Реферат

на тему:

“Закономірна різноманітність форм власності

і форм підприємницької діяльності”

1. Форми власності

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини
між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, та з іншого —
спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

В економічному житті існують різні форми відносин, тому наявність різних
форм власності – закономірне явище.

Кожна з форм власності має свої особливості, свої плюси та мінуси. Тому
дослідження даного питання “Форми власності” є вкрай важливим і
необхідним. Особливо актуальним його дослідження є в Україні, де природа
власності мала і має складний характер. Особливо малодослідженою є така
форма власності як приватна.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння,
володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних,
духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

Рис. 1. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми
власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна,
акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано:
«Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі
економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва
продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є
відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби
виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її
суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як
результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її
праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва
у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно
нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і
перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її
праці та специфічний об’єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної
власності полягає у тому, що вона є невід’ємною ланкою суспільної
природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно
користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою,
використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої
праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну
основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини
власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини
власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут
ще відсутні ті ланцюги, які пов’язують власність з усією системою
економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні
власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у
собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна
власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути
відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе
лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності
характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної
теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень
економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як
наслідок цього об’єктивну обумовленість поєднання в одній особі
працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на
присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та
власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого
процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і
власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень
еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має
своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес
формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм
функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії
можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм
власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які
об’єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих
функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить
очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень
зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню
складності суспільної продуктивної сили, що використовується у
виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили
праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати
найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою
чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед
(так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від
досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно
відіб’ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть
економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція
здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та
перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об’єктивну обумовленість процесу формоутворення
власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили
праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси
завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й
причинно-наслідкові зв’язки, що «визначають логіку їхнього розвитку.
Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній
динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а
широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та
зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того
чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише
структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу
формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у
чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно
містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають І щойно
народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного
розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише
тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних
об’єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної
специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих
чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш
прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм
власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток
продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватнокапіталістичної форми
власності, її елементарні структури з’явилися вже в XIV ст. у вигляді
простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та
Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес
первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов’язаний з утвердженням
приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий
відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та
примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю
подолати системні зв’язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження
людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її
робочої сили на вільний об’єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення
промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на
механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу,
приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура
економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях
державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У
структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим
методом без відповідного зв’язку з прогресом продуктивних сил, на основі
й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш
високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому
підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи
суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність, — писав з приводу
цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К.
Каутський, — неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не
створено об’єктивних умов для господарської організації, більш
прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити
капіталістичну власність насильницьким шляхом» (Каутський К.
Материалистическое понимание истории. — М., 1931. — Т. 2. — С. 434).

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний
для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму
конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з
природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та
відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і
результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було
природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний
світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх
присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних
утворень — сім’ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє
середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування
і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об’єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка
завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася
з колективної основи існування людини на відособлений засіб її
виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй
первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути
об’єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду
земля може використовуватися лише як спільне надбання усього
суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам
людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з
Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по
відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX
ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки
основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на
володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній
бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є
продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена
людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням
усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно
народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і
тим, хто щойно з’явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є
певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий
висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а
землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі
строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського
суспільства земля не була об’єктом індивідуального (приватного)
присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л.
Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса
от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була …
загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з
точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і
відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, —
підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі
та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк
происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В
історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі
відповідно до природнокліматичних та інших умов виробництва сформувалися
три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна
форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна)
власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка
стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку
германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх
германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут
дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім’я) і глава сім’ї. Цілком природно,
що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні
характеристики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної
формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної
структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний ресурс
найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у
приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава
зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору
інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на
землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та
державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного
виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали
створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя
праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів
виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив
робочої сили від об’єктивних умов її продуктивного використання. Як
наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми
капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального
суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала
панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв’язку з
розвитком сучасної технологічної революції та становленням
постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об’єктом власності
стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної
робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується
у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження
від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні.
Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної
економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а
також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй
сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних
засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від
трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася
приватнокапіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної
багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному
поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих
механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин
власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон
функціонування класичних форм приватнокапіталістичної власності, що
утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної
системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і
формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої
сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для
безпосередньої реалізації індивідуальної (приватнотрудової) власності
людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної
ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів
розвитку.

