.

Суспільне виробництво і його результати Суспільне виробництво. Матеріальне і нематеріальне виробництво (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 5948
Скачать документ

Реферат на тему:

Суспільне виробництво і його результати

Суспільне виробництво. Матеріальне і нематеріальне виробництво

Взаємовідносини суспільства та природи пройшли в своєму розвитку ряд
етапів, які суттєво відрізняються один від одного. Людство досить давно
усвідомлювало цей факт і намагалось класифікувати ці періоди у розвитку
глобальної системи «суспільство-природа». До найдавніших спроб можна, на
нашу думку віднести існування та широке розповсюдження в масовій
свідомості так званої легенди про «золотий вік». Як вже зазначалося, в
ній засобами відображення міфологічного світогляду, через художні образи
показувалась залежність людського існування від природних явищ та
стихій. Згідно з цими уявленнями природа розглядалась як космос, явище,
що має чітку внутрішню організованість, упорядкованість і підпорядковане
єдиному началу і законам краси та гармонії. Людина від початку знала ці
закони і жила у відповідності з ними в стані гармонії мікрокосмосу і
макрокосмосу. Відмова від слідування цим законам призвела до появи
дисгармонії між людиною і оточуючим світом, а подальше їх «забуття» – і
до внутрішньої неузгодженості, негараздів індивідуальних та суспільних.

З переходом до панування монотеїстичних релігій природа уявлялась як
щось одного разу створеного згідно з волею Божою і існуюче незмінно аж
до кінця світу. А суттєві зміни в оточуючому світі якщо й допускались,
то лише як існування світу до Всесвітнього потопу і після нього. Це був
момент єдиної суттєвої зміни в природі, яку допускала релігійна
свідомість.

Лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних
відкриттів у природознавстві, в першу чергу відкриття Ч.Дарвіном законів
еволюції живої природи, стало можливим зробити дійсно наукову
періодизацію історії взаємовідносин суспільства та природи. Перша така
спроба, на нашу думку, була зроблена Ф. Енгельсом в його знаменитій
роботі «Походження сім’ї, приватної власності та держави”. В ній він,
означаючи основні етапи розвитку людського суспільства, виділив такі
основні:

• дикість – період переважного присвоєння готових продуктів природи;
штучно створені людиною продукти слугують, головним чином, допоміжними
знаряддями такого присвоєння.

• варварство – період введення скотарства та землеробства, період
оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за
допомогою людської діяльності.

• цивілізація – період оволодіння подальшою обробкою продуктів природи,
період промисловості у власному смислі цього слова і мистецтва.

Як бачимо, Ф. Енгельс пов’язує основні етапи становлення людського
суспільства з етапами взаємовідносин з природою, а критерієм для такої
періодизації він вибирає пануючий спосіб освоєння оточуючого середовища.
Дещо нечітким може здатися визначення третього періоду як «оволодіння
подальшою обробкою», але уточнення його як «періоду промисловості у
власному смислі цього слова і мистецтва» розкриває його якісну
відмінність від попереднього. Останнім етапом у розвитку взаємовідносин
між суспільством та природою в марксизмі вважався комунізм як
«завершений натуралізм».

У науковій літературі радянських часів епігони К.Маркса та Ф. Енгельса
від надмірної відданості своїм вчителям іноді створювали досить химерні
схеми періодизації взаємодії суспільства та природи. Показовою є спроба,
зроблена В.К. Рахіліним, який виділяв такі періоди:

• стародавній період – час накопичення знань про природу і початок
формування основних типів взаємовідносин людини і природи;

• рабовласництво – час інтенсивного розвитку землеробства і скотарства;

• феодалізм – новий етап в освоєнні природи людиною;

• капіталізм – ера активного промислового використання природи, що
ігнорує екологічні закони;

• соціалізм – період наукового природокористування.

