Економічна теорія

Курсова

на тему:

Ринок як одна з категорій товарного виробництва

ВСТУП

У процесі становлення й розвитку товарно-грошових відносин формується
такий найважливіший їх елемент, як ринок. Тому причини виникнення
товарно-грошових відносин розкривають і причини виникнення товарного
обігу й ринку. Водночас ринок (як окремий елемент) — це складне
утворення, він має свою власну структуру, для його функціонування й
розвитку необхідні специфічні умови. З часу виникнення ринку різні
напрями та школи економічної думки неоднозначно тлумачили його сутність.

1. Сутність і структура ринку

Економічний зміст поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного
виробництва у процесі еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін,
що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два
століття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого
політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх,
поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для
характеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив французький економіст
О. Курно. На його думку, цей термін позначає «будь-який район, на якому
взаємовідносини покупців і продавців вільні, тому ціни на одні й ті самі
товари мають тенденцію легко й швидко вирівнюватися». Англійський
економіст А. Маршалл стверджував, що «чим досконаліший ринок, тим
сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той
самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику
«Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить
покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих
товарів і і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що
«ринок — це набір взаємозв’язків, або процес конкурентних торгів».
Наведені визначення об’єднує те, що всі вони виходять із тлумачення
західними науковцями предмета економічної науки, тобто без акцентування
уваги на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, не
слід обмежувати ринок лише сферою товарного обміну, оскільки ринок
передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок цінних паперів.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на
передній план при визначенні сутності ринку виходить система або певна
сукупність економічних відносин, а також робиться спроба пов’язати його
з певними функціями (формування попиту й пропозиції та ціни на товари).
Крім того, необхідно з’ясувати основні суб’єкти ринку, між якими
виникають і розвиваються такі відносини.

В одних визначеннях такими суб’єктами називають сукупність покупців, у
других — виробників і споживачів, продавців і покупців, у третіх —
домашні господарства, підприємців і уряд, у четвертих — господарюючих
суб’єктів. З погляду принципу історизму суб’єктами ринку найдоцільніше
називати домашні господарства (у тому числі окремих індивідів), різні
типи фірм і організацій (насамперед крупні корпорації) та державу (у
тому числі наднаціональні органи).

Сучасний ринок — певна сукупність економічних відносин між домашніми
господарствами, різними типами фірм та організацій (насамперед крупними
компаніями) і державою (у тому числі наднаціональними органами) з
приводу купівлі товарів і послугу сфері обігу та механізм забезпечення
цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового
обігу. Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутності ринку,
необхідно з’ясувати його функції.

Основними функціями ринку є:

1. Ціноутворююча функція. Остаточне визначення вартості товарів і послуг
та їх реалізація, перетворення продукту праці на товар.

2. Відтворювальна функція. Забезпечення безперервності процесу
суспільного відтворення (зокрема зв’язку між виробництвом і
споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її
зв’язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. З
допомогою цієї функції здійснюється оборот сукупного суспільного
продукту та його складових частин.

3. Спонукаюча функція. Спонукання виробників товарів і послуг знижувати
індивідуальні витрати порівняно із суспільно необхідними, підвищення
суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих
властивостей.

4. Регулююча функція. Регулюючий вплив на економіку загалом, на
пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у
відповідність платоспроможного попиту й пропозиції, нагромадження й
споживання та інших пропорцій. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту,
товарного голоду та інших негативних явищ, властивих
командно-адмістративній системі.

5. Контролююча функція. Сприяння контролю споживачів за виробництвом,
вирівнювання цін.

6. Функція посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у
межах окремих країн і світового господарства.

7. Функція санації. Очищення економічної системи від неефективних і
нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює
або значно послаблює виробництво заради виробництва, а отже витратний
характер економіки.

8. Інформаційна функція. Постійна наявність таких ринкових сигналів, як
ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити
зміни у плани господарської діяльності.

Таким чином, ринок слід розглядати як певну сукупність економічних
відносин між різними суб’єктами, де відбуваються остаточне визнання й
визначення їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється
конкуренція між товаровиробниками за зниження витрат виробництва й
підвищення суспільної корисності товарів, поліпшується пропорційність
розвитку народного господарства, забезпечується безперервність
суспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а
також здійснюються опосередкований контроль споживачів за виробництвом
та санація економічної системи від неефективних підприємств.

Для ефективного функціонування такого ринку необхідні відповідні умови:

1. Реальний плюралізм форм власності та форм господарювання. Якщо
виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого
плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована
як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі
акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо),
державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як
наслідок різних комбінацій названих форм.

2. Здатність суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень
цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому
числі олігополій як колективних монополій), знижує ефективність
функціонування ринку.

3. Розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх
механізмів його реалізації. Це певною мірою послаблює монополістичні
тенденції в економіці й сприяє ефективному функціонуванню сучасного
ринку.

4. Добре розвинута система економічного та адміністративного регулювання
економіки державою (за переважання економічних методів). Це створює
передумови І для існування регульованого ринку.

5. Наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута
маркетингова діяльність.

6. Конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької
діяльності. Кількість їх у виробництві однотипної продукції повинна
становити більш як 7—8, оскільки 1—2 суб’єкти — це монополія, а 3—5 —
олігополія.

7. Розвинутий і розгалужений комплекс об’єктів власності, які можуть
стати об’єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля,
робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо,
послуги, різні види цінних паперів — акцій, облігацій, сертифікатів
тощо, гроші, нерухомість, предмети споживання та ін.).

8. Наявність ринкової інфраструктури. Тобто комплексу інститутів,
підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку,
купівлю-продаж різних об’єктів власності.

У певній сукупності економічних відносин, яку виражає категорія «ринок»,
ключову роль відіграють відносини власності. Так, у процесі
купівлі-продажу товарів і послуг здійснюються їх привласнення й
відчуження, створюються передумови привласнення чужої неоплаченої праці
(якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили на відповідній біржі); на
фондовій біржі такі відносини реалізуються через діяльність
посередників-лідерів тощо (внаслідок привласнення засновницького
прибутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими
методами).

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної
економіки або внутрішнього ринку, світового господарства та його окремих
регіонів і взаємодія між ними.

Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці,
землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів,
нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок
та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок
товарів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок інтелектуальної
власності — на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм
математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок
інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових
кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних
умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і
олігополістичний ринки, яким протистоїть немонополізований ринок.

Монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці
можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої
продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо
неспроможний впливати на процес ціноутворення. На цьому ринку у
розвинутих країнах світу діє найбільше господарюючих суб’єктів.

Олігополістичний ринок — ринок, на якому декілька продавців певних
товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо
поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова
монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спільним є те, що ці ринки —
високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму,
існують в умовах дії тенденції до підриву товарного виробництва.
Відмінності між цими типами ринків:

1) монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один
сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою
розвиваються контрактні відносини між крупними й середніми та дрібними
підприємствами), а регульований — всю економіку в єдності трьох секторів
(у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою;

2) суб’єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому
числі й олігополія — колективна монополія), а суб’єктом регульованого —
держава і наднаціональні органи;

3) мета такого регулювання в межах монополізованого ринку — привласнення
монопольно високих прибутків, а мета державного — стабілізація
економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних
і суспільних), певне задоволення загальнонаціональних проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової
продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних
організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що
містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок
та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв’язки між
виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між
виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін., які формують
інфраструктуру ринку.

Між різними видами, типами ринків, їх суб’єктами встановлюються складні
прямі й опосередковані зв’язки, на основі яких формуються економічні
закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових
капіталів) — певна сукупність економічних відносин з приводу організації
купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий
капітал.

