.

Цілі і функції економічної теорії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4057
Скачать документ

Реферат на тему:

Цілі і функції економічної теорії

Термін «екологія» сьогодні дуже популярний і його часто застосовують у
найрізноманітніших словосполученнях, які, при вдумливому прочитанні, є
або повним нонсенсом, або свідчать про те, що ті, хто їх висловлює, не
розуміють, про що вони хочуть сказати. Особливо грішать цим засоби
масової інформації, саме звідси і можна почути про «загрозу екології»,
«знищення екології», «забруднення екології», «захист екології» і т. ін.

Поняття «екологія» було введено в науковий обіг німецьким вченим
Е.Геккелем який 1869 р. дав їй таке визначення: «Під екологією ми
розуміємо науку про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона
досліджує загальні відносини тварин як до їх неорганічного так і до
органічного середовища, їх дружні і ворожі відносини з іншими тваринами
і рослинами, з якими вони вступають в прямі і непрямі контакти, або,
одним словом всі ті заплутані взаємовідносини, які Дарвін умовно означив
як боротьбу за існування». Не дивлячись на певну архаїчність стилю
висловлювання, в даному визначенні відображено головне – об’єкт екології
як науки.

Об’єктом будь якої науки є та частина об’єктивної реальності, на яку
направлено пізнавальний інтерес даної системи знань. Для екології таким
об’єктом є взаємовідносини живого організму з оточуючим його
середовищем. Об’єкт науки (як частина об’єктивної реальності) існує
незалежно від самої науки і для її існування є умовою обов’язковою, але
не достатньою.

Після визначення Е.Геккелем об’єкта екології досить інтенсивно почали
розвиватися екологічні знання як теоретичного так і прикладного
характеру. Було зроблено багато спроб дати найбільш повне та точне
визначення екології як науки. Так, ряд вчених схиляється до думки, що
екологія – це універсальна біологічна наука, яка досліджує зовнішні
аспекти функціонування біологічних організмів.

Однак екологія вивчає біологічні організми не як одиничні, а як
представників певного виду. Як функціональна дисципліна екологія вивчає
популяції та їх сукупності. Саме тому російський природодослідник
М.П.Наумов зазначає, що «екологією можна назвати вивчення взаємовідносин
живих істот з оточуючим їх природним для них середовищем… Екологія
вивчає популяції (групи живих організмів одного виду) та утворювані ними
співтовариства різноманітних видів (біоценози)».

Але обмежити предмет вивчення екології лише зв’язками між живими
організмами (біоценозами) було б помилковим. Адже на їх існування і
розвиток значний вплив мають також і не живі зовнішні чинники – клімат,
атмосфера, ґрунт і т.д. Саме тому більш повним є визначення об’єкту
екології як біогеоценоз. Цей термін був введений радянським ученим
В.М.Сукачовим. Він підкреслював: «Біогеоценоз – це сукупність на певному
протязі земної поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, гірської
породи, гідрологічних умов, рослинності, тваринного світу, світу
мікроорганізмів та ґрунту), що має свою специфіку взаємодії цих її
складових компонентів, свою власну структуру та певний тип обміну
речовиною та енергією їх між собою і з іншими явищами природи і являє
собою внутрішньо суперечливу діалектичну єдність і що знаходиться в
постійному русі, розвитку».

В сучасній науці термін «біогеоценоз» все більше витісняється введеним в
1935 р. англійським екологом А.Тенслі поняттям «екосистема» що означає
взаємозумовлений комплекс організмів, об’єднаних біологічними зв’язками,
та елементів їх абіотичного середовища. Як наголошує український еколог
В.Кучерявий, в сучасній науці «… поняттям екосистема окреслюємо
будь-які природні системи, в межах яких реалізуються явища, виникають
зв’язки та перебігають процеси, що мають екологічний характер».
Екосистема являє собою головний об’єкт загальної екології. В цьому сенсі
К.А.Кукрін підкреслював, що в самому загальному вигляді екологію можна
назвати наукою про зв’язки.

