Курсова робота

Власність як економічна категорія: економічний зміст і юридична форма,
структура, еволюція.

Зміст

Вступ

1. Власність як економічна категорія

2. Економічний зміст і юридична форма власності

3. Структура власності

4. Еволюція форм власності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Власність – соціологічна категорія, яка містить низку підсистем
суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних,
національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення
предметів природи у процесі праці та привласнення матеріальних і
духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу
виробництва. Двома найважливішими підсистемами В. э економічна та
юридична власність. Економічна В. має кількісну та якісну сторони. Перша
означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об’єктів
власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів
споживання, цінних паперів, грошей тощо), в т.ч. об’єктів
інтелектуальної В. (патентів, ліцензій та ін.). друга виражає систему
виробничих відносин між людьми з приводу привласнення об’єктів В. в усіх
сферах суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні,
розподілі та споживанні). В діалектичній єдності цих двох сторін В.
(тобто економічна В.) означає привласнення індивідом, колективом,
державою та іншими суб’єктами засобів виробництва, предметів споживання,
послуг та інших об’єктів В. в усіх сферах суспільного відтворення. Вона
належить до базисних відносин і не залежить від волі та свідомості людей
(див.: Власність економічна ). Юридична В. – загальна умова виробництва,
вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах
і нормах, у праві власності. Право В. та його модифікація опосередковано
впливає на процеси привласнення (див.: Власність юридична). Соціальний
аспект В. розкриває процес утворення й розвитку класів, соціальних груп
і взаємо утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію між
ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання
певної частки суспільного багатства. Політичний аспект В. характеризує
наявність впливу на політику держави залежно від привласнення засобів
виробництва, інших об’єктів власності. Психологічний аспект В.
відображає наявність почуття господаря у працівників або його
відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої.
Національний аспект В. характеризує наявність або відсутність
різноманітних об’єктів В. в Україні вимагає трансформації кожної з
названих підсистем. За час проголошення державної незалежності в Україні
відбулася зміна лише юридичної та національної підсистеми В., оскільки
95% власності, що належала загальносоюзним міністерствам і відомствах
колишнього СРСР, стала В. Української держави. Водночас значною мірою
здійснено капіталізацію економічної власності, що істотно вплинуло на
модифікацію інших сторін В.

Власність взаємна, взаємний фонд – об’єднання капіталів різних
інвесторів для капіталовкладень у певні об’єкти, що стають внаслідок
цього В. в., в. ф., доходи від якої і витрати на неї розподіляються
залежно від частки кожного з інвесторів у загальній сумі.

1. Власність як економічна категорія

Сутність власності.

Суб’єкти та об’єкти власності. Ознаки власності.

Сутність власності . Власність є однією з найбільш фундаментальних і
основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з
найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і
систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього
часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь,
є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи
суспільства. Як саме суспільство перебуває в певному русі, зазнає змін,
існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи,
форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва
з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю,
приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і
свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як
природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це
зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування,
автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно
оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням
економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та
їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні
відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили
необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого
розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в
римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення
лише зрідка емпірично, споглядацьке описувався в державних актах чи
наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне
життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів
з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась
як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння,
розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже
безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону
свого часу оголосити власність “кралею”.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини,
проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх
економічних відносин, а треті – як висхідні чи первинні економічні
відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний
бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті
виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності
виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних,
економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з
приводу привласнення своїх продуктів.

Отже власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва
і привласнення речей – продуктів праці. Це – ставлення індивідів один до
одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів
праці.

Власність існує також там, де існує сукупна праця – суспільне
виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають
у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння
результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це
відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його
результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин
власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва
важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за
своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші
привласнювати, споживання.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між
індивідами щодо відчуження – привласнення діяльності чи її результатів.
Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді,
коли один індивід, відчужуючи прибирає до рук плоди діяльності іншого.
Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті
еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням
частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здісненні еквівалентного
обміну Т = Г = Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці
одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і
переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки.
Коли ж продукт праці ( чи йог частина) безпосереднього виробника
вилучається з йог володіння безоплатно на користь володаря (
рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке
відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці.
Із цього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі
відносин власності.

Суб’єкти та об’єкти власності. Відносини власності, як видно, виникають
лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо
не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було
вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю,
він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та
юридичної самостійності, роблячи йог членом єдиної сім’ї. цим нехитрим
актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Звичайно, робінзонада – економічний курйоз. Сучасне виробництво –
колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин –
знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному
виробництві за певних йог умов. Щоправда, власність як відносини
відчуження – присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це
можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою
споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво
закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного
продукту, а сумісним.

Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних
благ вони розподілялись рівномірно для примітки життя кожного члена. Тут
ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою.
Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді,
коли цивілізація сягне рівня над достатку матеріальних благ і зникне
необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав
протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у
протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння
подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір,
наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих
відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати
відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності
повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.

Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі
відчуження – привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між
собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні,
економічно відособлені учасники суспільного виробництва – окремі
працівники, трудові колективи та державні установи і відомства
(наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства,
включати землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори
інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як
стратегічна мета // Економіка Україна. – 1993. — №1.)

Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні
ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних
ознак власності слід віднести такі: 1) власність – це
соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення
людини до речі; 2) власність – це результат суспільного розвитку, а не
окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не
може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б
розмовляти; 3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних
благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки
матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, бо хто
володіє засобами виробництва, той володіє його результатами; 5) за
певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього
виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну
форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб
визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній
дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на
поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як
право власності.

2. Економічний зміст і юридична форма власності.

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно
розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми.
Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому
присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як
соціально-економічні відносини між людьми. (Детальніше див.: Игнатовский
П. Собственность, ее истоки в настоящем и будущем // Экономист. – 1999.
— №11.)

Як, відомо людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми
державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому
числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами.
Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними
актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають
у формі права володіння, права розпорядження і права користування.
Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні
форми власності як складових її частин структури.

Категорії “володіння”, “розпорядження” і “користування” виступають
особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде
про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про
характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в
часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування
суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим
економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу
функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання
корисних властивостей об’єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношення між собою.
Всезагальною серед них виступає категорія “володіння”, бо власник
реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути
користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує
себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх
виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи
розпорядника.

3. Структура власності.

Типи власності. Види власності: правила і суспільна.

Типи власності. Структура власності являє собою сукупність різних типів,
видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві.
У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший –
трудова, не експлуататорська і другий – експлуататорська власність. Тип
власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів
виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до
своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і
користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у
своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, не
експлуататорський тип власності. До цього типу належить такі форми
власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича
власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів
виробництва, позбавлений права володіння і розпорядженнями ними як
своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо,
як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і
виробленим продуктом.

У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід –
безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому
не існує і експлуатації, бо експлуатація – це процес безоплатного
відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку
безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами.
Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою
владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту,
виробленого ним.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох типів власності слід
розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну
(колективну) власність. Приватна власність – це такий вид, при якому три
функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна
власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна
форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної
і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом
поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Історично спочатку виник трудовий, не експлуататорський тип приватної
власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового
розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси
вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорської
власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність
досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів
виробництва.

Під впливом дії зростаючих продуктивних сил остання поступово
перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну.

4. Еволюція форм власності

Первісні форми власності. Рабовласницька і феодальна власність.
Капіталістична власність.

Проблеми трансформації приватної власності в суспільну.

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває
істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і
соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних
благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор – землю
з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному
суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське
господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності.
Історично першим суб’єктом власності на землю була община. Окремий
індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним
власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали
також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення
землі в об’єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних
масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох
основних форм: азіатська ( східна), антична (греко-римська) і
германо-слов’янська форми земельної власності. За азіатської форми вся
земля розподілилась між общинами, а індивіди (окремі сім’ї) продуктивно
користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного
правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община
та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі
данини, податків, а також виконували інші обов’язки на користь держави і
насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не
існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне,
так і общинне право користування землею.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель
тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає
приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала у розпорядженні
общини, друга поділялась на дрібні ділянки, які оброблялись окремими
сім’ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала
германо-слов’янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у
взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна община
власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим
доповненням приватної власності. Антична і германо-слов’янська форми
власності відрізнялись відношення індивідів до общинної землі, але були
близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках
базувалась на праці самого власника.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової
нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників
виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької
праці. За рабовласництва самі раби були об’єктами власності
рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна
власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні
відносини як у середині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між
земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на
особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за
феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами
в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип
замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу
праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, непов’
язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені
приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї раці. Приватна
власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби; базувалась не
на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність
ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним виробництвом і
обміном, тому вони формують нову соціальну спільність –
товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних
товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне
нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій,
які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну,
систему власності.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична
власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для
неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від
матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах
капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє,
реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному
присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили;
по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може
виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею
найманих робітників; по-п’яте, чільне місце в системі капіталістичної
власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом
остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності
дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми
капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини,
а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка
трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається
заперечення буржуазної власності і розриваються перехідні форми
власності нового способу виробництва.

Тут важливо підкреслити особливості трансформації відносин власності з
точки зору їх економічного змісту і юридичної форми. Оскільки
економічною основою нових відносин власності виступають нові
організаційні форми безпосереднього виробництва, то економічний зміст
власності трансформується адекватно організаційним формам виробництва,
тобто еволюційно, за винятком епох науково-технічних революцій.

В еволюційному поступі відпрацьовується кращі варіанти управління новим
відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського
життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх
економічним законодавством. Звичайно, еволюція може мати і тупикові
відгалуження, які служать людству негативним прикладом. Проте з
історичної точки зору еволюція є всезагальним законом розвитку природи і
суспільства.

Революція наступає тоді, коли стара форма не в змозі пристосуватись до
нового змісту і їх розбіжність переростає в суперечність, конфлікт і,
зрештою, у революційний вибух. Але якщо стрибкоподібні революційні зміни
у формах власності здійснюється з волі політичних уподобань вождів чи
партій без визрівання необхідних для цього економічних та історичних
умов, то такі зміни можуть призвести до негативних, а іноді й до
катастрофічних наслідків. Нові відносини вимагають нових методів
управління, способів організації і стимулювання виробництва, нових
принципів розподілу національного продукту. Проте емпірична революційна
практика за браком часу об’єктивно не здатна всі ці параметри нової
економічної системи органічно взаємозв’язати і створити ефективний
господарський механізм.

Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і
централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних
компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва
і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності.
Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення
капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше
основною формою капіталістичної організації виробництва була система
приватного підприємства, то нині вона доповнюється системою колективних
форм власності і зростаючим державних сектором. Якщо раніше буржуазна
держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності, то нині
вона виступає активним суб’єктом економічних відносин.

Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності
поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через
адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський
механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об’єктивних потреб
продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної
дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його
надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між
продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати
господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним
формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи 1929 –
1933 рр., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального
панування приватної власності і декретують розвиток різних форм
суспільної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій
права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній
приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї
власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення,
соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати
суб’єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов’язує
власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою,
забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного
управління об’єктами приватної власності, їх місця і принципів
функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку
економічну систему, коли приватна власність може набувати рис
функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в колишньому
СРСР суспільна власність набувала рис групової держпартноменклатурної
власності.

Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим
з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх
республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних
стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна
було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових
колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження
умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного
комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці
мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через
ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна
власність, так і економічна самостійність і юридична свобода
товаровиробників, і цим останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні
особи. А юридичні особи – це вже певні трудові колективи, асоційовані
виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників,
то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних
підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і
соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників
права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до
гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде
твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.

Висновок

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних
економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій,
бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Отже власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва
і привласнення речей – продуктів праці. Це – ставлення індивідів один до
одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів
праці.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні
двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав
певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх
відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто:
позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної
самостійності, роблячи йог членом єдиної сім’ї. цим нехитрим актом
Робінзон знищує саму умову появи власності.

Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі
відчуження – привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між
собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні,
економічно відособлені учасники суспільного виробництва – окремі
працівники, трудові колективи та державні установи і відомства
(наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства,
включати землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори
інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно
розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми.
Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому
присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як
соціально-економічні відносини між людьми.

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і
систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі
власності насамперед слід виділяти два її типи: перший – трудова, не
експлуататорська і другий – експлуататорська власність. Тип власності
характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну
(колективну) власність.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор – землю
з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному
суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське
господарство.

У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої
земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як у
середині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між земельними
власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому
володарюванні і підкоренні.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми
капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини,
а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка
трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається
заперечення буржуазної власності і розриваються перехідні форми
власності нового способу виробництва.

Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до
виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму
капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи
корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є
водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в
класичних формах.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна
власність, так і економічна самостійність і юридична свобода
товаровиробників, і цим останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні
особи. А юридичні особи – це вже певні трудові колективи, асоційовані
виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників,
то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних
підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і
соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників
права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до
гострих соціальних конфліктів,

Термінологічний словник

Власність – не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і
відчуження – привласнення його результатів – матеріальних благ і послуг.

Економічний зміст власності – глибина сутність відносин власності, що
характеризує відособлене присвоєння результатів економічної діяльності
людей.

Експлуататорська власність – тип відносин, за яких стає можливим
привласнювати результати праці інших власниками засобів виробництва.

Об’єкти власності – майно чи результати праці, з приводу яких виникають
відносини власності.

Ознаки власності – суттєві властивості, що розкривають економічний зміст
власності.

Право власності – юридична форма прояву відносин власності, що
реалізується в трьох атрибутах: право володіння, право розпорядження,
право користування.

Приватна власність – вид власності, за якого всі три функції права
власності належать окремій приватній особі.

Суб’єкти власності – фізичні чи юридичні особи, які вступають у
відносини власності.

Суспільна власність – вид власності, за якого її функції – володіння,
розпорядження і користування – належать не одному приватному суб’єкту,а
багатьом.

Трудова власність – тип відносин, за яких майно, котрим володіє власник,
є результатом його особистої праці чи праці членів його сім’ї.

Список використаної літератури

1. Корнієнков Суспільна власність як стратегічне лите // Економіка
України, — 1999р. — №1

2. Рибалкін В.О., Бодров В.Т // Політична економія – Київ 2004р.

3. Мочерний С. // Економічна енциклопедія – 2002р.

4. Клименко Р. // Основи економічної теорії – 2001р.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи