Курсова робота

Рентні відносини та особливості їх прояву в сучасній економіці

План

Вступ

Земля, як об’єкт власності та господарювання в аграрній сфері. Рента як
економічна форма реалізації власності на землю.

Види земельної ренти, механізм її формування та вилучення.

Сучасні проблеми формування земельного ринку, його інфраструктури.
Грошові оцінки землі в Україні.

Висновок

Список використаної літератури.

Вступ

Сільське господарство – це сектор економіки, де найбільшою мірою
виявляється модель ринку чистої конкуренції, а його результативність
цілком залежить від використання специфічного ресурсу – землі, родючість
якої необхідно постійно відновлювати. Товари цього сектора не мають
замінників, тому аграрна політика має проводитися як у
короткостроковому, так і в довгостроковому періодах – вона постійно
повинна бути в центрі уваги кожного уряду.

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому

агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги,

оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів,

стрімко зросли ціни на продовольство — такі явища викликають у населення

України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна

система земельних відносин власності у процесі виробництва

сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.

Найважливіше місце в системі земельних відносин відводиться земельній
ренті, яка являє собою частину додаткової частини вартості, що
створюється в процесі використання земельних надр. Особливість ренти в
тому, що вона є продуктом суспільної праці, а не результатом конкретного
товаровиробника. Саме ця обставина і те, що величина ренти досить
суттєва, обумовлює її виключну роль в економіці держави.

Питанням земельної ренти за останні півстоліття у світовій економічній
літературі не приділялося належної уваги. Пояснюється це тим, що земля у
більшості розвинутих країн уже повністю поділена між державою та
приватними власниками, а рента, яку вони отримують, має більшу величину
порівняно з іншими факторами факторіального розподілу доходу.

Рента, як категорія ринкового господарства, означає постійно отримувану
частину доходу з капіталу, майна чи землі, що не вимагає від власника
ніякої підприємницької діяльності. Земельна рента, як економічна рента
землі, є однією з форм розподілу створеного національного доходу. В
економічній думці реформаторів аграрного сектора домінує думка щодо
досягнення ефективності сільського господарства через формування ринку
землі на основі приватної власності та ринкових законів функціонування.
Тут існує певна неточність, оскільки земля є специфічним товаром, тому
ринковий механізм попиту і пропозиції просто не впливає на ціну землі.
Тут йдеться про вплив пропозиції на ціну земельної ренти. Специфіка
землі як фактора виробництва та як товару визначається такими чинниками:

земля як ресурс характеризується обмеженістю, яка означає, що
суспільство не може запропонувати більше ресурсів, ніж хотіли б мати
люди. Отже, обмеженість землі абсолютна.

специфіка земельного ресурсу як фактора в тому, що не тільки його
кількісні параметри зменшуються, а постійно знижуються і якісні
характеристики.

за умов загострення світової продовольчої проблеми вирішення питань
реформування аграрного сектора економіки України набуває не лише суто
національної, а й міжнародної ваги.

глобалізація економіки зумовлює посилений тиск на кожну ділянку землі з
точки зору прикладання капіталу або її привласнення як об’єкта
власності.

1.Земля, як об’єкт власності та господарювання в аграрній сфері. Рента
як економічна форма реалізації власності на землю.

Земельні відносини — це суспільні відносини з приводу володіння,
користування, розпорядження і управління землею на державному,
господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом
господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.

Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного
(виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить
категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин
пов’язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні
відносини як складова виробничих відносин, можуть бути як стимулюючим,
так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.

Характерною ознакою трансформації земельних відносин на сучасному етапі
є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі
поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної
власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на
землі. Приватизація земель сільськогосподарського призначення
здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній
власності на землю, передану у колективну власність
сільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються
спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини
щодо землі як об’єкта земельних відносин, що виникають у процесі
сільськогосподарського виробництва між суб’єктами земельних відносин.

Об’єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва
є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під
багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності
і господарювання, Суб’єктами земельних відносин є окремі громадяни
(фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів
державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі
відповідних рад. Суб’єктами правовідносин щодо землі діють у межах
чинного законодавства.

Основу формування і розвитку земельних відносин у будь-якій
суспільно-економічній формації складає власність на землю.

Відповідно до Законів України, прийнятих у 1991-1992 р. «Про власність»,
«Про форми власності на землю», Земельного кодексу України, у нашій
державі запроваджено державну, колективну і приватну форми власності на
землю. Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., колективна
власність на землю не передбачена. Крім державної і приватної, нею
запроваджено комунальну форму власності. Таким чином, Конституцією
України передбачено такі форми власності на землю: суспільна, яка
включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, яка
поділяється на приватну власність громадян та приватну власність
недержавних юридичних осіб. Отже, земельне законодавство, що
сформувалося до прийняття Конституції України, має бути приведене у
відповідність з Основним Законом країни. У державній власності
перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну та
приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або
приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування,
у тому числі в оренду. Водночас Земельним кодексом передбачені категорії
земель, які не передаються ні в колективну, ні у приватну власність. До
них належать землі загального користування населених пунктів; землі
гірничодобувної промисловості, транспорту, зв’язку та оборони; землі
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення; землі лісового фонду, понад 5 га, і водного — понад 3 га;
землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних
закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних
закладів; землі господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних,
лікарських рослин, плодів і винограду, [10, ст. 79]

У колективну власність можуть бути передані землі колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на
базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Площа земель, що передається у колективну власність, становить різницю
між загальною площею земель, які знаходяться у віданні відповідної ради,
і площею земель, що залишаються у державній власності (землі запасу,
лісовий, водний та резервний фонди) і у власності громадян. У приватну
власність земельні ділянки передаються громадянам України місцевими
радами відповідно до їх компетенції для ведення селянського
(фермерського) господарства, особистого підсобного господарства,
будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель
(присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.
Право приватної власності на земельну ділянку громадяни набувають також
у разі одержання її у спадщину, одержання частки землі у спільному майні
подружжя, купівлі-продажу, дарування, обміну, одержання земельної частки
(паю) у натурі (на місцевості) при виході з колективного та іншого
недержавного сільськогосподарського підприємства.

Земельні ділянки у приватну власність для вищенаведених цілей
передаються безплатно. Виняток становить передавання земель для ведення
селянського (фермерського) господарства. У даному разі безплатно
передається середня земельна частка або земельна частка (пай), при
виході громадянина з колективного сільськогосподарського підприємства.
Решта земель, тобто площа, яка перевищує середню земельну частку або
земельний пай, передається за плату.

Рентні відносини – відносини між економічними суб’єктами стосовно
застосування у виробництві фактора землі і одержання доходу у формі
ренти.

Економічну природу рентних відносин намагались з’ясувати кілька поколінь
вчених-теоретиків. Найбільш відомі теорії земельної ренти і рентних
відносин розроблені у рамках класичної, марксистської і неокласичної
концепцій.

У представників класичної політичної економії не існувало єдиної думки
стосовно природи рентних відносин і земельної ренти. Зокрема, А. Сміт
розглядав ренту надлишком вартості над заробітною платою робітника і
середнім прибутком фермера-орендаря. Цей надлишок виплачувався
землевласникові. Водночас Сміт, услід за французькими фізіократами ,
трактував ренту продуктом природи, який залишається після відрахувань і
заміщення всього того, що створено людиною.

Д. Рікардо, один із послідовників Сміта, розглядав ренту частиною
продукту землі, яка виплачується землевласнику як компенсація за
використання його землі як сили природи. Водночас він будував свою
теорію ренти на засадах теорії трудової вартості. Джерелом ренти,
наголошував він, е не сама природа, а праця, якій сили природи на кращих
і середніх (за урожайністю і місцезнаходженням) ділянках сприяють
підвищенню продуктивності. Саме внаслідок цього виникає надлишок над
середнім прибутком, оскільки вартість продукту сільськогосподарського
виробництва визначається затратами праці на гірших ділянках. Рікардо
вважав, що причиною зростання ренти є необхідність залучати до
господарського обороту усе гірші і гірші землі.

Рікардо, як і за півстоліття до нього Сміт, вважав, що носіями рентних
відносин виступають три групи економічних суб’єктів — землевласники,
підприємці-орендарі і наймані робітники. З рікардіанської теорії ренти
можна зрозуміти, що рентні відносини — це відносини експлуатації
найманої праці.

Сучасник Рікардо, інший послідовник економічного вчення Сміта,
французький дослідник Ж.Б.Сей у своїй теорії «трьох факторів», про яку
уже йшлося, розглядав ренту доходом від землі, так само, як прибуток і
процент — доходом від капіталу, заробітну плату — доходом від праці. Три
фактора виробництва створюють свої доходи, тому відносини експлуатації
не виникають, [1, ст. 265]

Згідно положень марксистської теорії рентні відносини виникли водночас
із появою і розвитком приватної власності на землю, а рента стала
економічною формою реалізації приватної власності на землю. Вона
існувала ще за умов рабовласництва і феодалізму. При феодалізмі земельна
рента відображала відносини між землевласниками і кріпосними селянами і
виступала формою додаткового продукту, який привласнювався феодалом.
Рента сплачувалась селянами у різноманітних формах, існували
відробіткова, продуктова і грошова рента. Капіталістична земельна рента
відбивала відносини уже між трьома класами суспільства — земельними
власниками, орендарями і найманими робітниками. У цьому випадку вона
сплачується орендарями землевласникам у вигляді грошової орендної плати
за тимчасове користування земельною ділянкою.