Фінансовий ринок, по-перше, спрямовує в єдине русло рух інших форм
капіталу, а отже й ринковий механізм. По-друге, гроші — найрухливіша
форма власності, а цінні папери — основна форма багатства. По-третє,
фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам
досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю
інформації про цей об’єкт торгівлі тощо.

Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облігації (підприємств і
державних позик) та іпотечні облігації; б) купони до облігацій, векселі,
чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва)
та ін. Суб’єктами цих відносин є підприємства різних форм власності,
домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації,
держава та ін. Об’єкти фінансового ринку — особисті заощадження
населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту
промислового і торговельного капіталів та ін. Основні важелі цього ринку
— попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучасних умовах є комерційні
та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні
компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо.
У багатьох країнах світу ними є також різні міжнародні
фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні
покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні
компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж
цього особливого товару.

Основними продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування
життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові
надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки,
оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і
особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі
суб’єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок
капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на
обліковий (об’єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та
комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу
ліквідність) та міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти
кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на
короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позички й
цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок
довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають крупні
комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового
відсотка для певних категорій позичальників. Так, крупні компанії
переважно отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за
нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити
забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну
частину позичок надають у формі відкриття кредитної лінії, що означає
досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму
заборгованості за кредитом і можливість упродовж певного періоду
отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття
кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному
рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок),
яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова
«прив’язує» позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися
закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними
сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка
(«прайм рейт») за незабезпечені короткотермінові кредити для
першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5%
вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під
цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов’язання
позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові
ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів
(довготермінових — під заставу нерухомості й короткотермінових — під
заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу
житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за якими
найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава
через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає
на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на
цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила
функціонування й розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за
ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути
громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити
реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії
відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку,
створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового
ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної
системи та ін.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відносин між зайнятими і
незайнятими найманими працівниками, з одного боку, підприємцями і
біржами праці (державними і приватними) — з іншого з приводу
організації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В сучасних умовах
результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних
контрактах, в яких зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної
плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи
на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти
своє відображення в контракті. Крім того, колективні договори через
певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже
зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на
зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава,
то суб’єкти ринку робочої сили — не лише підприємець і найманий
працівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учасником такого
ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Крім ринку робочої сили, виділяють ринок трудових ресурсів, на якому
суб’єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного
населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших
навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і
заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої
сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного
(підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить від
попиту на товари і послуги, які виробляють підприємства відповідного
типу, від рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та
продуктивності праці, форм і методів організації виробництва,
економічної кон’юнктури, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної
діяльності країни (зокрема від можливості проникнення на національний
ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості
праці, величини інвестицій, технічної будови капіталу та ін. Пропозиція
робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості
освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку
житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються
дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому
випадку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у
другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція
перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих
країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в
масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у
деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення), у
поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому
ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозицією попиту
заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила і
навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі
сегментні ринки або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових
наукомістких галузях промисловості та в «старих» традиційних галузях;
ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва
та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили
кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з
відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також
ринок переважно фізичної праці (представлений робітниками), переважно
розумової праці (представлений службовцями) і здебільшого творчої праці
(представлений інтелігенцією). В умовах НТР спостерігається скорочення
першого і зростання останніх двох ринків.

В Україні характерними особливостями ринку робочої сили є значне
перевищення пропозицією робочої сили її попиту, відчутна невідповідність
між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність
робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на
послуги, пов’язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Головними умовами формування ринку робочої сили є також створення
стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної
переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла,
інтенсивний розвиток малого підприємництва (у розвинутих країнах Заходу
дрібні та середні компанії забезпечують більшість робочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією
економіко), — певна сукупність економічних відносин між різними
суб’єктами підприємницької діяльності з приводу організації,
використання і купівлі-продажу засобів та предметів праці.

Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або
ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка
попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції й розширення
виробництва) зменшується, і навпаки. На ринку засобів виробництва
виділяють також ринок засобів праці та ринок предметів праці. Ринок
засобів праці поділяють на ринок нового і вживаного устаткування, а
також ринок специфічного устаткування, яке виготовляють за
індивідуальними замовленнями.

У західній економічній літературі, як зазначалося, стверджується, що
продуктивними є не лише праця, а й виробничі фонди (капітальні блага),
оскільки з їх допомогою можна отримати більшу кількість продукції, або
збільшити дохід. При цьому чистою продуктивністю капіталу називають
різницю між сумою споживання благ, виготовлених з допомогою засобів
виробництва, і величиною матеріальних благ, витрачених для створення цих
засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, називають
«природною» нормою відсотка. Крім того, на відміну від праці, засоби
виробництва вважають фактором, який формується самою економічною
системою. Насправді, як уже зазначалося, при взаємодії праці та засобів
виробництва виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект,
представлений продуктивною силою самих засобів виробництва.

Для створення масштабного і високоефективного ринку засобів виробництва
в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності, що
зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для
нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того,
потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати
податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову
техніку. Треба також поступово (із роздержавленням та приватизацією
економіки) зменшувати питому вагу державних капіталовкладень. Важливу
роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (ризикового)
капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультаційних фірм для
впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання — підсистема економічних відносин між
економічними суб’єктами (передусім продавцями і покупцями) з приводу
організації, використання і купівлі-продажу товарів тривалого
користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки,
пральних машин тощо) та поточного споживання.

Найважливіші напрями формування такого ринку в Україні:

1) усунення глибокої диспропорції у народному господарстві між групою
«А» (виробництво засобів виробництва) і групою «Б» (виробництво
предметів споживання). У 2000 р. співвідношення між ними становило 77%
:23%, а в розвинутих країнах Заходу — 30%: 70%; 2) поступове
впровадження сучасної системи заробітної плати. На початку 90-х років
середня денна зарплата у Швеції, наприклад, становила до 30 дол., у
ФРН — 28, І в Австрії — 24, у Франції — 15, а в Україні у 2000 р.
денна зарплата сягала приблизно 1,5 дол. Наближення України у цій сфері
до західноєвропейських стандартів можливе насамперед за умови істотного
підвищення рівня продуктивності праці, створення потужних стимулів до
праці. Але й нині в Україні існує значна невідповідність між оплатою
робочої сили й рівнем цін на предмети споживання. Про це свідчить значне
затоварювання продуктами харчування, з одного боку, та
низький рівень споживання — з іншого;

3) необхідність на основі радикальної перебудови аграрних відносин,
відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу наситити
споживчий ринок продуктами вітчизняного виробництва.

Ринок послуг — певна сукупність економічних відносин із приводу
організації та купівлі-продажу послуг. Послуга — особлива споживча
вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як
товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона
корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з
процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо накопичувати,
транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв’язку, страхування
товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі
послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні
та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.)
послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і
нематеріальні (освіта, охорона здоров’я тощо) послуги, а в межах
останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою —
здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім
світом — ділові зв’язки, репутація тощо). У розвинутих країнах світу у
сфері послуг зайнято понад 70% працездатного населення, у США — до 75%;
створюється відповідна частка ВВП. Це свідчить про існування розвинутого
ринку послуг.

Послуги створюють як у сфері матеріального (громадське харчування,
торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона
здоров’я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги
перевищують суспільно необхідні витрати на їх створення, відбувається
надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та
їх вилучення з доходів споживачів. Привласнені ресурси можуть
розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ,
що надають послуги, і тими, хто їх створює (якщо підприємства не є
власністю самих виробників послуг). Так, в Україні за 1991—2000 pp. ціни
на платні послуги зросли майже у 2,4 млн. разів.

