Реферат на тему:

Витрати виробництва і прибуток

План

1. Витрати виробництва

2. Прибуток як економічна категорія

3. Ефективність використання факторів виробництва 

 

1. Витрати виробництва

Процес виробництва завжди пов’язаний з використанням робочої сили та
засобів виробництва, які втілюються в продукті. Останній
характеризується корисністю (споживною вартістю) і трудомі HYPERLINK
«http://click02.begun.ru/click.jsp?url=4vrJyNrUNg1qgXDZBDYf23MqHVrnDwpDQ
KfmNE91IsEHqtrnlbaQrjE3mYac5ELQg94RrhRLskwbzu5nH60ahGbIj4h2PpnXk0kJTrOPe
9wFoIbBGRK8C5oNELRmRlyLZFg8QDbAdKEVA2GwjOHuAGN5p1bg7MS22StI*TbL*A6FHmbV3
U8Nx19VzC5cKCL9w8YhX65U-K-xTB стк істю, тобто певною кількістю
затраченої праці. Чим продуктивніша праця, тим нижча трудомісткість
одиниці створеного продукту.

Проте частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів
виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу виробництва. Вона
лише переноситься на нього у вигляді вартості матеріальних витрат, а
жива праця робітника створює чистий продукт понад вартість матеріальних
витрат.

Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча
сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації
продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів
виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина
вартості товару, що має бути знову авансована на продовження
виробництва, визначається як витрати виробництва.

Потреба у відтворенні робочої сили вимагає формування у фазі виробництва
як необхідного, так і додаткового продукту. При цьому витрати підприємця
(підприємства) на створення продукту відрізняються від витрат
суспільства (рис. 16).

Витрати виробництва це те, у що обходиться створення продукту
підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають
також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати
виробництва благ це загальноекономічна категорія. Процес виробництва
являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є
необхідною умовою процесу відтворення.

Якби існувала технічна, господарська та соціально-економічна
однотипність виробництва, то вже на фазі безпосереднього виробництва
витрати на створення продукту виступали б як суспільне необхідні. В
такому випадку заміщення цих витрат взяло б на себе суспільство,
оскільки зникли б економічні засади розмежування витрат виробника і
суспільства.

Технічна однотипність виробництва це така оснащеність усіх
підприємств, при якій за інших однакових умов може бути забезпечений
високий рівень продуктивності праці. Господарська однотипність має
забезпечуватись одержанням однакових доходів при однакових витратах, а
соціально-економічна однотипність однаковими умовами та оплатою праці,
а також можливостями для розвитку людини.

У реальному житті існують об’єктивні причини, які зумовлюють формування
витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Цей процес
грунтується на економічній відокремленості. Підприємства (виробники)
відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту.
При цьому різноманітність форм власності відбиває різний рівень
усуспільнення виробництва. Підприємства-товаровиробники мають різну
технічну оснащеність (у тому числі в межах однієї форми власності,
наприклад, у державному секторі). У зв’язку з цим вони мають різний
рівень продуктивності праці та різні витрати матеріальних і трудових
ресурсів при виробництві одного виду продукту. Суттєві відмінності
виконуваної людьми праці зумовлюють існування вартісної оцінки
суспільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має
відбуватись у товарній формі на еквівалентній основі.

У процесі обміну виробнику треба відшкодувати витрати засобів
виробництва та робочої сили. Витрати окремого виробника не тотожні
витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на
виробництво продукту набувають форми суспільне необхідних витрат, тобто
виступають у формі вартості (рис. 17).

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має
різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного
виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів
виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого
товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю
товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає 

як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового
доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання
та нагромадження.

У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання
виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання
робочої сили V. Цей фонд виступає не тільки як категорія розподілу
(частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина
авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал
є передумовою поєднання елементів с (вартість засобів виробництва) та V
в одній категорії «витрати виробництва». Соціально-економічна сутність
витрат виробництва полягає в тому, що вони відображають виробничі
відносини з приводу витрат власне капіталу, а не праці на виробництво
продукції.

В умовах розвитку соціальне орієнтованого ринкового господарства
поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію
останнього, акціонерну та партнерську власність). Відносини робітника і
підприємця все більше набувають характеру співробітництва. Отже,
відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.

Представники західної економічної науки грунтовно розробили проблему
витрат виробництва виходячи з потреб зростання його ефективності. При
цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів і б) неможливості їхнього
альтернативного використання. Австрієць Ф. Візер (18511926) та
американець Дж. Кларк (1847 1938) вивели категорії «вмінені витрати»
(тобто приписувані комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні
витрати виробництва на певний товар, які дорівнюють найвищій корисності
тих благ, які суспільство могло б отримати, якби витрачені виробничі
ресурси використовувались по-іншому.

Вибір певних ресурсів для виробництва певного товару означає
неможливість виробництва якогось альтернативного товару. З цього
виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма
корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару,
використання альтернативних ресурсів.

Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяють на
зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (або явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів
(тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому
вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих
самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (або неявні) витрати пов’язані з використанням факторів
виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал,
технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з
деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки
тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, що може бути
отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з
альтернативними можливостями: грошовий капітал з відсотками на нього в
банку, використання обладнання з доходом від здавання його в оренду,
особисте управління фірмою з найманням до іншої фірми тощо.

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов’язана з
категорією «граничні витрати». Значне місце в її розробці посідають
дослідження таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К.
Макконнелл.

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу продукції залежать від
строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верстати, будівлі
тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина,
допоміжні матеріали тощо) може змінюватись. У зв’язку з цим розрізняють
поняття «постійні» та «змінні витрати». Останні змінюються зі зміною
обсягу виробництва. В межах наявних виробничих потужностей величина
постійних витрат не залежить від кількості створюваної продукції.
Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли продукт не створюється
(амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні
платежі). Для розширення виробництва продукції слід передусім відповідно
збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати
наявні виробничі потужності.

За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у
тому числі виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період
розглядаються як змінні.

Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та
змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або
ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з
певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу
(наприклад, праці) до незмінного (фіксованого) ресурсу (наприклад,
капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на
кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості
обладнання обсяг виробництва зростатиме все повільніше, якщо все більше
робітників залучатимуться до його обслуговування.

Будь-який додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях
інших призводить до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю
змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.

Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ресурсів,
можливе встановлення іншої пропорції між зростанням обсягу виробництва
та певного ресурсу при незмінних значеннях кількості інших ресурсів.
Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні.
Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. У ряді
випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.

Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості
продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як
витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати
на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і
т. д., включаючи ny одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної
продукції супроводжується зростанням сукупних витрат.

Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною,
треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні
витрати.

Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні.
Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це
пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період
залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції
постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати
знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної
кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього
середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення
виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних
факторів (табл. 8).

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається
категорією «граничні витрати», тобто ті, які додатково необхідні для
виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати
визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних
постійних) на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на
збільшення виробництва і, по-друге, діленням цієї різниці на зрослу
кількість одиниць продукту.

Зміна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості
змінних ресурсів. Цю залежність відбиває категорія «граничний продукт»,
тобто продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці
змінного ресурсу. Наприклад, граничний продукт праці це додаткова
продукція, яку випускає підприємство при найманні ще одного робітника.
Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів
спочатку зростає, а потім знижується відповідно до закону спадної
віддачі. Останній виражається в тому, що поки додаткова величина,
приєднувана до суми загальних або змінних витрат, залишається меншою,
ніж середні величини цих витрат, показник середніх витрат зменшується.
Навпаки, якщо гранична величина, приєднувана до суми загальних або
змінних витрат, виявляється більшою за середні сукупні витрати, середні
витрати мають зростати. Отже, середні витрати можуть знижуватись лише
тоді, коли граничні витрати нижчі за них, а підвищуватись лише тоді,
коли граничні витрати вищі (табл. 9).

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких
можна контролювати безпосередньо. Граничні витрати характеризують
витрати підприємства при виробництві останньої одиниці продукції, а
також витрати, яким можна запобігти при скороченні обсягу виробництва на
цю останню одиницю. Показник середніх витрат не дає такої інформації.

Існує взаємозв’язок граничного продукту і граничних витрат. Якщо
показник граничного продукту зростає, то показник граничного продукту
знижується, якщо показник граничного продукту досягає максимального
рівня, граничні витрати мінімальні. Якщо показник граничного продукту
зменшується, то граничні витрати зростають. Зростання граничних витрат
завжди призводить до

зменшення випуску продукції і як наслідок (за даних умов попиту) до
підвищення цін.

Підприємство може розпочинати виробництво певного продукту, якщо ціна
одиниці його дорівнює змінним витратам. Можливі на початковому етапі
втрати за рахунок відсутності в ціні відповідних постійних витрат
покриваються в наступний період нарощуванням обсягів виробництва. Обсяг
виробництва слід розширювати доти, доки граничні витрати не перевищать
граничний доход. Максимальний прибуток буде отримано, якщо граничний
доход дорівнюватиме граничним витратам. В умовах чистої конкуренції
прибуток є максимальним, якщо граничні витрати та ціна продукту
однакові.

ти як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто,
за термінологією західної економічної науки, як середні витрати.

Для підприємства собівартість це мірило витрат і доходів. При певному
рівці ціни зменшення витрат забезпечує збільшення доходів. Собівартість
відображає реальні, прямі витрати підприємства на виробництво продукції,
що дає можливість визначити ефективність його роботи. Собівартість
відбиває також ряд економічних відносин (ціни на засоби виробництва,
швидкість обороту фондів (капіталу), рівень заробітної плати працівників
тощо).

Вартість і собівартість це категорії різних рівнів виробничих відносин.
Вартість категорія власне виробництва. Її складовими частинами є:
матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт.
Собівартість виражає виробничі відносини, пов’язані з розподілом
продукту. Категорією розподілу як частини національного доходу є
заробітна плата. Водночас вона є частиною собівартості (елементом
витрат). Заробітна плата характеризує також вартість необхідного
продукту, а останній є категорією виробництва. Отже, собівартість як
економічна категорія відбиває відносини, що складаються між суспільством
у цілому і окремим виробником з приводу відокремлення витрат
підприємства.

Для того щоб визначити шляхи зниження собівартості продукту, необхідно
знати структуру витрат. У трудомістких галузях виробництва, наприклад у
деревообробній, переважають витрати на заробітну плату, в
матеріаломістких (харчова промисловість) велика частка матеріальних
витрат, у фондомістких (чорна металургія) висока частка амортизаційних
відрахувань тощо.

Є група чинників, які впливають на зниження собівартості продукції, але
не залежать від конкретного виробника. Це будівництво за рахунок держави
шляхів, мостів, що веде до зниження транспортних витрат, зменшення
витрат на перевезення сільськогосподарської продукції тощо. Таким
чинником є також політика держави в галузі цін, тарифів та заробітної
плати. Прискорені норми амортизації зумовлюють зростання собівартості.
Можна виділити також чинники, пов’язані з природними умовами. Вони
помітно впливають на собівартість продукції галузей добувної
промисловості та сільського господарства.

Чинники зниження собівартості, що залежать від підприємства, це
розглянуті раніше постійні та змінні витрати. До них належать, по-перше,
економія сировини та матеріалів завдяки впровадженню ефективних
технологій, по-друге, зниження амортизаційних відрахувань за рахунок
інтенсивного використання техніки, підвищення коефіцієнта змінності
роботи устаткування, скорочення витрат на управління.

Господарювання в умовах адміністративно-командної системи було
неефективним з ряду причин. Насамперед через відсутність орієнтації на
ресурсозбереження. Якщо робота оцінювалась за валовими показниками,
підприємству було невигідно застосовувати економну технологію, дешеву
сировину і матеріали. До того ж доход підприємства через розподіл
коштів, державні дотації не був тісно пов’язаний з витратами на
виробництво. Енергетична і сировинна криза, яка охопила світове
господарство в 70х роках XX ст., була причиною переходу економіки
багатьох країн до ресурсо та енергозберігаючого типу відтворення. В
колишньому СРСР завдання прискорення технічного прогресу було виведено
на рівень державної політики лише в середині 80-х років.

Високі витрати виробництва гальмують розширення випуску товарів,
оскільки зумовлені ними високі ціни обмежують купівельну спроможність
споживачів і стримують розвиток виробництва.

Формування ринкового середовища, зокрема умов для конкуренції
виробників, сприятиме зниженню витрат, зростанню випуску товарів,
зниженню цін на них. Однак досвід показує, що процес зниження витрат має
свою природну швидкість і є тривалим. Дещо прискорити його можна за
рахунок збільшення тривалості робочого дня (як це було, наприклад, у
Південній Кореї), а також підвищення інтенсивності праці (в розвинених
країнах).

2. Прибуток як економічна категорія

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим
менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток це різниця між
доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її
виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а
отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на
поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості
виробника. Чистий доход виражена у вартісній формі вартість додаткового
продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого
доходу додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход
є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований
надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення
ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з
вартістю додаткового продукту. Відокремленість витрат виробника, які
набувають форми собівартості, зумовлює відокремленість доходу, який
набуває форми прибутку.

В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як
безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною
капіталу тенденцією до самозростання.

А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника,
оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається
на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге як
результат функціонування капіталу.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати:
прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних
чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка,
зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

За К. Марксом, прибуток це перетворена форма додаткової вартості.
Додаткова вартість m це функція змінного капіталу F(V), який
авансується на робочу силу (тобто V) : лі = і[у}. Прибуток Р це функція
авансованого капіталу: Р = f(с + V), де с капітал, авансований на
купівлю засобів виробництва.

Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію
трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея, за якою участь у створенні
вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони
розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та
як плату за працю підприємця з управління та організації виробництва і,
отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

Критикуючи теорію факторів виробництва, К. Маркс обгрунтував положення,
що нову, збільшену вартість створює жива праця. Однак при цьому він
показав, що продуктивність праці залежить від технологічної оснащеності
праці, родючості, розташування земельних угідь тощо. Разом з оснащеністю
праці та родючістю землі, зростає якість праці, отже, за одиницю часу
створюється більша вартість. Так капітал і земля сприяють створенню
більшої вартості.

Величина прибутку, за Марксом, залежить від середньої суспільної норми
прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як
функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір
капіталу.

де Мp маса прибутку; р норма прибутку; Кa розмір авансованого
капіталу.

Щодо прибутковості, доходності підприємства, слід відрізняти, по-перше,
прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь
авансований капітал (відсоткове відношення прибутку до авансованого
капіталу), по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто
отримання доходу на витрати виробництва (собівартість) для виготовлення
цієї кількості продукції (відсоткове відношення прибутку до
собівартості).

Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як
відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р
це різниця між ціною і собівартістю, Кa авансований капітал, то
формула норми прибутку буде такою:

Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним
було й ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати
коригуванням цін і тарифів. Оскільки ціна фактично розглядалась як
адміністративний норматив, то прибуток був продуктом нормування. До
початку 60х років панувала думка, що в ціну достатньо закласти
рентабельність як відношення прибутку до собівартості на рівні 45
відсотків. Згідно з цим здійснювалось ціноутворення на практиці. У 60і
роки в централізовану ціну почали закладати рентабельність до 15
відсотків.

В умовах сучасної світової ринкової економіки прибуток і норма прибутку
є головними орієнтирами і водночас показником стану виробництва,
критерієм його ефективності. Норма прибутку показує ефективність
використання всього капіталу, ступінь його зростання.

У такому випадку прибуток виступає не тільки як надлишок над витратами,
а і як приріст авансованої вартості, тобто відображає процес створення
нової вартості.

Прибуток це результат дії багатьох факторів сфери виробництва,
розподілу і обігу. В умовах вільної конкуренції при незмінній нормі
додаткової вартості норма прибутку може знижуватись або підвищуватись
залежно від будови капіталу (співвідношення між постійною та змінною
його частинами див. розд. 19, § 1), швидкості його обороту та економії
на постійному капіталі. Фактори, що впливають на норму прибутку (з
позиції трудової теорії вартості), розглянуто в І відділі III «Капіталу»
К. Маркса. Однак треба звернути увагу на деякі нові аспекти факторів, що
впливають на величину прибутку.

Підприємницьку діяльність слід розглядати як фактор зростання норми
прибутку. За визначенням Й. Шумпетера, підприємці це новатори, які
розробляють нові технології. Саме завдяки їхньому внеску в організацію
виробництва збільшується прибуток. У сучасних умовах щорічна норма
прибутку промислових корпорацій у США становить 1113 відсотків, у
Західній Європі 810 відсотків. При цьому прибуток зростає за рахунок
збільшення не його норми, а розвитку, розширення масштабів виробництва.

Оскільки прибуток є практично різницею між загальною виручкою від
реалізації продукції та її повною собівартістю, абсолютна величина
прибутку прямо пропорційна кількості виготовленої та реалізованої
продукції й обернено пропорційна її повній собівартості.

Зростання прибутку забезпечується насамперед через зниження собівартості
продукції. На собівартість продукції впливають продуктивність праці,
економія матеріалів і сировини, рівень накладних (постійних) витрат.
Собівартість залежить також від обсягу реалізованої продукції. Саме тут
виявляються результати маркетингової діяльності підприємства.

Західні вчені-економісти, виходячи з концепції граничних витрат,
вивчають можливості отримання максимального прибутку з найменшими
витратами в умовах досконалої конкуренції, монополії, олігополії тощо.
Так, в умовах досконалої конкуренції максимальний рівень прибутку
досягається при виробництві такої кількості продукту, яка забезпечує
однаковий граничний доход і граничні витрати.

В економіці України є специфічні фактори, що впливають на рівень
прибутку. Передусім це високий ступінь монополізму: близько 96 відсотків
засобів виробництва в промисловості на початок 90х років належали
державі. Формування ринкового середовища та відповідне антимонопольне
законодавство мають подолати зумовлені цим негативні явища. Чинником
підвищення норми прибутку все більше має виступати продуктивність праці.

3. Ефективність використання факторів виробництва

У широкому розумінні ефективність виробництва є співвідношенням
результатів виробництва і витрат.

Найбільш узагальнюючим оціночним показником роботи підприємства, що
характеризує рівень господарювання, використання живої та уречевленої
праці, є прибуток. Він зростає або зменшується залежно від ефективності
виробництва. Конкуренція спонукає підприємців до вдосконалення
виробництва та комерційної діяльності. Отже, їхні суб’єктивні наміри
збігаються з об’єктивною потребою суспільства. Якщо підприємець не може
задовольнити цю потребу, він звільняє місце щасливому конкуренту.

Ефективність використання окремих факторів виробництва визначають такі
показники, як продуктивність праці, фондовіддача та матеріалоємність
продукції, про що у ракурсі ефективності витрат праці докладно йшлося в
розд. З, § 6. Продуктивність праці показує ефективність використання
робочої сили. На рівні галузі чи окремого підприємства продуктивність
праці визначається як кількість виробленої продукції на одного робітника
за одиницю часу. На макрорівні більш адекватно відображає продуктивність
праці категорія «валовий національний продукт». При цьому до числа
працюючих включають також зайнятих у нематеріальному виробництві,
Ефективність використання засобів виробництва (засобів праці)
характеризує фондовіддача випуск продукції на 1 грн. використаних
основних виробничих фондів. З 60х років в економіці України виявилася
тенденція до зниження фондовіддачі. Головна причина цього старіння
виробничих фондів, а також їхня нераціональна структура. В умовах
сучасної загальної економічної кризи ця тенденція не змінилася.

Витрати палива, сировини, енергії, металів, тобто предметів праці, на 1
грн. продукту виражаються показником матеріалоємності продукції. Він
показує реальну величину витрат предметів праці. Якщо підприємство
змогло придбати виробничі елементи за цінами, нижчими від ринкових, то
це для підприємства буде економією коштів, а не самих елементів і не
позначиться на масштабах виробництва.

Різне співвідношення кількісних значень розглянутих показників
відображає можливі варіанти динаміки ефективності виробництва.

З точки зору підприємства немає потреби наперед визначати показник
ефективності виробництва. Форма показника ефективності залежить від
конкретних завдань підприємства. Якщо воно працює стабільно і має стійкі
позиції на ринку, показником ефективності є зниження витрат на одиницю
продукції; якщо розпочинає свою діяльність збільшення продажу
продукції. Форма показника ефективності для працівника випливає з того,
яку роботу він виконує у фірмі.

Наприклад, у США показник продуктивності праці використовується як один
з аналітичних інструментів на рівні окремої фірми. При вирішенні
глобальних економічних проблем головну увагу приділяють вдосконаленню не
розрахункових показників, а ринку.

Похожие записи