К.Маркс виділяв матеріальні умови, що породжують земельну ренту. Вони
виникають із особливих якостей землі як головного засобу виробництва у
сільському господарстві. Однакові за кількістю і якістю затрати живої
праці і капіталу на одиницю земельної площі приносять різний результат
на різних за якістю землях, формуючи неоднакову вартість одиниці
продукту. Водночас потрібно відзначити специфіку ціноутворення на
сільськогосподарські товари. Обмеженість продуктивних земель кращої і
середньої якості змушує використовувати і гірші землі, продукція з яких
е відносно дорожчою. На відміну від інших сфер господарської діяльності,
ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію складаються на ґрунті
найгірших умов виробництва. У зв’язку із цим, виробництво
сільськогосподарської продукції на кращих і середніх землях дає змогу
одержати додатковий (надлишковий) прибуток, який і привласнюється
власником землі у вигляді земельної ренти. Рента, за марксистськими
уявленнями, виступає однією із форм (поряд з прибутком і процентом)
додаткової» вартості, створеної додатковою працею найманих робітників і
привласненої земельним власником. Останні, таким чином, є
експлуататорами найманої праці у сільському господарстві разом із
орендарями, котрі привласнюють іншу форму додаткової вартості —
прибуток.

Неокласична школа, на ґрунті критики марксистських поглядів, розширила
розуміння рентних відносин, які, на думку неокласиків, не можна
обмежувати лише послугами землі. Вони розповсюдили принципи формування
ренти на усі види ресурсів, пропозиція яких є обмеженою (фіксованою).

З цих позицій, економічна рента — не просто дохід від виробничого
фактора землі, а дохід від будь-якого ресурсу виробництва, пропозиція
якого є нееластичною. Зокрема, основоположник неокласичного напряму в
економічній теорії А.Маршалл вводить поняття квазіренти для позначення
доходу, який власник обмеженого ресурсу одержує у короткостроковому
періоді від нововведень (інновацій) у виробництво. Квазіренту він
одержуватиме до того часу, поки у довгостроковому періоді не зміниться
обсяг пропозиції, а нововведення не поширяться на усю галузь.

Квазіренту неокласики характеризують як несправедливий додатковий
прибуток у короткостроковому періоді, який одержують внаслідок того, що
не доводиться здійснювати «основні» витрати на придбання засобів
виробництва, тому що вони уже були здійснені попередньо. Якщо людина
володіє виключними природними здібностями і обдаруваннями, які не є
результатом її особливих зусиль чи жертв, здійснених заради майбутніх
вигод, це дозволяє їй одержувати додатковий дохід порівняно із тим, який
очікують звичайні люди за аналогічних витрат праці і капіталу.

Отже, доходи від рідкісних здібностей неокласики розглядають як
квазіренту. Наприклад, оперні співаки чи професіональні футболісти
одержують квазіренту завдяки своїм рідкісним здібностям. Футболіст, що
заробляє 2 млн. доларів на рік, добре грав би і за 50 тис. доларів, якби
це було звичайною ціною за його послуги. Різниця у 1,95 млн. доларів і
буде квазірентою, яку футболіст одержує завдяки нееластичності
(обмеженості) пропозиції гравців його класу.

Отже, економічна рента, за неокласичними уявленнями, – це різниця між
фактичним доходом, який одержує власник виробничого ресурсу, і тим
нормальним доходом, який даний ресурс міг би принести за умов його
альтернативного використання.

Якщо марксистська теорія земельної ренти стверджує, що платність землі є
перешкодою для розвитку продуктивних сил у сільському господарстві і
пропонувала націоналізацію землі, то неокласики підкреслюють позитивний,
з погляду ефективності, характер платності природних ресурсів.
Співвідношення різних рівнів цін на різні чинники виробництва,
наприклад, ставок заробітної плати і ставок орендної плати, дає
виробництву важливу інформацію про найефективніше поєднання праці і
землі при вирощуванні сільськогосподарської продукції. Можна з
упевненістю сказати, що сільське господарство за умов безоплатності
землі у країнах ринкової економіки ніде не досягло б такого високого
рівня пропозиції аграрної продукції, як за нинішніх умов, коли земля
платна, [2, ст. 372].

Оскільки земля є безоплатним даром природи, то з позицій суспільства в
цілому пропозиція землі існуватиме завжди, навіть тоді коли за її
користування рента виплачуватись не буде. З позицій же окремого
підприємця земля має альтернативні варіанти використання: її, скажімо,
можна засіяти пшеницею, а можна й засадити тюльпанами, розбити яблуневий
сад, забудувати житловими будинками чи спорудити на цьому місці велике
підприємство. Тому рентні платежі фермерів, які вирощують зернові
культури, чи інших індивідуальних користувачів виступають витратами, які
необхідні для вилучення землі із альтернативного використання. Поєднання
землеволодіння і землекористування у одній особі при зростанні цін на
сільськогосподарську продукцію не вплине на її фактичні витрати; доходи
такого фермера зростуть навіть за зростання рівня орендної плати. Якщо ж
фермер орендує земельну ділянку, в результаті зростання цін на його
продукцію він може і не одержати вищих доходів, оскільки зросте й рівень
орендної плати, яка для даного фермера є витратами.

Ґрунтовний аналіз рентних відносин вимагає виявити відмінності між
рентою і орендною платою.

Орендна плата – це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря,
яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного
договору) й випускається власнику землі щорічно або щоквартально залежно
від умов договору. Основним джерелом орендної плати є додатковий
продукт, який одержує орендар у процесі використання землі. Одна частина
у формі підприємницького доходу (середній прибуток) залишається
орендарю, а друга частина виплачується земельному власнику за право
користування його землею. Отже даному випадку орендна плата виступає
формою прояву земельної ренти. А земельна рента, в свою чергу, є
джерелом орендної плати. Орендна плата може також включати в себе також
у повному обсязі вартість оборотних засобів, якщо вони надаються
власником у користування орендарю. Згідно з вищевикладеним можна
побудувати модель формування прибутку орендаря при «чистій» оренді.

Модель «чистої» оренди

Орендна плата і рента співпадають, якщо здається в оренду земля, у яку
раніше не здійснювались ніякі капіталовкладення (інвестиції), тобто не
зводились споруди чи будувались системи іригації та інше. Якщо ж такі
вкладення здійснювались, то орендна плата, окрім ренти, включає у себе
виплату процентів на вкладений капітал, а також амортизаційні
відрахування на основні фонди:

Орендна плата = Я + А + г, де:

Я—рента;

А — амортизація основного капіталу, переданого в оренду разом із

землею;

r— процент на вкладений капітал.

Включення до складу орендної плати процента і амортизаційних
відрахувань, пов’язаних із зношуванням засобів праці, розміщених на
даній земельній ділянці, і перенесенням їх вартості на створений продукт
зумовлено такими обставинами.

По-перше, якщо на даній земельній ділянці знаходиться яка-небудь споруда
чи будова, що має певну вартість, яка за своєю суттю є матеріалізацією
певної грошової суми, затраченої на її зведення, то її власник міг би
покласти цю суму до банку під певний процент. Однак цю суму він передає
орендареві у матеріалізованій формі – у вигляді споруди. Тому останній
за користування цієї спорудою повинен сплачувати процент власникові
землі.

По-друге, зрозуміло, що дана споруда, як елемент основних фондів,
зношується у процесі її експлуатації, щорічно переносячи частину своєї
вартості на вирощений продукт. Після реалізації цього продукту орендар
зобов’язаний передати власникові споруди цю вартість для формування
амортизаційного фонду, останній призначений для відновлення основного
капіталу (споруди), котрий належить землевласнику, після повного його
зношення, [11, ст. 458].

Після аналізу рентних відносин можна дати визначення ренти.

Земельна рента — це дохід від такого виробничого фактора, я» земля. Його
джерелом є надлишковий прибуток, створений на землі і привласнений її
власниками. Земельна рента є економічною формою реалізації приватної
власності на землю.

2. Види земельної ренти, механізм їх формування і вилучення.

Земельна рента за своєю суттю, як це було з’ясовано вище, є надлишковою
додатковою вартістю. У промисловості вона – явище тимчасове тому, що
конкуренція не дає можливості надовго закріпити виключні умови, що їх
породжують, як привілеї окремих підприємців. У сільськогосподарському
виробництві інші умови функціонування капіталу.

Фізичний капітал (основні фонди) — це запас виробничих товарів, які
приймають участь в виробництві товарів та послуг. Фізичний капітал
відрізняється від землі тим, що він виробляється, в той час, як
земельний фонд не може бути збільшеним. Земля є виробничим фактором,
який не може бути штучно виробленим, а є в наявності як природний
об’єкт, і тільки в обмеженій кількості. Загальновідомо, що основними
факторами виробництва є праця і фізичний капітал, але земля також є
надзвичайно важливим фактором виробництва. В деяких випадках земля стала
продуктивною тільки завдяки попереднім інвестиціям (вирубка лісу,
розчистка, дренажні системи і т.д.), і через це являє собою в більшій
мірі фізичний капітал, а ніж фактор виробництва, даний природою. Тому
земля в певній мірі є компонентом основних фондів. Фізичний капітал і
землю важко розділити, тому економіка капіталу ідентична економіці
землі. Майнове багатство країни – це земля і фізичний капітал. Це
реальні (матеріальні) активи з значним терміном використання. Ще є
фінансовий капітал – гроші, цінні папери.

