Курсова робота

з курсу “ Економічна теорія ”

на тему: Ринок грошей

План

Вступ

1. Поняття і основні форми грошового капіталу

2. Нагромадження позичкового капіталу

3. Вплив кредиту на капіталізацію грошових відносин

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Головним засобом впливу грошей на розвиток макроекономічних процесів, у
т.ч. на процес економічного відтворення, є кредит. Необізнаній з
економічною теорією людині здається, що кредитні відносини як давня
форма економічних зв’язків між кредитором і позичальником є дуже
простими: позичив на якийсь час гроші — вчасно поверни їх, заплативши за
це у вигляді відсотка відповідну винагороду. Хто з нас не вдавався до
таких дій?! Однак у дійсності кредит є однією з найскладніших за
структурою та характером впливу на розвиток процесу виробничого
відтворення форм економічних зв’язків. Через те в економічній теорії,
зокрема в теорії грошей, існує безліч проблем, які на протязі багатьох
десятиріч є предметом дискусій і тому не мають чітких наукових
визначень. «Функції кредиту,— писав ще 1848 р. у своїй і досі актуальній
книзі “Основи політичної економії» англійський економіст Дж. Ст. Мілль,—
викликають стільки нерозумінь і таку плутанину понять, як жодне з інших
понять політичної економії»1.

Про які складнощі економічної теорії йдеться і на що попервах слід
звернути увагу? Таких проблем багато. Це, насамперед, чіткість у
з’ясуванні змісту понятійного апарату. На фундаменті кредитних відносин
формуються різні форми капіталу — грошовий, лихварський, позичковий,
банківський. Який зміст цих понять і якою є специфіка економічних
відносин, що ними виражається. На це, власне вихідне, питання в теорії
кредиту не завжди дається вичерпна відповідь.

Актуальність обраної для написання теми курсої роботи зумовлена тим
фактом, що фундаментом, на якому споруджується вся система кредиту, є
мобілізація й нагромадження банківсько-кредитними установами тимчасово
вільних коштів і формування з них позичкового капиталу. Цілком
зрозуміло, що коли такого нагромадження не відбувається, то й сам кредит
стає неможливим у цьому випадку необхідних коштів, що їх можна було б
давати в борг, престо не існує.

Метою курсової роботи стало вивчення наступних питань – пняття і
основних форм грошового капіталу, нагормадження позичкового капіталу,
впливу кредиту на капіталізацію грошових відносин.

Для досягнення поставленої мети використовувалася наступна література:
Савлука М.І. “Гроші та кредит”, Івасіва Б.С. “Гроші та кредит”,
Гальчинського А.С. “Теорія грошей” та інші.

Курсова робота складається з вступу, розділу 1 “Поняття і основні форми
грошового капіталу”, розділу 2 “Нагормадження позичкового капіталу”,
розділу 3 “Вплив кредиту на капіталізацію грошових відносин” та
висновків.

1. Поняття і основні форми грошового капіталу

Поняття «капітал», одним із різновидів якого є грошовий капітал,
багатозначне. Тому в економічній теорії існує досить багато різних
визначень, які загалом відображають різні аспекти реалізації цієї
економічної категорії. Торкнемося цього питання докладніше. Це допоможе
нам грунтовніше розібратися в понятійному апараті, що використовується
при характеристиці процесу нагромадження позичкового капіталу, а звідси
— розвитку кредитних відносин.

Капітал як чинник виробництва має свої особливості. Він є похідним
чинником, економічне застосування якого — результат процесу виробництва.
Скажімо, ви будуєте текстильну фабрику, а потім використовуєте її як
чинник виробництва чоловічих сорочок; ви збираєте комп’ютер, потім
використовуєте його при навчанні студентів і т.ін.

Отож у характеристиці капіталу винятково важливим визначенням є те, що
за суттю він — похідний (вторинний) чинник виробництва. А тому капітал
розглядається як накопичена (минула) праця, або, як на цьому часто
наголошується, накопичене багатство, що утворює необхідні умови
виробничого процесу. За висловом А.Сміта, капітал — це певний запас
уречевлених засобів виробництва. Запаси, за його оцінкою, діляться на
дві частини’ одна з них іде на споживання, інша — на цілі подальшого
виробництва А відтак капіталом вважається накопичене багатство, що
утворюється перевищенням виробництва над споживанням і використовується
з метою одержання прибутку1.

Отже, у визначенні капіталу акцентується увага на тому, що це: а) одна з
форм багатства; б) запас уречевлених засобів виробництва, накопичення
якого є результатом минулої (уречевленої) праці; використання цього
багатства здійснюється у виробничому процесі з метою отримання прибутку.
Тому вважається, що капітал являє собою вартість, яка забезпечує
отримання додаткової вартості, що це вартість, яка дає прибуток.
«Капітал,— писав Д. Рікардо,— репрезентує ту частину багатства країни,
яка використовується у виробництві і складається з їжі, одягу,
інструментів, сировини, машин та інших засобів, необхідних для того, щоб
привести в дію нову працю»1. Капітал, наголошував він, є та частка
запасів багатства країни, яка використовується з метою отримання
прибутку.

При визначенні поняття «капітал» акцентується увага ще на одній
обставині — підкреслюється, що це є форма запасу багатства на майбутнє.
Капітал — це багатство, що використовується (прямо чи опосередковано)
для задоволення не стільки поточних, як майбутніх потреб, це певна
«жертва», яку приносить людина в ім’я майбутнього.

Грошовий капітал — одна з функціональних форм капіталу. В процесі свого
обігу капітал виступає у грошовій, продуктивній і товарних формах. Треба
взяти до увага, що грошовий капітал — це не лише певна сума грошей, у
вигляді якої кожен індивідуальний капітал вступає в життя, починаючи
процес обігу. Це не лише ті кошти, що їх ви спрямовуєте на цілі
підприємництва — купівлю засобів виробництва чи інший вид комерційної
діяльності. У широкому розумінні грошовий капітал розглядається
економічною теорією як вартісна форма всього дійсного капіталу. Так само
як кожний товар роздвоюється на дві складові — матеріально-уречевлену та
вартісну грані, капітал функціонує у своєму конкретному
матеріально-уречевленому втшенні (верстати, сировина, інструменти,
товари) та у грошовій (вартісній) формі.