Іншого підходу притримується німецький вчений Е.Гертнер, який вважає:
«Екологія зовсім не є ще однією – поряд з іншими спеціальною
дисципліною. Вона являє собою новий підхід до вивчення взаємозв’язків і
взаємозалежностей, що існують як в самій природі, так і між людиною і
природою, що стануть об’єктом дослідження різних природничих і
суспільних наук. Екологія це синтетична наука, що стоїть на стику ряду
наукових дисциплін». У цьому визначенні відбивається спроба розширеного
трактування об’єкта екологічної науки, а воно не сприяє стрункості
теорії та адекватності висновків.

Наявність об’єкта, як уже зазначалось, є для існування науки умовою
необхідною, але не достатньою. Недостатньо буде й наявності певних знань
про окремі складові об’єкта. Як зазначав відомий російський радянський
філософ Б.М.Кедров, «… поки відповідні закони не відкриті, людина може
лише описувати явища, збирати та систематизувати факти, накопичувати
емпіричний матеріал. Але це ще не наука, у всякому разі не справжня,
розвинута, сформована наука: вона нічого не може пояснити і нічого не
може передбачити. Це лише матеріал, для зведення будови науки, але ще не
сама будова. Наука стає дійсною наукою з того моменту, коли відкриті
перші закони явищ, які вона вивчає».

Для того, щоб сукупність певних знань перетворилась в науку, тобто в
систематизоване знання, необхідна наявність предмета науки. Предметом
будь-якої науки є закони та закономірності функціонування її об’єкту.
Саме актуальна наявність специфічних законів і закономірностей, що не
вивчаються іншими науками, і складає дійсний предмет всякої науки.
Предметом екології в такому випадку є закони вивчення та закономірності
взаємовідносин живих організмів з оточуючим їх середовищем.

Отже, підсумовуючи короткий огляд основних поглядів на тлумачення
поняття «екологія”, на основі їх синтезу, можна дати таке її визначення:
екологія – це наука про найбільш загальні закони та закономірності
взаємодії живих організмів та їх стійких сукупностей з оточуючим їх
природним середовищем.

Оформившись як наука, екологія почала швидко розвиватись як біологічна,
в першу чергу, галузь наукового знання при інтенсивному виділенні
окремих напрямків та складових.

Їх виділення відбувалося двома основними шляхами. За основу брався чи то
просторовий критерій (і тоді говорилось про «екологію Дніпра», «екологію
Азовського моря», «екологію прерій» і т.д.), чи то певний біологічний
вид («екологія зубрів», «екологія бізонів», «екологія китів» і т.п.).
Але виявилось, що взаємодію одного з представників живої природи з
оточуючим природним середовищем неможливо описати засобами біології.
Такою істотою є людина.

Людина є представником біологічного виду homo sapiens, a її відносини з
оточуючим природним середовищем саме як представника біологічного виду
описуються «екологією людини» або «медичною екологією». Але
взаємовідносини людини з природою визначає не біологічне в ній, а
людське. Саме тому вивчення проблем взаємодії людей з оточуючим їх
природним середовищем вимагало появи нової наукової дисципліни.

Ця галузь знання почала формуватись одночасно в багатьох країнах світу
під самими різноманітними назвами: созологія – наука про охорону
природи, теосозологія, ейвароменталістика – наука про охорону оточуючого
середовища, природокористування, ресурсологія, ноогенетика,
натурсоціологія, геосоціологія; созіекологія, соціально-економічна
екологія, соціально-географічна екологія; глобальна екологія, інженерна
екологія, конструктивна екологія і т.д.

У США на початку 20-х років XX ст. після появи робіт представників
Чікагської школи соціологів Р.Парка, Е.Бреджеса та Р. Маккензі вона
почала формуватись під назвою social або human ecology – тобто
соціальна, або людська екологія, на відміну від ecology of man –
екологія людини (як біологічної істоти), медична екологія.