У розвинутих країнах світу людина стає основним елементом національного
багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних,
організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини
власника) — одне з опосередковано пріоритетних завдань розвитку
суспільства. Це означає, що економічні відносини з приводу відтворення
працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед
різних типів і видів ринку домінуючим елементом стає ринок послуг.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи майже 90% сімейного
бюджету витрачається на харчування (у розвинутих країнах світу — до
20%). Тому головна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей
людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення
інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення,
відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації
суспільства в Україні з’являються престижні дитячі садки, школи, вищі
навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства
має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності, отримувати
дорогі платні послуги.

Головна умова розширення ринку послуг в Україні — зростання заробітної
плати та продуктивності праці У сфері матеріального виробництва,
насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити
зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити
асортимент платних і безкоштовних послуг для населення.

Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності
також необхідно виділяти кількісну й якісну сторони. Кількісна сторона —
це різні об’єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти,
«ноу-хау», програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо).
Якісна сторона — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з
приводу створення і привласнення названих об’єктів власності. Ринок
інтелектуальної власності органічно пов’язаний з процесом розгортання
НТР, оскільки в той час завершився період перетворення науки на основну
продуктивну силу.

Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних відносин між
різними господарюючими суб’єктами з приводу організації, використання і
купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об’єктів інтелектуальної
власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху формування ринку
інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для
подання, захисту і впровадження винаходів, нових моделей та зразків
промислового устаткування. Україна досягла світового рівня у галузі
математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної
біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником
міжнародного ринку ідей. Проте кількість патентів і ліцензій, які
продаються на світовому ринку, незначна.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинутих
країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо
інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з
обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм
може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових
груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації,
які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути
запатентовані та безпатентні («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» — форма інтелектуальної власності,
представлена як сукупність технічних знань виробничого, комерційного й
іншого досвіду, втілених значною мірою в технічній документації,
необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого
процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну
інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у
ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо.
«Ноу-хау» вважається власністю підприємства з патентами на винахід,
товарними знаками, авторськими правами. Обмін «ноу-хау» може
здійснюватися за згодою між підприємствами через передачу документації,
організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому
виробництві. Переважно «ноу-хау» здійснюється з передачею патентних
прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об’єктом
яких є тільки «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбачається за контрактом у
таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми,
техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики,
розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких
повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми
роботи, виготовлені зразки технічних об’єктів, ознайомлення з якими
розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж нововведень поширюватиметься в Україні із зростанням
кількості підприємств, які працюють на основі ринкового та оптимального
поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок — важлива сфера економічних відносин з приводу
купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів,
акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті).

На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків,
міграції капіталів та робочої сили, туризму. З погляду організаційних
відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки між
банками різних країн. Переважно операції на ньому здійснюють у
найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка,
Цюріха, Токіо та інших міст. За 1990—2000 pp. щоденний обсяг операцій на
світовому валютному ринку зріс з 880 млрд. дол. до 1,9 трлн. дол. Про
особливості торгівлі на цьому ринку йтиметься в темі 5.3.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу
купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, обробки, систематизації
інформації та її продажу кінцевому споживачеві. Цей ринок також тісно
пов’язаний з розгортанням НТР, зокрема другого її етапу, оскільки в цей
період сформувався новий елемент продуктивних сил — інформація. Від
якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення.
Інформація є поширеним благом, для отримання якого, однак, потрібні
певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є
посередники, головне завдання яких — збирання і продаж інформації. Ринки
інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних
дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг
вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому
реалізують твори мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних
паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за
рекламу.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів.
Збирання, обробку і передавання її в деяких країнах Заходу називають
інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності.
Збирання інформації здійснюється насамперед під час візитів фахівців
(інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості
технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів,
особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних
можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання
відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з
фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються
найважливіші результати, визначаються основні нормативи та показники
діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є також теле- та
радіопродукція, книги, газети, реклама тощо.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації та
купівлі-продажу золота. Здійснюють її консорціуми місцевих банків
(банкірські доми) й спеціалізованих фірм, які займаються очищенням
(афінаж) золота і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо,
зберігають.

Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних
запасів золота. Покупці цього товару — промислові компанії, які
використовують золотої у промислових цілях, ювеліри, інвестори,
тезавратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для
використання у промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо виконувало роль грошей
і тому практично його не продавали й не купували. Потреби в золоті
промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота
золотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб
забезпечували монетні двори та їх центральні банки, які розмінювали
кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до
золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Тому
поняття «купівля-продаж золота», «ціна золота» були ірраціональними,
мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту. Так, у
США згідно із законом 1900 р. золотий вміст долара становив приблизно
0,048 унції, або 1505 г. Ціна (умовна) цього золота сягала 20,67 дол. за
трійську унцію. Процес купівлі-продажу зводився до того, що продавець
обмінював унцію злитків золота (31,1 г) на 20 дол. 67 центів у золотих
монетах. Якщо цей злиток обмінювався на банкноту, то її вільно можна
було обміняти на золото. Банкірські доми і спеціалізовані фірми в той
період відігравали другорядну роль.

У період золотого стандарту країни, які дотримувалися цього стандарту,
повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між кількістю грошей в
обігу та наявними запасами золота.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну
кредитно-паперових грошей на золото) була встановлена офіційна ціна на
золото — 35 дол. за унцію, а вміст долара становив 0,888 г золота. У
деяких країнах навіть було заборонено володіти золотом, тому приватні
тезавратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою
ціною. Після Другої світової війни внаслідок стрімкого зростання цін
уряду США стало невигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому
поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з
різними цінами на кожному з них. На державному ринку об’єктом
купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими
золотими запасами) зобов’язані були продавати золото державним органам
інших країн за твердою доларовою ціною. Проте така торгівля монетарним
товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою)
велася здебільшого без його фізичного переміщення. За 1953—1966 pp.
Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота,
але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох
країнах, водночас у переважній більшості з них цей коштовний метал
продавали і купували вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися
про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на
вільному ринку, а в 1978 р. — і купівлі його. Так почав формуватися
єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими
країнами, централізовані запаси капіталістичних країн та ін. Незначну
частину золота золотодобувні країни продають фірмам (без посередників),
а переважну частину його купують і продають з участю спеціалізованих
фірм. На Лондонському ринку золота такі операції здійснюють п’ять фірм,
які очолює фірма (банкірський дім) Ротшильда, що привласнює значні
багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з
золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлена ціна на
Лондонському ринку (з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент)
повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і
вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на золото. На інших
ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховують вартість
доставки золота з Лондона і Цюріха, а також плату за страхування та інші
витрати, тому ціна на золото там вища.

На міжнародних ринках золота товар продають переважно у стандартних
злитках по 12,5 кг 995-ї або 999-ї проби. На внутрішніх ринках — у
злитках від 5 до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах та інших
формах. У 1996 р. найбільші золотодобувні монополії шляхом укладання
форвардних контрактів продали понад 2 тис. т золота (річний обсяг його
видобутку у світі), причому хеджування здійснювалося за високими цінами.
Так, за середньої собівартості майже 230 дол. за унцію (приблизно 7 г)
біржова ціна становила від 375 до 400 дол. (у 1999 р. знизилася до 300
дол.).

Комплексне визначення структури ринку, як уже зазначалося, передбачає
з’ясування не лише його основних об’єктів, а й головних суб’єктів
(суб’єктів внутрішнього та зовнішнього ринків). Основними суб’єктами
внутрішнього ринку є: 1) населення (зокрема домашні господарства); 2)
фірми, підприємства; 3) держава.