В даному випадку робиться спроба підігнати історію взаємодії суспільства
з природою у відповідність до існуючої формаційної схеми розвитку самого
людства, завдяки чому і виникають такі визначення, як «феодалізм – новий
етап в освоєнні природи людиною» без найменшого натяк}’ на пояснення
цієї «новизни».

Більш вдалим, на нашу думку, є спроба Ю.В.Павленка в колективній
монографії «Екологія і культура». Він, беручи за критерій пануючий тип
господарства, виділяє два основних етапи взаємодії людини та природи:

• привласнюючий тип господарства панує переважно на найдавнішому етапі
розвитку людства і характеризується тим, що людська трудова діяльність
спрямована на здобуття того, що у природному середовищі існує у готовому
вигляді (промислові тварини, їстівні рослини тощо). Привласнюючи готові
продукти, люди виступають як вища ланка біоценозів, але, на відміну від
інших живих істот, вони діють свідомо, використовуючи штучні знаряддя
праці та становлячи певні соціальні організми з відповідними системами
суспільних відносин;

• відтворюючий тип господарства в екологічному аспекті характеризується
передусім тим, що людина не просто бере з навколишнього середовища якусь
частину природних багатств, а й сама активно перетворює це середовище
відповідно до своїх цілей та потреб. Вона не тільки власною працею
забезпечує відтворення предметів свого споживання, але й створює те, що
взагалі не існує в природі.

Однак зведення всієї історії взаємовідносин природи і людства після його
виходу з первісного стану до єдиного етапу без внутрішньої диференціації
утруднює не лише розуміння становлення цієї взаємодії, а й головних
причин сучасної глобальної екологічної кризи, а, отже, і шляхів та
засобів її запобігання.

Цікава періодизація, запропонована Г.В.Платоновим, який намагається
вичленити провідний елемент, що визначає ставлення людини до природи:

• біогенний – адаптаційний, присвоюючий;

• техногенний – частково перетворюючий: а) аграрний;

б) індустріальний;

• ноогенний – системноперетворюючий.

Г.О.Бачинський робить спробу розглянути процес становлення
взаємовідносин в системі «суспільство-природа» через вичленення основних
стадій розвитку глобальної соціоекосистеми:

• незамкнена;

• частково замкнена;

• замкнена.

Критерієм у даному випадку виступає ступінь розвитку не лише засобів
виробництва, а й виробничих відносин, по суті-ступінь розвитку самого
суспільства.

Для послідовно наукового аналізу процесу розвитку взаємовідносин у
системі «суспільство-природа» та вичленення критеріїв її періодизації
необхідно пам’ятати, що людське суспільство є складовою частиною природи
і ця взаємодія повинна розглядатись як взаємовідносини цілого і частини,
системи в цілому і підсистеми. В той же час людське суспільство не є ще
однією, поряд з іншими, підсистемою природи. Людство має таку специфіку
взаємовідносин з іншою природою, яка дозволяє розглядати її і як
рівнопокладену природі в цілому.

Історія людського суспільства як специфічної природної системи, є
історією пізнання, освоєння та перетворення людиною оточуючого її світу.
Як зазначав російський філософ Г.С. Батіщев, людина – спадкоємець
природи, наступник результатів її розвитку, її тенденцій та потенцій.
Природа – абсолютна передумова і абсолютна умова людини. Вона не лише
першопочатково «виходить» з природи, але і, разом з тим, ніколи не
залишаючи її, поступово продовжує розширювати та поглиблювати свій
спадковий зв’язок з нею на всіх щаблях та рівнях свого діяльнісного
прогресу. Людина не тільки породжена природою як прародителькою, але й
сама постійно робить її вихідним пунктом і першоджерелом своїх нових,
дійсно ґрунтовних прагнень, якими вона збагачує себе як людину.

