Реферат на тему:

Витрати виробництва і прибуток

1. Поняття витрат виробництва і прибутку.

2. Класифікація витрат.

Економічна сутність понять «витрати» і «прибуток»

Витрати виробництва і прибуток є категоріями, безпосередньо пов’язаними
з діяльністю фірми (підприємства), їх розглядають як похідні від таких
категорій, як вартість, додана вартість, необхідний продукт, постійний і
змінний капітал тощо. Загалом витрати для підприємства можуть виражатися
як сума постійного і змінного капіталу

К = С + V,

де К— витрати виробництва; С— постійний капітал; V— змінний капітал.

Ця формула є похідною від формули визначення суспільне необхідних витрат
(вартості), під якими розуміють затрати минулої (уречевленої) і живої
праці, необхідної суспільству для виготовлення одиниці товару за
досягнутого рівня виробництва в нормальних (середніх) умовах. Суспільне
необхідні витрати визначають вартість товару і дорівнюють

W = С + V + т,

де W— суспільне необхідні витрати; С— вартість спожитих засобів
виробництва, або матеріальні витрати; V — вартість необхідного продукту,
або витрати на оплату праці трудівників; т — вартість додаткового
продукту.

Такий поділ умовний, адже в практичній діяльності підприємства витрати
розглядають як цілісну величину (С + V) або собівартість. Собівартість —
це те, скільки коштує виробництво товару/послуги підприємству. Додавши
до цієї величини вартість додаткового продукту т, отримаємо формулу
вартості товару або величини суспільно необхідних витрат на виробництво
того або іншого товару. З точки зору підприємства формула вартості
матиме такий вигляд:

W = K + Р,

де К = С + V (матеріальні витрати С плюс витрати на оплату праці
працівників V), ? — прибуток підприємства.

Грошова виручка від реалізації продукції становить дохід підприємства.
Його складовими є матеріальні витрати С, витрати на оплату праці V і
прибуток Р. Дохід підприємства як сума грошової виручки за вирахуванням
матеріальних витрат С є валовим доходом підприємства. Отже, валовий
дохід підприємства — це додана або нова вартість (F + пі). Частина
валового доходу йде на покриття витрат з оплати праці, а інша частина
становить чистий дохід підприємства або його прибуток. Інакше кажучи,
прибуток — це сума коштів реалізованої продукції за вирахуванням витрат
на собівартість продукції. Підрахований у такий спосіб прибуток
називають балансовим, тобто таким, що перебуває на балансі підприємства.

Баланс підприємства (від фр. balance, букв, терези) — це система
показників, що характеризують наявність матеріальних, трудових, грошових
ресурсів та їх використання. З балансового прибутку підприємство
здійснює різні виплати: сплачує податки, борги, проценти тощо.
Балансовий прибуток, зменшений на величину зазначених виплат, утворює
чистий прибуток підприємства, який залишається у його розпорядженні і є
основою для формування фонду розвитку виробництва, науки і техніки,
фонду заробітної плати, резервного фонду тощо.

У теорії витрат існує необхідність поділу витрат на суспільне необхідні
та індивідуальні. Суспільне необхідні витрати є нормою або базовою
величиною для порівняння витрат індивідуальних виробників. Поняття
суспільне необхідних витрат, суспільне необхідної праці й індивідуальних
витрат розглянуто у підрозд. 1.5.

В економічній літературі розрізняють також індивідуальні і суспільні (не
плутати з суспільне необхідними) витрати. Якщо розглянути роботу,
наприклад, металургійного комбінату, то до суспільних витрат належатиме,
зокрема, компенсація соціально-економічних наслідків шкідливості цього
виробництва.

Класифікація витрат

Економічна наука і практика господарювання використовують показник
собівартості продукції. Якщо собівартість виразити у грошовій формі, це
й будуть витрати виробництва. Вона показує, скільки коштує підприємству
таке виробництво. Обчислюючи свої витрати з цих позицій, підприємство
визначає їх загальну суму (собівартість товарної продукції) і калькулює
собівартість одиниці продукції. Залежно від функціонального призначення
показника обчислюється розрахункова, фактична, виробнича і комерційна
собівартість продукції.

Розрахункова собівартість відображає очікувані витрати, обчислені у
період підготовки до виробництва того або іншого товару (послуги). При
визначенні такої собівартості виходять з існуючого на час розрахунку
рівня витрат. Фактична собівартість відображає справжній рівень витрат,
що склався за підсумковий період, і включає всі витрати, в тому числі
штрафи, пені, неустойки, збитки від стихійного лиха тощо. Виробнича
собівартість складається з витрат на виготовлення товару та оплати праці
управлінського і допоміжного персоналу. До комерційної собівартості
належать виробнича собівартість і витрати, пов’язані з реалізацією
товару (послуги).

Для вивчення змін у структурі витрат на виробництво товару (послуги)
собівартість обчислюють за двома напрямами: за елементами витрат, за
статями калькуляції.

Елементи витрат — це однорідні за складом витрати: матеріальні, оплата
праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування,
витрати на матеріали і паливо та інші грошові витрати. Структура
собівартості за елементами витрат характеризує загальний економічний
стан підприємства, показує джерела перевитрат або економії, виявляє
загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових, фінансових
ресурсах для їх подальшого збалансування з усіма розділами виробничої
програми. Групування витрат за елементами витрат і співвідношення між
окремими елементами визначає належність підприємства до конкретної
галузі (енергоємна, трудомістка, фондомістка), загальну тенденцію
формування витрат, а також шляхи їх скорочення. Наприклад, трудомісткими
в Україні є галузі добувної, деревообробної промисловості. У структурі
собівартості продукції підприємств цих галузей висока питома вага
заробітної плати.

Групування витрат за статтями калькуляції відображає місце виникнення
витрат і застосовується для планування, обліку та калькулювання витрат
на виробництво і реалізацію одиниці продукції та всієї товарної
продукції. Формування структури собівартості за статтями калькуляції має
іншу, ніж формування за елементами витрат, мету. За допомогою такої
структури визначають вплив на величину собівартості, наприклад,
перевищення термінів освоєння випуску продукції, втрат від браку та
рекламацій тощо. Перелік статей

калькуляції, їх склад і методи поділу за видами продукції, робіт, послуг
визначаються галузевими методичними рекомендаціями з питань планування,
обліку і калькулювання собівартості продукції з урахуванням характеру і
структури виробництва.

З метою планування, обліку та калькулювання витрат у вітчизняній
практиці управління витратами нині діє така їх класифікація: за видом
виробництва (основні та допоміжні); за видом продукції (на окремий
виріб, групу однорідних виробів, замовлення, переробку, роботи,
послуги); за статтями калькуляції (для калькулювання собівартості
продукції та організації аналітичного обліку) й елементами витрат (для
розрахунку проектного кошторису витрат і звіту витрат на виробництво);
за місцем виникнення (цехові, виробничі тощо).

При переході на ринкові умови господарювання основна частина малих і
середніх підприємств використовує спрощену номенклатуру калькуляційних
витрат, включаючи до них прямі витрати—матеріальні, на оплату праці та
інші; а також непрямі витрати на управління й обслуговування
виробництва. Безперечно, розвиток ринкових відносин в Україні наблизить
вітчизняну практику підрахунку витрат до існуючої на підприємствах
(фірмах) зарубіжних країн, де крім аналізу власної діяльності
здійснюється порівняльний аналіз витрат виробництва конкурентів, що дає
змогу зіставити структуру витрат власного виробництва із структурою
витрат конкурентів, виявити на основі такого аналізу переваги
конкурентного виробництва, вжити заходів з поліпшення структури власних
витрат, а також їх скорочення.

Економічний підхід до підрахунку витрат

Економічна теорія розглядає витрати з точки зору втрачених можливостей
або втрачених благ, які можна було б отримати у разі використання тих
самих ресурсів, але іншим альтернативним шляхом. Такі витрати для
підприємства є неявними (альтернативними). Вони виявляються кожного
разу, коли потрібно зробити вибір з будь-якого набору обмежених
ресурсів, віддаючи перевагу одному над іншим, оскільки втрачається
можливість скористатися вигодою ресурсу, який не вибрано.

Опанувати знання з аналізу витрат з позицій альтернативної вартості
(ціни вибору) є важливим завданням сучасної економічної науки.
Альтернативний підхід допомагає підприємству знаходити факторам
виробництва ефективніше застосування, дає змогу підрахувати можливі
вигоду або втрати від вибору підприємством певного напряму своєї
діяльності. Альтернативний підхід до підрахунку витрат забезпечить
підприємству довгострокову перспективу розвитку і стабільність доходів.
Потрібно зазначити, що альтернативні витрати є не абсолютними або
суспільними, а лише індивідуальними, вони можуть співпадати або не
співпадати з бухгалтерськими.

Зовнішні і внутрішні витрати

З точки зору альтернативності витрати поділяють на зовнішні і внутрішні.
Мета такого поділу — виявити найефективніший спосіб використання
ресурсів, що перебувають у власності фірми (підприємства), і ресурсів,
придбаних у постачальників.

Зовнішні витрати — це витрати підприємства, пов’язані з придбанням
необхідних для його функціонування ресурсів. При цьому альтернативні
витрати дорівнюють вигоді, яку могло б отримати підприємство, якби такі
самі кошти використало для придбання іншого (альтернативного) ресурсу.

Внутрішні витрати — це витрати ресурсів, які є власністю підприємства
(грошовий капітал, обладнання, підприємницькі здібності тощо). При цьому
альтернативні витрати дорівнюють вигоді, яку може одержати підприємство
у разі альтернативного використання власних ресурсів. Так, дохід від
використання власного грошового капіталу у виробництві можна порівнювати
з процентним доходом на такий капітал у банку, дохід від використання
власного обладнання — з доходом від здавання його в оренду і т. ін.
Вибір підприємством найефективнішого варіанта поведінки є завданням
стратегічним. Подальша його діяльність пов’язана з кон’юнктурою ринку,
зміна якої потребує відповідної реакції підприємства, насамперед це
пов’язано із зміною обсягу випуску продукції.

Постійні і змінні витрати

З точки зору впливу на обсяги виробництва витрати підприємства поділяють
на постійні і змінні.

Постійні витрати — це витрати, що не впливають на зміну обсягів
виробництва у короткостроковому періоді діяльності підприємства. До них
належать витрати на утримання виробничих будівель, споруд, обладнання,
адміністрації, управлінського персоналу, орендна плата, певні види
податків, страхування, проценти за кредит та ін.

Поділ витрат на постійні і змінні для підприємства умовний і пов’язаний
передусім із визначенням стратегії його поведінки в певному часовому
періоді. В економічній теорії розрізняють миттєвий, короткостроковий і
довгостроковий періоди діяльності фірми.

За короткостроковий період часу підприємство не може здійснити повну
реконструкцію, змінити виробничі потужності, перепрофілювати виробництво
на випуск іншої продукції. Але в цей період можна змінити інтенсивність
використання змінних витрат. Отже, змінні витрати впливають на обсяги
виробництва лише в межах існуючих потужностей. Основною закономірністю
такого періоду є закон спадної віддачі змінного ресурсу, суть якого
полягає в тому, що починаючи з певного моменту послідовне приєднання
змінного ресурсу (наприклад, праці) до постійного (наприклад, капіталу)
дає спадний додатковий ефект у розрахунку на одиницю змінного ресурсу.
Тобто в ситуації, коли виробничі потужності підприємства
використовуються з максимальним навантаженням, збільшення змінних витрат
не приведе до зростання обсягів виробництва. В такому разі постає,
наприклад, необхідність купівлі додаткового обладнання, тобто зміни
постійних витрат.

У межах довгострокового періоду часу підприємство може впливати на
обсяги виробництва, змінюючи розміри не лише змінних, а й постійних
витрат. Тому, на відміну від короткострокового, у довгостроковому
періоді для підприємства всі витрати є змінними. В окремих ситуаціях
відмінність періодів діяльності підприємства розглядається більш
концептуально, а не тільки за тривалістю. Підприємство реально завжди
функціонує в нинішньому часі, тобто в короткостроковому періоді, але
планує свою діяльність і розвиток на майбутнє, тобто в довгостроковому
періоді. Основним економічним законом діяльності підприємства в
довгостроковому періоді є закон віддачі від масштабу, або ефект
масштабу.

Ефект масштабу показує співвідношення між зміною обсягів ресурсів, що
використовуються у виробництві, і зміною виробничих результатів.
Характерний приклад його дії — економія на масовому виробництві. За
інших однакових умов, що більші масштаби виробництва, то нижчі середні
витрати, отже, співвідношення між витратами і випуском збільшується.
Тобто виявляється позитивний вплив збільшення одиничних потужностей
(наприклад, на хімічних виробництвах або електростанціях), можливість
застосування автоматизації виробничих процесів та інших факторів, які
впливають на співвідношення між постійною і змінною частками у витратах
виробництва (змінні витрати збільшуються у разі зростання обсягів
виробництва, а постійні не змінюються). Закон віддачі від масштабу
визначає, як зміниться обсяг випуску продукції у разі збільшення
використання факторів виробництва (ресурсів). Розрізняють постійну,
зростаючу і спадну віддачу від масштабу виробництва.

За постійної віддачі довгострокові середні витрати залишаються
незмінними у разі збільшення обсягів випуску продукції. Зростаюча
віддача від масштабу виробництва характеризується зменшенням
довгострокових середніх витрат у разі збільшення обсягу випуску
продукції. Спадна віддача має місце тоді, коли довгострокові середні
витрати зростають із зростанням обсягу випуску продукції, що пов’язано з
проблемами координації дій та управління складними виробничими
комплексами.

Оскільки ефект масштабу виражається у зміні витрат виробництва на
одиницю продукції, його називають ефектом економії від масштабу
виробництва і виокремлюють два типи такої економії: внутрішню і
зовнішню. Внутрішня економія пов’язана з тим, що продукція підприємства
стає дешевшою внаслідок розширення його діяльності. На основі такої
економії підприємство, знижуючи свої витрати до мінімальних, досягає
оптимальних для нього розмірів і в тому числі оптимізує масштаби своєї
діяльності. У разі досягнення такого результату підприємство припиняє
подальше розширення виробництва. Зовнішня економія від масштабу
виробництва пов’язана з розміщенням ресурсів в економіці. Джерелом такої
економії є комплексний розвиток усього регіону, в якому функціонує
підприємство. Ця економія виражається у зменшенні не лише загальних, а й
середніх витрат підприємства у результаті зменшення витрат на підготовку
або наймання робочої сили, на транспортування або зв’язок, отримання
інформації тощо. Зовнішня економія від масштабів виробництва є основою
для оптимізації розмірів усього ділового центру, в якому розміщено
підприємство.

Загальні, середні і граничні витрати підприємства

Сума постійних і змінних витрат підприємства визначає величину загальних
або сукупних витрат, які відображають зусилля підприємства з вирішення
завдання мінімізації витрат.

Середні витрати — це частка від ділення суми загальних витрат на обсяг
випуску продукції. Для детального аналізу середніх витрат і визначення
впливу окремих їх елементів на ціну виокремлюють середні змінні, або
короткострокові середні, і середні постійні, або довгострокові середні,
витрати. Довгострокові середні витрати характеризують витрати в
розрахунку на одиницю продукції за умови, що всі виробничі ресурси є
змінними. Короткострокові середні витрати характеризують витрати в
розрахунку на одиницю продукції, якщо частина ресурсів, що
використовуються, є змінними, а частина — постійними. По мірі зростання
обсягів виробництва середні витрати зменшуються через постійну величину
загальних витрат. Така тенденція зберігається певний час, поки всі
можливості збільшення обсягів виробництва за допомогою простого
кількісного збільшення змінних витрат не буде вичерпано.

Граничні витрати — це витрати на виробництво кожної додаткової одиниці
продукції. Вони не можуть перевищувати альтернативну вартість продукції
або її ціну. У разі, якщо граничні витрати дорівнюють альтернативній
вартості, подальше виробництво певного товару за тих самих умов стає
нераціональним. Необхідно шукати шляхи зменшення витрат або
альтернативні варіанти діяльності. Нижню межу витрат визначатиме
мінімальний прибуток підприємства при виробництві певного товару.
Граничні витрати визначаються як зміна загальних витрат за невеликої
зміни випуску продукції або зміни випуску продукції на одиницю. Продукт,
вироблений у разі використання додаткового змінного ресурсу, називають
граничним продуктом, а дохід від його реалізації — граничним доходом.
Порівнюючи граничні витрати і граничні доходи, підприємство може реально
визначити оптимальний для нього обсяг випуску продукції. Якщо величина
граничних витрат дорівнюватиме величині граничного доходу, подальше
нарощування виробництва недоцільне.

Наведена класифікація витрат відповідає умовам ринку, її впровадження в
практику господарювання України може дати позитивний результат з точки
зору раціонального використання ресурсів і підвищення рентабельності
господарюючих суб’єктів та економіки загалом.

Список використаної літератури:

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Маркс К. Капитал: В 4 т. — М.: Политиздат, 1963.

Менгер К. Основания политической экономии. Австрийская школа
политической экономии. — М., 1992.

Мизес фон Л. Бюрократия. Запланированный хаос. Антикапиталистическая
ментальності,. — М., 1993.

Милль Дж. Основы политической экономии: В 2 т. — М.: Прогресс, 1980.— Т.
2.— 480с.

Мостовая Е. Б. Основы экономической теории: Курс лекций. — М.: Инфра-М;
НГАЭиУ, 1997. — 496 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сен-Симон А. Избранные сочинения: В 2 т. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1948.
— Т. 2. — 486 с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Похожие записи