Реферат на тему:

Становлення різних форм власності

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність до-статньої для
створення конкурентного середовища кількості підпри-ємств різноманітних
форм власності: державних, колективних, змі-шаних, спільних,
індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути
такою, щоб забезпечити функціону-вання ринку. Відносини власності є
економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну
форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб’єктами
економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах влас-ності. Вони
є соціальною формою привласнення насамперед засо-бів виробництва певними
суб’єктами економічних відносин. Влас-ники засобів виробництва не тільки
самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її
результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до
чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сут-ність суспільної
власності, на яких грунтувалися в минулому со-ціальні перетворення в
Україні. Наприклад, вважалося, що суспіль-на власність виступає у двох
основних формах: державній і колгосп-но-кооперативній, причому остання
мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом
мала стати єдиним реальним суб’єктом привласнення. Зосередивши у своїх
руках ре-сурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками
суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби ви-робництва,
яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для
розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зрос-тання промислового
виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в
порівняно короткі строки немовби під-тверджували справедливість такого
уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що
засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не
відповідають цивілізо-ваному суспільству. Однак 70-і роки розвіяли
ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та
їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до
розширення масштабів перерозподільчих процесів в еко-номіці,
абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність
використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при
нерозвиненій демократії (і політичній, і еконо-мічній) державна форма
власності приховує в собі можливість по-яви під вивіскою
загальнонародної власності елементів корпора-тивного та
індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на
практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що
мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну
форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного
розвитку. Саме так слід розцінювати здій-снюваний в Україні протягом
багатьох десятиліть курс на одержав-лення власності. Необхідність
існування різноманітних форм гос-подарювання, а отже, і форм
привласнення зумовлена вимогами об’єктивної дійсності.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усус-пільнення
виробництва в різних секторах народного господарства залишається
неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в
різних підприємствах, галузях, регіонах, в умо-вах праці, що дає
підстави говорити про технологічну багатоуклад-ність сучасної економіки.
Все це не може не зумовити різноманіт-ність форм господарської
діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взає-мозв’язаними
процесами концентрації та диференціації. Усуспіль-нення виробництва
вітчизняні економісти пов’язували переважно з концентрацією виробництва,
а отже, і з усуспільненням привлас-нення. Водночас вони не враховували,
що науково-технічний про-грес посилює диференціацію, а також прискорює
виникнення но-вих підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову
структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних
ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивіду-альної
трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб’єктів, так і
форми власності. Досвід розвинених країн підтвер-джує, що
науково-технічний прогрес не лише не виключає різно-манітності форм
господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже,
різноманітність форм привласнення і гос-подарювання — властивість не
лише сьогоднішнього, а й завтраш-нього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають
трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми
визначаються в ході гострої політичної боротьби. Ре-зультативність
останньої знаходить вираження в нормативно-за-конодавчих актах, на
основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власно-сті
визначається насамперед Основним Законом України — Кон-ституцією,
прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом пев-ного
громадянського компромісу різних політичних сил. У ній за-значено:
«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджа-тися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до закону».

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах
власності. Вони відбуваються на основі Закону України «Про власність» та
інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено
перехід від монополії держави на привлас-нення засобів, результатів
виробництва та управління ним до різ-номанітних форм власності. Цей
перехід грунтується на самостій-ності господарювання підприємств і
широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних під-приємств у
такі, що засновані на інших, недержавних формах влас-ності. Приватизація
— це процес придбання громадянами у влас-ність усіх або частини акцій
(паїв) акціонерних, інших господар-ських товариств, а також підприємців,
заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення
державного підприємства на акціонерне чи інше гос-подарське товариство;
викуп майна державного підприємства, зда-ного в оренду, орендним
підприємством або іншим орендарем; ви-куп майна державного підприємства
членами трудового колективу;

продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юри-дичним
особам і громадянам.