Перший суб’єкт внутрішнього ринку — населення, у І свою чергу,
поділяється на соціальні класи, верстви, прошарки. Американські науковці
поділяють населення на і чотири головні категорії споживачів, кожна з
яких складається з певних груп із відповідними способами життя, і До
першої категорії належать люди, які намагаються задовольнити
елементарні потреби. Це передусім знедолені, з низьким рівнем освіти,
які живуть у злиднях (переважно люди похилого віку) та молодші за них,
що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 80-х років їх налічувалося
у США до 11%, в 1995 — 14, у 1999 р. — 13%. До другої категорії
відносять людей, що «спонукаються ззовні». Серед них виділяють групу, в
якої виражене почуття належності до середнього класу, та групу з
почуттям зверхності, готову до змагальності. Це верхній

шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається
досягти в житті якомога більше — лідерів бізнесу, вищих менеджерів,
високопоставлених урядових чиновників. Ця категорія становить майже 68%
населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсередини». За соціальним
походженням вони не можуть належати до перших двох категорій. Це люди,
захоплені екзотичними та благородними справами, активні захисники
навколишнього середовища, учасники суспільних рухів тощо. Ця категорія
охоплює майже 19% населення США.

До четвертої, найменш чисельної (до 2% населення) категорії науковці
віднесли людей, у яких поєднуються деякі риси другої і третьої категорій
і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість
людей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної економіки») належала
до першої категорії, що переважно відповідає дійсності, особливо в
останні кризові роки. В Україні наприкінці 90-х років до цієї категорії
належало понад 90% населення. Ці категорії населення є учасниками різних
типів ринків, розглянутих вище, з погляду об’єктів ринку.

Другий суб’єкт внутрішнього ринку — підприємства (фірми), передусім
національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють
приватнопідприємницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані
фірми, споживчу кооперацію, взаємоощадні банки, неприбуткові організації
та фірми з самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють
індивідуальні підприємства, відкриті товариства, командитні товариства,
розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні
товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеженою
відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства
(концерн, трест).

Найпростішою класифікацією цього типу суб’єктів ринку, що дає змогу
кількісно оцінити їхню роль у внутрішньому ринку, є поділ фірм на
дрібні, середні та крупні. У більшості розвинутих країн світу кількісно
переважають дрібні фірми (малий бізнес). У США з приблизно 23,4 млн
підприємств у 1997 р. до немонополістичних належало понад 99%, вони
виробляли майже 40% валового національного доходу. Водночас на частку
наймогутніших 0,003 від усієї кількості підприємств у цей період
припадало більше половини всього виробництва. Частка державних фірм у
виробництві валового національного доходу становила до 8%. Водночас
державний гарантований ринок у цій країні сягає приблизно 20%. Певна
частка в загальному обсязі внутрішнього ринку — іноземні фірми.

Щодо структури світового ринку, то панівне становище на ньому посідають
гігантські транснаціональні корпорації (ТНК), які монополізували більшу
частину світової торгівлі.

В Україні у 1990 р. було зареєстровано приблизно ЗО тис., а на початку
2001 р. — понад 200 тис. малих підприємств.

2. Інфраструктура ринку

Фондова і товарна біржі. Поняття «інфраструктура» відображає сукупність
різних установ та інститутів, певних видів діяльності, які забезпечують
рух об’єктів власності: банки, фондові й товарні біржі, біржі робочої
сили, валютні біржі, інформаційні центри тощо.

Фондова біржа — установа, організований ринок, на якому власники
здійснюють процес купівлі-продажу цінних паперів.

Членами біржі є переважно її засновники — окремі індивіди та
кредитно-фінансові інститути. У разі потреби засновники біржі можуть
розширити коло її членів, продаючи біржові місця. За сприятливої
кон’юнктури ціна місця на Нью-Йоркській біржі сягає 1,5 млн. дол. Члени
біржі або державні органи, що контролюють її діяльність, визначають
умови, за яких компанія може бути допущена до біржової торгівлі. Так,
щоб котируватися на Нью-Йоркській біржі, корпорація повинна випустити не
менше 1 млн акцій, кількість акціонерів, які б володіли не менш як 100
акціями, повинна сягати 200 осіб. Тому в середині 90-х років на цій
біржі котирувалися акції приблизно 1800 наймогутніших корпорацій (із
майже 4,3 млн усіх корпорацій Америки). Щоб зареєструватися на
Токійській біржі, прибуток компанії за останні три роки повинен
становити не менше 300 млн. єн, статутний капітал — не менше 1 млрд. єн,
а дивіденди на одну акцію — не менше 5 єн. Це означає, що членами
фондової біржі можуть бути лише високорентабельні фірми. На цій біржі
також продають облігації державних позик.

У світі наприкінці 90-х років налічувалося до 200 фондових бірж, а обсяг
капіталізації світового ринку товарів. Такі визначення відображають
особливості ринку, що лежать на поверхні явищ. Але вони не виявляють
глибинних властивостей ринку як економічного феномена й не є достатньо
конструктивними, щоб зрозуміти його роль в економічній системі.
Насправді ж поняття «ринок» значно ширше , й визначити його зміст
якимось одним формулюванням досить важко. Проте можна вибрати три з
багатьох визначень, які зустрічаються найчастіше в нашій і зарубіжній
літературі. На нашу думку, вони найбільш чітко відображають багатогранну
суть і роль ринку.

Ринок, по-перше, розуміється як місце, де відбувається процес
купівлі-продажу результатів людської діяльності, а отже, як сфера
підприємницької діяльності — бізнесу. Тобто, мова йде не лише про
купівлю-продаж товарів, а й про інші результати діяльності людей,
наприклад, діяльності інтелектуальної, фінансово-кредитної (позичкові
капітали, цінні папери і т.д.). Предметом купівлі-продажу виступає також
інформація. Тому поняття «товарний ринок» — це лише елемент загального
поняття «ринок». По-друге, ринок — це сукупність економічних відносин
між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація
результатів людської діяльності. В такому аспекті ринок виступає як
економічна категорія. По-третє, ринок це місце, де відбувається
остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.

Таке розширене розуміння суті ринку дає можливість визначити його місце,
роль і значення в процесі відтворення. Ринок виступає як момент, що
опосередковує виробництво й споживання, і тому перебуває під їхнім
впливом, а також сам впливає на них. На ринку можуть з’явитися лише ті
результати людської діяльності, які задовольняють потреби суспільства в
особі покупців. На ринку з’ясовуються реальні потреби суспільства. Ринок
показує виробникам, що виробляти і в якій кількості. Нарешті, на ринку
визначається вартість результатів людської діяльності, в тому числі й
товарів. Трактуючи так широко поняття «ринок», не слід у той же час
ототожнювати його з ринковою економікою. Ринок — це лише елемент
ринкової економіки, куди поруч з ринком входять сфери виробництва,
розподілу й споживання.

В економічній, а особливо в публіцистичній літературі, поруч зі словом
«ринок» ми часто зустрічаємо прикметники «дикий», «тіньовий»,
«базарний», «стихійний» і т.д., ми ж ведемо мову про сучасний,
цивілізованний ринок. Які його ознаки?

По-перше, сучасний ринок є ринком покупців. Що це означає? Це такий стан
ринку, при якому пропозиція товарів перевищує попит на них при
фіксованій ціні. Такий стан ринку визначає пріоритет покупців по
відношенню до продавців. Можна сказати «диктат споживачів» на відміну
від «диктату продавців», характерного для нашої сучасної економіки. В
такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх доходів лише
тоді, коли він поставить на ринок продукцію високої якості за доступними
цінами. Тому ринок покупців виступає як стимул для постійного
відтворення ділових, а не спекулятивних відносин. Тобто, він примушує
підприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у сфері
виробництва, а не у сфері купівлі-продажу.

