдивши його на дослідження природних, соціальних і
політичних явищ, він, разом з Р.Декартом, поклав початок тенденції
обґрунтовування всемогутності людського розуму як основного інструменту
пізнання та підкорення природи. Саме йому належить крилатий вираз
«знання — сила». Однак треба відзначити, що ідею підкорення природи
Ф.Бекон трактував досить специфічно для свого часу: він неодноразово
підкреслював, що природа перемагається лише підкоренням їй на основі
пізнаності дії її законів.

Але саме ця частина ідей Ф.Бекона не була сприйнята його сучасниками. В
кінці XVII ст. машинний спосіб виробництва досяг такого прогресу, що
людина вже була здатною використовувати різноманітні природні процеси та
закономірності, здійснювати багатосторонній вплив на навколишнє
середовище, все вище піднімаючи завісу над таємницею дії «механіки»
природних сил.

Подальше відчуження людини від природи сприяло посиленню
утилітарно-прагматичного ставлення до неї. Це призвело до того, що
вважалось можливим безконтрольно втручатись у природні процеси без
врахування можливих негативних наслідків. Обмеженість наявних знань
спричинювала винищення багатьох видів тварин і рослин, невиправданих
змін ландшафту. Природа сприймалась безмежною і невичерпною, треба було
лише навчитись вмінню брати в неї якомога більше.

Разом з тим продовжував існувати і інший напрям суспільної думки, що
розглядав суспільство та природу як єдину систему, вбачав у природі
зразок для організації та поліпшення життя суспільства. Одним з яскравих
представників подібних поглядів був французький мислитель Ж. Мельє. У
своєму «Заповіті» він, обґрунтовуючи необхідність соціальної перебудови
суспільства, зробив спробу показати єдність природи та людини, довести,
що люди, будучи природними істотами, є рівними перед природою та між
собою. Доводячи матеріальну єдність світу, він показував колообіг
речовини в природі на основі харчових ланцюжків між неорганічною
речовиною, рослинами, тваринами та людиною. Ж. Мельє критикував сучасне
йому суспільство не лише за експлуатацію людини людиною, в й за хижацьке
ставлення до природи. Соціально-філософські ідеї «Заповіту» багато в
чому випереджували ідеї більш пізніх французьких філософів -Гельвеція,
Дідро, Гольбаха.

?!u&?1?8V?OeDiGcL¦QzTthW:_yyyyyyyyyyyyynnnnnnnnnnnnnnn

альні конструкції, вони базували їх на ідеї «природного права», що
передбачала трактування людини та суспільства як частин єдиного
природного світу, які, маючи певну специфіку, повинні підкорятися
загальним законам природи. Головна робота Морелі має досить промовисту
назву — «Кодекс природи або істинний дух її законів».

Треба відзначити, що подібні погляди на відносини людини та природи не
були чимось винятковим для філософської думки Франції другої половини
XVIII ст. Виданий у 1755 р. анонімно «Кодекс природи» довгий час
приписували Д.Дідро, незважаючи на разюче розходження з деякими його
соціальними ідеями. Однак позиція в трактуванні проблеми взаємовідносин
суспільства та природи, судячи з усього, дозволила сучасникам вважати
саме Д.Дідро автором вказаного твору. Як і Морелі, він категорично
стверджував, що в цьому світі «все підлягає законам природи».

Певну спробу узагальнити подібні погляди французьких філософів XVIII ст.
здійснив П.-А. Гольбах у виданій в 1770 р. книзі «Система природи». У
ній він заявив: «Людина — творіння природи, вона існує в природі,
підлягає її законам, не може звільнитися від неї, не може, навіть у
думці, вийти з природи. Немає і не може бути нічого поза природою, що
об’єднує в собі все суще». Головна мета пізнання — «повернути людину
природі», оскільки людина нещаслива саме тому, що відреклась від
природи. Саме для того, щоб зробити людину щасливою, і потрібно, на
думку Гольбаха, вивчати природу та систему її законів.

Французький матеріалізм завершував собою певний етап усвідомлення
людством його відносин з природою, для якого, при всіх розбіжностях
окремих моментів теоретичних конструкцій, характерним було пасивне
споглядання природи і, як наслідок, робився висновок про необхідність
пасивного підкорення її законам.