Послуги землі як фактора виробництва. В економіці послуги землі як
фактора виробництва чітко фіксовані. Але якщо збільшуються ціни на с/ г
продукцію, то збільшуються також ставки орендної плати за землю. Є
загальні принципи виробничого попиту. Що відбувається з ціною на
земельну ділянку при рості цін на с/г продукцію? Збільшуються ставки
орендної плати. Оскільки ціна (сьогоденна) рівна вартості всіх майбутніх
орендних надходжень, то ціни на земельну ділянку також будуть зростати.
Якщо процентна ставка залишається незмінною, то відсоткове підвищення
цін на землю буде рівнятись відсотковому підвищенню річних орендних
ставок. Економічна рента — це такий рівень оплати деякого фактора
виробництва, який перевищує розміри мінімальної оплати, достатньої для
того, щоб одержати необхідну пропозицію цього фактора в межах заданого
способу його використання. Виробничий фактор приносить ренту, якщо він
оплачується на більшому рівні, ніж це необхідно для забезпечення
пропозиції даного потоку послуг цього фактору. Під рентою розуміють
деякий доход, який отримує власник земельної ділянки, здаючи її в оренду
чи використовуючи самостійно. Але для земельної ділянки, як природного
фактора, характерні неоднакові природні властивості, тому і рента буде
різною. Основні різновиди земельної ренти:

Диференціальна.

Абсолютна.

Монопольна.

Земельна рента в несільськогосподарських галузях.

В економічній теорії нема єдності і стосовно форм земельної ренти Однак
ніхто не заперечує існування диференціальної земельної ренти, умовами
виникнення якої визнаються такі:

1) мінливість земельних ділянок за їх продуктивністю (якістю),

віддаленістю від ринків збуту продукції;

2) відмінність різних ділянок землі за віддачею від додаткових
інвестицій.

У першому випадку йдеться про мінливість об’єктивного, природного
характеру, а в другому — про штучний характер мінливості, яка
породжується прагненням людини поліпшити фунти, впровадити нові техніку
і технологію, здійснити селекцію тощо. Саме тому й розрізняють два види
диференціальної ренти—першого та другого роду.

Диференціальна рента першого роду виникає внаслідок різної природної
продуктивності чи віддаленості земель і одержується з усіх земельних
ділянок, окрім найгірших по продуктивності і місце розташуванню.

Отже, диференціальна рента ґрунтується на існуванні постійні переваги
(монополії), якою володіють орендарі кращих і середніх земель Якби така
перевага існувала в інших галузях, вона була б тимчасовою, адже
конкуренція її ліквідувала б. Але в сільському господарстві, як і в
інших галузях, пов’язаних з використанням землі як основного засобу
виробництв?, існує специфічний вид монополії — монополії на землю я
об’єкт господарювання, яка й стає причиною існування диференціальної
ренти. Цю монополію здійснює орендар (за угодою про оренду землі), але
ренту привласнює землевласник.

Монополія господарювання на землі передбачає, що земля ресурс обмежений,
кращі землі давно задіяні в господарському обора (я обставина
посилюється дією закону спадної віддачі, який проявляється в зниженні
віддачі додаткових інвестицій в землі Зростання потреб в
сільськогосподарських продуктах змушує залучати оборот все гірші землі,
які визначають граничні витрати виробництв Зростаючі граничні витрати
знаходяться в основі цін продуктів. Той експлуатація решти ділянок,
природна продуктивність яких виш забезпечує отримання додаткового
прибутку, який і стає диференціальною рентою першого роду. що
сплачується в складі, орендної плати орендарем землевласнику. Рента на
найгірших ділянках не утворюється, адже там не виникає надлишкового
прибутку.

Диференціальна рента другого роду утворюється аналогічно – матеріальною
умовою її виникнення є також відмінності в продуктивності земель, але
тепер уже не природної, а штучно створеної за рахунок додаткових
інвестицій. Спільними є ї причина утворення – монополія господарської
діяльності на землі з її впливом на ціноутворення і джерело ренти –
надлишковий прибуток на середніх і кращих землях.

Друга диференціальна рента за сучасних умов, коли здійснюється високо
інтенсивне сільськогосподарське виробництво із значними інвестиціями,
які все зростають, стала основною формою рентного доходу власників
землі, [12, ст. 72 ].

Як висновок, зробимо таку схему:

Диференціальна рента

Розглядаючи диференціальну ренту, ми показали, що гірші земельні ділянки
або капіталовкладення диференціальної ренти не приносять. Між тім
відомо, що землевласники навіть за найгірші земельні ділянки беруть
орендну плату, а держава стягує земельний податок.

Земельний податок — обов’язковий платіж, що справляється з власників
землі та землекористувачів, крім орендарів, за використання земельних
ділянок. Відповідно до Закону України «Про плату за землю» земельний
податок встановлюється окремо за землі сільськогосподарського і
несільськогосподарського призначення. Ставки земельного податку
встановлюються Верховною Радою України. Його розмір не залежить від
результатів господарської діяльності власників землі, землекористувачів
і встановлюється у вигляді платежів за одиницю земельної площі з
розрахунку на рік. Підставою для нарахування земельного податку є дані
державного земельного кадастру.

Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок з дня
виникнення прав власності або користування земельною ділянкою. У разі
припинення цих прав земельний податок сплачується за фактичний період
перебування землі у власності або користуванні у поточному році. На
окремі земельні ділянки, визначені цим законом, встановлюються пільги
щодо розмірів і звільнення від земельного податку. Відповідно до Закону
України «Про фіксований сільськогосподарський податок» з 1 січня 1999 р.
у системі оподаткування сільськогосподарських товаровиробників земельний
податок є складовою частиною фіксованого сільськогосподарського податку,
який встановлюється у відсотках від грошової оцінки земельної ділянки,
проведеної станом на 1 липня 1995 р. за методикою, затвердженою
Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та
пасовищ — 0,5; для багаторічних насаджень — 0,3.

Для платників податку, які здійснюють діяльність у гірських зонах та на
поліських територіях, ставка фіксованого сільськогосподарського податку
з 1 га сільськогосподарських угідь встановлена у розмірах: для ріллі,
сіножатей та пасовищ — 0,3, для багаторічних насаджень — 0,1% грошової
оцінки земельної ділянки. Для стабілізації сільськогосподарського
виробництва з 1 січня 1999 р. до 1 січня 2001 р. звільняються від сплати
фіксованого сільськогосподарського податку сільськогосподарські
товаровиробники, які відповідно до норм наведеного закону є платниками
даного податку. При цьому платники фіксованого сільськогосподарського
податку не звільняються від сплати коштів на обов’язкове державне
пенсійне страхування та на обов’язкове соціальне страхування.

Платники фіксованого сільськогосподарського податку мають право на вибір
форми сплати фінансованого сільськогосподарського податку в грошовій
формі або (та) у вигляді поставок сільськогосподарської продукції.

Основою таких платежів є абсолютна рента, [18, ст. 118]

Існування абсолютної земельної ренти — доходу земельних власників з усіх
без виключення ділянок землі, в тому числі й найгірших — відстоює
виключно марксистська економічна теорія.

Виникнення абсолютної ренти пояснюється існуванням монополії приватної
власності на землю.

Монополія на землю як об’єкт власності стає перешкодою на шляху вільного
переміщення капіталів в сільське господарство, хоча існують значні
стимули щодо цього — відносно нижча фондоозброєність праці в сільському
господарстві зумовлює вищу ефективність застосування капіталу за рахунок
нижчих витрат виробництва. Завдяки обмеженості земель
сільськогосподарські продукти з будь-яких ділянок мають ціну з більшою
часткою прибутку за рахунок нижчих витрат виробництва в порівнянні з
іншими галузями. Утворений надлишок прибутку над середнім прибутком в
економіці перетворюється в абсолютну ренту. З макроекономічної точки
зору, абсолютна рента — своєрідний податок, яким обкладається все
суспільство на користь земельних власників, [14, ст. 261-272 ].

Отже найважливіші параметри абсолютної ренти можна подать у схемі:

Абсолютна рента

Монопольна рента виникає в тому випадку, коли ринкова ціна продукту
перевищує звичайний рівень.

Це стосується товарів, попит на які дуже високий, а виробляються вони на
рідкісних ділянках землі з унікальними властивостями і не можуть
вироблятись деінде (особливі сорти винограду, деревини, деякі фрукти і
овочі, натуральний каучук, какао, кава, чай. тютюн тощо). Попит на ці
товари завжди вищий від їх пропозиції, що зумовлює утворення монопольно
високої ціни. Такі ціни називаються монопольними. Надлишок монопольної
ціни над звичайним рівнем (наприклад, ціни на ананаси чи какао з
тропічних країн в країнах з помірним чи холодним кліматом)
привласнюється володарем унікальних земель у формі монопольної ренти.
Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка
купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом названих
доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях
матеріального виробництва.

Користуючись такою землею (орендарі) сплачують монопольну ренту в формі
вищої орендної плати або вищого земельного податку.

Найважливіші параметри монопольної ренти можна подати у схемі:

Монопольна рента

Земельна рента існує і в добувній промисловості, де також існують два
види монополії на землю. Різні землі відмінні між собою багатством надр
геологічними умовами залягання і якістю корисних копалин, віддаленістю
від місць їх використання. Обмеженість і не відтворюваність природних
ресурсів стає умовою виникнення земельної ренти, адже, ринкова ціна на
них утворюється на основі гранично високого рівня собівартості
(граничного продукту, найнижчого в галузі). Основною формою рентного
доходу тут об’єктивно е перша диференціальна рента.

Строго кажучи, дохід землевласника від землі, багатої надрами, не є
рентою в повному розумінні. Це скоріше плата за право розробки родовищ,
вона е частиною зменшення під дією закону спадної віддачі вартості
рудника чи шахти, які вважаються джерелом багатства в майбутньому, і
виступає компенсацією (дисконтом) цього зменшення, [15, ст. 320]

Рента на будівельні ділянки також визначається існуванням монополії на
землю як об’єкт господарювання. Для земельного власника не існує
принципової різниці, під що він віддає свою землю в оренду — під
кукурудзу чи під будівництво житлових масивів або залізниці, його
цікавить передусім рента — дохід від землі. Величина ренти в будівництві
визначається з того розрахунку, ніби земля використовується у
сільськогосподарському обороті.