Людство в процесі освоєння природи, з одного боку, все більш
звільняється від безпосередньої залежності від оточуючого природного
середовища, а з іншого – збільшує свою залежність від знань про природу,
правильності поставленої мети та здатності враховувати всю
багатоманітність наслідків свого втручання в природні процеси. Якщо на
перших етапах свого розвитку людство залежало від клімату, урожаю і т.
ін., а порушення балансу природних систем призводило до вимирання
окремих популяційного біологічного виду, то зараз ціна помилок у
визначенні наслідків людської діяльності – існування всього виду.

Історії відомий цілий ряд екологічних катастроф, що були викликані
втручанням людини в природні процеси. Це і зникнення мамонтів, як
наслідок діяльності первісних мисливців, виникнення Сахари, як результат
діяльності давніх скотарських племен, перетворення в пустелю колись
родючих земель Месопотамії з причин нераціонального ведення
господарства, поява пустель Середньої Азії в результаті знищення
кочівниками древніх цивілізацій, що базувались на зрошуваному
землеробстві, і т.п. Ці екологічні катаклізми хоча і приводили до
вимирання великих мас людей, мали і певний позитивний результат. Ті, хто
хотів вижити, змушений був шукати нові способи освоєння оточуючого
природного середовища, сприяючи тим самим технічному, науковому, а отже,
і соціальному прогресу людства. Ті популяції людей, що знаходили свою
«екологічну нішу», максимально несуперечливо пристосовувались до
оточуючого середовища, як правило, завмирали у своєму розвитку.
Прикладом може бути багато-тисячолітнє існування народів Далекої
Півночі, населення багатьох островів Океанії, аборигенів Австралії до
приходу європейців. Хоча твердження про відсутність прогресу у цих
народів є суто європейським підходом, оскільки вони досягли значних
здобутків у розвитку своєї культури.

Втручання людини в природні процеси завжди призводить до порушення
балансу в екологічних системах. Але якщо на ранніх етапах її розвитку
екологічні катастрофи мали локальний чи регіональний характер і їх
наслідком було зникнення древніх локальних цивілізацій, то з часу злиття
локальних цивілізацій в глобальну перетворення людства, за висловом
В.І.Вернадського, в «геологічну силу», наслідки людського втручання в
природні процеси стали носити глобальний характер. Однак ні рівень, ні
масштаби екологічних катастроф, викликаних антропогенною діяльністю, не
можуть бути критерієм періодизації історії взаємодії суспільства та
природи, оскільки вони самі є наслідком людської діяльності. Отже, таким
критерієм є критерії розвитку людської діяльності, а етани її розвитку є
етапами розвитку взаємовідносин суспільства та природи.

На перших етапах існування людського суспільства людська діяльність у
своїх зовнішніх проявах нічим особливим не відрізнялась від діяльності
інших живих організмів. Людина в основному споживала готові продукти
природи без обробки чи при мінімальному приготуванні. Існуючі примітивні
знаряддя праці допомагали в отриманні необхідних для нормального
біологічного існування людини готових продуктів природи. Основними
видами діяльності були збиральництво, первісне мисливство та рибальство.
Нечисленні людські спільноти, озброєні примітивними знаряддями праці,
легко «вписувались» в існуючі екосистеми, і внаслідок обмеженості своєї
виробничої потужності не могли скільки-небудь суттєво порушити системи
підтримки їх динамічної рівноваги, хоча іноді це їм і вдавалося
(згадаймо хоча б долю мамонтів). У тих же випадках коли їм це вдавалось,
природа доволі легко могла їх ліквідовувати звичним для себе способом,
використовуючи свій традиційний щодо живих істот спосіб – скорочення
харчової бази первісних людей.

Це змушувало людину шукати нові джерела підтримки власної
життєдіяльності, нові способи освоєння оточуючого природного середовища,
вимагало поліпшення знарядь праці та накопичення все нових та нових
знань про закономірності розвитку оточуючого природного середовища та
властивості його окремих предметів.

ища та предметів природи.