Становлення соціальної екології як науки, що почалось після першої
світової війни, особливе прискорення отримало в шістдесяті роки минулого
сторіччя, про що засвідчив Всесвітній конгрес соціологів 1966 р. Швидкий
розвиток соціальної екології в наступні роки дозволив на черговому
конгресі соціологів, що відбувся у Варні 1970 p., створити Дослідницький
комітет Всесвітнього об’єднання соціологів з проблем соціальної
екології. Тим самим було по суті визнано існування соціальної екології
як самостійної галузі наукового знання і дано поштовх для більш швидкого
її розвитку і уточнення визначення її предмета. Варто зазначити, що в
матеріалах цього конгресу соціальна екологія визначалась як соціологічна
дисципліна, що відповідало західному розумінню соціології в широкому
розумінні як взагалі науки про суспільство. У вітчизняних наукових
традиціях соціальну екологію варто визначати як науку соціальну, а не
соціологічну.

Як наголошував відомий югославський соціолог Д.Маркович, у своєму
розвитку соціальна екологія одержала статус суспільної науки. Цього вона
домоглася при поступовому усуненні «біологічного детермінізму» як
предмета свого дослідження, орієнтуючись все більш на аналіз суспільних
відносин у територіальних об’єднаннях і ствердження їхніх багатозначних
зв’язків з іншими елементами оточуючого людину середовища, аналіз
відносин людини та її середовища.

У колишньому Радянському Союзі після виходу робіт філософа Е.В.Гарусова
(Москва), В.Д.Комарова (Ленінград), Ю.Г.Маркова (Новосибірськ),
Г.О.Бачинського (Львів) та багатьох інших, а особливо після проведення у
Львові в жовтні 1986 р. Першої Всесоюзної конференції «Проблеми
соціальної екології» за галуззю знань, що досліджує взаємовідносини
людини як соціальної істоти з природою, також закріпилася назва
«соціальна екологія».

В сучасній науці існує цілий рід підходів до визначення цієї нової
науки.

Так Е.В.Прусов вважає, що соціальна екологія – це теорія про шляхи та
принципи перетворення людської діяльності у відповідності з об’єктивними
вимогами законів саморегуляції біосфери;

В.Д.Комаров визначає її як інтегральну науку про закономірності розвитку
соціоприродних відносин, про принципи і методи, спочатку оптимізації, а
потім і гармонізації відносин суспільства та природи;

Ю.Г.Марков вважає, що соціальна екологія – це наука про конструювання
оптимальних відносин між суспільством і природою, в результаті якого
цілеспрямовано покращується якість природного середовища;

Г.О.Бачинський підкреслює, що соціальну екологію доцільно визначати як
інтегральну міждисциплінарну науку, що вивчає закономірності взаємодії
суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рівня
і розробляє наукові принципи гармонізації цієї взаємодії.

Незважаючи на певну відмінність цих, на перший погляд, суперечливих
визначень, всі вони стосуються однієї наукової дисципліни, яка має
досить чітко визначений об’єкт і предмет дослідження. Адже саме їх
наявність, як уже зазначалось, дають право на існування самостійної
галузі науки.

Об’єкт соціальної екології виникає одночасно з перетворенням
біологічного виду homo sapiens в людину – істоту соціальну. Ним є
взаємовідносини між суспільством і природою, або, як визначає
Г.О.Бачинський, «об’єктом вивчення соціо-екології, на нашу думку, є
соціоекосистеми: глобальна, регіональні (державні, обласні, районні) та
локальні (міські, сільськогосподарські)».

Термін «соціоекосистема», який зараз все частіше використовують для
визначення об’єкта соціальної екології, можна визначити як стійку
сукупність зв’язків між людським суспільством або його окремими,
відносно самостійними, частинами та оточуючим природним середовищем. А,
отже, і сам об’єкт можна визначити саме як взаємозв’язки між
суспільством та оточуючим середовищем, або як систему
«суспільство-природа», але ні в якому разі не як саме суспільство і не
як саму природу. В центрі пізнавального інтересу соціальної екології є
соціоприродні (між природою та суспільством) відносини, в основі яких
завжди лежать деякі суттєві, закономірні зв’язки.