Рента з будівельних ділянок — це той варіант диференціальне ренти
першого роду, який ґрунтується на відмінностях територіального
розташування земельних ділянок. Тому рента на будівельні майданчика
завжди вища там, де попит на них найбільший. При цьому родючість землі
не відіграє ніякого значення. Зокрема, рентний дохід найбільший у
власників земельних територій, які розташовані в центрах великих міст де
земля найдорожча (найдорожчою в світі вважається земля в центр Токіо —
японської столиці, де 1 м2 землі коштує близько 2500 дол.), [3, ст. 286]

3. Сучасні проблеми формування земельного ринку, його інфраструктури.
Грошові оцінки землі в Україні.

Розвиток товарних ринків передбачає оптимальну організацію ринків
факторів виробництва – праці, землі, капіталу. Якщо ринок праці і ринок
капіталу залучені до процесу формування ринків з самого початку
перехідного періоду, то затягування протягом десятиріччя з включенням
землі у товарний обіг створило вузьке місце – тромб в системі кровообігу
єдиного ринкового організму, що стримує розвиток сільського
господарства.

Адже передумовою ефективного розвитку сільського господарства є
гарантування суб’єктам господарювання захисту прав власності на землю,
майно та результати їх праці. Більш того, практика світового
господарювання беззаперечно доводить, що приватна власність на землю у
будь-якій країні стимулює її економічне зростання завдяки більш
ефективному використанню земельних ресурсів. У свою чергу, ефективність
ринкової системи, а власне і її «ринковість» визначається тим, наскільки
повно реалізується право власності, включаючи можливість купівлі-продажу
об’єкту відносин власності.

Право власності на землю гарантовано Конституцією України. Основним
актом у системі земельного законодавства, що регулює земельні відносини
на довгострокову перспективу, є Земельний кодекс України. У Земельному
кодексі відображені і деталізовані форми власності на землю, передбачені
Конституцією України. 25 жовтня 2001 р. Верховна рада прийняла Земельний
кодекс України, що затвердив приватну власність на землю
сільськогосподарського призначення і такі елементи її реалізації як
оренду та заставу. Але переваги приватної власності реалізуються тільки
за умови ефективного ринку землі. Проте, згідно з новим Земельним
кодексом, купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення буде
здійснюватись лише починаючи з 2005 р. і в обмежених масштабах, оскільки
розмір ділянок, що знаходяться у приватній власності громадян, згідно
Земельному кодексу, не повинен перевищувати 100 га.

Мораторій на купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення є
результатом компромісу, досягнутого в ході протистояння прибічників і
противників формування земельного ринку. Деякі політичні сили
розглядають приватизацію землі в основному як засіб для її
купівлі-продажу і вбачають в останньому потенційну загрозу втрати землі
для селян. Слід визнати, що ставлення політичних партій лівого
спрямування до проблеми купівлі-продажу землі загалом відображає
ситуацію в суспільстві. Тому для обґрунтування доцільності прискорення
формування земельного ринку важливо з’ясувати, чи відбуваються позитивні
зміни в суспільній думці щодо проблеми купівлі-продажу землі і виявити
соціальні групи, заінтересовані у якнайшвидшому задіяні механізмів
земельного ринку. Корисним з практичної точки зору є також вивчення
регіональних аспектів цієї проблеми, адже видається високоймовірною
гіпотеза, що в західних регіонах України проблема купівлі-продажу землі
сприймається більш позитивно в силу історичних традицій. В ході аналізу
суспільної думки щодо купівлі-продажу сільськогосподарських земель
будемо спиратися на дані загальнонаціональних соціологічних досліджень,
що проводились протягом 1996-2000 рр. проектом приватизації землі та
реорганізації КСП в Україні Міжнародної фінансової корпорації (МФК)
[7,ст.76]. Опитування проводились серед членів колективних
сільськогосподарських підприємств України, а у 2000 р. – серед членів
реорганізованих господарств і фермерів.

Таблиця 1

Ставлення до купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення:
1996-2000, % респондентів

Запитання: “Яким би Ви хотіли бачити у майбутньому ринок
сільськогосподарських земель в Україні?” 1996 1997 1999 2000

Земля повинна вільно продаватись і купуватись 5,9 1,7 2,2 5,7

Купівля-продаж землі лише між громадянами України 14,8 7,6 8,1 30,6

Земля повинна вільно продаватись, але держава має стежити за тим, як
вона використовується — 9,9 12,8 —

Купівля-продаж землі лише між громадянами, що проживають на території
тієї чи іншої сільради 8,6 3,4 5,6 —

Купівля-продаж землі лише між членами КСП в межах землекористування КСП
20,3 3,7 5,9 —

Земля не повинна бути товаром 42,8 65,7 54,0 53,9

Важко відповісти 7,6 8,0 11,4 9,8

Всього: 100 100 100 100

Детальний розподіл думок респондентів щодо майбутнього ринку
сільськогосподарських земель в Україні (включаючи допущення самої
можливості земельного ринку) представлено у табл. 1. Аналіз динаміки
суспільної думки щодо можливості формування земельного ринку в Україні
показує, що, як і в інших питаннях земельної реформи, у 1996 р. в
суспільстві ще зберігався певний запас оптимізму щодо наслідків
реформування і відповідно менше половини респондентів були проти
формування земельного ринку. У 1998 р. частка противників земельного
ринку значно збільшилась. Пояснити негативне ставлення до земельного
ринку у 1998р. можна поглибленням кризи в аграрному секторі, а також
схильністю багатьох респондентів списувати ці кризові явища на
результати реформування.

У 1999р і 2000 рр. ситуація знову наблизилась до такої, що існувала на
початку земельної реформи, хоча кількість противників земельного ринку
зменшилась не набагато. Результати опитувань виявили, що з прискоренням
аграрної реформи все більше селян почали розуміти невідворотність
перетворень. Проте понад половини колишніх членів КСП, а зараз членів
новоутворених формувань заперечують доцільність розвитку ринку земель
сільськогосподарського призначення в Україні.

У 2000 р. вже майже третина членів новоутворених приватних структур
припускала можливість купівлі-продажу земель сільськогосподарського
призначення в Україні з умовою, що земля може продаватись лише
громадянам України.

Серед регіонів України найбільш прогресивним є західний: 59%
респондентів із Львівської області і 52% респондентів з Волині вважають,
що земля повинна бути товаром. Найменшу підтримку має ідея земельного
ринку у Харківській і Сумській областях, де відповідно 92% і 86%
респондентів є противниками формування земельного ринку (табл.2).

Поглиблений аналіз ставлення різних соціальних груп до земельного ринку
в Україні дає підстави для оптимістичного прогнозу щодо сприйняття
селянами земельного ринку. Зокрема, рівень підтримки земельного ринку
серед працездатних власників земельних часток набагато вищий, ніж серед
пенсіонерів. 42% працездатних вважають, що земля повинна бути товаром.
Жінки є набагато консервативніші, ніж чоловіки. 60% жінок не підтримують
ідею формування земельного ринку. Проте, з кількарічного досвіду
моніторингових досліджень можна зробити висновок, що хоча спочатку всі
питання аграрної реформи жінками сприймаються більш негативно, то з
часом їх ставлення наближається до ставлення чоловіків.

Таблиця 2

Рівень підтримки земельного ринку в регіонах і областях, 2000 р.,

% респондентів

Запитання: “Яким би Ви хотіли бачити у майбутньому ринок
сільськогосподарських земель в Україні?” Центр Північ Південь Захід Схід

Вінницька Черкаська Київська Сумська Одеська Крим Львівська Волинська
Донецька Харківська

Земля повинна вільно продаватись і купуватись 0,0 11,3 10,1 0,6 2,5 11,8
3,1 10,6 7,6 0,0

Купівля-продаж землі лише між громадянами України 19,4 28,8 38,4 10,0
36,9 42,1 55,6 41,9 26,8 6,9

Земля не повинна бути товаром 68,8 43,1 40,9 85,6 51,9 40,8 31,3 27,5
56,1 91,9

Важко відповісти 11,8 16,8 10,6 3,8 8,7 5,3 10,0 20,0 9,6 1,2

Всього: 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100

Дослідження виявили, що найбільш ринково орієнтованою соціальною групою
серед сільськогосподарських виробників є фермери. Цей висновок знайшов
підтвердження у ході боротьби фермерів за прийняття нової редакції
Земельного кодексу Верховною радою. 64% фермерів є прихильниками
земельного ринку, хоча третина фермерів досі вважають, що земля не може
бути товаром. У табл.3 наводиться порівняння відповідей фермерів і
власників земельних часток (колишніх членів КСП), серед яких виділені
особи працездатного віку, на питання про майбутній ринок
сільськогосподарських земель в Україні.

Проведений аналіз суспільної думки щодо ринку земель
сільськогосподарського призначення в Україні, з одного боку, цілком
виправдовує трирічний (до 2005 р.) мораторій на купівлю-продаж земель
сільськогосподарського призначення в Україні.

Таблиця 3.

Уявлення фермерів, власників земельних часток і працездатних власників
земельних часток про ринок сільськогосподарських земель в Україні,

2000 р., % респондентів

Запитання: “Яким би Ви хотіли бачити у майбутньому ринок
сільськогосподарських земель в Україні?” Фермери Власники земельних
часток Працездатні власники земельних часток

Земля повинна вільно продаватись і купуватись між громадянами України і
інших країн 10,6 5,7 7,3

Купівля-продаж землі лише між громадянами України 53,6 30,6 34,7

Земля не повинна бути товаром 32,5 53,9 47,5

Важко відповісти 3,3 9,8 10,5

Всього: 100 100 100

З іншого ж боку, затримки з введенням і подальшим обмеженням ринку землі
створюють небезпеку розвитку тіньового ринку землі. Останнім часом в
засобах масової інформації з’явились тривожні сигнали появи “чорного
ринку” землі. Земельні частки оформлюють через дарчу або безстрокову
оренду. Деякі фірми, що займаються постачанням пального, мінеральних
добрив, елітного насіння, засобів захисту рослин, укладають з
керівниками сільгосппідприємств незаконні угоди щодо застави землі.
Умови цих угод не виключають ризику втрати землі селянами за безцінь.
Отже, доцільність якнайшвидшого законодавчого забезпечення інституту
земельного ринку і іпотеки землі в Україні диктується необхідністю
захисту прав власників земельних часток.