Другою обов’язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний
характер. Це означає, що в системі підприємства кожний суб’єкт виступає
як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб’єктів. Можливість
конкуренції між учасниками ділових І відносин на ринку закладена
в їх економічній самостійності (суверенітеті), базою якої є
право розпоряджатися об’єктами ринкових відносин. Таке право в
минулому базувалося на приватній власності підприємця. В сучасних
умовах це може бути і приватна, і колективна, і державна
власність. Неминучість конкуренції між підприємцями на сучасному
ринку породжується пріоритетом покупців над продавцями. Як це
розуміти? Намагаючись задовольнити запити споживачів, підприємці можуть
реалізувати власний економічний суверенітет, лише вступаючи у взаємне
суперництво за увагу споживачів. Зовсім інша картина складається на
ринку продавців, ринку, характерному для нашої сучасної дефіцитної
економіки. Тут конкурують між собою покупці за увагу продавців.
Конкуренція охоплює також відносини між підприємцями й споживачами. Це
конкуренція за ціни, якість товарів. Перемога тієї чи іншої сторони
залежить від рівня розвитку економіки в цілому, а також від ступеня
розвинутості ринкових відносин.

Третя ознака сучасного ринку — стабілізація відносин між суб’єктами
ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок — це арена суперництва
підприємців та інших суверенних суб’єктів економіки (наприклад,
покупців), кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і
збереження його конкурентної потенції. А це можливо лише при умові
протидії монополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих
суб’єктів ринкових відносин. Тобто, мова йде про те, що ринок
розвивається й функціонує ефективно лише тоді, коли суб’єкти ділових
відносин, зберігаючи взаємне суперництво, в той же час зберігають і
взаємну зацікавленість у протидії монополізації. Це досить складні
процеси, і, як показує історичний досвід, тенденція до монополізації
економіки все ж таки перемагає. Тому функцію координації суб’єктів
ринкових відносин у цьому напрямку мусить брати на себе держава,
проводячи певну антимонопольну політику. Основні ознаки сучасного ринку
зображені на схемі.

У нашому буденному житті учасники (суб’єкти) ринкових відносин, як
правило, асоціюються з покупцями й продавцями, які протистоять один
одному в торговельних закладах (магазин, підприємство громадського
харчування) або на базарі. Таке уявлення про суб’єкти ринку не
випадкове. Воно породжене загальним обмеженням розуміння ринку. Мова про
це йшла вище. Насправді, враховуючи, що товарно-грошові відносини в
ринковій економіці опосередковують усі відносини суспільства, суб’єктами
ринку практично стають всі учасники суспільного виробництва.

Що ж виступає об’єктами ринкових відносин? Тобто, що стає предметом
купівлі — продажу на сучасному ринку? Широке трактування ринку, наведене
вище, свідчить про те, що об’єктами ринкових відносин у сучасній
економіці стають усі результати суспільної діяльності. Тобто, ними
можуть бути матеріальні продукти праці (засоби виробництва, предмети
споживання, послуги, житло тощо); інтелектуальні продукти праці
(інформація, наукові ідеї); робоча сила; цінні папери (акції,
облігації);валюта, позичкові капітали і

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб’єкти, а
до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в
країні формується досить складна ринкова структура, яка включає
найрізноманітніші види ринків, їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об’єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів
виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок Послуг, ринок
позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок
інформації, ринок науково-технічних розробок, Ринок робочої сили, ринок
житла і т. д. У середині цієї структури Можна говорити про продовольчий
ринок, ринок зерна, нафти, кредитно-фінансовими закладами підприємцям та
іншим позичальникам у вигляді грошових сум. Різновидом комерційного чи
банківського кредиту виступає споживчий кредит. Чому різновидом? Тому,
що, з одного боку, об’єктом цього кредиту виступають товари
довготермінового користування (меблі, автомобілі, холодильники,
телевізори і т.д.), а з іншого, банківські позики на споживчі цілі
(наприклад, на будівництво або придбання житла). Виділяють також
державний кредит, тобто будь-який кредит, де суб’єктом (кредитором або
позичальником) виступає держава, та іпотечний кредит, тобто
довгострокові позики під заставу нерухомості (землі, виробничих і
житлових будівель). Ядром кредитної інфраструктура є банківська
система. Банк є особлива організаційна одиниця кредитної системи, яка
виступає посередником між кредитором і постачальником. Сферою діяльності
банків є операції з позичковим (грошовим) капіталом. Діяльність банків
пов’язана з виконанням трьох основних видів операцій.

Операції банків

Пасивні операції — це операції, посередництвом яких утворюються ресурси
банків: внески й позичені гроші; емісія заставних листів, банківських і
комунальних облігацій, а також довгострокові позики в кореспондентів
банку. По цих операціях банк сплачує проценти.

Активними операціями називається діяльність, пов’язана з розміщенням
грошових ресурсів банку, тобто надання їх у кредит за певний процент.
Причому кредити можуть надаватися як у вигляді грошових позик, так і у
вигляді зобов’язань банку гарантувати платежі клієнта. В останньому
випадку банк не надає грошові позики, а лише обіцяє здійснити платежі в
разі, якщо позичальник не зможе оплатити свої зобов’язання.

Комісійними операціями називається посередницька діяльність, яка не
викликає кредитів з боку банків і не є джерелом надходження коштів на
його рахунки. До таких операцій належать: платіжний оборот, операції з
валютою, інкасування векселів В і чеків, прийняття на збереження цінних
паперів і надання сейфів В для користування, управління майном і т.д. В

Сукупність банків та інших кредитно-фінансових закладів, що В здійснюють
мобілізацію вільних грошових ресурсів і надають їх у В позику,
називається кредитною системою. В кредитну систему В входять банки,
інвестиційні та страхові компанії, фонди.

Схема

Ми закінчили розгляд елементів інфраструктури ринкового господарства.
Торговельні підприємства, біржі, банки, кредитні й бюджетні заклади
надають ринковій системі організаційної завершеності, об’єднують
виробників і споживачів у єдиний господарський процес. Учасниками його
може стати кожний, а от досягти успіху зможе лише той, хто оволодіє
законами ринку.

3. МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ

Ринкова економіка — це специфічна соціально-економічна система. Вона, як
і будь-яка механізму ринку система, має свій механізм
функціонування,

дія якого найбільш повно проявляється в центральній ланці
цієї системи — на ринку. Що це за механізм і як він діє? Відповіді на ці
запитання ми отримаємо, розглянувши спочатку його складові елементи, їх
в принципі чотири: попит, пропозиція, ціна й конкуренція.

Попит — це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з
попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим
відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи:
а)потреби, тобто бажаний придбати той чи інший товар або послугу;
б)грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або
послуг. Попит, як правило, виражається в грошовій формі.

Пропозиція — це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний
момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти:
а)готовність виробників (продавців) до продажу того чи іншого виду
товару або послуги; б)умови, на яких виробник (продавець) згідний
продати їх. Пропозиція, як правило, має натуральне вираження: штуки,
тонни, метри.

Ціна — це, як було з’ясовано раніше, грошовий вираз вартості. На ринку,
як правило, розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і
ціну рівноваги. Ціна попиту — це гранично максимальна ціна, яку покупці
ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції — це гранично мінімальна
ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги — це
ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.

Конкуренція — це процес суперництва між суб’єктами ринкових відносин за
найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.

Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм. Процес
його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки.
Чим же визначається чіткість взаємодії ринкового механізму? Адже в ньому
немає спеціального органу, який би вказував на те, які товари виробляти
підприємцю, де йому купувати ресурси, де робітникові працювати. Сам
ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний
внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам
певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції.
А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник
ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація
вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є саморегульована
система. Така саморегульована система в літературі отримала назву
«вільного ринку». Ідея «вільного ринку» належить класику політичної
економії А.Сміту, який у своїй роботі «Дослідження про природу й причини
багатства народів» стверджував, що » вільна гра ринкових сил» створює
гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої
егоїстичні інтереси, завдяки «невидимій руці» ринку, навіть не бажаючи
того, сприяє інтересам суспільства більш- ефективно, ніж у тому випадку,
коли б він бажав це зробити. Проте егоїзм, який спонукає індивідуума
(підприємця) до дії, складає лише частину ринкового механізму. Щось
повинно стримувати економічний суб’єкт, який прагне безмежно
задовольняти свою жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція,
яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до
певної гармонії, до ринкової рівноваги. Звідси зрозуміло, чому в
класичній ліберальній економічній теорії держава відіграє лише
підпорядковану роль. Функції держави як «нічного сторожа» обмежувалися
забезпеченням правопорядку, національної оборони, будівництвом і
підтриманням суспільно корисних споруд, наприклад, транспортних
магістралей. Втручання в економіку з боку держави торкалося лише
гарантування для всіх суб’єктів господарської діяльності основних
економічних свобод, а саме: свободи займатися будь-якою господарською
діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.