У формі грошового капіталу стираються специфічні ознаки дійсних чинників
виробництва. Для грошового капіталу, який функціонує, немає значення,
скажімо, що представляє він в обігу,— йдеться в даному разі про основні
чи оборотні фонди, реалізовану продукцію чи товарні запаси. Споживча
вартість кожного з них стає в даному разі несуттєвою. Капітал у цьому
випадку існує в позбавленій конкретної предметності найбільш абстрактній
функціональній формі. Його втіленням стає особливий різновид грошей —
гроші як капітал, гроші як носій капітальної (самозростаючої) вартості,
зміст яких розглядається в подальшому аналізі.

Відтак можна зазначити, що грошовий капітал має розглядатися як
найзагальніша абстрактна форма капіталу продукування. Водночас при його
характеристиці стадія виробництва виступає як проміжний етап,
опосереднювальна ланка, зміст якої притлумлюється. На цю обставину треба
постійно зважати. Формулою грошового капіталу, що відображає його суть,
є Г..Т1, де Г1 = Г + ДГ’ гроші роблять гроші. Йдеться і про те, що ціль
та рушійний мотив функціонування грошового капіталу становить отримання
ДГ — приросту грошей порівняно з їх авансовою (Г) сумою.

Поважне уточнення у визначенні суті й функціонального призначення
грошового капіталу, яке має важливе значення для аналізу специфіки
кредиту, було зроблене Й. Шумпетером. Чоловим у його характеристиці
капіталу є визначення його впливу на процес економічного розвитку «На
наш погляд,— підкреслював вш,— капітал — це поняття, нерозривно
пов’язане з процесом розвитку; воно не має ніякого зв’язку із звичайним
обігом (тобто з простим економічним відтворенням — А.Г.). Це поняття
уособлює тільки той аспект економічних процесів, що пов’язаний виключно
з розвитком». Щодо цього капітал визначається Й. Шумпетером як
економічний важшь, що дозволяє підприємцеві (особі, яка здатна
забезпечувати нові комбінації виробничих ресурсів і реалізувати цим
економічний розвиток) отримати в своє розпорядження економічні ресурси
(блага), необхідні для досягнення нових цілей та переорієнтації процесу
продукування в новому напрямку. Виходячи з цього, грошовий капітал, за
визначенням американського вченого, не бере безпосередньої участі у
виробництві Він не втілюється в засобах виробництва «Капітал — це фонд
купівельної сили». Вказаний фонд складається з грошей та майна, що
використовується у процесі продукування Перерахована у гроші немонетарна
частка майна, котру можна використати як платіжний засіб у
підприємницьких цілях, є також складовою капіталу. «Ми визначаємо
капітал,— писав Й. Шумпетер,— як суму грошей та інших платіжних засобів,
що в будь-який момент можуть бути представлені в розпорядження
підприємцеві». «Лише знаходячись у розпорядженні цієї особи,— наголошує
він,— платіжні засоби здатні виконувати функцію капіталу».

Розглянуті питання дають можливість зрозуміти принципову різницю між
визначенням грошового і позичкового капіталу. Поняття «грошовий капітал»
значно ширше за змістом вщ поняття «позичковий капітал». Грошовий
капітал втілюється у різні функціональні форми, однією з яких і е
позичковий капітал. Аналізуючи процес нагромадження останнього, слід
з’ясувати зміст іще одного поняття. Ідеться про лихварський капітал, що
розглядається економічною теорією ж історичний та логічний попередник
капіталу позичкового.

Позичковий та лихварський капітали мають у своїх економічних
характеристиках багато спільного. Ідеться про два різновиди грошового
капіталу, які, з одного боку, пов’язані з нагромадженням кредитних
ресурсів, а з іншого — застосовуються з метою отримання відсотка.

Воднораз зазначені різновиди капіталу суттєво різняться між собою.
Вказані відмінності пов’язані найперше зі ступенем їхньої зрілості.
Лихварський капітал — найпростіша, елементарна форма грошового капіталу,
розвиток якої найбільшою мірою відповідає специфіці докапіталістичних
економічних відносин. Це функціональний попередник позичкового капіталу,
всебічний розвиток якого спирається на принципи капіталістичних методів
економічного розвитку1.

Якщо позичковий капітал органічно пов’язаний з банківським капіталом, то
лихварський — з торговельним. Ідеться, власне, про різновид
грошово-торговельного капіталу, який нагромаджується для надання позик
головно споживчого характеру. Він не служить цілям розвитку виробництва
чи підприємництва. Вказана форма капіталу використовується не для
реалізації принципу «гроші роблять гроші», а для задоволення
некомерційних і невиробничих цілей.

Лихварський капітал набув найбільшого поширення а античному світі,
зокрема в Давньому Римі, а також у країнах з розвиненою системою
феодальних відносин. Два прошарки населення феодального суспільства
складали соціальну базу розвитку лихварства. Це, по-перше, марнотратна
знать, переважно земельні власники, які постійно вдавалися до грошових
позичок внаслідок невідповідності своїх доходів надмірним витратам, і,
по-друге, дрібні товаровиробники — селяни, ремісники, які часто вимушені
були жити в борг — постійно позичати гроші для задоволення поточних
споживчих потреб.

Не будучи пов’язаними з підприємницькою діяльністю, такі позики завжди
породжували гостру проблему їх погашення. Як можна було розплатитися з
боргами? Можливих способів вирішення цього нагального питання лишалося
небагато. Це — обмеження рівня майбутніх споживань або посилення
залежності від кредитора. В обох випадках лихварська позичка підривала
античну й феодальну форми власності, спричиняла зубожіння не лише
дрібних виробників, а й панівної знаті; навіть з погляду етики вона
вважалася одіозною.

Однак це не дає пщстав для повного заперечення історичної місії
лихварського капіталу в розвитку економічного прогресу. Мається на увазі
його вплив на трансформацію античної та феодальної форми господарювання
в капіталістичну. Особливої ваги набуло нагромадження грошового капіталу
і формування на його базі банківської справи як підвалини якісних
перетворень у методах економічного розвитку.