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і привати-зації
власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво
неможливе без наявності в більших чи менших розмі-рах державної
власності та державного регулювання. Загальна при-ватизація нині стала б
таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна
націоналізація. Слід пам’ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді
країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв’язку з недостатньою
конкурентоспро-можністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше,
у різкому скороченні сфери державної власності та роз-ширенні сфери
інших форм власності, по-друге, у здійсненні якіс-них змін у самій
державній власності шляхом перетворення тру-дових колективів державних
підприємств на реальних суб’єктів власності та господарювання. Потрібні
обов’язкове дотримання оп-тимального співвідношення державної форми з
іншими формами власності та роздержавлення на основі науково
обгрунтованої еко-номічної політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності
взаємодіють і виконують свої власні функції. При пере-ході до ринку
приватний і колективний сектори можуть розвива-тися двома напрямами.
Перший — це порівняно швидкий розви-ток приватних і колективних форм з
їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове
розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного
сектора еконо-міки і їх поєднання. Головною проблемою економічної
політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між
приватною, колективною та державною формами розвитку економіки.
Об’єк-тивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової
економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки.
Розв’язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього
розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою
економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм
власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів,
формування духу українсько-го підприємництва.

Закони України «Про власність», «Про форми власності на зем-лю» та інші
законодавчі акти дають такі визначення форм влас-ності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових дохо-дів від
ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кре-дитні
заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства — це власність членів сім’ї та інших
осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі
підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського
харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання,
транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для
самостійного ведення господарства);

>в) власність селянського й особистого підсобного господарства.
Селянське господарство може мати у власності землю, житлові будинки,
господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, про-дуктивну і
робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше
майно, потрібне для самостійного ведення сіль-ськогосподарського
виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і
отримані доходи є власністю селянського господарства і використовуються
ним на свій розсуд.

Суб’єктами права приватної власності є громадяни України, іно-земні
громадяни та особи без громадянства.

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства — це вироблена продукція, отримані
доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в
тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у
власність трудового колективу шляхом викупу оренд-ного майна або
придбання майна іншими законними способами. Майно колективного
підприємства, включаючи вироблену продук-цію і одержані доходи, є
загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу — це майно, що створюється за раху-нок грошових
та інших майнових внесків членів кооперативу, ви-робленої продукції,
доходів, отриманих від реалізації, та іншої ді-яльності, передбаченої
статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придба-не за
рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської
діяльності чи придбане ним іншими законними шля-хами;

д) власність господарських асоціацій (об’єднань) становить май-но,
добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також
одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водно-час
господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств,
що входять до її складу;

е) власність громадських організацій — будови, споруди, житло-вий фонд,
обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення,
грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських
організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями,
визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу,
об’єкти виробничого, соціального і благодійного призна-чення, грошові
кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних
підприємств, колективи орендарів, колективні підприєм-ства, кооперативи,
акціонерні та господарські товариства, господарські об’єднання,
професійні спілки, політичні партії та інші гро-мадські об’єднання,
релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність — це майно органів влади й уп-равління;
оборонні об’єкти; енергетична система; система транспор-ту загального
користування, зв’язку та інформації, що мають за-гальнодержавне
значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і
народногосподарські комплекси; страхові, ре-зервні та інші фонди;
культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні
заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету
України і забезпечує її економіч-ний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність — це власність адміністративно-терито-ріальних
утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й
управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне
господарство. У віданні місцевих органів можуть бути підприємства
сільського господарства, торгівлі, побутового обслу-говування,
транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси,
заклади народної освіти, культури, охорони здоров’я тощо;

в) власність державних підприємств — це майно і кошти, які закріплені за
державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них
належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності
підприємств.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організа-цій і
держав. Спільні підприємства, що створюються на території України в
формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно,
потрібне для здійснення діяльності, передба-ченої засновницькими
документами.

Іноземні юридичні особи мають право володіти на території України
промисловими та іншими підприємствами, будівлями, спо-рудами та іншим
майном, потрібним для здійснення ними госпо-дарської та іншої діяльності
згідно з законодавчими актами України.