Зроблений А.Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити
феномен взаємодії особистої вигоди (егоїзму) і її регулятора —
конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю
збігатися з витратами виробництва. Його теорія розкрила, яким чином
суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонувати саме ті
товари, які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни в
умовах вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, — тому
що вони приносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті
А.Сміт показав, яким чином у сфері виробництва може бути досягнута
відносна рівність доходів. Тобто, він описав господарський механізм
вільного ринку, як саморегулюючої системи.

І тут слід звернути увагу на дуже важливий момент. А.Сміт, на відміну
від деяких наших сучасних його «послідовників», не розглядає ринкову
економіку як сферу, де кожен суб’єкт робить, що йому заманеться.
Основною властивістю вільного ринку, за А.Смітом, є те, що він виступає
своїм власним охоронцем. Маємо — справу з парадоксом: ринок, з одного
боку є кульмінацією будь-якої економічної свободи, а з іншого, —
найсуворішим наглядачем. І ніякі скарги на адресу міністра або іншої
високої інстанції, так само, як і благання про допомогу, не звільняють
від анонімного тиску ринкового механізму.

Отже, уважне вивчення спадщини А.Сміта з проблем функціонування
ринкового механізму навіть в умовах вільної конкуренції приводить зовсім
до протилежного висновку, ніж той, який нав’язується новітніми
поборниками ринкової економіки. А саме: економічна свобода — це ілюзія,
в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається
напочатку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити
все, що завгодно, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає
(тобто всупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає
економічний крах. Функціонування ринкової економіки — де не випадкові,
хаотичні діяння господарюючих суб’єктів. Всі ці діяння підпорядковані
вимогам певних економічних законів, які лежать в основі дії механізму
ринку. Що це за закони, які їхні вимоги і як вони діють?

Одним з важливих законів ринкової економіки грошового обігу.
Основна вимога його полягає в дотриманні грошово-товарної
збалансованості. Вона повинна кореспондуватися з сумою цін товарів і
послуг, що є в обігу. Теоретично кількість грошей, необхідна для обігу,
може бути розрахована за формулою:

Ц -сума цін товарів; О — швидкість обороту грошей.

Дана формула є досить загальною. В реальному житті кількість грошей,
необхідних для обігу, залежить від набагато більшої кількості факторів.
Тому застосовується формула дещо складніша:

, де

ЦР — сума цін товарів, визначених для реалізації; ЦК — сума цін
товарів, платежі по яких виходять за межі даного періоду; ЦП -сума цін
товарів, строки платежів по яких наступили; ВР — сума взаємних
розрахунків; О — швидкість обороту грошей.

На практиці регулювання грошового обігу в країні здійснює центральний
емісійний банк. В Україні таким банком є Національний банк України.

Надмірна кількість грошей в обігу породжує інфляцію. Вона може бути
викликана скороченням виробництва товарів і послуг при незмінній
грошовій масі або додатковим випуском (емісією) грошей в обіг при
незмінній товарній масі. Інфляція — грошове явище. А конкретніше —
знецінення грошей через те, що в економіці їх стає більше, ніж потрібно.
В міру наростання інфляції грошам все важче виконувати свої функції,
обслуговувати обіг товарів і послуг, платіжні операції тощо.

Зародившись на грошовому ринку, віруси інфляції проникають далі, в інші
сфери економічного організму. А це означає, що в ситуаціях, коли
інфляційна хвороба дуже запущена, однією лише нормалізацією грошового
обороту не обійтися. Правильна грошова політика держави створює лише
необхідну умову гальмування інфляції. Але реально вона діє лише тоді,
коли держава паралельно з нормалізацією грошового обігу зміцнює
механізми ринку, стимулює виробництво товарів, намагається стримати
поточний попит, застосовує інші заходи по відношенню до потерпілих від
інфляції галузей економіки.

Розрізняють відкритий і подавлений типи інфляції. Відкритій інфляції
властива тенденція до зростання цін. Вона формується в результаті
двоякого механізму. Перший це механізм адаптивних інфляційних очікувань.
Суть його в тому, що, по-перше, споживачі, твердо повіривши в
незмінність тенденції до підвищення цін, скорочують заощадження,
нагнітають поточний попит і таким чином самі провокують чергове
подорожчання товарів і послуг. По-друге, дефіцит заощаджень, який
виникає в результаті першої акції, негативно відбивається на розмірах
кредитних ресурсів, що перешкоджає зростанню капіталовкладень і
виробництва. І це відбувається в умовах, коли й так відчувається суттєве
відставання пропозиції від попиту.

Адаптивні очікування мають мікроекономічну природу, тобто породжуються
реальними подіями, які відбуваються на конкретних ринках. Рядовий
споживач, роздумуючи, скільки витратити на покупки, керується динамікою
тих цін, які бачить навколо себе (в магазині, на базарі, у центрі
послуг). На будь-які зміни макроекономічних умов(скорочення бюджетного
дефіциту, перехід до нeінфляційної грошової політики тощо), він зреагує
лише тоді, коли переконається в дійсній зміні економічних умов, які його
оточують. Тому будь-яка антиінфляційна політика лише тоді дасть
очікувані результати, коли буде в своєму арсеналі мати спеціальні
заходи, скеровані на нейтралізацію інфляційних очікувань.

В основі другого механізму відкритої інфляції лежить взаємозв’язок
витрат і цін. Це так звана інфляція витрат (спіраль «зарплата —
ціни»). Суть її в наступному. Загальне підвищення цін в економіці
неминуче веде до падіння реальних доходів зайнятих. Щоб зберегти
незмінним хоча б добробут населення, необхідно збільшувати грошові
доходи. Відбувається це різними шляхами, включаючи різноманітні
варіанти державної індексації доходів зайнятих. Але одночасно
збільшуються витрати виробництва, що веде до підвищення цін.
Останнє робить необхідним черговий і перегляд заробітної плати
і т.д. Розкручується інфляційна спіраль, і причому з кожним новим
витком зупинити її все важче.

Неухильне підвищення цін ставить державу перед дилемою: з одного боку,
населенню, яке не має прямого відношення до виникнення інфляції,
необхідно за максимумом компенсувати понесені ним збитки; з іншого боку,
повна компенсація приведе до того, що на повну потужність запрацює
механізм витрат виробництва. А це потягне за собою новий стрибок цін,
який «з’їсть» компенсаційні виплати населенню, і все треба буде починати
спочатку. Тому необхідно, по-перше, визнати, що коли в економіці
розгортається відкритий інфляційний процес (що є характерним для
сучасної економіки України), поява спіралі «зарплата-ціни» є неминучою;
по-друге, потрібно так організувати проти інфляційну компенсацію, щоб
вона якомога менше зачіпала грошові витрати виробництва. Останнє є
справою техніки й компетентності тих, хто в державі займається цими
питаннями.