Розглянемо характерну особливість лихварського капіталу. Лихварство як
специфічний вид економічної діяльності сформувалося завдяки реалізації
функції грошей як засобу платежу та розвиткові кредитних відносин.
Навіть більше, зазначена функція отримала найбільший простір для свого
застосування якраз унаслідок розвою лихварської справи. Водночас потреби
поглиблення кредиту, що диктувалися об’єктивними передумовами
економічного прогресу, стали основою самозаперечення лихварства як
визначальної форми нагромадження та функціонального використання
грошового капіталу. Посилюючи заборгованість суб’єктів кредитування і
підриваючи цим можливості самовідтворення екойомічної бази їхнього
розвитку, лихвар тим самим підривав і базу власного розвитку. За цих
обставин, ясна річ, лихварський капітал як такий не міг суттєво вплинути
на зміну дійсних економічних відносин і способу виробництва.

Реакцією на зазначену обмеженість і внутрішнє протиріччя лихварства
стало виникнення банківської справи і формування позичкового капіталу.
Лихвар та банкір як економічні суб’єкти ринку суттєво різняться між
собою. Вони е представниками різних економічних відносин. Зміст цього
питання зводиться до визначення того, як використовуються нагромаджені
кошти. В руках лихваря з грошима, власне, не відбувається ніякої
метаморфози. Вони лише формально переходять з рук у руки. Фактичне
перетворення грошей на позичковий капітал відбувається лише тоді, коли
вони опиняються в руках банкіра і використовуються в підприємницьких, у
т.ч. виробничих, цілях. У забезпеченні такої трансформації і полягає
головна функція банку.

Відповідно до цього змінюється й обличчя позичальника, що протистоїть
кредиторові — банкірові. Банківський кредит, на відміну від
лихварського, надається лише в тому випадку, коли є впевненість, що
гроші буде використано як капітал. Він надається справжньому або
потенційному підприємцеві.

Звісно, в реальному житті кредити надаються не лише підприємцеві. З
розвитком банківської системи функціонування лихварського капіталу не
припиняється. Грошовий капітал, що приносить відсоток і воднораз
зберігає форму лихварського капіталу, надаваного для потреб особистого
споживання, продовжує існувати. Ба більше — виникають спеціалізовані
кредитні установи, що обслуговують його обіг Це, насамперед, кредитні
асоціації та спілки, каси взаємодопомоги, різноманітні ощадні установи,
що їх, як правило, організують профспілки або групи осіб, поєднані
певною спільністю матеріальних інтересів. Такого штибу кредитні установи
мають давню історію У Венеції та Генуї вони виникли ще в XIV ст Нині у
США функціонує понад 18 тис. кредитних спілок, членством у яких охоплено
майже 53 млн. осіб. Це, однак, не змінює зазначеного вище положення про
те, що з розвитком банківської справи визначальним у системі кредиту
стає обслуговування підприємництва.

На відміну від лихварського банківський кредит, що спрямовується на цілі
підприємництва, спертий на нагромадження позичкового капіталу. Як уже
згадувалося, позичковий капітал являє одну з форм грошового капіталу, що
надається його власником з метою отримання прибутку у вигляді
позичкового відсотка на тимчасове користування підприємцеві.

Позичковий капітал характеризується такими ознаками. Він безпосередньо
не інвестується його власником у розвиток процесу продукування —
виробництво, торгівлю, комерцію. Це здійснює інша особа — підприємець,
якому зазначена форма капіталу передається на тимчасове користування. В
результаті відбувається роздвоєння капіталу на капітал-власність і
капітал-функцію, власність на капітал залишається у кредитора навіть
після того, як вона з його рук перейшла боржникові. Ця умова
регламентується в кожній країні чинним законодавством і є непорушною.
Отримавши сертифікат, ви вклали свої гроші на певний термін у банк, який
розпоряджається ними на свій розсуд, але власником цих грошей протягом
усього часу їх використання як позичкового капіталу лишаєтеся ви.

Позичковий капітал — це капітал, що реалізує себе як товар. У даному
разі об’єктом купівлі-продажу є самі гроші, однак не гроші як товар, а
гроші як капітал. Особливістю позичкового капіталу, котрий функціонує як
товар, є те, що на відміну вщ продажу звичайного товару він здається в
позику — тобто відчужується від свого власника лише на певний час і за
умови повернення з позичковим відсотком.

Гроші, як ми знаємо, за своєю природою не є капіталом. Вони стають
капіталом, коли використовуються не як простий посередник обміну, а як
гроші задля отримання прибутку, гроші як вартість самозростання. Отже,
кредитор (особа А) передає підприємцеві (особі Б) не просто гроші, а
гроші як капітал; він передає вартість, що в процесі свого
функціонального використання не лише зберігає себе, а й зростає у своїх
розмірах — приносить прибуток. Тобто особа Б бере в позику не просто
гроші, а гроші як капітал, гроші як вартість самозростання. Але після
цієї дії гроші ще не стали капіталом. Вонй*Ьцінюються лишень як можливий
каштал. Тільки у процесі свого функціонального споживання гроші
збільшують свою вартість і реалізують себе як капітал. Лише повернення
боргу здійснюється грошима як реалізованим капіталом. Гроші даються в
позику як грошовий капітал у потенції; вони повертаються до кредитора як
реалізований капітал, як величина, що несе не тільки авансовану, а й
нарощену вартість.

Як наслідок змінюється економічний статус не лише особи Б, а й особи А І
-кредитор, і боржник стають не просто власниками грошей, а власниками
кашталу. Так відбувається капіталізація економічних відносин. Водночас
слід враховувати, що у відносинах між кредитором і боржником головним
суб’єктом капіталізації виступає не особа А, як це здається, а особа Б —
підприємець, що бере гроші у кредит і забезпечує їх реальне
самозростання

Існує декілька джерел нагромадження позичкового капіталу. Це передусім
грошовий капітал, що тимчасово вивільняється у процесі обігу
промислового (а також торговельного) капіталу. Таке вивільнення
здійснюється: а) нагромадженням у вигляді амортизаційних відрахувань
певної частки чолового капіталу; б) тимчасово вільні кошти утворюються
за рахунок того, що продаж готової продукції та закупівлі нової
сировини, палива й матеріалів, використовувані в подальшому виробництві,
не збігаються в часі, в) таке нагромадження здійснюється внаслідок
накопичення протягом певного часу і фонду оплати праці, а також частки
доходу, що розподіляється між власниками засобів виробництва (скажімо,
акціонерами), і тієї частки, яка виплачується у вигляді податків1.