Адже в ході реорганізації колективних сільгосппідприємств селяни
отримали земельні сертифікати, що не забезпечують реалізацію права
володіння, користування та розпорядження земельними частками у повному
обсязі. Одразу ж після отримання сертифікатів на право на земельну
частку (пай) стихійно розпочався їх рух. Щоб захистити інтереси селян,
цей процес необхідно спрямувати в цивілізоване русло. Акти
купівлі-продажу землі повинні відбуватись прозоро, в чіткому правовому
полі, через механізми земельного ринку. Станом на початок лютого 2001
р. право власності на землю оформлено Державними актами лише у 35,5%
власників земельних сертифікатів, тому доцільно відшукати можливості
прискорення їх видачі.

Терміновим завданням є створення системи державної реєстрації прав
власності на нерухомість, яка б не тільки створювала гарантії для
продавця і покупця на земельному ринку, але і зводила б до мінімуму
ризик втрати землі для власників земельних часток.

Вже зараз очевидно, що обмеження на ринок землі, введені у Земельному
кодексі, будуть гальмувати розвиток приватних господарств. Ефективне
задіяння механізму застави землі передбачає певний рівень концентрації
земельних угідь, проте в умовах обмежень, встановлених Земельних
кодексом, процеси концентрації не мають основи для розвитку. Отже, не
виключено, що в найближчому майбутньому при розробці конкретних
механізмів іпотечного кредитування постане необхідність ліквідації
обмежень на розмір приватних земельних ділянок. Багаторічні затримки з
прийняттям законодавчих актів стосовно формування земельного ринку і
іпотечного кредитування під заставу землі і так практично унеможливили
налагодження системи середньо — і довгострокового кредитування
сільськогосподарських виробників і стримують залучення інвестицій у
галузь.

Запровадження іпотечного кредитування під заставу землі передбачає
розробку й задіяння механізмів вилучення землі у разі неповернення
кредитів. Останнє створює реальну загрозу втрати селянами землі, поки
земельні ділянки не будуть законодавчо закріплені за ними Державними
актами.

Отже, з одного боку, існує загроза негативного сприйняття пересічними
селянами ліквідації обмежень на строки введення земельного ринку і
розмір угод, а з іншого – економічна необхідність ліквідації цих
обмежень як таких, що стримуватимуть розвиток сільського господарства.
Вихід може бути лише в поширенні інформації в суспільстві і
законодавчому захисті прав селян. Адже добре відомо, що в умовах
ринкової економіки угоди купівлі-продажу землі не відіграють великої
ролі порівняно з іпотекою, отже загроза втрати селянами землі за безцінь
дещо перебільшена.

Переконливим аргументом є посилання на досвід інших країн з перехідною
економікою. За даними Інституту аграрного розвитку у Центральній і
Східній Європі в угодах купівлі-продажу землі було задіяно: 0,29%
земель сільськогосподарського призначення у Словаччині (1998 р.), 0,15%
— у Румунії(1998 р.), 0,21% — у Чехії (1996 р.), 0,90% — у нових
Федеральних землях Німеччини (1999 р.), [8, ст.27]. Лише у Польщі, де
приватна власність на землю зберігалась протягом усього післявоєнного
періоду, а в перехідний період підсилились процеси структурних
перетворень, обсяг операцій купівлі-продажу землі дещо більший і склав
1,67% сільгоспугідь у 1997 р. Польща також першою серед країн з
перехідною економікою запровадила механізм кредитування під заставу
землі. Комерційні банки Польщі приймають землю як додаткове забезпечення
при наданні довгострокових кредитів сільськогосподарським виробникам [5,
ст. 43].

Масштаб угод про заставу землі в розвинених країнах є набагато
перевершує обсяги купівлі-продажу. Наприклад, у США іпотечні кредити
складають майже 70% від всіх обсягів кредитування в сільському
господарстві. Досвід організації системи іпотечного кредитування у
розвинених країнах заслуговує на уважне і критичне вивчення з огляду на
актуальність цієї проблеми в Україні.

Як і у будь-якій розвиненій країні з глибокими капіталістичними
традиціями, в у США питання про необхідність існування ринку землі не
стоїть, як не стоїть питання про існування інших ринків. Право приватної
власності на землю є природнім і не потребує обґрунтувань,
інтерпретацій, або доказів доцільності. Сільськогосподарськими землями
займається Міністерство сільського господарства США, проте лише у мірі,
що не обмежує прав власників землі. Сільськогосподарські землі
продаються лотами з аукціонів (звичайно, відкритих) їх власниками, або
фірмами, що займаються торгівлею нерухомістю, проте масштаб цих угод
незначний порівняно з угодами застави землі.

У США існує стабільна конкурентноспроможна система надання іпотечних
кредитів сільськогосподарським виробникам, незалежно від їх розміру.

Іпотечним кредитуванням, поряд з місцевими комерційними банками,
займаються банки з Об’єднаної Федеральної Системи Фермерського Кредиту
(Federal Farm Credit Consolidated System). Об’єднана Федеральна Система
Фермерського Кредиту забезпечує чверть всіх обсягів кредитів для
фермерів і фермерських кооперативів США і складається з трьох частин –
Федеральних земельних банків, Федеральних банків середньострокового
кредиту та Банків для кооперативів, що надають короткострокові кредити.
Федеральні земельні банки надають довгострокові кредити фермерам, в тому
числі і під заставу землі та іншого нерухомого майна, а для того, щоб
себе фінансувати, випускають облігації номіналом 1000 дол. на строк від
1 до 15 років, відсотки за якими сплачуються раз в півроку. Термін
“федеральні” у назві цих банків зовсім не означає, що вони знаходяться у
власності держави, або під її керівництвом, чи фінансуються урядом.
Жодна державна інституція не диктує банку, на який строк видавати кредит
і під які проценти. По кожному кредиту ставка визначається окремо,
враховуючи конкретні обставини, включаючи кредитну історію позичальника.

Банки заробляють гроші самі і є звичайними гравцями на фінансових
ринках. Їх акції, поряд з фінансовими зобов’язаннями, вільно продаються
і купляються на фінансових ринках. Тобто земельні ринки не існують у
вакуумі, а тісно пов’язані з рештою ринків, а найбільш тісно – з
фінансовими. Існує також вторинний ринок закладних. Вторинний ринок
дозволяє кредитним установам продавати право на іпотечну позику, а
спеціально створена Федеральна Корпорація Сільськогосподарської іпотеки,
(приватна корпорація) гарантує своєчасну виплату за цими цінними
паперами. В той же час банки з Об’єднаної Федеральної Системи
Фермерського кредиту дійсно пропонують кредити фермерам на більш
вигідних умовах порівняно з іншими банками, оскільки вони є колишніми
урядовими агентствами, пізніше приватизованими. Тому інвестори вважають
зобов’язання цих банків менш ризикованими і відповідно платять більше,
тобто погоджуються на нижчі відсоткові ставки. А в результаті виграють
фермери.

Отже, в процесі еволюції роль держави в організації і здійсненні
довгострокового кредитування фермерів під заставу землі, була зведена до
мінімуму, проте своїм авторитетом держава підтримує систему фермерського
кредиту завдяки довірі суспільства. З вищенаведеного можна зробити
важливий висновок для організації системи іпотечного кредитування в
Україні – іпотечний земельний банк повинен спеціалізуватись на викупі
заставних на землю у комерційних банків, що надаватимуть кредити
сільгоспвиробникам. Взагалі, організація вторинного ринку «земельних»
закладних як засобу для рефінансування банківського капіталу,
вкладеного під заставу землі, є критичним питанням для організації
системи іпотечного кредитування. Ці цінні папери вважаються одними з
найбільш поширених на фондових ринках розвинених країн. Наприклад,
частка закладних складає 40% на фондовому ринку Німеччини. Необхідно
побудувати таку систему іпотечного кредитування, при якій покупка
закладних вважалась би надійним способом розміщення капіталу для
інвесторів. Щоб захистити власників закладних, держава повинна
здійснювати жорсткий контроль за діяльністю іпотечних банків. Іпотечне
кредитування є неможливим без системи реєстрації прав власності на
нерухомість, адже ще при зародженні іпотеки у давній Греції на початку
VI століття до нашої ери на межі земельної ділянки позичальника
встановлювали стовп, на якому відмічались всі борги власника землі, від
чого власне і походить слово іпотека (підпора). Таким чином
забезпечувалась гласність, яка давала можливість кожній зацікавленій
особі переконатися у стані даної земельної власності. В Україні
необхідно сформувати таку систему реєстрації, яка б не тільки створювала
гарантії для продавця і покупця на земельному ринку, але, враховуючи
низьку правову обізнаність власників земельних часток, ефективно
захищала б їх інтереси від шахрайства і оборудок тіньового ринку.

Не менш важливий висновок, що витікає з аналізу систем іпотечного
кредитування розвинених країн, полягає у тому, що система іпотечного
кредитування повинна однаково враховувати інтереси як великих
сільськогосподарських підприємств, так і дрібних землевласників. Тим
самим буде створено умови для розвитку сімейних ферм.