Початок наступного етапу у взаємодії суспільства та природи пов’язаний з
появою та масовим впровадженням у виробництво машин. Це приводить до
кардинальних змін у характері розвитку системи «людина – оточуюче
середовище». Природа, яка, здавалось, була освоєна повністю, оскільки
вся поверхня планети була практично вивчена, а, отже, і виявилась
кінечною, стала безконечною в якісному відношенні. Здавалось, що машина
здатна безкінечно виробляти споживчі вартості, необхідні для
життєдіяльності людей, варто лише забезпечити її енергією, сировиною та
робітником для обслуговування. Машину можна було поставити практично в
будь-якому місці і вона могла працювати 24 години на добу. Це породило
ілюзії про те, що можна забезпечити такий рівень виробництва, який зміг
би забезпечити кожному за його потребами, якщо взяти в кожного за
можливостями, а в ставленні до природи – лозунг про те, що не варто
чекати милостей від природи, необхідно взяти їх.

Цей період став часом відвертої війни людства проти природи. Це кінець
першої половини XIX ст., коли передові країни Європи в епоху розвиненого
капіталістичного суспільства внаслідок промислової революції і
становлення великого машинного виробництва досягли небачених та й
немислимих до цього успіхів в освоєнні природного простору та природних
багатств. На вимогу виробництва наука робила все нові та нові відкриття
в природознавстві. Різко зросла сукупна виробнича потужність людства
(англійський теоретик утопічного соціалізму Р.Оуен відзначав, що за
декілька десятиліть промислової революції Англія, багатократно
збільшивши свій промисловий потенціал, могла б забезпечити товарами
більшу частину людства). Природний простір інтенсивно експлуатувався і
змінювався згідно з потребами виробництва. За історично короткий
відтинок часу було видобуто і перероблено величезну кількість сировини,
прорито канали між морями та океанами, знищено величезні площі лісів.
В.І.Вернадський, характеризуючи ці процеси, зазначив на початку XX ст.,
що людство досягло сукупної виробничої потужності, яку можна було
порівняти з геологічною силою.

Після розколу світу в 1917 р. на дві соціальні системи в різних його
частинах взаємовідносини між суспільством та природою розвивались дещо
по-різному.

В західному суспільстві, після пережитих соціальних потрясінь, двох
світових воєн, краху колоніальної системи, націоналізації в багатьох
країнах третього світу природних багатств, що значно звузило для
індустріальних країн Заходу обсяг безпосередньо доступного для
експлуатації природного простору, пріоритети виробництва почали
поступово змінюватись. Той факт, що в середині 60-х років для основної
маси населення індустріально розвинутих країн питання про досягнення
мінімального прожиткового рівня було вирішене, а також енергетична криза
початку 70-х звернули увагу на проблему доступності і обмеженості
природних ресурсів. Досягнення певних кількісних показників рівня життя
для західного обивателя породжувало питання про «якість життя», до якої,
внаслідок великого обсягу легкодоступної екологічної інформації, стали
включати і питання якості оточуючого природного середовища.

Буржуазія в умовах досягнення виробництвом певних критичних рівнів
експлуатації природи також почала пристосовуватись до нових умов. Під
впливом зовнішніх умов починається широке впровадження енерго- та
ресурсозберігаючих технологій, виробництво переходить на випуск
наукоємної продукції. Держава, реагуючи на загострення екологічної
ситуації, і під тиском громадян почала розробляти природоохоронне
законодавство, вводити систему економічних стимулів по введенню
природозберігаючих технологій та штрафів за нищення оточуючого
середовища, організувала систему спостереження та контролю за якістю
природи і підготовки відповідних спеціалістів. Під впливом запитів
споживачів у сільському господарстві почало зменшуватись застосування
хімікалій, пестицидів та інших шкідливих для людини речовин. Розробка
жорстких екологічних стандартів та зміна громадської думки перетворили
охорону природи в потужну галузь західної індустрії, що приносить значні
прибутки.

