Реферат на тему:

Роль держави у регулюванні цін

Важливою функцією держави у ринковій економіці є регулювання цін.
Найбільшою мірою воно здійснюється у добувних галузях, енергетиці,
комунальному господарстві, на транспорті й у сільському господарстві. До
основних елементів механізму цінового регулювання належать такі:

• спостереження за цінами з боку державних органів, що дає змогу виявити
зростання вартості життя у країні та з’ясувати, як підвищення цін
впливає на витрати виробництва і конкурентоспроможність національної
економіки;

• непрямий вплив на ціни. Всі державні регулятивні акції, незалежно від
їх мети, впливають на ціни: зміна облікової ставки відсотка,
встановлення податків і податкових пільг, митні обмеження і т. ін.;

• безпосереднє державне втручання у процес ціноутворення: санкціоноване
державою збільшення витрат виробництва за допомогою віднесення на
собівартість завищених амортизаційних відрахувань через здійснення
політики прискореної амортизації, зниження витрат виробництва через
прямі державні субсидії і дотації, зниження або «заморожування» цін на
окремі товари і послуги. Ефективним засобом прямого регулювання цін є
встановлення податку на додану вартість і переліку «підакцизних»
товарів, тобто застосування непрямого оподаткування споживання. Державні
обмеження імпорту, стимулювання експорту і митні стягнення також істотно
впливають на загальний рівень цін у країні;

• лідерство у цінах. Такий вплив держави можливий у тих галузях, де
державні підприємства домінують. За цих умов держава, контролюючи значну
частку відповідного товарного ринку, може стати лідером у цінах і
визначати їх рівень загалом по галузі. Аналогічна ситуація виникає у тих
сферах, де держава є найбільшим замовником і покупцем і встановлює
домінуючі у галузі контрактні ціни;

• встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів на товари і послуги,
що виробляються у державному секторі економіки. Прикладом служать ціни
на електроенергію з державних електростанцій, залізничні й поштові
тарифи, штучне стримування яких сприяє зниженню витрат виробництва у
приватному секторі й підвищенню конкурентоспроможності товарів на
світовому ринку;

• урядовий контроль за цінами у формі їх фіксації або встановлення меж
підвищення як типовий метод адміністративного регулювання, що
використовується в умовах ринкового господарства у виключних випадках,
наприклад, у разі загострення соціальних проблем.

Регулювання ринку праці

Політика на ринку праці — важлива соціальна функція держави. У чистому
вигляді цей ринок представлено двома суб’єктами: роботодавцями і
найманими працівниками. Насправді такого ринку праці немає у жодній з
країн, оскільки третім суб’єктом ринку праці стали профспілки, а
четвертим — держава, які активно впливають на всі найважливіші чинники
ринку праці: попит і пропозицію робочої сили; порядок наймання і
звільнення працівників; режим праці і відпочинку, тобто тривалість
робочого дня, тижня, відпусток і, основне, рівень заробітної плати, її
індексацію у зв’язку із зростанням цін на життєві блага; встановлення
мінімальної заробітної плати.

На ринку праці оцінюється вартість робочої сили, визначаються умови її
наймання, праці, можливості здобуття освіти й перекваліфікації,
професійного зростання, гарантії зайнятості тощо. Можна виокремити такі
основні напрями державного регулювання ринку праці: стимулювання
зростання зайнятості й збільшення кількості робочих місць; програми,
спрямовані на підготовку і перепідготовку робочої сили; сприяння
найманню робочої сили; соціальне страхування безробіття, державне
фінансування надання допомоги у зв’язку з безробіттям.

Перерозподіл доходу і соціальне регулювання

Соціальна політика — це політика перерозподілу доходів, що має на меті
коригування пов’язаного з виробництвом первинного розподілу доходів за
допомогою системи трансфертних соціальних послуг разом з необхідним для
їх фінансування оподаткуванням. Поняття «соціальний захист населення» не
обмежується тільки матеріальною допомогою його окремим категоріям, під
ним розуміють і економіко-правовий захист усього населення, і
забезпечення державою потреб громадян у суспільних товарах.

У політики перерозподілу доходів антиринкові, але гуманні цілі —
забезпечення кожній людині прийнятного життєвого рівня, незалежно від
наявності в неї факторів виробництва та від підсумків її економічної
діяльності, зменшення нерівності у доходах і багатстві через систему
прогресивного оподаткування.

Здійснення соціальної політики стикається із серйозними проблемами на
кшталт зникнення стимулів до отримання високих доходів, зниження
інвестиційного попиту серед високоприбуткових корпора-

цій. Державна допомога не може і не повинна охоплювати всіх, а повинна
надаватися тим, хто потребує її найбільше, причому переважно у грошовій
формі, яка забезпечує належну свободу вибору у споживанні.

Напрями здійснення соціальної політики, зумовленого соціальною
вразливістю ринкової економіки, такі:

• забезпечення соціального захисту певних категорій населення —
індексація доходів, надання допомог і пільг, соціальних пенсій для осіб
без трудового стажу, допомог сім’ям з дітьми, допомоги продовольством
для забезпечення харчування дітей і престарілих;

• соціальна й економічна підтримка всіх категорій населення, пов’язана з
певними видами ризику — нещасні випадки і травматизм на виробництві,
хвороби, інвалідність, пенсійне і медичне страхування, безробіття, тобто
весь спектр соціального страхування;

• розвиток системи державної освіти й охорони здоров’я; регулювання
ринку праці.