З появою великого машинного виробництва різко збільшилася швидкість
перебігу виробничих процесів, високими темпами почала наростати сукупна
продуктивна сила людства. Цей процес викликав зміну уявлень про характер
взаємодії суспільства та оточуючого природного середовища. Природу, як
головний об’єкт людської діяльності, розглядав видатний німецький
мислитель і поет І.-В. Гете, теоретичні побудови якого є своєрідним
перехідним містком між французьким матеріалізмом та новими, характерними
для індустріальної епохи, уявленнями. Гете, визнаючи єдність людини та
природи, принципову можливість пізнання навколішнього світу, в своїх
поглядах пішов далі французьких матеріалістів. Він прийшов до розуміння
того, що подолання розриву між людиною і природою не може полягати в
пасивному підкоренні людини процесам, що відбуваються в природі. Для
Гете все, що відбувається в природі, є нескінченним виробничим процесом,
а людина, будучи творінням природи, володіє найвищою продуктивністю. На
його думку, людина, пізнаючи природу, утверджує себе по відношенню до
інших частин природи, розкриваючи свої здібності у процесі виробництва і
в мистецтві, збагачуючи себе тим самим як особистість. Головною
перевагою людини перед всіма іншими об’єктами природи є здатність
сприймати та передавати інформацію у вигляді систематизованого знання —
науки. Хоча окрема людина і не може пізнати відразу всю природу, людству
це завдання під силу.

Німецька класична філософія також не залишилась осторонь від проблеми
взаємодії суспільства та природи. І.Кант, висунувши знамениту
космогонічну теорію і заявивши про єдність світу в його еволюційному
розвитку, пізніше став на позицію принципової неможливості пізнання
світу, звів природу до набору явищ, зв’язок між якими встановлюється
лише розумом. Фіхте, відновлюючи право людського розуму на пізнання
сутності світу, висунув ідею про розвиток всього сущого за законами
діалектики. Шелінг, відроджуючи, по суті, пантеїстичне тлумачення
природи, прийняв за джерело всього сущого не матерію і не свідомість
індивіда, а абсолютний всесвітній розум. Він побачив в природі не тільки
знаряддя моральної діяльності, а й динамічний прояв Абсолюту.
Натурфілософія Шелінга, що постулювала взаємозв’язок всіх явищ природи
та розвиток їх через поляризацію внутрішньо роздвоєних сил, позитивно
вплинула на розвиток природознавства, зокрема на дослідження Фарадея.

У філософії Гегеля вперше була здійснена спроба розглянути розвиток
природи та суспільства як єдиний природно-історичний процес, у якому в
ході трудової діяльності відбувається опредмечування людської сутності і
розпредмечування природних об’єктів. Розглядаючи питання
природно-історичної єдності природи і людини з позицій об’єктивного
ідеалізму, він вирішив проблему суперечності між ними, виходячи з тези,
що природа і людина виступають проявами абсолютної ідеї. В гегелівській
системі знайшла своє відображення діалектична єдність матерії і духу,
природи та людини, але ця єдність розглядалась з
об’єктивно-ідеалістичних позицій. Отже, реальна природа залишалась
осторонь: якщо вона є лише проявом ідеї, то не варто особливо
замислюватись, що людина своїми діями може завдати їй шкоди.

Проблема взаємодії людини з природою займає значне місце і в творчості
французького утопіста Ш.Фур’є. Всі явища людського суспільства, на його
думку, є лише проявами загальних законів природи. Критикуючи сучасне
йому суспільство, Фур’є підкреслює, що воно робить нещасливою не тільки
людину, а й по-хижацьки експлуатує і природу. Не можна досягти щастя і
одночасно нищити природу, оскільки істина полягає в тому, що вони є
єдиним цілим, яке підлягає чотирьом законам руху: соціальному,
тваринному, органічному і матеріальному. Ш.Фур’є висунув також ідею про
необхідність природозгідного виховання, що повинне базуватися на
пізнанні законів розвитку природи.

У середині XIX ст. передові країни Європи вступили в епоху
індустріального розвитку. В цей час внаслідок промислової революції та
становлення великого машинного виробництва було досягнуто неабияких і
немислимих до цього успіхів в освоєнні природного простору та природних
багатств. Під тиском вимог виробництва наука робила все нові відкриття у
природознавстві. Було відкрито закон збереження та перетворення енергії,
розроблено дарвінівську теорію еволюційного розвитку живих організмів,
встановлено клітинну будову живих організмів. Різко зросла сукупна
продуктивна сила людства.

Спираючись на попередні досягнення науки, спробу створити цілісну
концепцію взаємодії суспільства та природи зробили К.Маркс та Ф.Енгельс.
У праці «Економічно-філософські рукописи 1844 року» К.Маркс відзначає,
що «людина живе природою». Це означало, що людина повинна залишатись в
процесі постійного спілкування з природою, щоб не вмерти. Все ж людське
спілкування з природою принципово відрізняється від тваринного, бо
людина робить саму свою життєдіяльність предметом своєї волі і
свідомості. Людина не може існувати поза природним світом, але і
природа, взята окремо від людини, є для неї ніщо. Ланкою, що з’єднує
людину і природу, є практична діяльність.