Питання охорони оточуючого природного середовища, що стосуються самої
основи існування людини як біологічного організму, перетворились також і
в об’єкт політичної боротьби. Жодна з політичних партій, що серйозно
бореться за владу, не може дозволити собі ігнорувати проблему охорони
природи. Виник також ряд партій та політичних рухів, які ставлять в
центр своєї уваги питання охорони та збереження якості оточуючого
природного середовища.

Розвиток екологічної кризи, набуття нею глобального характеру породили
також масу концепцій, що розглядають необхідність перебудови суспільства
і пристосування його до вимог сучасної екологічної ситуації. Спектр цих
концепцій надзвичайно широкий – від «екомарксизму», «екосоціалізму» до
теорій технотронного, постіндустріального та інших суспільств.

У той самий час нове суспільство, яке декларувало свою відданість ідеям
марксизму (серед яких не останнє місце займало твердження про те, що
«комунізм – це є завершений натуралізм»), практично з самого початку
розв’язало відверту війну проти природи. Ідея про необхідність пізнання
законів розвитку природи та узгодження діяльності суспільства у
відповідності з ними була замінена лозунгом «Не чекати милостей від
природи», який успішно втілювався в життя. Нав’язувана громадській думці
теза про невичерпність природних багатств країни стала основою для їх
відвертого грабунку. Скорочення обсягу інформації, доступної для рядових
громадян, та її дозування, в тому числі і з екологічних проблем, а також
її свідоме спотворення дозволяли основній масі населення перебувати в
повній упевненості в тому, що екологічна криза можлива лише в умовах
капіталізму.

Хоча в країні не лише декларувалась необхідність охорони природи, а й
було проведено цілий ряд заходів по покращанню якості природного
середовища, як, наприклад, створення лісозахисних смуг в степових
районах, що призвело до ліквідації пилових бур та вітрової та водної
ерозії, все ж це були лише окремі позитивні моменти на фоні неоголошеної
війни проти природи. «Перемог» у цій війні було немало – це і висушене
Аральське море, і різке скорочення площі лісів у Карпатах, засолення
земель Середньої Азії і отруєння їх хімікаліями, промислові міста, в
яких практично неможливо жити, десятки тисяч гектарів тундри, залитих
нафтопродуктами, скорочення продуктивності внутрішніх морів і т. ін. Для
командно-адміністративної системи після пограбування громадян в процесі
націоналізації та колективізації природа стала головним резервом
надексплуатації. Золото, вугілля, ліс, бавовна, залізна руда і метал,
нафта і газ, що продавались на зовнішніх ринках, забезпечували режиму
валюту для продовження існування.

Після початку перебудови, а особливо після аварії на Чорнобильській АЕС,
різко зріс інтерес громадськості до екологічної інформації, яка почала
прориватись до широких мас. Стали публікуватися раніше закриті дані про
стан оточуючого середовища. Проблеми атомної енергетики, висихання
Аральського моря, перекидання води північних рік у Середню Азію,
забруднення Байкалу, повітря промислових міст, продуктів харчування,
питної води перестали бути предметом обговорення у вузьконаукових колах,
ставши актуальними для широких мас населення. По країні прокотилась
хвиля акцій протесту з вимогами закриття найбільш шкідливих в
екологічному відношення підприємств. Почали з’являтися групи, що
акцентували свою увагу і дії на проблемах збереження природного
середовища. Поступово ставала очевидною неефективність самої системи в
її відносинах з природою. Ряд екологічних груп, що оформились в партії
«зелених», почали висувати вимоги заміни системи організації суспільства
на більш доцільну з точки зору екологічної безпеки. Саме вимоги охорони
природи стали першопоштовхом до формування реальної опозиції
командно-адміністративній системі, яка врешті-решт привела до її краху.