Предметом соціальної екології є основні закони та закономірності
взаємодії суспільства та природи, розвитку системи
«суспільство-природа».

Як і у більшості наук, предмет соціальної екології можна умовно
розділити на дві основні частини, або, як іноді зазначають, виділити дві
сторони – теоретичну та прикладну. Теоретична частина предмета
направлена на вивчення закономірностей функціонування об’єкта науки і
вираження їх у вигляді законів даної науки, а прикладна – на
використання вже пізнаних законів існування та розвитку об’єкта для
вироблення стратегій управління процесами, що в ньому відбуваються.

Виходячи з такого положення, Г.О. Бачинський відзначав, що предметом
теоретичної соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії
суспільства та оточуючого природного середовища й розробка на цій основі
загальної програми оптимізації та гармонізації цієї взаємодії. Основна
роль у формуванні цієї сторони предмета соціальної екології належить
філософії, яка, формуючи теоретичні основи світогляду, дає і відповіді
на найбільш загальні питання: що таке природа, людина, в чому полягає
специфіка їх взаємодії, які головні пріоритети для людини у її
взаємовідносинах з оточуючим природним середовищем. У той же час
предметом прикладної соціоекології, вважає він, є вивчення, моделювання
і прогнозування соціоекосистем з метою їх оптимізації та управління
гармонійним розвитком.

В.Д. Комаров вважає, що можна виділити два етапи в розвитку предмету
науки: 1) коли переважно вивчаються властивості та зовнішні зв’язки
вибраних об’єктів та 2) коли наука вже досліджує сутність цих об’єктів,
розкриває закони їх будови, розвитку та функціонування. Предмет
соціальної екології уточнюється на другому етапі розвитку наукової
основи раціонального природокористування, ним є специфічні закони
взаємодії суспільства та природи.

Аналіз предмета соціальної екології показує, що остання не може мати
характеру, притаманного традиційним спеціальним наукам, остільки
оскільки вона виявляє суттєві зв’язки між всіма головними сферами
дійсності – людиною, суспільством та природою. Саме тому соціальна
екологія є інтегративною науковою дисципліною, що досліджує цілісність
системи «суспільство – людина – техніка – оточуюче природне середовище».
Вона специфічна ще й тому, що вивчає закономірні зв’язки між соціальною
а й усіма іншими формами руху матерії.

Не менш важливим, ніж предмет і об’єкт, для існування науки є наявність
методу. Загальноприйнятим вважається твердження про те, що характер та
специфіка науки виражаються відповідним предмету методом. Вияснення
статусу будь-якої наукової дисципліни передбачає вияснення специфіки її
методу, який часто називають «згорнутою» теорією науки.

Метод науки можна визначити як сукупність прийомів, способів дослідження
її предмета та систематизації отриманих даних. Академік П.В.Копнін
вважав, що пізнання закономірностей складає об’єктивну сторону методу, а
правила, прийоми дослідження та перетворення явищ є суб’єктивна сторона
методу. Самі по собі об’єктивні закономірності не складають методу,
необхідно на їх основі виробити прийоми для подальшого пізнання та
перетворення дійсності. Метод безпосередньо фіксує не те що є в
об’єктивному світі, а те, як людина повинна діяти в процесі пізнання та
практичної діяльності. Об’єктивні закономірності, що лежать в основі
методу і визначають його, власне, є не що інше, як предмет дослідження
даної науки, і що визначають характер даної наукової дисципліни.

Однак традиційне ставлення до сутності науки, передбачаючи єдність
теорії та методу, в інтегративних науках, а саме такою є соціальна
екологія, виявляється ускладненим. Інтегративні теорії не можуть бути
пов’язані лише з одним адекватним методом.

Соціальна екологія, як і більшість наук, використовує кілька груп
методів. їх можна класифікувати за ступенем спільності та масштабами
об’єктів їх застосування. Згідно з такою класифікацією їх можна
розподілити на:

• всезагальні методи пізнання, тобто гносеологічні та методологічні
настанови, на які орієнтується наука в цілому. До них відносять
метафізичний та діалектичний методи;

I

алізу і т.п.);

• специфічно наукові – використовуються в рамках дослідження конкретного
об’єкта пізнання.