Для підвищення ефективності впровадження системи іпотечного кредитування
може бути корисним аналіз суспільної думки. Адже ця проблема тісно
пов’язана з проблемою земельного ринку.

Як показало соціологічне дослідження 2000 р., понад половини фермерів
України ставляться позитивно до створення іпотечних банків, а 44%
фермерів погодились би взяти кредит під заставу землі. Порівняння
відповідей фермерів на запитання про готовність закласти землю з
відповідями керівників і головних спеціалістів великих
сільськогосподарських підприємств, утворених на базі КСП, говорить, що
фермери почуваються більш впевнено як власники і
керівники своїх господарств. Тільки 15% керівників
сільгосппідприємств погодились би взяти кредит під заставу землі
(табл.4). Основна причина обережного підходу до іпотеки землі полягає у
побоюванні втратити землю, адже 41% представників керівного складу КСП і
46% фермерів згодні з тим, що одночасно з наданням кредитів мусить
спрацювати ефективний законодавчий механізм вилучення землі у разі
невиконання зобов’язань (табл.5).

Таблиця 4

Готовність фермерів і керівництва сільськогосподарських підприємств,
утворених на базі КСП, взяти кредит під заставу землі

Запитання: “Чи погодились би Ви взяти кредит під заставу землі?”
Фермери, % Керівники і головні спеціалісти реорганізованих
сільгосппідприємств, %

Так 43,7 14,8

Ні 28,5 37,6

Важко відповісти 27,8 47,6

Всього: 100 100

Таблиця 5

Готовність фермерів і керівництва сільгосппідприємств, утворених на
базі КСП, виконувати умови кредитування під заставу землі

Запитання: “Чи згодні Ви з тим, що одночасно з наданням кредитів мусить
спрацювати ефективний законодавчий механізм вилучення землі у разі
невиконання зобов’язань?” Фермери, % Керівники і головні спеціалісти
реорганізованих сільгосппідприємств, %

Так 46,0 41,0

Ні 22,7 31,4

Важко відповісти 30,3 27,6

Всього: 100 100

В умовах низької прибутковості, або навіть збитковості
сільськогосподарського виробництва не можна виключати ймовірність
невиконання сільськогосподарськими підприємствами своїх боргових
зобов’язань. За таких обставин було б доцільно вивчити досвід
організації іпотечного кредитування у Німеччині, де законодавчо
передбачена можливість примусового управління землею і майном боржника
без вилучення землі у власників і задоволення вимог кредитора за
рахунок отримуваних прибутків.

При обговоренні питання земельного ринку неможливо обминути питання ціни
землі. Справжню ціну землі визначить ринок, а зараз основні дискусії
точаться навколо відповідності грошової оцінки землі її майбутній ціні
[17, ст.176]. В ході дискусії розглядаються два орієнтири – ринкова ціна
земель несільськогосподарського призначення у порівнянні з грошовою
оцінкою сільськогосподарських земель у відповідних регіонах і ціни на
земельні сертифікати, що склались у період після їх видачі селянам до
оголошення мораторію на рух земельних часток. На наш погляд, жоден з цих
орієнтирів не дає більш-менш точного прогнозу ринкової ціни земель
сільськогосподарського призначення. Адже ціна на ринку землі
визначається виходячи з того прибутку, яке може дати її використання як
фактора виробництва і співвідношення попита-пропозиції на земельному
ринку. А прибутки від сільськогосподарського виробництва відрізняються
від прибутків інших секторів. Що стосується цін, що склались на ринку
земельних сертифікатів, то їх спекулятивно-занижений характер не
викликає сумнівів і можливими вони були лише в умовах відсутності
справжнього земельного ринку.

На нашу думку, якщо і можливо зараз передбачити рівень цін на
майбутньому земельному ринку, то тільки шляхом вивчення намірів
майбутніх учасників ринку.

Можна припустити, що потенційними покупцями землі стануть керівники
сільгосппідприємств, представники комерційних структур, що обслуговують
сільське господарство, і фермери. У нашому розпорядженні є дані щодо
намірів фермерів взяти участь у земельному ринку. За даними
соціологічного дослідження 2000 р., половина голів фермерських
господарств хотіли б купити землю, а бажаючих продати землю майже немає.
Отже, продавцями землі стануть переважно власники земельних часток –
колишні члени КСП.

Опитані фермери хотіли б купити від 0,5 га до 100 гектарів землі, а у
середньому 25 га.

Середня ціна за гектар землі, по якій би фермери згодились купити землю,
склала у 2000 р., згідно з даними опитування, 2017 грн. Це значно менше,
ніж середня грошова оцінка землі по Україні, що складала у 2000 р. 8000
грн. за гектар.

Що стосується потенційних продавців землі, то поки що за результатами
соціологічного опитування 1999 р. частка членів КСП, що хотіли б продати
свої земельні частки, склала 8,3%. Аналіз відповідної референтної групи
показав, що переважно це люди похилого віку. Проте, можна передбачити
збільшення частки бажаючих продати землю і серед молодших вікових груп,
зокрема, в умовах розповсюдження платної системи вищої освіти,
необхідності придбання житла для дітей у містах тощо.

У середньому селяни готові продавати свою землю за ціною 4078 грн. за
гектар, що майже вдвічі менше за середню грошову оцінку землі в Україні.

Отже, при формуванні земельного ринку існують дві альтернативи: жорсткий
контроль за нижньою границею цін на земельні ділянки, або відсутність
адміністративного втручання у ціноутворення , але за умови проведення
широкомасштабної інформаційній кампанії з метою пояснення селянам їх
можливостей на земельному ринку. Хоча вже зараз ясно, що в умовах
збіднілості сільського населення буде важко уникнути низьких цін на
землю без адміністративного втручання, адже справжня ринкова ціна може
бути тільки низькою, бо на ринок вийде велика маса бідних продавців. До
того ж, як показує практика реформування, важко буде уникнути тиску на
власників земельних часток з боку керівництва сільгосппідприємства.

Приймаючи рішення щодо продажу своєї земельної частки, селянин буде
робити вибір між різними способами розпорядження землею, переважно між
передачею в оренду, продажем і обробкою землі власними силами. Низький
рівень орендної плати (переважно на рівні 1,5%-2% від грошової оцінки
землі) також впливатиме на ціни земельного ринку у бік зниження.

Опонентам земельного ринку, які оперують аргументами захисту
економічних інтересів селян (загрозою втрати землі) можна також
заперечити, що орендна плата, яку отримують селяни за землю, є мізерною
у порівнянні з тою, якою вона могла бути за умови реально працюючого
земельного ринку.

Орендні відносини необхідно будувати на основі правової врегульованості
права власності на землю і майно. Тільки так можливо запровадити
оптимальні строки і умови оренди землі, щоб, з одного боку, не
порушувати інтересів орендодавців, а з другого — не створювати перепон
для капіталовкладень в підвищення родючості ґрунтів. Формування
земельного ринку створить також умови для переходу до грошової форми
розрахунків за оренду.

Отже, з одного боку економічна доцільність вимагає концентрації
земельного капіталу, а з іншого існує необхідність супроводження
земельного ринку заходами захисту інтересів власників земельних часток.
Такими заходами, на нашу думку, повинні стати створення досконалого
законодавства, прозорість і інформаційна підтримка земельного ринку і
адміністративне втручання у процес ціноутворення на початковому етапі.
Грошова оцінка сільськогосподарських земель являє собою капіталізований
рентний доход, який одержують при вирощуванні сільськогосподарських
культур на земельній ділянці. Вона визначається розміром щорічно
одержуваного рентного доходу з урахуванням строку його капіталізації.
Останній залежить від розміру процентної ставки за користування
кредитом. У діючій методиці грошової оцінки земель прийнято строк
капіталізації — 33 роки, що відповідає 3-процентній платі за
користування кредитом.

З рентними відносинами пов’язана й така категорія ринкової економіки, як
ціна землі. В суспільстві, де панує приватна власність на землю, остання
стає об’єктом купівлі-продажу. Земля купується як для виробництва
сільськогосподарських продуктів, так і для видобутку корисних копалин,
для забудови, спорудження транспортних магістралей, аеропортів,
спортивних споруд тощо. Ось чому так важлива грошова оцінка землі.

Грошова оцінка земель здійснюється землевпорядною службою Держкомзему
України із залученням науково-дослідних установ і організацій, які
займаються дослідженнями питань оцінки та використання земельних
ресурсів, за методикою, розробленою Інститутом аграрної економіки за
участю спеціалістів Держкомзему України та науковців науково-дослідних
установ і організацій Української академії аграрних наук і затвердженою
постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, та
відповідно до Порядку грошової оцінки земель сільськогосподарського
призначення та населених пунктів, затвердженого спільним наказом
Держкомзему України, Мінсільгосппроду України, Держкоммістобудування
України та Української академії аграрних наук від 27 листопада 1995 р.
Інформаційною базою визначення грошової оцінки земель
сільськогосподарського призначення є матеріали державного земельного
кадастру (кількісна і якісна характеристики та економічна оцінка земель,
бонітування ґрунтів).

Грошова оцінка необхідна для регулювання земельних відносин при
передаванні земель у власність, спадщину, під заставу з метою одержання
банківського кредиту, при даруванні, оренді, визначенні ставок
фіксованого сільськогосподарського податку, ціноутворенні, обліку
сукупної вартості основних засобів виробництва, визначенні розміру
внеску при створенні спільних сільськогосподарських підприємств,
організації нових господарських формувань ринкового типу, отриманні
дивідендів тощо.