Сьогодні в країнах пострадянського простору питання охорони оточуючого
природного середовища відійшла дещо на другий план під тиском
економічних, соціальних, національних, політичних та інших проблем.
Природне середовище в черговий раз виявилось тим останнім резервом для
експлуатації, який повинен компенсувати неефективність економіки, адже
коли економіка не здатна виготовляти конкурентноздатну промислову
продукцію, то на експорт іде сировина. Правда, немає лиха без добра –
різке скорочення промислового виробництва призвело до зменшення
забруднюючих природне середовище викидів підприємств. Таке скорочення
викидів могло б радувати, якби воно було наслідком не скорочення
промислового виробництва, а введення нових технологій, формування нових
пріоритетів виробництва, як це відбувається в індустріально розвинутих
країнах, які знаходяться в процесі побудови постіндустріальних
суспільств. Однак якщо відновлення промислового потенціалу буде
відбуватись за старими принципами, без врахування потреби оптимізації
соціо-природних відносин, то екологічна криза в нових умовах лише
загостриться.

Розгляд історії взаємовідносин суспільства та природи дозволяє зробити
висновок, що визначальним для їхнього характеру є пануючий в суспільстві
спосіб організації людської діяльності, який визначає і спосіб освоєння
природного простору, і ставлення до природи і, врешті-решт, характер
відносин між людьми. Спосіб організації людської діяльності (технологія)
пройшов у своєму розвитку ряд основних етапів: природна технологія
первісних збирачів та мисливців, природо-згідна технологія землеробства
та ремесла, неприродна технологія індустріального промислового
виробництва.

Таким чином, в історії розвитку взаємовідносин суспільства та природи,
взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності,
можна вичленити такі основні етапи:

• етап природоподібної людської діяльності – період присвоєння готових
продуктів природи, коли людина діє у своїх зовнішніх проявах як і
будь-яка інша жива істота;

• етап природозгідної людської діяльності – період, коли в результаті
накопичення знань про природу, людина переходить до пристосування
природного середовища до своїх потреб і відтворює необхідні їй
компоненти природи, узгоджуючи свої запити з пізнаними вимогами природи;

• етап «неприродної» (індустріальної) людської діяльності -період, коли
з’являються машини і людина намагається підкорити природу, проголошуючи
себе її «царем»{власне період формування та розгортання глобальної
екологічної кризи, викликаної антропогенним втручанням у природні
процеси і виникнення загрози глобальної екологічної катастрофи).

Сьогодні найбільш розвинуті країни переходять у своєму розвитку до
нових, постіндустріальних технологій, що дає можливість говорити про
наступний, четвертий етап у розвитку системи «суспільство-природа» –
постіндустріальний, або нової природозгідності – період, коли головною
метою виробництва стає інформація у широкому розумінні, коли машини
замінюються системами машин і виникають реальні передумови запобігання
глобальній екологічній кризі та подолання глобальної екологічної
катастрофи.

Література :

Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. -М.,1982.

Воронков НА. Экология общая, социальная, прикладная. – М., 1999.
-С.135-147.

Григорьев А.А. Экологические уроки прошлого и современности. – Л., 1991.
– С.35-61.

Данилова Л.И. Взаимодействие общества и природы на ранних ступенях
человеческого развития // Проблемы взаимодействия общества и природы. –
М.,1983. – С. 124-134.

Екологія і культура / В.С.Крисаченко, С.Б.Кримський, М.А.Голубець та ін.
Відп. ред. В.С.Крисаченко, В.Л.Храмова. -К., 1991. – С.76-108.

Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності і держави // Маркс К.,
Енгельс Ф. Твори, 2-е вид. Т.21. – С.23-171.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. – К., 1996. – С.216-266.

Крисаченко B.C. Природные катастрофы: легенды, гипотезы, факты. – К,
1989.

Молъчак Я.О., Удалое В.Л., Зубович B.C. Глобальні катастрофи: Вчора,
Сьогодні, Завтра. – К, 1998.

Основи соціоекології / За ред. Г.О. Бачинського – К., 1995. -С.13-20.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. – М.,1989. –
С.72-118.

Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси:
Навч. посібник. – К, 2002. – С.71-76.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987. – С.155-172.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020