Друге джерело позичкового капіталу — капітали рантьє; грошовий капітал
осіб, які самі не займаються підприємницькою діяльністю, а живуть за
рахунок отримання відсотка од використання капіталу як власності — здачі
нагромаджених коштів у кредит.

Третє джерело позичкового капіталу — частка грошових доходів і збережень
різних верств населення, що тимчасово перевищує їх поточний фонд
споживання. Призначені для реалізації в майбутньому відкладеного попиту,
ці кошти зосереджуються на депозитних рахунках банківсько-кредитних
установ і перетворюються на позичковий капітал.

Четверте джерело формування позичкового капіталу — вільні кошти
державного і шсцевих бюджетів, страхових компаній, пенсійних фондів,
профспілок та інших організацій, що концентруються на відповідних
рахунках і також можуть використовуватися банками як кредитні ресурси.

При розгляді процесу нагромадження позичкового капіталу слід розібратися
і в такому питанні: якою мірою цей процес відображає реальне
нагромадження дійсного капіталу, що виступає у продуктивній і товарній
формах і використовується в процесі виробничого відтворення. Теорією та
практикою доведено, що такої відповідності, як правило, не досягається.
Позичковий капітал нагромаджується швидшими темпами, ніж реальний.
Чинників, що визначають таке випередження, багато. Це і формування
кредитною системою власних платних інструментів, і ефект кредитного
мультиплікатора, і емісія та обіг облігацій або інших цінних паперів, не
завжди пов’язаних безпосередньо з відтворювальними процесами. Класичним
прикладом цього вважається емісія урядових цінних паперів, що
випускаються не для фінансування реальних інвестицій, а для покриття
видатків, пов’язаних із поточним споживанням.

Сформований у такий спосіб позичковий капітал дістав в економічній
теорії назву фіктивного капіталу. Йдеться про ту частку позичкового
капіталу, накопичення якого не відображає реальний процес нагромадження
дійсного капіталу.

Нагромадження та обіг особливого різновиду позичкового капіталу —
капіталу фіктивного породжує неоднозначні економічні наслідки. У цьому
процесі є як позитивні, так і негативні аспекти. Про це докладніше
йтиметься при аналізі механізму кредиту. А тут зазначимо, що з
мак-роекономічного погляду розмежування дійсного і фіктивного
позичкового капіталу має принципове не лише теоретичне, а й практичне
значення.

Нарешті, при розгляді нагромадження позичкового капіталу треба
враховувати залежність цього процесу від розвитку економічного циклу.
Динаміка накопичення позичкового капіталу і рух норми позичкового
відсотка відбуваються обернено до процесу циклічності. У наступному
аналізі і це питання розглядатиметься глибше.

Як зазначалось у вступній частині теми, при визначенні природи й суті
позичкового відсотка виникає багато теоретичних ускладнень, у змісті
яких для усвідомлення теорії грошей потрібно розібратися. Найважливішими
з них є питання, що визначають, як саме і за рахунок яких джерел
формується позичковий (кредитний) відсоток. Багаторічні теоретичні
дискусії на сторінках економічної літератури зосереджуються головно на
з’ясуванні саме цих питань.

Найпоширенішою є позиція економістів класичного напрямку теорії грошей,
за якою позичковий відсоток розглядається як ціна капіталу, взятого у
кредит. Логіка такого визначення досить проста’ враховуючи те, що
підприємець виступає покупцем капіталу — товару, то й відсоток,
виплачуваний ним кредитодавцеві, представляє ціну цього капіталу.

Економісти неокласичної школи дають інше тлумачення позичкового вщсотка.
Його суть розглядається як плата за жертву чи за збереження й відмову
власника грошей негайно використати їх на придбання певних цінностей. Як
писав австрійський економіст Е.Бем-Баверк, позичковий відсоток є
результатом більш високої оцінки поточних потреб, аніж майбутніх. У
цьому випадку величина відсотка визначається на базі суто психологічних
чинників, як різниця в ціні між теперішніми та майбутніми благами. При
цьому останні у зв’язку з невизначеністю перспектив економічного
розвитку оцінюють нижче від теперішніх.

У цьому ж методологічному ключі розглядав природу відсотка і Дж. М.
Кейнс. Він визначав суть останнього як «плату за розставання з
ліквідністю». Як зазначалось у попередньому розділі, в теорії
Дж-М.Кейнса формування відсотка регулюється дією провідного
психологічного закону, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш
ліквідній формі багатства. Звідси відсоток є оплачувана власникові
капіталу компенсація за тимчасове розлучення з грошовою формою
багатства. Величина позичкового відсотка, за Кейнсом, залежить від двох
чинників: 1) вона прямо пропорційна «перевагам ліквідності», 2) обернено
пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігу.

В економічній теорії є й інші підходи до визначення природи позичкового
відсотка; кожен з них,як і при аналізі суті капіталу, відображає різні
аспекти функціонування цього економічного феномена і тому потребує
відповідної уваги.

Водночас, звертаючи увагу на визначення відсотка, слід враховувати і
такі принципові положення, які поглиблюють розуміння змісту цього
поняття. Взагалі побичковий відсоток являє частину прибутку, котру
позичальник сплачує за взятий у позику грошовий капітал. Його джерелом є
прибуток, що його одержує підприємець у процесі продуктивного
використання позичкового капіталу. Зазначений прибуток розподіляється
між самим підприємцем і його кредитором. Перший стримує підприємницький
доход, другий — позичковий відсоток. Пропорція розподілу прибутку на ці
дві частини залежить від рівня конкуренції на позичковому ринку — попиту
і пропозиції на позичковий капітал.

Величина позичкового відсотка характеризується його нормою. Остання
визначається як відношення річного доходу, одержаного на позичковий
капітал, до суми наданого кредиту, помноженого на 100. Якщо на капітал у
1000 млн.крб., відданий у кредит, отримано річний доход у вигляді
відсотка в сумі 40 млн.крб., то норма позичкового відсотка становитиме
4%.