Інфляція буває не тільки відкритою. В деяких випадках держава, не
демонтуючи причини інфляції, намагається подавити форми її прояву.
Здійснюється це по-різному. Наприклад: тимчасове заморожування цін і
доходів; отримання динаміки заробітної плати на рівні, який не перевищує
темп зростання продуктивності праці; тотальний адміністративний контроль
над цінами й доходами. В таких випадках відкрита інфляція переходить у
подавлену. Якщо відкрита інфляція проявляється в загальному підвищенні
цін, то подавлена — у хронічній нестачі товарів і послуг, їхньому
перманентному дефіциті. Тому інфляційні очікування при подавленій
інфляції можна назвати дефіцитними (при відкритій — адаптивними).
Інфляція розвивається, як правило, як тривалий процес, який проходить
декілька стадій. Кожній з них відповідає свій вид інфляції: повзуча,
галопуюча й гіперінфляція. Повзуча або регульована. При ній ціни
зростають поступово, але неухильно. Держава за допомогою
фінансово-кредитних методів та податкової системи тримає її під
контролем, не допускаючи знецінення грошей більше, ніж на 5-7% за
місяць. Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей
досягають 20-25% на місяць. На цій стадії значно посилюються економічні
й соціальні суперечності. Зростання цін і доходів окремих груп
підприємців стає стрибкоподібним і не піддається регулюванню.
Гіперінфляція характеризується знеціненням грошей більш як на 50% на
місяць. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції,
падає їхня роль в економіці, натуралізуються господарські зв’язки
(виникає бартер), руйнується фінансовий і кредитний механізм,
посилюються стихійні процеси в економіці (стан, який пережила економіка
України у 1991-1994 pp.). В умовах серйозної деформації економічного
циклу, структурної розбалансованості інфляція пригнічує економічне
зростання, провокує стагнаційні процеси і навіть спад виробництва. Такий
стан економіки, коли поєднується застій (спад) виробництва з розвитком
інфляційних процесів, отримав назву стагфляції.

Уряди всіх країн, економіка яких переживає інфляцію, прикладають певні
зусилля, щоб не сповзти в гіперінфляцію. А це передбачає перехід до
жорсткої антиінфляційної політики. Складовою частиною її є дефляційна
політика. Дефляція — це вилучення з обігу частини надлишкової грошової
маси, випущеної в період інфляції з метою зменшення платоспроможного
попиту населення через фінансові і грошово-кредитні механізми. До їх
числа можна віднести: скорочення бюджетних видатків, підвищення рівня
оподаткування, введення більш жорстких умов банківського кредитування,
випуск державних позик, пряме лімітування зростання кредитних вкладень у
народне господарство й готівкових грошей в обігу, підвищення норми
обов’язкових резервів, які зберігають комерційні банки в центральному
банку, що зменшує їх вільні ресурси й спонукає до скорочення кредитів
народному господарству і т.д. Як правило, дефляція супроводжується
падінням купівельної спроможності населення й посиленням соціальної
напруги.

Що ж є причинами інфляції? їх слід шукати серед факторів, які
дезорганізують грошовий обіг у результаті появи на ринку надлишкової
маси грошей, незабезпечених товарами. Основні з цих факторів (найбільш
характерних для економіки України) перераховані у схемі.

Схема .

Під час інфляції споживачу ніяк не уникнути зниження поточних реальних
доходів, а отже, й сьогоднішніх параметрів добробуту. Для цього е як
мінімум три причини.

По-перше, якою б досконалою не була система протиінфляційної
компенсації, їй ніколи не встигнути за рухом цін. Доходи завжди
відстають від цін, і чим більше запізнення, тим відчутнішим стають удари
по поточному споживанню населення.

По-друге, передбачити майбутнє підвищення цін, особливо коли в економіці
вирує гіперінфляція, практично неможливо. Тому протиінфляційна
компенсація рідко буває достатньою. Ясно, що за таких умов падіння
життєвого рівня неминуче.

По-третє, протиінфляційна компенсація в принципі не може повністю
покривати втрати від зростання цін.

Інакше держава ніколи не виведе економіку з інфляційного стану. Отже,
при будь-якому рівні компенсації вона є неповною, а значить, зменшення
реальних доходів неминуче. відомо, величина вартості товару визначається
робочим часом. Причому не індивідуальним, а вартості суспільно
необхідним. Цей суспільно необхідний час не встановлюється якимось
органом, він формується стихійно на ринку в результаті співставлення
ряду індивідуальних затрат на виробництво даного виду продукції. І якщо
затрати двох індивідуальних товаровиробників можуть збігатися чисто
випадково, то затрати більшості товаровиробників на виробництво одного й
того самого виду продукції збігаються цілком закономірно тому, що вони
відображають середні умови виробництва, які панують у даному регіоні на
даному етапі розвитку технологічного способу виробництва. Саме в цьому
збігу й проявляється дія закону вартості — основного закону ринкової
економіки.

Закон вартості — об’єктивний економічний закон товарного виробництва.
Він визначає способи й принципи виміру, розподілу й стимулювання
суспільної праці на ринку. Згідно з цим законом обмін товарів
здійснюється на основі вартісної еквівалентності, яка визначається
суспільно-необхідними затратами праці. Закон вартості стимулює тих
виробників, які забезпечують більш високу продуктивність праці. Ті ж
виробники, чия продуктивність праці нижча суспільно-нормальної
(середньої), при обміні несуть збитки.

Дія закону вартості проявляється через коливання цін навколо вартості.
Саме за допомогою цього механізму закон вартості виступає як основний
регулятор ринкової економіки (як діє цей механізм, розглядається далі).
Ця обставина є вихідною для розуміння функцій закону вартості в
ринковому господарстві.

Ринок нормально функціонує лише тоді, коли він збалансований, тобто
коли на ньому і пропозиції підтримується повна відповідність
між попитом і пропозицією. Відсутність такої відповідності
негайно відбивається на ході реалізації й виробництва. Досягається така
відповідність у результаті дії закону відповідності попиту і пропозиції.
Закон попиту і пропозиції — економічний закон ринку. Він виражає
діалектичну єдність попиту і пропозиції, їх взаємозв’язок і
взаємодію, об’єктивний потяг до відповідності. Тому основна
його вимога — це збалансованість ринку. Така дія поєднує цей закон з
законом вартості, але на відміну від останнього він діє виключно у
сфері обміну. Проте і в цій сфері закон попиту і пропозиції не
підміняє закон вартості, а діє одночасно з ним як форма вираження, як
елемент механізму його реалізації.

Як же діє цей закон? При наявності повної відповідності між попитом і
пропозицією (ідеальний варіант) закон нічим себе не проявляє. Але якщо
відповідність порушена, закон діє в напрямку її встановлення. Як?
Особливість функціонування ринкового механізму полягає в тому, що кожний
його елемент тісно пов’язаний із ціною, яка служить основним
інструментом впливу на попит і пропозицію. Зокрема, попит знаходиться у
зворотній залежності від ціни. Якщо ціни на товари зростають, то попит
на них зменшується тому, що високі ціни обмежують купівельні
спроможності людей. При зниженні цін попит зростає.

Товарна пропозиція з ціною пов’язана прямою залежністю.

Із зростанням цін пропозиція збільшується, тому що одиниця додатково
виробленої та проданої продукції приносить виробникові додатковий
прибуток. І навпаки, якщо ціни знижуються, то виробництво продукції стає
менш вигідним і скорочується. Відповідно зменшується і пропозиція.

Ступінь зміни попиту у відповідь на зміну цін характеризує еластичність
попиту. Мірою такої зміни є коефіцієнт еластичності попиту.
Розраховується за формулою:

Зростання обсягу попиту, (%)

Кел=

Зниження цін, (%)

Приклад, Попит зріс на 10%; 6%; 3%. Ціни відповідно знизилися на 2% ;
3%; 3%.

— еластичний

— слабо еластичний

Взаємодія попиту і пропозиції з ціною має й зворотний зв’язок. Коли
пропозиція перевищує попит-, ціна знижується, що збільшує попит. Якщо ж
попит перевищує пропозицію, ціна підвищується, що стимулює зростання
пропозиції. В даному випадку попит і пропозиція через ціну взаємно
впливають одне на одного.