Кейнсіанська політика повної зайнятості, що активно здійснювалася до
середини 70-х років минулого століття, привела до того, що середній
рівень витрат на соціальні цілі становить близько половини витрат
держбюджетів розвинених країн. Це становить 21 % ВВП у СІЛА, 31 % — у
Німеччині, 33 % — у Франції, 35,5 % — у Швеції, 36 % — у Нідерландах.
Саме через податки і держбюджет підтримується у соціально безпечних
межах диференціація у доходах і багатстві. З середини 80-х років в
окремих країнах з ринковою економікою були здійснені реформи соціальної
політики, спрямовані на скорочення кількості і державного фінансування
соціальних програм. Відбулося значне зменшення витрат держави на
соціальні потреби, освіту, муніципальне житлове будівництво та за іншими
напрямами. Такі дії в межах неоконсервативно!’ економічної політики
мають на меті підвищення ефективності й конкурентоспроможності
економіки, зменшення темпів інфляції, підвищення трудової активності
населення.

Політика регулювання сільськогосподарського виробництва

Залежно від стану економічного розвитку країни цілі аграрної політики
можуть бути такі: подолання залежності від інших країн у забезпеченні
продуктами харчування І сировиною для промисловості, створення
продовольчих запасів, забезпечення і підтримання продовольчої безпеки
країни, розвиток експортного потенціалу агропромислового комплексу.

Основні напрями аграрної політики у розвинених країнах такі:

• цінова політика (відносно цін на сільськогосподарську продукцію);

• маркетингова політика, пов’язана з реалізацією сільськогосподарської
продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках;

• матеріально-технічне забезпечення аграрного виробництва;

• політика фінансового забезпечення — кредитами, субсидіями тощо;

• політика у сфері земельних відносин;

• політика у сфері наукових досліджень.

Наприклад, у СІЛА державне регулювання аграрного сектору реалізується за
допомогою таких форм і методів: стабілізація цін і доходів фермерів;
розвиток сільськогосподарської невиробничої інфраструктури;
науково-дослідна робота з питань сільського господарства, впровадження
результатів досліджень; збирання, обробка і поширення статистичних
даних; охорона навколишнього середовища й раціональне використання
земельних і водних ресурсів; забезпечення безпеки продовольства.

Для кількісної оцінки ефективності заходів державного регулювання
сільського господарства у США використовується спеціальний показник —
«еквівалент субсидування виробників», що вимірює вартість грошових
трансфертів, які спрямовуються фермерам споживачами сільгосппродукції і
платниками податків у результаті здійснення аграрної політики.

Екологічне регулювання

Для економік розвинених та інших країн характерна суперечність цілей
максимізації загального обсягу продукції та збереження навколишнього
середовища. Це пов’язано з недостатньою увагою політичної економії до
проблеми використання у виробництві невідтворюваних ресурсів,
нерозробленості теорії зовнішніх ефектів, що виявляються у впливі на
«третіх осіб», які не є виробниками або споживачами відповідної
продукції, тобто в екологічних наслідках промислового виробництва.
Розв’язання питання зовнішніх ефектів неможливе без відповідного
державного регулювання.

Екологічне регулювання полягає в такому:

• відповідна законодавча діяльність держави, що включає розробку
гранично допустимих норм забруднення довкілля та вимог екологічної
безпеки виробничого процесу з урахуванням технологічних характеристик
підприємств;

• розробка і здійснення довгострокових екологічних програм, спрямованих
на збереження і відтворення навколишнього середовища;

• застосування економічних і адміністративних регуляторів — видача
сертифікатів, ліцензій, обов’язкове страхування певних видів екологічно
небезпечної діяльності, встановлення форм матеріальної відповідальності
(зборів, штрафів, компенсацій) за забруднення довкілля. Основною вимогою
є неприпустимість вирішення економічних проблем за рахунок екологічних.

Екологічна політика реалізується за допомогою таких методів:
встановлення податків і платежів за використання природних ресурсів;
встановлення платежів за забруднення навколишнього середовища;
встановлення плати за екологічні послуги — за прибирання твердих
відходів, за користування очищеною водою тощо; надання безвідсоткових
позик на придбання очисного устаткування; податкові пільги і прискорена
амортизація очисного устаткування; надання прямих державних субсидій на
здійснення природоохоронних заходів.

В умовах сучасної науково-технічної революції, інтернаціоналізації
виробництва, інтеграції економік, глобалізації економічних процесів,
зростання економічної потужності транснаціональних корпорацій
спостерігається тенденція до гальмування економічного розвитку,
пов’язана з надмірною централізацією, одержавленням виробництва,
обмеженням вільного ринку й конкуренції. З’являється потреба у
формуванні гнучкішої державної економічної політики, яка забезпечить
сталий, стабільний і динамічний розвиток економіки, зможе реагувати на
сучасні запити науки, техніки, технології, зміну потреб і вподобань
споживачів.

Сучасна економіка нагально потребує оптимального співвідношення
ринкового саморегулювання, внутрішньофірмової організації, міжфірмового
співробітництва, регіональної та галузевої координації, державного
регулювання, наднаціональної координації з метою найповнішої реалізації
інтересів усіх груп економічних суб’єктів — окремих осіб і сімей, фірм
та організацій, держави і міждержавних інтеграційних об’єднань для
підтримання високого рівня виробничої і соціальної ефективності,
забезпечення соціально-економічного прогресу розвитку світової
економіки.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Похожие записи