Виникає й таке питання: чи можливо встановити економічний закон, який
обгрунтував би принципи визначення ринкової ціни за використання
грошового капіталу або норми позичкового відсотка? На це досить значуще
за будь-яких обставин питання економічна теорія не дає чіткої відповіді
Вважається, що норма відсотка може коливатися від нуля (це її мінімальна
межа) до середньої норми прибутку — її максимальної межі. Іноді ці межі
можуть бути перевищені. Однак за рівності всіх інших обставин норма
відсотка загалом мусить бути вищою, що вищою є норма прибутку.

Слід звернути увагу і на таку обставину. Ринкова норма відсотка, що
встановлюється на підставі попиту і пропозиції, які формуються на даний
момент на ринку позичкового капіталу, схильна до частих і різких
коливань. Свого максимуму вона досягає в період найбільшого загострення
економічної кризи, тобто саме тоді, коли норма прибутку падає до
мінімуму. Таке явище можна спостерігати в економіці всіх без винятку
країн, що входили до колишнього СРСР, в т.ч. й України. Це пояснюється
тим, що пщ час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобом платежу
і значно зростає попит на позичковий капітал.

Після кульмінаційного пункту кризи норма відсотка знижується;
мінімальною вона стає в період депресії, коли вщбувається масове
вивільнення з виробництва й торгівлі грошових капіталів, що пропонуються
в позику. Однак у цей період попит на них стає досить обмеженим. Тоді ж
спостерігається зростання норми прибутку. Така динаміка дає підставу для
висновку стосовно того, що взаємозалежність змін норми відсотка та норми
прибутку має розглядатися з урахуванням циклічних коливань економічного
розвитку, тобто в межах відповідних фаз виробничого циклу.

Нарешті, слід враховувати й те, що норма позичкового відсотка — об’єкт
державного регулювання. Тому при аналізі її динаміки слід зважити й на
цю обставину. В наступних темах це питання буде розглянуто вичерпніше

Розглянуті питання, що характеризують процес нагромадження позичкового
капіталу, утворюють необхідні теоретичні передумови з’ясування змісту й
функціонального призначення кредитних відносин, їх впливу на розвиток
усього комплексу економічних перетворень суспільства.

2. Нагормадження позичкового капіталу

Питання про межі кредиту є відносно новим у теоретичних дослідженнях
кредиту, мало вивченим і досить спірним. Одні автори взагалі не говорять
про межі кредиту, а розглядають лише закономірності його руху і принципи
кредитування1. Інші не просто погоджуються з наявністю об’єктивних меж
розвитку кредиту, а й налічують їх таку велику кількість, яка істотно
ускладнює розуміння економічної сутності цього явища і його практичного
значення. Нерідко говорять про економічні, часові, просторові, зовнішні
і внутрішні, макро- та мікроекономічні, якісні і кількісні,
перерозподільні, емісійні та інші межі кредиту . Такий різнобій думок з
цього приводу можна пояснити низьким рівнем дослідження самої сутності
кредиту та недостатнім усвідомленням об’єктивного характеру його руху та
ролі у відтворювальному процесі.

Пов’язування меж кредиту з ринковим механізмом його руху, зокрема з
обсягом реального попиту на кредит, надає цьому явищу більшої
об’єктивності в теоретичному плані і більшої значущості — у практичному.
Виявляється, що розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб’єктів
грошового ринку, а не суб’єктивними оцінками аналітиків чи державних
органів. Яким би заниженим чи недостатнім не видавався їм фактичний
рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не
зростає реальний попит на позички. Спроби в цих умовах підвищити рівень
кредитування економіки під тиском суб’єктивних оцінок та вимог неминуче
призведуть до появи в обороті зайвих платіжних засобів, що негативно
вплине на економічну ситуацію на окремих підприємствах та в економіці в
цілому.

Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об’єктивної потреби в
ньому відіграє грошово-кредитна політика. Передусім вона активно впливає
на динаміку процентної ставки. По-друге, грошово-кредитна політика
центрального банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої
формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність
задовольнити зростаючий попит на позичковий капітал.

Нормальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже
— розширенню об’єктивної макроекономічної межі кредиту в подальших
відтворювальних циклах.

У зв’язку з цим постає питання про роль мобілізованих банками ресурсів
як макроекономічної межі кредиту. Деякі дослідники вважають, що якраз
обсяги цих ресурсів, а не реальні потреби економічних суб’єктів у
позичкових коштах, можуть визначати макромежу кредиту, оскільки не можна
видати в кредит коштів більше, ніж є в наявності. Проте в даному разі,
коли мова йде про макроекономічну межу і про банківську систему в
цілому, цей досить логічний аргумент є недостатнім.

По-перше, в обороті може бути зайва маса грошей, спроможна спричинити
надмірний запас кредитних ресурсів у банках і поза банками. Якщо весь
цей запас вважати об’єктивною межею кредиту і спрямувати в нові позички,
це неминуче спровокує знецінення грошей, інфляцію.

По-друге, банківська система виконує емісійну функцію і потенційно
спроможна в будь-який час збільшити масу грошей в обороті та приростити
запас кредитних ресурсів банків. І якщо вона не буде орієнтуватися в цій
функції на якусь зовнішню межу чи критерій, то неминуче перекредитує
економіку з усіма негативними наслідками, про які йшлося вище. Такою
межею може бути лише реальний попит економічних суб’єктів на позичкові
кошти.

По-третє, кредитні ресурси існують не тільки в грошовій формі, а й у
натуральній, забезпечують комерційне кредитування. Вони перебувають поза
банками і не включаються в їх ресурси, що теж робить неприйнятним
«ресурсний» підхід до визначення макроекономічноЇ межі кредиту.

По-четверте, свої вільні резерви (кредитні ресурси) банки не завжди
Можуть надійно і вигідно розмістити в позички через низьку
кредитоспроможність позичальників, низький рівень позичкового процента
тощо і змушені розміщувати їх в некредитні активи чи навіть на
міжнародних ринках. Це є підтвердженням того, що реальні потреби в
кредиті є меншими від кредитних ресурсів банківської системи і більш
об’єктивною межею кредиту, ніж обсяг ресурсів.

Поняття макроекономічної межі кредиту — суто абстрактне. Тому кількісно
визначити її обсяг та використати для організації кредитування як
обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця
межа на практиці дотримується, можна лише за деякими опосередковамими
показниками чи процесами, які розглядаються як критерії такого
дотримання. Це —г-динаміка і рівень ставки позичкового процента; рівень
і динаміка інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягу
ВВП та до обсягу всього капіталу, що є в розпорядженні економічних
суб’єктів; співвідношення між темпами зростання банківського
кредитування господарюючих суб’єктів та ВВП та ін1.

Найбільш універсальним із цих критеріїв дотримання макроекономічної межі
кредиту є динаміка та рівень позичкового процента. Проте тією мірою,
якою він піддається регулюючому впливу центрального банку з монетарних
та інших «некредитних» міркувань, цей показник може не досить точно
виражати дотримання межі кредиту (більш детально про цей критерій ішлося
на початку цього розділу).

Кредит як економічний процес створює самостійні грошові потоки, що є
складовою єдиного грошового обороту і постійно взаємодіють з його іншими
потоками — фіскально-бюджетними та грошовим обігом, обслуговуючи процес
суспільного відтворення. Проте кредитні потоки займають особливе місце в
грошовому обороті. Завдяки емісійній функції банківської системи через
кредитні потоки в оборот «вливаються» додаткові маси грошей, необхідні
для розширення інших його потоків. Це дуже важлива передумова для
успішного функціонування всього грошового обороту та економіки в цілому.
Після проходження по всіх потоках сукупного обороту гроші повертаються в
кредитні канали і через них вилучаються з обороту через погашення
позичок.

Інтенсивність і обсяги надання позичок та їх погашення безпосередньо
впливають на масу грошей в обороті. Якщо інтенсивність і обсяги надання
позичок вищі, ніж погашення, маса грошей зростатиме, і навпаки.
Складається враження, ніби сам кредит через форму позичок здійснює
оборот, який стає кредитним замість грошового. Тому деякі економісти
вважають, що кредит у сучасних умовах замінив гроші, а ринкова економіка
з товарно-грошової перетворилася в товарно-кредитну. Проте така заміна
принципово неможлива, гроші і кредит залишилися окремими економічними
категоріями зі своєю специфічною сутністю і функціональним призначенням.
Тому одна з них об’єктивно неспроможна виконувати функції та призначення
іншої.

3. Вплив кредиту на капіталізацію грошових відносин

У зв’язку з розвитком кредиту і капіталізацією всього комплексу
економічних відносин якісно нових ознак набуває грошова система. Власне,
вплив кредиту на розвиток макроекономічних процесів здійснюється,
насамперед, через капіталізацію грошових відносин.

Виявом цього є роздвоєння грошового сектора економіки на дві відносно
самостійні й водночас органічно пов’язані ланки — грошову структуру,
функцією якої лишається обслуговування товарного обігу Т — Г — Т, та
специфічну структуру грошей, застосування яких пов’язане з обігом
капіталу Г — Т — Г. Відповідно до цього в теорії грошей розрізняють два
поняття — «гроші як гроші» та «гроші як капітал», їх принципова
відмінність полягає ось у чому. У першому випадку йдеться про грошову
форму, яка забезпечує реалізацію отриманого доходу (заробітної платні,
дивіденду, пенсії тощо). Виступаючи як простий посередник обміну, «гроші
як гроші» репрезентують в обігу, як це відомо з попередніх тем,
абстрактну форму товару. Вони уособлюють всю гаму споживчих вартостей,
на яку в процесі метаморфози Г — Т може бути обміненою та чи інша сума
грошей. Будучи найелементарнішою формою грошових вщносин, «гроші як
гроші» реалізують себе через дві вихідні функції — міру вартості
(одиниці виміру) та посередника (засобу) обігу. Органічна єдність
зазначених функцій виражає функціональне призначення цієї базової форми
грошей.

Принциповою ознакою грошей як капіталу є те, що метою їх застосування є
не просто обслуговування обміну товарів і одержання завдяки цьому
необхідної на даний момент споживчої вартості, а зиск нової вартості —
більшої величини, ніж авансована, такої вартості, що містить відповідний
відсоток. Для грошей, що функціонують у ролі капіталу, отримання такої
вартості стає самоціллю обігу не нова споживча, а додана вартість — ось
головна мета обігу грошей як капіталу. У цьому відношенні зазначена
грошова форма виступає як найзагальніша ірраціональна форма руху (обігу)
капіталу, абстрактний вираз його всеосяжного втілення, як перетворена
форма грошового капіталу.

Отже, маємо можливість виснувати, що завдяки розвиткові кредитних
відносин відбувається істотне ускладнення не лише структури, а й суті
грошей, нарощування їх функціональних ознак, ускладнення якісних
характеристик. Важливо враховувати й те, що та сама грошова одиниця
залежно від того, яку сферу обігу вона обслуговує (Т — Г — Т ,чи Г — Т —
Г), може нести функції «грошей як грошей» або «грошей як капіталу».
Переходячи зі сфери обслуговування обігу товарів у сферу, що реалізує
обіг капіталу, та чи та грошова одиниця отримує визначені вище додаткові
функції; її споживча вартість як грошової одиниці нарощується. «Гроші як
капітал» отримують порівняно зі звичайною формою грошей додаткову
споживчу вартість — окрім обслуговування простого товарообігу, вони
стають знаряддям забезпечення обігу грошового капіталу1.

Якщо засобом реалізації грошей як абстрактної форми товару є функції
одиниці виміру та засобу обігу, то «гроші як капітал» виражають свій
зміст як засіб платежу й нагромадження. Ці функції розглядаються
економічною теорією як засіб реалізації додаткової споживчої вартості,
що криє в собі зазначена форма грошей. Через це необхідно враховувати,
що ретроспективно функції засобу платежу й нагромадження сформувалися
пізніше двох попередніх функцій. Вони виникли на більш високому етапі
товарного виробництва та обігу завдяки розвиткові кредитних зв’язків і
формуванню лихварського капіталу та стали базою трансформації останнього
в капітал позичковий.