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну
(акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу
корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною
структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої
продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на
корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу
виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного
підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про
різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є
ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що
вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями
все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький
інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням
особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового
успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність.
Особами, що володіють капіталом і отримують з цього прибуток, стає все
більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі
приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та
зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння,
приватнокапіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно:
вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої
формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації.
Перші акціонерні товариства з’явилися ще на початку минулого століття.
Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало
їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на
створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих
органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер
відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть
створюватися для будь-яких цілей, причому без обов’язкового дозволу
законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають
її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і
можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум
капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо
приватнокапіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує
суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного
розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для
соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв’язку з цим слід
звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації
відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної
власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті
окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголошувалося,
що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що
утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому
змінилася. Якщо у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним
пакетом акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не
існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації),
яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її
акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями
більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке
розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме
завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а
професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада
людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.), — писав він, — не
залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество.
— М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної
власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з
приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. — К., 1990), є нині
домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки
економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість
здійснення приватним власником прямого контролю над засобами
виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст
твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа
влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася
у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне
ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона
еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку
корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні
десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов’язану з
передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам
того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються,
було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним
планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до
здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників
до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20
законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також
у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних
ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так
званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції
працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям,
що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають
довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що
повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700.
Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У
1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на
них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків
активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як
«Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-лароїд». Підраховано, що
продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою,
ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками
фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і
службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло
істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США
налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася
до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є
акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими
є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються
завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у
спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. На основі
формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника
(працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У
кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на
співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та
власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації
індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для
виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень
загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні
переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний
сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня
2001 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості
підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції.
Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та
земельних паїв (табл.). Однак незрілість ринкових відносин в Україні
заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом
цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини приватнокапіталістичної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а,
навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в
індивідуальній приватній власності. Це так звані малі підприємства, які
в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах
Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З
погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що
приватнотрудова власність, на якій ґрунтується діяльність цих
підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт
досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку,
швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з
іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства
також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв’язку з перетворенням
інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації —
на домінуючий об’єкт власності, основну форму багатства суспільства.
Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від
власності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себе
реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що
прогресуюче звуження на основі розвитку постіндустріальної технології
сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених
матеріальних благ означає одночасне згортання сфери панування приватної
власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім
виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово
перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального
суспільства. Інформація як носій вартості є об’єктом купівлі й продажу і
у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару —
послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, В що стають на
шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за
володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації
інформації, перетворення її на безпосередній В об’єкт приватної
власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується
новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

• Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток
зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. Йдеться
про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у
процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від
звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого
власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її
використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і
покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини. Водночас на ґрунті її всебічного розвитку формується спільна
духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального
потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує
на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці
землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний
конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об’єкт
власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб’єкт володіє
інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним
матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю,
будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США
переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає
неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона
стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну
власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це
принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто
економічне заперечення специфічної для індустріальної системи
приватнокапіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин
власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї
економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим
системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку —
критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у
кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну
формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування
соціально-класових відносин, владних та управлінських структур
суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної
корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії.
Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які
виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо
вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість
обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки
економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав
один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський
економіст Карл Менгер (Основания политической экономии. Общая часть:
Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна
категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино
можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,
тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у
нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений,
зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між
потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить
свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш
складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера
не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що
створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму
відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

2. Форми підприємницької діяльності

За формами власності та організацією (рис. 2) можна виділити такі
основні види підприємництва:

Рис. 2. Види підприємництва за формами власності та організації

• індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її
праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

• сімейне — грунтується на приватній власності громадян-членів однієї
сім’ї з можливістю використання найманої робочої сили;

• приватне, або партнерське, — зі створенням юридичної особи і обмеженою
відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як
правило, користуються найманою працею);

• акціонерне — засноване на власності акціонерів (власники цінних
паперів — індивідуми, юридичні особи);

• орендне — береться за відповідну плату на певний час у користування,
що дає йому право бути власником результатів праці, добі ходів та
розпоряджатися майном;

• колективне (народне) — засноване на власності трудового колективу на
майно, продукцію і доходи;

• інноваційне — грунтується на інтелектуальній власності;

• спільне — створюється об’єднанням майна різних власників.

Перелічені та інші види підприємницької діяльності, наприклад, за
контрактом, які створюються на основі угоди менеджера або адміністрації
в цілому з власником, або різні форми кооперування можна об’єднати у три
групи: одноосібне володіння, товариство, корпорація.

Підприємницьку діяльність можна виконувати на основі створення
індивідуального (одноосібного, як це прийнято в західних країнах)
підприємства або через створення підприємства в формі товариства або
спілки.

Індивідуальне (одноосібне підприємство — це підприємство, яке є
власністю однієї людини, яка несе повну відповідальність як за ведення
бізнесу, так і за наслідки, пов’язані з цією діяльністю. Підприємництво
в цій формі може здійснюватись як на основі підприємства, яке має статус
юридичної особи так і на базі підприємства, яке не є юридичною особою.

Справа в тому, що в цілому ряді країн для внесення підприємства в
торговий реєстр (регістрація підприємства), т.е. для процедури,
пов’язаної з одержанням статусу юридичної особи, необхідно дотримуватись
вимоги закону. В основному це відноситься до мінімально допустимого
розміру підприємства (частіше всього статутного капіталу) і зайняття
діяльністю, не забороненою законом.

Юридичною особою є ділове підприємство, яке має власний статут, рахунок
в банку і занесення в торговий (державний) реєстр, т.е. які пройшли
процедуру офіційного затвердження. Якщо займаються підприємницькою
діяльністю на основі підприємства без статусу юридичної особи, необхідно
мати дозвіл займатись яким-небудь промислом. В нашій країні
підприємницька діяльність без реєстрації заборонена.

Підприємництво, яке ведеться без наймання робочої сили, реєструється як
індивідуальна трудова діяльність. Світова практика говорить, що малий
бізнес – є основа економіки, але по об’єму виробництва, чисельності
занятих, в цілому – ведуче місце належить великим підприємствам. Між
великими і малими підприємствами знаходиться велика кількість середніх
підприємств.

Класифікація підприємств, в залежності від кількості занйятих, в кожній
країні ведеться по різному. В Росії і Україні таким критерієм вважається
кількість зайнятих. До суб’єктів малого підприємства відносять таких
індивідуальних підприємців, які ведуть свою діяльність без створення
юридичної особи, а також організацій зі статусом юридичної особи з
обмеженою кількістю працюючих (сюди входять і працюючі на основі
договору підряду) до 15 чоловік незалежно від профілю їх діяльності.

При розгляді проблеми організаційно-правової форми підприємства
(особливо при його створенні) потрібно мати на увазі, що приватне
підприємство може вестись на індивідуальній і правовій основі.
Індивідуальне підприємство передбачає здійснення певної форми
економічної активності від свого імені і під свою відповідальність, яка
в цьому випадку трактується як повна і необмежена (відповідає не тільки
майном підприємства, а й власним). Що примушує ділових людей займатись
індивідуальним підприємством? Психологічне відчуття повної свободи дій і
прийняття рішень на свій розсуд, намагання виглядати зі сторони значною
особою.

Колективною називають таку форму підприємницької діяльності, яка
ведеться через об’єднання осіб або капіталів і ведеться від імені
підприємства (юридичної особи, а не окремих фізичних осіб), які несуть
колективну відповідальність і мають колективний прибуток, розділений між
його учасниками. Колективне підприємництво передбачає певну форму
кооперації (об’єднання осіб або капіталів).