Як же конкретно діє цей механізм саморегуляції в умовах вільного ринку?
Звернемося до умовного прикладу. Основні параметри будь-якого ринку —
попит, пропозиція і ціна, їх взаємодія відображена на рис

Припустимо, на ринку телевізорів існує режим вільної конкуренції. Це
означає, що на ньому є багато покупців, які виділили кошти на придбання
телевізорів. Економічний інтерес споживача-покупця полягає в тому, щоб
купити товар і задовольнити свої потреби. Їм протистоять виробники —
продавці. Витрачаючи ресурси на виробництво й обут телевізорів, вони
зацікавлені в прибутковому їх продажу. Споживачі приходять на ринок з
певним обсягом сукупного доходу, призначеного для придбання саме
телевізорів. Тому, враховуючи, що продавці повинні відшкодувати свої

витрати на виробництво й отримати певний прибуток, вони пропонують за
товар не будь-яку ціну, а ціну попиту. Це та граничной максимальна ціна,
вище якої ринкова ціна піднятися не може тому, що в покупців більше
немає грошей на купівлю. Між ціною попиту й кількістю продукції, що
продається, існує взаємний зв’язок. З одного боку чим менша кількість
товару, тим більшу ціну споживач згідний за нього заплатити, і навпаки.
З іншого боку, коли ціна попиту висока, кількість реальних покупців, а
отже, й обсяги продажу, зменшуються. Якщо ж ціна попиту падає, ситуація
стає зворотною. Отже, з якого боку не підходити, прослідкується
залежність, яка проілюстрована на рис кривою Цп. Вона описує поведінку
споживача й називається кривою попиту.

А як же діють виробники — продавці? Вони намагаються продати товар
дорожче, чудово розуміючи, що в покупців зовсім інші наміри і вони
обмежені розмірами своїх доходів. У результаті утворюються ціни
пропозиції. Це такі гранично мінімальні ціни, за якими виробники ще
можуть продавати свої вироби покупцям, а останні ще можуть їх купувати.
Ринкова ціна не може бути нижчою від ціни пропозиції. Інакше виробництво
й збут стануть нерентабельними, що загрожує банкрутством. У нашому
прикладі, чим менша ціна пропозиції, тим менша кількість телевізорів
надійде в продаж тому, що в багатьох виробників витрати виробництва й
збуту виявляться вищими від цієї відносно низької ціни. В міру
підвищення ціни пропозиції буде зростати й кількість виробників, і
обсяги постачання товару на ринок. На рис поведінка продавців
характеризується кривою пропозиції — Цпр.

У точці Тр збігаються інтереси виробників і споживачів, досягається
рівновага ринку, тобто найкращий обсяг виробництва і продаж (Кр), який
дорівнює оптимальній величині купівель і споживання, а ринкова ціна стає
ціною рівноваги (Цр). Це означає, що виробникам невигідно надалі
підвищувати ціни й збільшувати пропозицію, тому, що товар не знайде
попиту. Відповідно й споживачам не доводиться розраховувати на придбання
більшої кількості товарів або на зниження цін на них, бо це суперечить
інтересам виробників. Припустимо далі, що сукупний попит на телевізори
збільшився (зросли доходи людей, змінилася структура попиту і т.д.). У
цьому випадку бажання споживачів придбати додаткову кількість
телевізорів відображає нова крива попиту Ціп, яка розташована справа
вище кривої Цп.

Оскільки ринок може забезпечити постачання товарів лише в обсязі Кр і
неспроможний одномоментно відреагувати на нову потребу, спочатку
додатковий сукупний попит залишиться незадоволеним. Виникне ситуація
товарного дефіциту в результаті порушення рівноваги ринку. За цих умов
тиск з боку додаткового попиту поведе до тимчасового підвищення цін аж
до встановлення нової ціни попиту від Цр до Цір на рис. Як це
відобразиться на виробництві? Виробники телевізорів розцінюють нову ціну
(більш високу) й відповідне збільшення норми прибутку як потужний стимул
розгортання виробництва й продажу. Названа тенденція буде описуватися
тепер новою кривою пропозиції Ціпр. Ситуація на ринку знову зміниться,
але вже в інший бік. Пропозиція підтягнеться до попиту і, оскільки
отримати підвищену ціну неможливо, вона починає знижуватися в напрямку
до нової точки рівноваги T1p. Це буде означати, що попит задоволено,
дефіцит ліквідований, додаткові телевізори потрапили до рук тих, хто їх
потребує. Як бачимо, механізм ринку, отримавши імпульс від підвищення
попиту, викликав адекватну реакцію виробництва і пропозиції. У випадку
скорочення попиту на телевізори ринковий механізм спрацює у зворотному
напрямку. Знання залежності попиту і пропозиції від ціни й навпаки
дозволяє зрозуміти, як досягається ринкова рівновага, як формується ціна
рівноваги. А це, в свою чергу, дає суб’єктам ринку можливість глибше
пізнавати кон’юнктуру й відповідним чином діяти в тих чи інших умовах.

Закон попиту і пропозиції виконує ряд важливих економічних і соціальних
функцій у ринковій економіці. Див. схему

Виділяється в цьому механізмі два провідні блоки — вільний ринок і
держава. Економічна діяльність держави полягає в тому, щоб доповнити
ринок, вирішувати ті проблеми, перед якими він пасує.

Отже, сучасний механізм регулювання ринкової економіки — досить
складне організаційно-економічно-правове утворення. Він, по-перше,
включає в себе сукупність організаційних структур, систему форм, методів
і інструментів регулювання ринку і в цій своїй якості виступає як спосіб
організації ринкової економіки. По-друге, це система функціонування
виробничих відносин. Система, де виробничі відносини проявляються в
конкретних господарських формах (гроші, ціна, прибуток, заробітна плата,
податки тощо). У цій якості він виступає як механізм реалізації
власності на засоби виробництва та погодження економічних інтересів
суб’єктів ринкових відносин. По-третє, механізм регулювання ринку
включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб’єктів
ринку. І в цій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі
держави. Таким чином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як
сферу функціонування продуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу
надбудови. Тому його зміст може бути зрозумілим лише при розгляді цих
основних аспектів прояву в їх взаємодії і взаємозв’язку.

Отже, механізм регулювання ринкової економіки — це спосіб її організації
і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог
економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні
інтереси суб’єктів ринку.

Нарешті, можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова система —
це сукупність усіх перерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв’язку
і взаємозалежності. Вона може бути представлена такою схемою. Див. схему

Схема Ринкова система

Використана література

Бобров В.Я. “Основи ринкової економіки”,К.”Либідь”,1995

Біляцький С.”Політика і час”,1998,№7,с 13-20

Башнянин Г.І. та інш.,”Політична економія”,Ч1,К.,1997

Гальчинський А.С.”Основи економічної теорії,К.”Вища школа”,1995

Гаврилишин О.Ю.,”Основні елементи теорії ринкової системи”,1992

Задея А.А.,Петруня Ю.Е.,”Основы экономики”,К.,1997

Ковальчук В.М.,”Загальна теорія економіки”,К.1998

Ніколенко Ю.В.,”Основи економічної теорії”,К.1998

Основи економічної теорії / за ред.

.Н.Климка,В.П.Нестеренка.,К.”Вища школа”,1997

Основи ринкової економіки / за ред. В.М.Петюха,К.”Вища школа”,1997

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. «Макроекономіка». — Київ: Четверта хвиля,
1997.

Будаговська С., Ківієвич О. «Макро- і мікроекономіка». — Київ: Основи,
1998.

Кембелл Р. Макконел, Стенлі Л. Брю «Економікс». — Львів, 1994.

Мочерний С.В., Мехасюк І.Р. «Економічний словник-довідник». — Київ:
Femina, 1996.

Ніколенко Ю.В. «Основи економічної теорії»: книга перша. — Київ: Либідь,
1998.

PAGE

PAGE 46

Похожие записи