Для соціальної екології, як інтегральної науки, специфічно науковими
виступає ряд загальнонаукових методів, використання яких має специфічний
або виключно необхідний характер. У сучасній літературі з цієї проблеми
поки що не існує єдиної точки зору. Ми вважаємо що такими є – системний,
комплексний, соціально-екологічного моделювання та
соціально-екологічного прогнозування.

Ці методи, слідом за структурою предмета, можна умовно розподілити на
дві основні групи – ті, що переважно використовує теоретична
соціоекологія, і ті, які використовує прикладна.

У першу чергу, як метод фундаментальних соціально-екологічних досліджень
необхідно розглянути системний метод, або як іноді його називають
системний підхід або вимога. Він є адекватним теорії, яка відображає
функціонування та розвиток такої складної системи, як
«суспільство-природа».

Чим же визначається така його виключна важливість? Як відзначає
німецький природодослідник А. Тіннеман: «На кожній вищій до попередньої
сходинці в природі виявляється дія нових закономірностей, які не можна
отримати простим сумуванням її окремих ланок. Кожній, більш
високорозвиненій системі притаманні нові, так звані «системні» риси, що
притаманні і всім її ланкам, саме як ланкам системи. Ці риси зникають,
як тільки ланка, якій вони були притаманні, вичленяється з існуючої
цілісності. Отже співтовариство підкоряється дії власних законів, які
неможливо зрозуміти, навіть знаючи до найменших подробиць кожен з
елементів даного співтовариства». Неможливо зрозуміти закономірності
розвитку системи «суспільство-природа» навіть знаючи досконало закони
розвитку суспільства і природи, оскільки вона підкоряється дії власних –
системних законах. Соціальна екологія розглядає природні об’єкти не самі
по собі, а з позиції їх взаємовідносин з людиною, суспільством, як
елементи оточуючого середовища, а суспільство, людська діяльність в ній
беруться не самі по собі, а лише у їх взаємодії з природою.

Не менш важливим для теоретичної соціоекології є і комплексний метод
(або комплексний підхід, вимога). Його значущість визначається
комплексним характером досліджень об’єкта даної науки. В сучасній
науковій літературі багато авторів під комплексним дослідженням
розуміють вивчення багатоякісного об’єкта із застосуванням методів та
засобів з інших, іноді не пов’язаних між собою, наукових дисциплін.
Досить розповсюдженою є також точка зору, згідно з якою комплексний
підхід нерозривно пов’язаний з міждисциплінарністю, і коли говорять про
комплексний підхід то, як правило, мають на увазі взаємодію
різноманітних дисциплін в ході наукового дослідження. Також важливо
пам’ятати, що кожна з проблем, що вивчається соціальною екологією, може
бути представлена як сукупність проблем і її вирішення вимагає вирішення
всього комплексу питань.

Методи соціально-екологічного моделювання та прогнозування мають
виняткову значущість для прикладної соціоекології і будуть розглянуті в
окремій лекції.

Важливим питанням для будь-якої науки, свідченням її певної зрілості є
формування системи її законів. Соціальна екологія як наука повинна
встановлювати наукові закони про об’єктивні, необхідні, суттєві та
стійкі зв’язки між явищами в системі «суспільство-природа». Однак, як і
для будь-якої іншої відносно молодої галузі наукового знання, для неї
відповідь на питання про систему законів є неоднозначною. Система
законів соціальної екології формується, змінюється внаслідок розширення
інформації та поглиблення знань про особливості протікання процесів в
соціоприродних об’єктах.

Враховуючи специфіку об’єкта соціальної екології, варто наголосити на
тому, що її закони, з одного боку, не є подібними до законів природничих
наук (фізики, хімії, математики, механіки, електротехніки й ін.) що
носять характер жорстких причинно-наслідкових залежностей, і, в той же
час, не можуть всі бути віднесені до законів, що описують закономірності
протікання соціальних відносин і виявляють тенденції або мають
нормативний характер.

