Реферат на тему:

Система державного регулювання економіки.

Сутність, об’єкти та суб’єкти державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки — це систематичний і цілеспрямований
вплив держави на економіку з метою оптимізації економічної системи на
основі прийняття і реалізації економіко-політичних рішень. Об’єктами
державного регулювання є: економічна система загалом, що формує
макроекономічний рівень державного регулювання економіки; економічні
підсистеми (регіони і сфери економіки, галузі й народногосподарські
комплекси), тобто мезоекономічний рівень державного регулювання
економіки; господарюючі суб’єкти (підприємства, фірми, корпорації,
організації), які формують мікро-економічний рівень державного
регулювання економіки; міжнародні економічні відносини
(зовнішньоекономічна діяльність, валютні відносини, торговельні
зв’язки), тобто глобальний рівень державного регулювання економіки.

Зазначеними рівнями не вичерпується перелік об’єктів державного
регулювання, слід додати й об’єкти, вплив держави на які може мати як
постійний, так і несистематичний або фрагментарний характер: економічні
відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні); окремі ринки
(товарів, послуг, цінних паперів, інвестицій, праці тощо); економічні
явища і процеси (інфляція, безробіття, господарська кон’юнктура,
економічний цикл, інновації, інвестиції). Широкий перелік об’єктів
державного впливу свідчить про розгалужену мережу методів і напрямів
державного регулювання, застосовуваних у практиці господарювання.

Складною проблемою є визначення суб’єктів державного регулювання
економіки. Центральним суб’єктом системи державного регулювання
економіки є держава, представлена сукупністю державних органів з різними
повноваженнями та різних рівнів — законодавчої, виконавчої та судової
влади, центральних і місцевих органів виконавчої влади. Відмінності
політичного устрою окремих країн визначають ті органи, які здійснюють
домінуючий вплив на державне регулювання економіки: президент або
парламент, законодавча або виконавча гілки влади тощо. Державні органи
влади на основі сформованої демократичної виборчої системи уособлюють і
втілюють політичний та економічний вибір більшості громадян. Останні ж,
представляючи первинних суб’єктів державного регулювання економіки
(споживачів, виробників, торгівців, підприємців), не в змозі впливати на
безпосередній процес прийняття економіко-політичних рішень щодо
формування напрямів або механізмів здійснення державного втручання, а
обирають, як правило, тільки главу держави, парламент і місцеві виборні
органи. У зв’язку з цим постає найгостріше питання державного
регулювання економіки: в який спосіб забезпечити реалізацію суспільних,
загальнодержавних інтересів представниками державних органів влади й
управління та уникнути використання ними службового становища для
задоволення своїх особистих, приватних цілей. Це ще раз переконливо
доводить, що державне регулювання носить відбиток суб’єктивізму,
оскільки формування і реалізація державної економічної політики
пов’язана з діями окремих індивідів або груп — суб’єктів економічного
регулювання. Зв’язок регулювання з об’єктивними економічними законами
досягається не автоматично і не забезпечує такого самого об’єктивного
характеру державного регулювання економіки.

Суб’єктами (носіями) державного регулювання виступають також
інституціональні утворення, які займають проміжне становище між державою
та окремим громадянином і визначають ступінь політичної та соціальної
структурованості суспільства. До них належать передусім політичні партії
та об’єднання, громадські організації і рухи, професійні спілки. Ці
інституції покликані реалізовувати і захищати колективні інтереси своїх
учасників, висловлювати ставлення до існуючої моделі державної
економічної політики, формулювати власне бачення соціально-економічного
розвитку (наприклад, в економічних програмах політичних партій).

До суб’єктів державного регулювання економіки належать і міжнародні
економічні організації, які істотно впливають на формування національної
економічної політики окремих країн, зокрема з трансформаційним станом
економіки (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо). Окремі
рекомендації таких фінансово-економічних інституцій набувають форми
вимог, а національні парламенти й уряди змушені виконувати їх частково
або повністю, щоб забезпечити країну зовнішнім фінансуванням.

Велику роль відіграють також засоби масової інформації (ЗМІ), передусім
преса, телебачення, новітні інформаційні системи. Звичайно, визнавати
інформаційну інфраструктуру суб’єктом державного регулювання економіки
недоречно і неправильно, проте саме вона формує передавальний механізм
регулювання, інформуючи економічних агентів про рішення суб’єктів
державного регулювання. Від того, в який спосіб, як повно і коректно те
або інше рішення державних управлінських структур представлено у ЗМІ,
залежить його сприйняття суб’єктами господарювання, отже, і їх зворотна
реакція у вигляді схвалення, ігнорування або бойкоту. Саме ЗМІ, а не
органи державної влади, формують суспільну думку щодо ефективності й
доцільності державного впливу на економіку.