В умовах переходу до ринкової економіки та створення ринку землі оцінка
земель здебільшого має нормативний характер. Нормативна ціна (грошова
оцінка) характеризує якість земельної ділянки виходячи з потенційного
рентного доходу і встановленої КМУ норми прибутковості та норми
капіталізації чистого прибутку від використання землі. Нормативна ціна
(грошова оцінка) не враховує основних факторів, притаманних ринковій
економіці – попиту та пропозиції. Ринкова вартість земельних ділянок
визначається при здійсненні експертної грошової оцінки.

Нормативно-методичне забезпечення грошової оцінки земель, в основному,
відповідає сучасним вимогам щодо визначення нормативної оцінки земель,
оподаткування власників та користувачів земельних ділянок. На протязі
1995 року здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського
призначення. Станом на 01.01.99 грошову оцінку земель виконано тільки по
3 515 населених пунктах, що складає 11,6% від загальної кількості
населених пунктів (30 193). Питома вага населених пунктів, по яких
органами місцевого самоврядування розглянуті та затверджені результати
грошової оцінки земель складає 4,2%. Практично не проводиться грошова
оцінка земель несільськогосподарського призначення за межами населених
пунктів. Як показує аналіз, хід робіт з грошової оцінки земель істотно
стримується відсутністю джерел фінансування. Таке становище ускладнює
процес обігу земельних ділянок (купівля продаж, спадщина, міна,
дарування, оренда тощо).

Грошова оцінка земель с/г призначення здійснюється відповідно до
Методики, затвердженої постановою КМУ від 23.03.95 р. № 213. Грошова
оцінка земель с/г призначення базується на рентному доході при
виробництві зернових культур (за даними економічної оцінки земель
1988р.). Грошова оцінка земель с/г призначення здійснюється послідовно
по: Україні, областях, кадастрових і адміністративних районах,
підприємствах, окремих земельних ділянках. Бонітетна оцінка землі –
порівняльна оцінка якості ґрунтів за їхньою родючістю, побудована на
об’єктивних ознаках і властивостях самих ґрунтів, які корелюються з
урожайністю сільськогосподарських культур, [4, ст. 365]

Експертна грошова оцінка земельних ділянок

Експертна грошова оцінка земельних ділянок регламентується Методичними
рекомендаціями та Порядком проведення експертної грошової оцінки.
Методичні рекомендації та Порядок проведення експертної грошової оцінки
земельних ділянок розроблені відповідно до статті 23 Закону України від
19 вересня 1996 року № 378-ВР “Про внесення змін і доповнень до Закону
України “Про плату за землю”, пункту 7 “Положення про Державний комітет
України по земельних ресурсах”, статті 5 Указу Президента України від 14
жовтня 1993 року № 456/93 “Про приватизацію об’єктів незавершеного
будівництва”, статті 5 Указу Президента України від 29 грудня 1993 року
№ 612/93 “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують
пально-мастильні матеріали виключно населенню”, статті 4 Указу
Президента України від 12 липня 1995 року № 608/95 “Про приватизацію та
оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для
здійснення підприємницької діяльності”, статті 10 Указу Президента
України від 19 січня 1999 року № 32/99 “Про продаж земельних ділянок
несільськогосподарського призначення” та “Методики грошової оцінки
земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів”,
затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 №
213, а також “Методики грошової оцінки земель несільськогосподарського
призначення (крім земель населених пунктів)”, затвердженої постановою
Кабінету Міністрів України від 30 травня 1997 р. № 525. Порядок
регламентує:

методичні підходи та процедуру експертної грошової оцінки;

вимоги до оформлення та затвердження результатів експертної грошової
оцінки;

права та обов’язки експертів;

порядок підготовки експертів;

організацію робіт з проведення експертної грошової оцінки, [13, ст.132]

Терміни, наведені нижче, вживаються в такому значенні:

об`єкт оцінки (об`єкт земельної власності) — земельна ділянка (земельна
частка), права та зобов`язання, пов`язані з володінням, користуванням і
розпорядженням землею;

ціна – сума грошей, за яку фактично придбано (продано) об`єкт земельної
власності;

оціночна вартість — вірогідна ціна, за якої на дату оцінки можлива зміна
власника, умов власності або умов використання власності при укладенні
цивільно-правових угод;

експертна грошова оцінка — визначення оціночної вартості земельної
власності експертним шляхом, відповідно до характеру цивільно-правової
угоди;

найефективніше використання – юридично дозволене, фізично можливе,
економічно доцільне та найбільш прибуткове використання земельної
ділянки без погіршення її якісних характеристик, без зниження її
продуктивності та за умов збереження еколого-естетичних властивостей;

юридично дозволене використання – використання земельної ділянки за
цільовим призначенням з дотриманням вимог встановлених обмежень та
обтяжень;

ставка (норма) капіталізації – коефіцієнт переведення очікуваного
чистого доходу в поточну вартість (розрахункова або нормативна
величина);

експерт – фахівець, кваліфікація якого підтверджена кваліфікаційним
документом (сертифікатом) та який має право (спеціальний дозвіл) на
проведення робіт з оцінки земель.

Експертна грошова оцінка передбачає визначення оціночної вартості
(ймовірної ціни), за якої на дату оцінки досягається згода щодо можливих
змін власника, умов власності або умов використання власності при
укладенні цивільно-правових угод. Об’єктом оцінки є об`єкти земельної
власності (земельні ділянки, земельні частки, право власності на них та
права третіх осіб, які пов`язані з володінням, користуванням і
розпорядженням землею), визначення оціночної вартості яких є метою
оцінки. Експертна грошова оцінка проводиться на підставі відповідного
договору і включає наступні етапи:

підготовка завдання на проведення земельно-оціночних робіт (об`єкт,
мета, дата оцінки, умови використання результатів оцінки);

збір вихідних даних про об`єкт оцінки (його характеристики, властивості,
правовий стан, обмеження та обтяження щодо використання та інше);

аналіз даних про економічну ситуацію в регіоні, інвестиційний клімат,
стан на регіональному та локальному ринках аналогічних об`єктів та
тенденції їх еволюції;

визначення найбільш ефективного використання об`єкту оцінки;

вибір та обґрунтування методичних підходів оцінки;

визначення варіантів оціночної вартості об`єкта оцінки за вибраними
методичними підходами та прийняття остаточного значення оціночної
вартості;

узгодження результатів оцінки та висновку щодо оціночної вартості
об`єкту оцінки;

складання звіту про оцінку;

подання висновку щодо оціночної вартості об`єкта оцінки на затвердження
(у випадках, передбачених законодавством).

Визначення оціночної вартості здійснюється за обраними експертом
методичними підходами, які ґрунтуються на:

оцінці земельної ділянки за методиками, затвердженими Кабінетом
Міністрів України;

співставленні цін продажу (оренди) аналогічних об’єктів;

капіталізації чистого доходу;

врахуванні витрат на зведення будівель та споруд на земельній ділянці.

В основу визначення оціночної вартості земельних ділянок шляхом
співставлення цін продажу аналогічних об’єктів покладаються ціни
відповідних угод стосовно тих ділянок, які за факторами, що впливають на
їх вартість, в достатній мірі співпадають з ділянкою, що оцінюється. До
факторів, що впливають на вартість, відносяться:

правове відношення до земельної ділянки (наявність прав володіння,
користування, розпоряджання земельною ділянкою, правових обтяжень та
обмежень);

умови продажу (вільний продаж, вимушений продаж, ліквідаційний продаж,
продаж у зв’язку зі смертю власника в разі відсутності прямих
спадкоємців, продаж при позбавленні власника права викупу застави та
iн.);

дата продажу (різниця в часі між різноманітними операціями з продажу, що
пов’язано зі зміною ринкових умов — рівень інфляції, активність ринку
(сезонна, циклічна, змішана), взаємодія попиту та пропозиції тощо);

місце розташування (відмінності у розташуванні земельних ділянок в
різних природнокліматичних зонах, в населених пунктах різної категорії
та у межах населених пунктів відносно основних центрів тяжіння);

фізичні характеристики (розмір та конфігурація земельної ділянки та її
iнженерно-геологiчнi параметри: ухил поверхні, стан ґрунтів, режим
ґрунтових вод та паводків, заболоченість, проява небезпечних геологічних
процесів, елементи інженерної підготовки та захисту території, характер
та стан забудови);

використання прилеглої території (фондомісткість, щільність населення,
ступінь різноманітності місць прикладання праці та послуг, рівень
інженерно-транспортного облаштування, якісний стан навколишнього
середовища);

встановлені вимоги до забудови та використання земельної ділянки
(функціональне зонування, правила забудови та використання міських
земель, технічні умови щодо їх освоєння, природоохоронні вимоги, вимоги
щодо збереження пам’яток історії та архітектури).