Дійсно, якщо правильно, що взаємовідносини суспільства та природи
можливо і необхідно поставити під контроль людини, то, цілеспрямовано
формуючи ці взаємовідносини, людина буде фіксувати своє ставлення до
природи у вигляді соціально-економічних, моральних, естетичних і
правових норм. А у своїх діях вона буде спиратися на знання природних і
соціальних законів, що доступні вивченню звичайними засобами і деякою
мірою нам уже відомі.

Закони соціальної екології – це скоріше алгоритми, способи, методи
взаємодії людини з навколишнім природним середовищем. Алгоритм у даному
випадку – це правило, якого необхідно дотримуватись для досягнення
поставленої мети оптимізації взаємодії між суспільством та природою.
Таким чином, можна говорити, що закони соціальної екології – це не що
інше, як соціальна інтерпретація загальних законів природи.

Провідну роль у розумінні закономірностей соціоприродних процесів та
вираженні їх у вигляді пізнаних законів відіграють закони екологи, що
описує, як уже зазначалось, принципи взаємодії будь-якого об’єкта з
оточуючим середовищем та особливості його функціонування. Відомий
американський еколог і спеціаліст в області охорони природи Б. Коммонер
сформулював чотири так звані «закони екології», що успішно
застосовуються для пояснення сучасної екологічної ситуації.

1. Усе пов’язано з усім. Це дуже лаконічне перефразування закону
діалектики про всезагальний взаємозв’язок і взаємозумовленість предметів
і явищ у природі і суспільстві. Цей закон відбиває колосальне число
зв’язків між мільярдами живих істот, що населяють біосферу, та їх
навколишнім середовищем, біосферою і суспільством, між компонентами
різноманітних екосистем, а також вказує на те, що дія на одну із
складових системи може вплинути на будь-яку складову системи.

2. Усе повинно десь подітися. Це перефразування закону збереження
речовини й енергії: ніщо не зникає безвісти. Попадаючи у навколишнє
середовище, речовина (наприклад, сміття) переходить з однієї форми в
іншу, переміщається з місця на місце, з однієї екосистеми в іншу, із
району в район. Усе, що людина викидає в процесі виробництва в зовнішнє
середовище, рано або пізно потрапляє через продукти харчування, повітря
і воду в її організм, викликаючи численні захворювання, передчасне
старіння і смерть.

3. Природа знає краще. Закон заснований на теорії еволюції, згідно з
якою сучасні організми, види і екосистеми – результат еволюції за 2-3
млрд років жорсткого добору і боротьби за існування. З багатьох
мільярдів видів організмів та екосистем відібрані найбільше продуктивні
і стійкі для конкретних природних умов. Існуючі природні умови пройшли
багатократне і довготривале «випробування» на стійкість і оптимальність.
Сьогодні ж внаслідок руйнації людиною екологічного середовища (екоцид),
винищування рослин і тварин (геноцид) еволюційний процес або цілком
переривається, або змінюються його спрямованість, темп, масштабність.

4. Ніщо не дається задарма. За все треба платити, глобальна система
єдина. «Виграш» в одному місці супроводжується «втратою» в іншому, в
кожному конкретному випадку співвідношення «виграшу» і «втрати» будуть
різноманітними. Природа настільки складна і довершена, що майже кожен
крок технічного прогресу приносить одночасно і користь, і шкоду.