Принципи і методи державного регулювання економіки

Система державного регулювання економіки базується на додержанні певних
принципів:

• науковості, обґрунтованості — поєднання наукових основ державного
регулювання економіки з практичними діями щодо втілення
економіко-політичних рішень;

• формування системи державного регулювання економіки з урахуванням
теоретичних основ і моделей економічної політики та існуючого досвіду
здійснення державного регулювання в країні та за кордоном;

• раціональності, реальності — державне регулювання економіки повинно
ґрунтуватися на реальних, а не ідеальних передумовах,

не вступати у протиріччя із сформованою структурою господарства і
раціональними діями індивідів;

• збалансованості, комплексності — єдність загальнонаціонального,
регіонального і галузевого рівнів державного регулювання економіки,
врахування особливостей фаз суспільного відтворення, окремих секторів і
сфер господарства;

• пріоритетності стратегічних цілей — забезпечення досягнення
стратегічної мети державного регулювання економіки за допомогою
виконання поставлених тактичних цілей;

• принципу ринкової однаковості, тобто застосовність державних рішень до
діяльності всіх без винятку економічних суб’єктів. Практичне додержання
зазначених принципів залежить від багатьох чинників — від чіткості й
однозначності обраної моделі і стратегії регулювання, адекватності
методів державного втручання, компетентності й професіоналізму державних
службовців. Останній принцип, наприклад, порушується найчастіше
внаслідок застосування будь-якого пільгового режиму функціонування до
окремої категорії економічних суб’єктів (малих або спільних підприємств,
вільних економічних зон тощо).

Державне регулювання економіки здійснюється на основі врахування
довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку
за допомогою використання відповідних методів державного впливу.
Складність і неоднозначність основних процесів життєдіяльності
суспільства викликають застосування не окремих і випадкових методів, а
сукупності методів державного впливу. Кожен метод використовує певну
сукупність інструментів (важелів).

Класифікація методів державного регулювання економіки здійснюється за
кількома ознаками. Наприклад, за рівнями державного втручання
виокремлюють макро-, мезо- та мікроекономічні методи. За способом
взаємодії з ринковим механізмом методи поділяють на проринкові, які
стимулюють вияви вільного ринкового механізму і спрямовані на
інтенсифікацію конкуренції, скасування пільг і привілеїв для окремих
ринкових суб’єктів, ліквідацію цінового контролю, і антиринкові, які
обмежують діяльність конкурентно-ринкових сил через запровадження
адміністративних заборон та обмежень, встановлення регламентації цін і
заробітної плати, жорсткого централізованого розподілу ресурсів тощо.

За ступенем втручання в економіку розрізняють методи прямого
(адміністративно-правового) і непрямого (економічного) впливу.

Перші безпосередньо впливають на функціонування економічних суб’єктів,
змушуючи їх приймати рішення, зумовлені не самостійним економічним
вибором, а юридичними та іншими настановами держави. Методи прямого
впливу швидко досягають мети, викликаючи відповідну реакцію
господарюючих суб’єктів, але їх результативність пов’язана з
поступовістю і послідовністю прийняття рішень та їх детальним
економічним обґрунтуванням. Основні інструменти прямого регулювання —
правові акти, макроекономічні плани та програми, пряме регулювання цін і
заробітної плати, державне замовлення, встановлення лімітів, квот, норм
амортизаційних відрахувань, стандартів якості продукції, нормативів
екологічної безпеки, ліцензування підприємницької діяльності та
експорту, керівництво господарською діяльністю державних підприємств.

Використання методів непрямого впливу не призводить до втручання держави
у процес прийняття рішень економічними суб’єктами, а лише створює
передумови для їх самостійного вибору, який би співпадав з метою
державної економічної політики. Тобто непрямий вплив є впливом на
економічні інтереси, спонукаючи ринкових агентів до дій у визначеному
державою напрямі. Непряме регулювання ґрунтується на використанні
інструментів грошово-кредитної, інвестиційної, податкової, інноваційної,
бюджетної політики, методів морально-етичного і пропагандистського
впливу, індикативного планування, надання інформаційних і
консультативних послуг.

Методи прямого і непрямого впливу тісно пов’язані між собою: з одного
боку, будь-який економічний регулятор базується на елементах
адміністрування, тому що його використання контролюється державними
органами, ухвалюється і затверджується у нормативно-правових документах;
з іншого — будь-який адміністративний регулятор впливає на економічні
інтереси і трансформує економічну діяльність господарюючих суб’єктів.
Адміністративно-правові методи, істотно обмежуючи свободу економічного
вибору, сприяють подоланню стихійно-анархічних ринкових засад (за умови
чіткого, обґрунтованого і продуманого їх використання). Економічні
методи діють не так жорстко, проте за їх допомогою економічні інтереси
індивіда поступово підпорядковуються певним цілям державного втручання.
Інколи методи державного регулювання економіки класифікують за засобами
впливу на соціально-економічний розвиток, виокремлюючи правові,
адміністративні, економічні та пропагандистські методи державного
регулювання економіки.

Список використаної літератури

Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.

Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Иохин В. Я. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристь, 2000. — 861 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Калиничева Г. И. Экономическая история: краткий конспект лекций. — К.:
МАУП, 1998. — 92 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Похожие записи