Колективне підприємництво може здійснюватись на статутній або договорній
основі. Статутна форма передбачає обмеження відповідальності
положеннями, вказаними в статутні підприємства. Об’єднання капіталів на
статутній основі зв’язано з об’єднанням коштів, під якими ми розуміємо
грошову і майнову форми. Така форма не передбачає об’єднання діяльності
самих осіб, які прийняли рішення про об’єднання коштів (товариство з
обмеженою відповідальністю).

Договірна форма звичайно пов’язується з необмеженою відповідальністю і
не передбачає, як правило, державної реєстрації (надання підприємству
статусу юридичної особи). Об’єднання капіталів на договірній основі
виникає при заснуванні повного товариства (його учасники несуть
необмежену солідарну відповідальність по зобов’язаннях товариства всім
своїм майном). З точки зору правових наслідків повне товариство
відноситься до небажаних форм об’єднання, так як не передбачає обмеження
відповідальності.

Картель – об’єднання підприємців, учасники якого домовляються:

про розміри виробництва;

про ринки збуту;

про умови продажу;

про ціни;

про сроки виплат і т.д.

Консорціум — тимчасова угода між декількома банками або промисловими
підприємствами для спільного розміщення займів, проведення
широкомаштабних фінансових операцій, здійснення великого промислового
будівництва.

Концерн – об’єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних
підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично
підпорядковані контролю і керівництву групі або одному підприємцю.

Трест – об’єднання підприємців характерне тим, що входящі в нього
підприємства повністю втрачають свою виробничу, комерційну, юридичну
самостійність і підпорядковані єдиному органу правління.

Підприємницька діяльність на Україні відбувається також і різних
організаційно-правових формах.

В загальному її можна поділити на три великі групи: індивідуальна,
партнерська, корпоративна. Всі наявні форми підприємств поділяються на 3
групи в залежності від:

1) форми власності;

2) обсягів господарського обороту та кількості працівників;

3) способом їх об’єднання.

Форми власності – індивідуальне, сімейне, приватне, колективне,
комунальне та державне підприємство.

Обсяги обороту – у промисловості та капітальному будівництві мали
підприємств чисельність працюючих до 200 осіб, в інших галузях
виробничої сфери – до 50 осіб, у галузях невиробничої сфери – до 25, у
роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Залежно від способу об’єднання
розрізняють асоціації, корпорації, концерни.

Зокрема концерн, як статутне об’єднання підприємств створюється на
основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців.
Головна мета такого об’єднання полягає в тому, щоб фірми, прагнучи
вистояти в умовах нерівномірного розвитку економіки, проникають в нові
для себе галузі і сфери розширюють асортимент товарів та послуг,
поступово перетворюються в багатогалузеві комплекси.

Значного поширення в процесі реформування власності корпоратизації та
акціонування підприємств набули господарські товариства.

Закон України “Про господарські товариства” визначає поняття й види
господарських товариств, правила їх створення, діяльності, права і
обов’язки їх учасників та засновників. Господарськими товариствами
визначаються підприємства, організації, установи, що створені на засадах
угоди юридичними особами та громадянами через об’єднання їх майна та
спільну підприємницьку діяльність із метою одержання прибутку.

Види господарських товариств: акціонерні, ТзОВ, тов-ва з додатковою
відповідальністю, повні, командитні.

Акціонерне товариство, ТзОВ і тов-во з додатковою відповідальністю
створюється і діє на підставі установчого договору і статуту, повне і
командитне товариство – на підставі установчого договору. Установчі
документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і мету
його діяльності, склад засновників і учасників, найменування і місце
знаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок
розподілу прибутків і збитків, склад і компенсацію органів товариства і
порядок винесення ними рішень.

Список використаної літератури

Калина А.В., Осокіна В.В. Економічна теорія і практика господарювання:
Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998.

Маконнелл. К., Брю. С . Экономикс : принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика. 1992. Т. 1

Основи економічної теорії/ С.В.Мочерний, С.А.Єрохін, Л.О.Каніщенко та
ін. За ред. С.В.Мочерного. – К.: ВЦ “Академія”, 1997.

Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших
цивілізацій до становлення індустріального суспільства/ Б.Д.Лановик,
З.М.Матисякевич, Р.М.Матейко та ін. – К.: Генеза, 194.

Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М.: «Дело ЛТД», 1993.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи