РЕФЕРАТ

на тему:

“Власність та її економічний зміст” 1. СУТНІСТЬ ВЛАСНОСТІ, ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ,

ТИПИ, ВИДИ ТА ФОРМИ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини
між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого —
спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння,
володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних,
духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

Рис. 1. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми
власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна,
акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано:
«Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі
економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва
продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Розглядаючи власність як об’єктивні відносини між людьми з приводу
привласнення ними об’єктів власності й, насамперед, засобів виробництва,
в їх економічному змісті слід розрізняти два аспекти:

а) матеріально-речовий (відношення людей до об’єктів власності);

б) соціально-економічний ( відносини між людьми в зв’язку з
привласненням ними об’єктів власності).

Розкриваючи економічний зміст категорії власності, можна дати таке її
визначення.

Власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу
привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва,
які породжують право володіння, користування та розпорядження цими
об’єктами і результатами їх функціонування.

Власність на засоби виробництва є основоположною економічною категорією.
Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства,
економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і
взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин
суспільства та визначає їхню суть.

Історично першим типом власності була:

а) усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної
(матріархат, патріархат);

б) общинна ( сільська та міська корпоративна) власність.

Розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її
життя приводять до формування нового типу власності – приватної.
Усуспільнена (колективна) власність через певний строк трансформується в
свій різновид – державну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом
власності, який породив право індивідуального розпорядження
товаровиробників продуктами своєї праці.

Державна власність ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів,
царів, королів, феодалів та ін.). Її суспільні функції були вкрай
обмежені і зводилися в основному до утримання армії, апарату
адміністративного управління.

Із зростанням масштабів виробництва та його ускладненням, абсолютне
збільшення населення на планеті і зростання його потреб породили ряд
нових проблем економічного, соціального, екологічного, суспільного
характеру. Сталося так, що класична приватна власність і основана на ній
ринкова економіка не спроможні розв’язати ці проблеми.

Тому виникають нові форми приватної власності:

а) акціонерна;

б) колективна;

в) групова;

г) пайова та ін.

Сьогодні практично всі найкрупніші підприємства західного світу
функціонують на основі не індивідуальної, а групової власності, що
свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки.

Суспільство використовує два основних типи власності:

а) суспільний;

б) приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів
виробництва та його результатів. Можна виділити два основних види
суспільної власності:

а) власність народу в цілому ( в Україні такою власністю поки що
залишається земля );

б) власність окремих колективів.

Форми суспільної власності:

а) загальнонародна;

б) державна;

в) кооперативна;

г) акціонерна;

д) власність господарських товариств;

є) власність громадських організацій та ін.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва та його
результати належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт
як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної
власності:

а) трудова;

б) нетрудова.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів
його сім’ї ( фермерське, ремісниче, одноосібне, дрібнотоварне
господарство), де власник і робітник виступають в одній особі.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої праці.
Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в
процесі виробництва, а безпосереднього робітника – від засобів
виробництва. Тобто власник і робітник – це різні особи.

Формами нетрудової приватної власності історично були:

а) рабовласницька;

б) феодальна;

в) приватнокапіталістична.

2. ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ВИХІДНА ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є
відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби
виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її
суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як
результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її
праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва
у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно
нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і
перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її
праці та специфічний об’єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної
власності полягає у тому, що вона є невід’ємною ланкою суспільної
природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно
користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою,
використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої
праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну
основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини
власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини
власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут
ще відсутні ті ланцюги, які пов’язують власність з усією системою
економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні
власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у
собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна
власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути
відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе
лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності
характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної
теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень
економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як
наслідок цього об’єктивну обумовленість поєднання в одній особі
працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на
присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та
власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого
процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і
власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень
еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має
своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес
формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм
функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії
можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм
власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

3. НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ

В РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну
(акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу
корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною
структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої
продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на
корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу
виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного
підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про
різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є
ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що
вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями
все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький
інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням
особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового
успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність.
Особами, що володіють апіталом і отримують з цього прибуток, стає все
більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі
приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та
зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння,
приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно:
вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої
формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації.
Перші акціонерні товариства з’явилися ще на початку минулого століття.
Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало
їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на
створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих
органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер
відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть
створюватися для будь-яких цілей, причому без обов’язкового дозволу
законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають
її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і
можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум
капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціальнонтегральна функція корпорації. Якщо
приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує
суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного
розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для
соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв’язку з цим слід
звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації
відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної
власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті
окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності було покладено
прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним планом розвитку
акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до здійснення
широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників до
акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20
законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також
у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних
ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так
званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції
працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям,
що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають
довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що
повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700.
Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У
1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на
них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків
активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як
«Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «Полароїд». Підраховано, що
продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою,
ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками
фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і
службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло
істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США
налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася
до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є
акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими
є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються
завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у
спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. На основі
формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника
(працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У
кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на
співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та
власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації
індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для
виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень
загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні
переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний
сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня
1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості
підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції.
Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та
земельних паїв. Однак незрілість ринкових відносин в Україні заважає
повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом цей
недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини приватно-капіталістичної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а,
навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в
індивідуальній приватній власності. Це так звані малі підприємства, які
в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах
Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З
погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що
приватно-трудова власність, на якій грунтується діяльність цих
підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт
досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку,
швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з
іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства
також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв’язку з перетворенням
інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації —
на домінуючий об’єкт власності, основну форму багатства суспільства.
Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від
власності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себе
реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що
прогресуюче звуження на основі І розвитку постіндустріальної технології
сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених
матеріальних благ означає одночасне згортання сфери панування приватної
власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім
виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово
перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального
суспільства. Інформація як носій вартості є об’єктом купівлі й продажу і
у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару —
послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, В що стають на
шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за
володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації
інформації, перетворення її на безпосередній В об’єкт приватної
власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується
новий соціальний прошарок людей — в власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розви-В ток
зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. В Йдеться
про специфіку споживчого використання інформації як В товару. Інформація
у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від
звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого
власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її
використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і
покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини. Водночас на грунті її всебічного розвитку формується спільна
духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального
потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує
на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці
землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний
конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об’єкт
власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб’єкт володіє
інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним
матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю,
будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США
переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає
неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона
стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну
власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це
принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто
економічне заперечення специфічної для індустріальної системи
приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин
власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї
економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим
системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку —
критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у
кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну
формаційноутворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування
соціально-класових відносин, владних та управлінських структур
суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної
корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії.
Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які
виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо
вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість
обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки
економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав
один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський
економіст Карл Менгер, власності у цілому. Власність як економічна
категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино
можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,
тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у
нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений,
зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між
потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить
свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш
складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера
не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що
створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму
відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

Використана література:

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: ІЗМН, 1997. – 302 с.

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 528
с.

Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. –
Київ: Вища школа, 1995. – 471 с.

Гукасьян Г.М., Бородина Т.С. Экономическая теория. – Москва: ИНФРА-М,
1999. – 151 с.

Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1994. –
336

PAGE

PAGE 10

Похожие записи