Сучасними науковцями робиться цілий ряд спроб творення системи законів
соціальної екології, говорячи переважно про певні норми, що мають
визначати характер людського впливу на природу. Серед цих законів
виділимо такі:

• усе тече, усе змінюється, рух є вічним і нескінченним. Зміни в природі
відбуваються спонтанно і під впливом людини. Спроби зберегти природу
незмінною є нереальними;

• біосфера дуже вразлива. Процеси порушення балансів рівноваги біосфери
взаємодіють і пришвидшуються. За певних умов невеликі зміни середовища
можуть викликати потужні екологічні наслідки;

• ресурси і ємність біосфери обмежені. Більшість ресурсів вичерпні.
Невичерпних ресурсів немає, а є лише вичерпні, але за різний час;

• потреби людини постійно зростають. Задоволення одних потреб призводить
до появи інших, значно більших. Це зростання відбувається як ланцюгова
реакція. Обмеження потреб (переорієнтація на інші види споживання) –
історична необхідність;

• будь-яке виробництво дає відходи. Безвідхідна технологія неможлива, як
і «вічний двигун». Природа теж знає відходи, але вони не є токсичними і
утилізуються або складуються в екологічні «тупики» (на дні морів,
океанів, озер, боліт і т.д.). Відходи природи є такими лише певний час і
за деяких умов можуть повертатись в біотичні колообіги речовини та
енергії;

• розмаїтість – основа стабільності. Розмаїтість генофонду середовища і
біоти забезпечує розмаїтість біоресурсів, задовольняє різнобічні запити
людства;

• малі об’єкти є вразливішими за великі. Нечисленні популяції рослин і
тварин менш стійкі, ніж численні в тих самих умовах; малі річки й озера
більш схильні до забруднення, обміління, виснаження, засмічення, ніж
великі; екосистеми на малих територіях менш стійкі, чим аналогічні
екосистеми, що займають великі території.

Для розуміння екологічних проблем і розробки конструктивних шляхів
вирішення природоохоронних завдань вкрай важливе значення має закон
колообігу речовин у природі. Порушення людиною колообігу речовин та
енергії в природі – наслідок багатовідходності сучасної технології –
одна з основних причин сучасної глобальної екологічної кризи: виснаження
ресурсів, забруднення середовища, масових захворювань населення під
впливом забрудненого середовища.

Переосмисливши цей закон з позицій соціальної екології та завдань
охорони природи, розповсюдивши його на соціо-природні відносини, відомий
російський вчений Е.В. Прусов сформулював закон відповідності
організованості суспільства і навколишнього середовища – біосфери.

Група українських вчених (Ф.В.Вольвач, М.І.Дробноход, В.Г.Дюканов),
спираючись на здобутки видатного українського мислителя другої половини
XIX ст. С. Подолинського, формулює закон взаємодії суспільства і
природи: стійкий розвиток можна забезпечити лише тоді, коли
життєдіяльність суспільства узгоджується з можливостями
загальноеволюційного біосферного процесу, що полягає у створенні на
землі додаткової енергії засобами фотосинтезу. За рахунок цієї енергії
розпиваються інші підсистеми суспільства (техніка, економіка, культура,
освіта, будівництво тощо).

Однак всі вище перераховані закони набувають соціально-екологічного
змісту лише за умови їх узгодження із основним законом соціальної
екології. Він повинен описувати головну закономірність, що визначальним
чином впливає на характер, способи та наслідки взаємодії суспільства і
природи. Цей закон можна назвати законом кореляції соціального та
екологічного ідеалів суспільства і, перефразовуючи відомий вислів
К.Маркса, сформулювати наступним чином: «Пануюче в суспільстві ставлення
людини до природи, суть пануюче в ньому ставлення людини до людини, і
навпаки». Лише ті суспільства, в основу соціальної організації яких
закладено відносини взаємоповаги, товариськості, балансу інтересів
індивіда і спільноти, дійсного гуманізму, дають шанс людству уникнути
глобальної екологічної катастрофи. Ті соціальні організми, що базуються
на встановленні жорстко регламентованого життя своїх членів, тотального
переважання загального над особистим, лише наближають цю катастрофу і не
можуть дати дійсного плану виходу із ситуації глобальної екологічної
кризи.

Сучасна наука, використовуючи принципи функціонування природних
екосистем, активно розробляє питання шляхів та засобів збереження
навколишнього середовища на основі маловідхідних технологій, створення
заповідних зон, територій, що охороняються в особливому режимі. Вміле
використання найбільше загальних законів філософії, фізики, біології,
екології дозволяє не тільки пояснювати сучасну екологічну ситуацію, а й
допомагає змінювати, оптимізувати її. Однак без цілеспрямованої зміни
пріоритетів суспільного розвитку, сформованих на засадах дійсного
гуманізму, який сьогодні органічно включає в себе і проблему гуманного
ставлення до природи, отримати бажаний результат – оптимальним чином
організовану глобальну систему «суспільство-природа» – отримати буде
неможливо.

Розкрити сутність соціальної екології як науки допомагає також і
вияснення питання про її функції, оскільки саме через них виявляється та
роль, яку дана система знань відіграє в життєдіяльності суспільства.
Серед основних функцій соціальної екології можна виділити такі:

• теоретико-пізнавальна функція, яка забезпечує вивчення закономірностей
глибинних, сутнісних процесів взаємодії суспільства та природи і
вираження їх у вигляді пізнаних законів;

• методологічна функція, що полягає в розробці методів пізнання сутності
та принципів функціонування соціоекосистем та управління їх розвитком;

• світоглядна функція, яка полягає у формуванні системи пріоритетів
суспільного розвитку з врахуванням особливостей його взаємодії з
оточуючим природним середовищем;

• виховна функція, що направлена на формування соціально-екологічної
свідомості, соціально-екологічної культури та поведінки як суспільства в
цілому, так і кожного його члена зокрема;

• інноваційна функція, яка повинна забезпечити випередження теорією
соціальної екології практики природокористування, наповнення теорії
практичними ідеями;

• прикладна функція пов’язана з багатоманітним практичним використанням
досягнень соціальної екології, розробкою критеріїв екологічної
доцільності кожного акту людської природо перетворюючої діяльності,
розробкою стратегії раціонального природокористування;

• прогностична функція забезпечує передбачення наслідків прийняття та
реалізації тих чи інших рішень щодо впливу на оточуюче природне
середовище і запобігання його можливих негативних наслідків.

У зв’язку з тим, що соціальна екологія є молодою наукою, яка ще
знаходиться в процесі становлення, В.Д.Комаров вважає, що однією з її
найважливіших функцій є приведення сучасного екологічного знання в
систему, надання їй не лише дослідницько-організаційної, але й
теоретико-концептуальної єдності.

Сукупний сенс основних функцій науки виражає її мета. Метою соціальної
екології є пізнання закономірностей функціонування та розвитку
різноманітних соціоекосистем, описання їх у вигляді теоретичних законів
і розробка на цій основі стратегії раціонального природокористування для
оптимізації та гармонізації взаємодії суспільства та природи.

Отже, проаналізувавши об’єкт, предмет, основні методи, функції та мету
соціальної екології, можна дати таке її визначення: соціальна екологія –
це інтегративна наука, що вивчає основні закони та закономірності
взаємодії суспільства і природи з метою оптимізації та гармонізації їх
взаємодії.

Література:

Адаменко О.М. Соціальна екологія. – Івано-Франківськ, 1999. – С.26-32.

Бачинский Г.А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекты. – К.,
1991. – С. 11—25.

Гирусов Э.В. Основания социальной экологии // Философия и экологическая
проблема. – М., 1990. – С.210-220.

Гиренок Ф.И. Экология. Цивилизация. Ноосфера. – М., 1987. -С.23-31.

Зеленков А.И., Водопьянов П.А. Динамика биосферы и социокультурные
традиции. – Минск, 1987. – С.72-88.

Киселев Н.Н. Объект экологии и его эволюция. Философско-методологический
аспект. – К., 1979, – С.35-51.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. – К., 1990. – С.43-58.

Маркович Д. Социальная экология. – М., 1991. – С.5-32.

Комаров В.Д. Социальная экология. Философские аспекты. -Л., 1990.
-С.11-118.

Основи соціоекології / За ред. Г.О. Бачинського – К., 1995. – С.38-45.

Марков Ю.Г. Социальная экология. – Новосибирск, 1986. -С.38-70.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020