При визначенні оціночної вартості земельної ділянки шляхом співставлення
з аналогічними об’єктами передбачається співставлення продажів декількох
об’єктів-аналогів, тому остаточна величина визначається як медіанне
(серединне для ранжованого ряду) або модальне (найбільш поширене)
значення отриманих результатів. Методичний підхід, що базується на
капіталізації чистого доходу, застосовується за умов найбільш
ефективного використання земельної ділянки з урахуванням існуючих
зобов`язань та обмежень щодо її використання. За цим підходом оціночна
вартість об`єкта оцінки визначається як відношення річного чистого
доходу до ставки капіталізації. Ставка (норма) капіталізації
визначається переважним співвідношенням між чистим доходом та цінами
продажу для аналогічних об’єктів земельної власності. В основу
визначення оціночної вартості шляхом капіталізації чистого доходу
покладаються чистий доход, який досягається протягом тривалого періоду
внаслідок сільськогосподарського або лісогосподарського використання
земельної ділянки чи надання земельної ділянки в оренду, та ставка
капіталізації, яка визначається на основі цін угод стосовно аналогічних
земельних ділянок та відповідного їм чистого доходу. Для забудованих
ділянок ставка капіталізації визначається як в цілому для забудованої
ділянки, так і окремо для землі і для будівель та споруд. Чистий доход
від забудованої земельної ділянки, наданої в оренду, включає також і
чистий доход від надання в оренду і будівель та споруд, які розташовані
на ній. При цьому оціночна вартість землі визначається як різниця між
чистим доходом від забудованої ділянки, капіталізованим за ставкою, яка
визначена для забудованої ділянки, та вартістю будівель і споруд. Якщо
використання земельної ділянки або її частки є нерентабельним, то за
основу береться доход від ділянки-аналога за тривалий період. Витрати на
утримання та експлуатацію забудованої земельної ділянки включають:
відрахування на амортизацію; витрати на адміністративне управління;
витрати власника; витрати на технічне обслуговування та ремонт та інше.
Методичний підхід, що базується на врахуванні витрат на зведення
будівель та споруд на земельній ділянці, використовується при оцінці
забудованих земельних ділянок або забудова яких прогнозується при умові
найбільш ефективного їх використання. За цим підходом оціночна вартість
земельної ділянки визначається як залишок між очікуваною ціною продажу
забудованої ділянки (або капіталізованим чистим доходом від її
використання) та усіма витратами на зведення будівель та споруд. В
основу визначення оціночної вартості землі шляхом врахування витрат на
зведення будівель та споруд, які розташовані на земельній ділянці,
покладаються ціни продажу забудованих ділянок, які склалися на місцевому
ринку, та витрати, пов’язані із зведенням будівель та споруд на
земельній ділянці. Вартість землі та вартість будинків, будівель і
споруд складають оціночну вартість забудованої земельної ділянки.
Витрати на зведення будівель і споруд складають вартість будівництва,
включаючи прибуток забудовника та супутні будівництву витрати, зокрема,
витрати на проектування та відведення земельної ділянки, управління
будівництвом, державний нагляд, отримання дозволів, а також на
фінансування, яке безпосередньо пов`язане з будівництвом. При визначенні
оціночної вартості об’єкта оцінки враховуються платежі та відрахування,
які встановлюються органами місцевого самоврядування на часткову участь
у комплексній забудові населеного пункту, чи пов`язані з виконанням
технічних умов освоєння та забудови земельної ділянки та інше. Висновок
щодо оціночної вартості об’єкту оцінки базується на підставі
порівняльного та причинно-наслідкового аналізу отриманих результатів
оцінки за різними методичними підходами. Зміст звіту про проведення
оцінки має відповідати специфіці об`єкта, що оцінюється, і включати:

підставу для проведення експертом оцінки земельної ділянки;

мету оцінки та дату, на яку проведено оцінку;

опис об`єкта оцінки;

план та характеристику земельної ділянки, включаючи її фізичні та
економічні характеристики, правовий стан, особливості її місця
розташування, опис меж, характер використання та стан забудови;

аналіз найбільш ефективного використання земельної ділянки;

викладення методичних підходів та обґрунтування їх вибору для проведення
оцінки;

розрахунок оціночної вартості об`єкту оцінки за обраними методичними
підходами;

перелік основних передумов, прийнятих у процесі оцінки;

висновок експерта щодо оціночної вартості об`єкту оцінки;

видання сертифікату на об`єкт оцінки.

До звіту додаються ситуаційний план та план земельної ділянки, інші
матеріали, які були використані при оцінці, а також копія угоди
(спеціального дозволу) на право проведення оцінки земель та копія
кваліфікаційного сертифіката експерта. Експертна грошова оцінка об`єктів
земельної власності здійснюється на договірних засадах юридичними
особами, у складі яких (у трудових відносинах з якими) перебувають
експерти з грошової оцінки земель (не менше двох осіб). До виконання
робіт з експертної оцінки земельних ділянок залучаються юридичні особи,
що уклали з Держкомземом України угоду про здійснення робіт з грошової
оцінки земельних ділянок (в тому числі експертної), усіх категорій та
форм власності. Термін дії висновку експерта про вартість об`єкта оцінки
— два місяця від дати оцінки, [9, ст. 652]

Висновок

Метою моєї курсової роботи було розкриття теми «Рентні відносини та
особливості їх прояву в сучасній економіці».

Отже, всі рентні відносини розподіляються між державою, земельними
власниками й тими, хто користується землею ( фермери, селянську
господарства, селянські спілки, кооперативи тощо). Методи, форма, частка
розподілу визначаються пануючими відносинами власності в аграрному
секторі.

Загальнонародна власність на землю передбачає: по-перше, відсутність
абсолютної ренти, отже збагачення земельних власників за рахунок усіх
інших споживачів сільськогосподарської продукції; по-друге, концентрацію
диференціальної ренти І, як дару природи, в руках держави й використання
її в інтересах всього суспільства; по-третє, мінімальне вилучення
диференціальної ренти ІІ, для того, щоб господарства, які одержали її за
рахунок своїх додаткових трудових зусиль і капітальних вкладень, могли
цю ренту використати для підвищення ефективності виробництва й вирішення
своїх соціальних проблем.

Приватна власність на землю, по-перше, породжуючи монополію приватної
власності на землю, веде до утворення абсолютної земельної ренти, тобто
до стягнення додаткового податку на користь земельних власників з усіх
споживачів продукції землеробства в зв’язку з тим, що ціни на цю
продукцію на ринку формуються не на основі середніх (суспільно
необхідних) затрат, а на основі затрат індивідуальних, так як приватна
власність на землю перешкоджає вільному переливу капіталу. По-друге,
диференціальна рента І, потрапляючи в приватні руки, вилучається з
суспільного використання й стає джерелом збагачення окремих осіб
(власників землі), а не суспільства в цілому. По-третє, диференціальна
рента ІІ через механізм переукладання орендних договорів максимально
вилучається в тих, хто її створив, на користь земельних власників, що
веде до втрати стимулів у користувачів землею робити додаткові
капіталовкладення, пов’язані з підвищенням родючості землі й
ефективністю сільськогосподарського виробництва в цілому.

В сучасній Україні користування землею є платним. Власники землі та
землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного
податку або орендної плати. В земельному податку й орендній платі
міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то
рентний доход перетворюється в ренту, [16,ст.50-61] Проте рентні
відносини, які склалися тепер в Україні, мають перехідний характер. До
цього часу абсолютно не вирішене питання про власність на землю. Тому
економічні відносини, які виникають в аграрному секторі, є тимчасовими,
не стійкими й чекають свого законодавчого врегулювання. Невизначеність у
відносинах власності впливає й на ефективність сільськогосподарського
виробництва, підриваючи його матеріальну основу, а саме: економічний
інтерес.

Список використаної літератури

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: ІЗМН, 1997. – 302 с.

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 528
с.

Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478с.

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. –
Київ: Вища школа, 1995. – 471 с.

Гарбуз М. Формування і розвиток ринку землі в процесі проведення
земельної реформи // Економіст, 2001, №9,42-45с.

Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М.

Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти

лекцій. — К.:НМК ВО, 1993 р.-№10.-С. 79.

Гончарук О.С., Марусов А.Ю., Осташко Т.О. Соціальні проблеми
реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств – К.: Центр
соціальних експертиз і прогнозів Інституту соціології НАНУ, 2000, — 108
с.

Эберхард Шульце, Петер Тиллак. Сируктура предприятий и собственности в
сельском хозяйстве Центральной и Восточной Европы. – Институт аграрного
развития в Центральной и Восточной Европе IAMO 2001, 25-31с.

Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні документи. —
Київ, “Урожай”, 1998. – 814 с.

Земельний кодекс України.//ВВР — 1993. — № 10 – 79 с.

Климко Г.Н,, Нестеренко В.П., Каніщенко Л.О., Чухно А.А. Основи

економічної теорії: політекономічний аспект. — К.:Вища школа — Знання:.

1997. — 455-462 с.

Кузняк Б. Проблеми відродження господаря на землі. //ЕУ. — 1993. —

№ 6. — 68-74 с.

Михайленко О. Основи держави і права. — К.:Феміна — 1995. — 160 с.

Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією

С.В.Мочерного. Основи економічної теорії. — К.: «Академія», 1997. — 261-

272 с.

Оуєн О.С. Охорона природних ресурсів /на рос.мові/ -М.:Колос —

1977. – 416 с.

Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері

України.//ЕУ. — 1997. — № 4. —50-61с.

. Писаренко В.М., Куценко О.М. Екологічні основи раціонального

природокористування в аграрному виробництві. — Навчальний посібник —

К.:НМК ВО — 1992. — 200 с.

Третяк А.М. Управління земельними ресурсами та реєстрація землі в
Україні. — Київ, 1998. – 224с.

PAGE

PAGE 2

Соціальне страхування

Госпрозрахун – ковий доход

Проценти за кредит

Платежі в бюджет

Валовий дохід

Орендна плата

Матеріальні затрати

Виручка

Фонд роз – витку виробництва

Фінансовий резерв

Страхові запаси

Чистий прибуток

Причина

Монополія на землю як об’єкт господарювання

Умови

Відмінності в природній родючості ґрунтів і неоднакове місцезнаходження
земельних ділянок.

Неоднакова продуктивність додаткових капіталовкладень в одну й ту ж
земельну ділянку.

Форми

Оренда плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни

Джерело

Надлишок ДП, що утворюється землеробською працею на кращих земельних
ділянках або в результаті продуктивніших капіталовкладень

Причина

Монополія приватної власності на землю

Умови

Відсутність вільного переливу капіталу

Форми

Оренда плата, податок на землю

Джерело

Додатковий продукт, створений природою

Причина

Монополія на землю, що знаходиться у виняткових природних умовах

Умови

Монопольні ціни

Форми

Більш високі: орендна плата, земельний податок

Джерело

Додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва.

Похожие записи