Отже, «гроші як капітал» за своєю структурою і функціональним втіленням
виходять за межі простого визначення «грошей як грошей», їх слід
розглядати як більш високу форму реалізації грошових відносин. Але вони
й не відриваються повністю від свого попередника Як обіг товарів створює
основу обігу капіталу, так і звичайні гро-ші-товар виступають носіями
більш високої за змістом грошової форми. Остання заперечує свою
попередницю діалектичне, зберігаючи відтак її вихідні ознаки.

У цьому контексті ми можемо скласти глибше, ніж це було зроблено в
попередніх розділах посібника, уявлення про еволюційний процес розвитку
грошей. Мова йде про поетапне проходження кількох ступенів розвитку 1)
На початковому етапі становлення й розвитку товарних вщносин
зароджується найелементарніша форма грошей — гроші як простий посередник
обміну товарів і послуг; гроші, що обслуговують обіг Т — Г — Т,
гроші-товар, які реалізують себе як функції одиниці виміру та засобу
обігу. 2) Перегодом шд впливом кредитних зв’язків і становлення через
них лихварського капіталу гроші-товар розширюють діапазон свого
функціонального призначення, починають використовуватися у функціях
засобу платежу й нагромадження. 3) 3 розвитком цих функцій виникають
передумови становлення нової, більш високої форми грошей — «грошей як
капіталу», грошей, що обслуговують інший обіг — Г — Т — Г і становлять
абстрактну форму грошового (позичкового) капіталу.

Матеріалізацією «грошей як капіталу» є кредитні гроші. Специфічна ознака
останніх — те, що вони не можуть розглядатися як звичайні гроші, знак
вартості монетарного товару. Зміст заперечення попередньої форми грошей
полягає не лише у формуванні нових грошових функцій, про що йшлося вище.
Головним у цьому є те, що розвиток кредитних грошей здійснюється на
інших, порівняно з простими грошовими формами, матеріальних засадах.
Кредитні гроші репрезентують в обігу вартість капіталу, тобто не просто
вартість, а вартість, що зростає сама.

Як і при розгляді попереднього питання, маємо враховувати етапність
становлення кредитних грошей. Економічна теорія розмежовує кредитні
гроші як передумову грошового (позичкового) капіталу і гроші більш
високого порядку — кредитні гроші, що є результатом функціонування та
розвитку капіталу. Якщо перша найелементарніша форма кредитних грошей,
виникнувши з простого боргового зобов’язання і функції засобу платежу,
ще лишалася знаком монетарного товару, то друга являє собою гроші, що
приносять відсоток, гроші — знак вартості грошового капіталу, що
перебуває в обігу. Йдеться, отже, про якісно нову форму кредитних грошей
— грошей, що виражають специфіку вартості, яка у процесі свого
функціонального застосування здатна до самозростання.

Підсумовуючи сказане, маємо можливість зробити теоретичні висновки, які
складуть методологічну основу визначення загальної специфіки розвиненої
форми кредитних грошей, що нині е провідним різновидом грошей ринкової
економіки. Ось ці висновки. 1) Кредитні гроші є матеріальним носієм
«грошей як капіталу». В них зазначена форма грошей отримує адекватний
собі функціональний вираз. 2) Кредитні гроші представляють в обігу не
вартість монетарного товару, а відокремлену вартість капіталу; вони е
специфічною формою реалізації останньої. Мінова вартість капіталу
утворює внутрішню субстанцію кредитних грошей. 3) Сфера безпосереднього
застосування кредитних грошей обмежується обігом Г — Т — Г.

Нарешті, ще одне загальнотеоретичне обгрунтування специфіки кредитних
грошей, сперте на попередні характеристики їхньої суті.

Як зазначалося вище, на ранніх етапах товарного виробництва, коли
переважною формою грошей були гро-ші-товар, останні, переходячи зі сфери
простого товарного обігу в сферу обігу капіталу, брали на себе додаткову
функцію: поряд із чоловою функцією — обслуговування обігу Т — Г — Т вони
починали обслуговувати й іншу сферу — обіг Г — Т — Г, реалізуючи в такий
спосіб свою додаткову споживчу вартість — здатність функціонувати в ролі
грошового капіталу і так забезпечувати отримання їх власником певного
відсотка.

Подібна трансформація відбувається і в реалізації кредитних грошей.
Перетворившись на провідну грошову форму ринкового господарства, вони
також почали виражати різнопорядкові та взаємопротилежні за змістом
економічні відносини: застосовуватися у своїй головній якості —
обслуговувати обіг капіталу і в додатковій — обіг товарів. При цьому,
знаходячись в одному визначенні, кредитні гроші діалектичне заперечують
себе в іншому. Реалізувавши себе в адекватній своєму змістові сфері
обігу Г — Т — Г, вони, переходячи у сферу Т — Г — Т, також отримують
нову додаткову споживчу вартість. Одначе специфіка останньої протилежна
додатковій споживчій вартості простих грошей. В цьому випадку йдеться
про додаткову функцію кредитних грошей, пов’язану з обслуговуванням не
руху капіталу, а звичайного товарообігу, яка у принципі їм не
притаманна.

З розвитком цих процесів подвоюється вартісна оцінка кредитних грошей.
Вона виражається, з одного боку, як вартість звичайних грошей — їхня
купівельна спроможність, тобто як вартість певної маси товарів, що її
можна на них придбати, а з іншого — як вартість грошового капіталу,
вимірювана нормою відсотка, що отримується від його функціонального
застосування.

Такою — дещо складною, але винятково важливою в теоретичному відношенні
є загальна обгрунтованість специфіки кредитних грошей, суть якої слід
збагнути. Без цього неможливо зрозуміти й наступне коло питань —
розібратися в характеристиці конкретних функціональних форм кредитних
грошей.

Найпростішою і воднораз найпоширенішою формою кредитних грошей є вексель
— цінний папір, що виписується боржником (у ролі останнього може бути не
лише приватна особа чи фірма, а й представницький орган держави, як-от
скарбниця) і передається його кредиторові. Сам факт видачі векселя
означає фактичну метаморфозу товару в грошову форму. Через вексель
реалізується незадоволений попит на гроші як засіб платежу. Коли таких
грошей не вистачає, їх замінює вексель. Особа (фізична чи юридична), що
продала свої товари в кредит на підставі виданого їй векселя, має право
отримати від покупця гроші лише після певного строку. Але якщо їй
потрібні кошти раніше, вона може продати вексель, що знаходиться в її
розпорядженні, банкові. Така операція зветься обліком векселів, за
здійснення її банк отримує обліковий відсоток. Замість обліку векселів
їх власник може отримати у банка позику під заставу останніх.