Іноземні держави і міжнародні організації вправі мати на тери-торії
України майно, потрібне для здійснення дипломатичних, кон-сульських та
інших міжнародних відносин відповідно до міжнарод-них договорів і
законодавства України.

У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян
можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього
господарства та особистого споживання; гро-шові кошти; акції, облігації,
інші цінні папери; засоби масової інфор-мації; підприємства, майнові
комплекси у сфері виробництва това-рів, побутового обслуговування,
торгівлі, інших сферах підприємницької діяльності, а також будови,
споруди, обладнання, транс-портні засоби тощо; земельні ділянки;
будь-яке інше майно виробни-чого, споживчого, соціального, культурного
призначення, за винят-ком окремих видів майна, яке виходячи з державної
та громадської безпеки не може належати громадянину.

Приватна власність повинна мати в основному трудовий харак-тер. З цього
приводу у Законі України «Про власність» зазначає-ться, що власність
громадянина створюється і примножується за рахунок його доходів від
участі у виробництві та іншого розпоря-дження своїми здібностями до
праці, від підприємницької діяль-ності, від ведення власного
господарства і доходів від коштів, вкла-дених у кредитні заклади, акції,
інші цінні папери, придбання май-на законними шляхами.

Вирішальне значення для формування різних форм власності має
приватизація підприємств і демонополізація економіки. Зако-нодавча
основа для цього в Україні інтенсивно розробляється. Так, у Законі
України «Про приватизацію майна державних підприємств» сформульовані
правові, економічні та організаційні засади прива-тизації підприємств
загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з
метою створення багатоукладної соці-альне орієнтованої ринкової
економіки України. В ньому визначе-но принципи та об’єкти приватизації,
наведено розгорнуту харак-теристику порядку і способів приватизації,
висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У
заключній частині визначено договірні відносини приватизації та
установлено відпо-відальність за порушення законодавства про
приватизацію, Закон України «Про приватизацію невеликих державних
під-приємств (малу приватизацію)» та Закон України «Про внесення змін і
доповнень до Закону України «Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)» встановили право-вий механізм
приватизації цілісних майнових комплексів невели-ких державних
підприємств шляхом їх відчуження на користь од-ного покупця одним актом
купівлі-продажу. Сферою його застосу-вання стали галузі, що підлягали
першочерговій приватизації: пе-реробна і місцева промисловість,
виробництво будівельних матеріа-лів, легка і харчова промисловість,
будівництво, окремі види транс-порту, торгівля і громадське харчування,
побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне та ремонтне
господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи приватизації
шляхом вику-пу об’єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих
об’єктів та продажу на аукціоні за конкурсом.

Закон України «Про приватизаційні папери» визначив види при-ватизаційних
паперів, умови і порядок викупу їх, розміщення се-ред громадян України,
обліку, використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим
видом державних цінних папе-рів, що формально засвідчило право їхнього
власника на безоплат-не одержання у процесі приватизації частини майна
державних підприємств, державного житлового та земельного фондів. За
фор-мою приватизаційні папери можуть бути лише іменні. Проте прак-тично
вони широко скуповувались у населення під виглядом утво-рення
холдінгових компаній тощо.

Право на одержання у власність приватизаційних паперів ма-ють лише
громадяни України, які проживають на її території, про-живають або
тимчасово перебувають за її межами у службових справах в період, який
визначає Державна програма приватизації майна державних підприємств. Ця
програма визначає також пріо-ритети та умови проведення приватизації,
завдання та прогноз щодо зміни структури власності.

Частка майна державних підприємств, які підпали під приватиза-цію, що
припадає на один приватизаційний майновий сертифікат, котрий був
призначений для кожного громадянина України, офі-ційно визначалася
діленням вартості основних виробничих фондів цих підприємств на
кількість населення, що отримує цінні папери (останній розрахунок станом
на 01.11.1993 р. становив 1 050 000 укра-їнських карбованців). Населення
не дуже поспішало з їх отриман-ням, оскільки реальна ринкова ціна цих
сертифікатів була надто низька — 7-10 гривень. Сертифіката приватизація
стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває
багато років. Другий етап визначено як виключно аукціонну приватизацію
за гроші.

Похожие записи