Великого значення К.Маркс і Ф.Енгельс надавали аналізу проблеми місця і
ролі культури у процесах взаємодії суспільства та природи. Аналізуючи
причини багатьох екологічних катастроф минулого, К.Маркс зазначав, що
«культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо,
залишає після себе пустелю», підкреслюючи цим самим необхідність
свідомого керування процесами взаємодії людини і оточуючого природного
середовища.

У роботі «Походження сім’ї, приватної власності та держави», аналізуючи
процес становлення людського суспільства, Ф.Енгельс вперше зробив спробу
дати наукову періодизацію історії взаємодії суспільства та природи,
обравши за критерій спосіб організації людської природоперетворюючої
діяльності. В часи коли людство, окрилене отриманою внаслідок
промислової революції могутністю, здебільше ставилось до природи як до
темної ворожої сили, яку необхідно підкорити і змусити служити людям,
дуже своєчасним було попередження, висловлене Ф.Енгельсом, про те, що не
треба надто захоплюватися перемогами над природою. За кожну таку
перемогу вона «метиться». Кожна з цих перемог має спочатку ті наслідки,
на які розраховують люди, а потім зовсім інші, неочікувані і не
передбачені наслідки, що часто перекреслюють значення перших.

У цей самий час великий внесок у встановлення теоретичних основ
соціальної екології зробив американський вчений Г.Марш. У своїй книзі
«Людина і природа» (вже у 1866 р. перекладену російською мовою і видану
в Санкт-Петербурзі) він вперше обґрунтував необхідність формування
охорони природи як окремої галузі науки.

Розвиток промисловості, створення нових технологій, перетворення науки в
безпосередню продуктивну силу в другій половині XIX ст. спричинило до
відчутних порушень рівноваги в природних процесах колообігу речовини та
енергії. У зв’язку з цим цікавими були ідеї українського філософа та
економіста С.Подолинського, який зумів показати, що людська діяльність
здатна утримувати на поверхні Землі сонячну енергію і примусити її діяти
довше, ніж це було б без неї. В той же час людина здатна витрачати
запаси енергії, накопичені в процесі органічної еволюції (вугілля,
нафта, природний газ тощо). Ці ідеї С.Подолинського викликали значний
інтерес К.Маркса і спричинили до інтенсивної переписки з ним і з
Ф.Енгельсом.

Якісним стрибком у формуванні наукових підстав виникнення соціальної
екології як науки стали роботи великого українського вченого, творця
геохімії та біогеохімії, засновника вчення про біосферу та ноосферу,
організатора та першого президента Всеукраїнської Академії Наук
В.І.Вернадського. В узагальнюючій праці «Біосфера» він виклав основи
всього вчення про сферу органічного життя нашої планети, а в роботі
«Наукова думка як планетарне явище» він показав місце і роль людини в
розвитку біосфери і переході її в якісно новий стан -в ноосферу (теорія
біосфери і ноосфери будуть детальніше розглянуті в окремій лекції).

На початок XX ст. були створені всі теоретичні передумови для виникнення
нової інтегральної науки про взаємодію суспільства та природи —
соціальної екології. Необхідним був лише «запит» суспільства, відчуття
ним життєвої необхідності ґрунтовно усвідомити ці процеси і взяти
новоотримані знання «на озброєння» при розробці стратегій суспільного
розвитку. І цей час прийшов після двох світових воєн, глобальних
соціальних катаклізмів, падіння, в основному, глобальної колоніальної
системи, коли людство отримало можливість звернути більше уваги на
проблему свого виживання та існування як єдиного цілого.

Література:

Адаменко ОМ. Соціальна екологія. — Івано-Франківськ, 1999.-С.71-74.

Гиренок Ф.И. Экология. Цивилизация. Ноосфера. — М„ 1987.
-С.9-22,136-152.

Гирусов Э.В. Система «общество-природа». — М, 1976, -С.13-48.

Гирусов Э.В., Тихонова Н.Е, Проблемы взаимодействия общества и природы в
творчестве К.Маркса и Ф.Энгельса. — М., 1984.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. -С.7-25.

Киселев Н.Н. Объект экологии и его эволюция. — К., 1979. -С.14-51.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев НІ. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987. — С.100-138.

Мамедов Н.М. Философская рефлексия эволюции взаимоотношений общества и
природы//Философия и экологическая проблема. — М., 1990. — С.87-104.

Похожие записи