У випадку, коли векселі продаються банкам, вони потрапляють у сферу
грошового обігу і стають одним із різновидів банківських грошей
(банкнотою) — загальновизнаним ліквідним платіжним засобом. Особливістю
цих грошей є те, що вони мають опертям видані в кредит реальні
матеріальні цінності. Зазначимо й те, що найчастіше векселі погашаються
взаємним зарахуванням боргових зобов’язань без готівкових грошей. Так
вексельний обіг зменшує потребу в готівкових грошах і певною мірою
розширює межі відтворювального процесу.

У кожній країні вексельний обіг регулюється спеціальними нормами
вексельного права. У більшості випадків вексельне законодавство
закорінене в Женевську вексельну конвенцію 1930 р. Нормативна база
вексельного обігу почала формуватись і в Україні. Відповідно до
Женевської конвенції у вересні 1992 р. Кабінет Міністрів України та НБУ
затвердили «Положення про переказний і простий вексель», а в лютому 1993
р.— «Порядок проведення банками операцій з векселями». Але в дійсності
впровадження вексельного обігу, який міг би значною мірою пом’якшити
платіжну кризу, здійснюється занадто повільно.

Крім векселів, у сучасній ринковій економіці широко застосовуються й
інші форми кредитних грошей. Це — банкнота, суть якої було розглянуто в
попередніх темах. З розвитком банківської системи з’явилися банківські
чеки, які являють собою письмове розпорядження власника рахунку
(чекодавця) кредитній установі, що його обслуговує, сплатити певну суму
грошей чекотримачеві. Це ж стосується кредитних карток, які для
торговельної організації є гарантією відкриття покупцеві кредиту в
банку. Специфічною формою кредитних зобов’язань є облігації та акції, а
також інші активи, що відповідно до своєї ліквідності широко
використовуються у кредитних операціях1.

Аналіз цих процесів засвідчує, отже, те, що з розвитком кредиту
докорінно змінюється структура грошових відносин. Кредит спершу істотно
обмежує, а потім і взагалі витісняє застосування звичайних грошей —
грошей-товару. Водночас він зумовлює виникнення специфічних засобів
обігу — спертих на боргові зобов’язання кредитних грошей. Утвердивши
себе, кредит утверджує й власні засоби грошового обігу.

ВИСНОВКИ

Поняття «капітал», одним із різновидів якого є грошовий капітал,
багатозначне. Тому в економічній теорії існує досить багато різних
визначень, які загалом відображають різні аспекти реалізації цієї
економічної категорії. Капітал як чинник виробництва має свої
особливості. Він є похідним чинником, економічне застосування якого —
результат процесу виробництва. Отож у характеристиці капіталу винятково
важливим визначенням є те, що за суттю він — похідний (вторинний) чинник
виробництва. А тому капітал розглядається як накопичена (минула) праця,
або, як на цьому часто наголошується, накопичене багатство, що утворює
необхідні умови виробничого процесу. Отже, у визначенні капіталу
акцентується увага на тому, що це: а) одна з форм багатства; б) запас
уречевлених засобів виробництва, накопичення якого є результатом минулої
(уречевленої) праці; використання цього багатства здійснюється у
виробничому процесі з метою отримання прибутку.

Кредит як економічний процес створює самостійні грошові потоки, що є
складовою єдиного грошового обороту і постійно взаємодіють з його іншими
потоками — фіскально-бюджетними та грошовим обігом, обслуговуючи процес
суспільного відтворення. Проте кредитні потоки займають особливе місце в
грошовому обороті. Завдяки емісійній функції банківської системи через
кредитні потоки в оборот «вливаються» додаткові маси грошей, необхідні
для розширення інших його потоків. Це дуже важлива передумова для
успішного функціонування всього грошового обороту та економіки в цілому.
Після проходження по всіх потоках сукупного обороту гроші повертаються в
кредитні канали і через них вилучаються з обороту через погашення
позичок.

Підсумовуючи сказане, маємо можливість зробити теоретичні висновки, які
складуть методологічну основу визначення загальної специфіки розвиненої
форми кредитних грошей, що нині е провідним різновидом грошей ринкової
економіки.

Кредитні гроші є матеріальним носієм «грошей як капіталу». В них
зазначена форма грошей отримує адекватний собі функціональний вираз.
Кредитні гроші представляють в обігу не вартість монетарного товару, а
відокремлену вартість капіталу; вони е специфічною формою реалізації
останньої. Мінова вартість капіталу утворює внутрішню субстанцію
кредитних грошей. Сфера безпосереднього застосування кредитних грошей
обмежується обігом Г — Т — Г.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Александрова М.М., Маслова С.О. Гроші. Фінанси. Кредит. – К.: ЦУЛ, 2002.

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. — К.:
Ніна-центр Ельга, 2000.

Вечканов Г.С., Вечканова Г.Р. Микро- и макроэкономика. – М. 2000.

Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 1998.

Гальчинський Анатолій. Стабілізація гривні: проблеми та перспективи //
Дзеркало тижня. — №17 (392). – Субота 11-17 травня 2002 року.

Гроші та кредит / За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002.

Гроші та кредит / За ред. проф. Б. С. Івасіва. — Тернопіль: Карт-бланш,
2000.

Гроші, банки та кредит: у схемах і коментарях / За ред Б. Л. Луціва. –
Тернопіль: Карт-бланш, 2000.

Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

Дорошенко М.Е. Введение в макроэкономику. – М., 2000.

Ивашковский С. Экономика: микро- и макроанализ. – Х., 2000.

Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.

Рикардо Д. Основы политической экономии и налогового обложения. — Соч.,
т.1. — М., 1955.

Фінанси. Грошовий обіг. Кредит / Під редакцією Л. О. Дробозіної. –
Рівне: Вертекс, 2001.

PAGE

Похожие записи