Реферат на тему:

Продуктивність праці та чинники її підвищення

Розглянуті чинники економічного зростання є результатом функціонування
праці, адже жива праця є вирішальним чинником утворення вартості.
Джерелами споживної вартості є праця і природа. Економічне зростання без
живої праці практично неможливе, але залежно від наукової та технічної
озброєності праця може бути більш або менш продуктивною.

Для визначення результатів застосування у виробництві праці важливого
значення набув узагальнюючий показник ефективності використання всієї
праці, застосовуваної у виробництві, — живої й уречевленої. Витратами
живої та уречевленої праці виступають поточні витрати с + ?, що належать
до повної собівартості товарної продукції (с — вартість засобів
виробництва; ? — заробітна плата продуктивних працівників). Ефективність
витрат праці на підприємстві можна розраховувати за формулою

де Е — ефективність витрат праці; т — додана вартість.

Економічна ефективність — це раціональне й ефективне використання не
лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад, робочої сили), а
всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, раціональне
управління виробництвом тощо), що передусім залежить від їх оптимального
розподілу. Економічну ефективність доцільно зіставляти із
соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає здійснення державою
такої економічної політики стабілізації (за допомогою оподаткування
кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.),
яка б не гальмувала прагнення до праці, до підприємницької діяльності
тощо, з одного боку, і не викликала бажання прожити лише за рахунок
соціальних витрат держави — з іншого.

Соціальний ефект полягає насамперед у тому, що витрати праці сприяють
підвищенню її результативності у виробництві через всебічний розвиток
особи, підвищення рівня знань і культури, зміцнення здоров’я, збільшення
вільного часу тощо. Витрати праці в наукових установах, закладах освіти
й медицини сприяють впровадженню нової техніки у виробництво, поліпшенню
його організації, підвищенню продуктивності праці.

Політика стабілізації

Політика стабілізації — це заходи держави, спрямовані на уникнення
циклічних криз в економіці. Цю діяльність держави ще називають
антициклічним регулюванням економіки. Існує два типи політики
макроекономічної стабілізації: стримування та експансії, і залежно від
умов, що склалися, держава здійснює ту або іншу політику стабілізації.

Політика стримування — це діяльність держави, яка спрямована на
обмеження сукупного попиту і використовується, коли економіка країни
перебуває на стадії піднесення. Політика експансії— це діяльність
держави, що спрямована на розширення сукупного попиту і
використовується, коли економіка країни перебуває на стадії депресії.

Основні інструменти політики макроекономічної стабілізації: регулювання
фінансово-бюджетної системи і регулювання грошово-кредитної системи
держави.

Регулювання фінансово-бюджетної системи передбачає застосування
різноманітних способів розподілу ВВП на централізовані та
децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільчу й контрольну
функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення,
опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання
і, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів
та їх раціональне використання для забезпечення економічного зростання
економіки.

Фінансова система кожної країни має свою специфіку. Так, в Україні
фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети; фінанси
підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди;
фондовий ринок. Основною ланкою фінансової системи і найважливішим
комплексом засобів державного регулювання економічного зростання є
державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна
частка ВВП: у Японії та Росії — близько 1/3, у Франції та Нідерландах —
приблизно 1/2, у Швеції — понад 2/3. В Україні через державний бюджет
перерозподіляється близько 30 % ВВП.

Регулювання грошово-кредитної системи — це політика оперативного і
гнучкого доповнення бюджетної політики. Посилюється контроль держави над
кредитною системою, їй належить центральний банк, що має монопольне
право емісії банкнот і регулювання грошового обігу. Крім того, в
багатьох країнах держава безпосередньо володіє низкою інших банків і
спеціалізованих кредитних установ (або здійснює прямий контроль над їх
діяльністю). Тим самим забезпечується можливість використання кредитної
системи для впливу на банківські операції підприємців і споживачів.

Найважливішим інструментом такого впливу є державне регулювання рівня
банківського процента. Змінюючи відсоткову ставку, держава впливає на
інвестиційних процес, курс акцій та інших цінних паперів. Така політика
ґрунтується на принципах монетаризму і має переваги над фіскальною
політикою. Негативний момент — ця політика непрямо впливає на комерційні
банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може
безпосередньо змусити їх зменшувати або збільшувати кредити.

Грошово-кредитна політика — це заходи держави у сфері грошового обігу та
кредиту, спрямовані на регулювання економічного зростання, стримування
інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення
зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення
державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування
її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна мета грошово-кредитної
політики має бути підпорядкована загальним цілям соціально-економічної
політики держави: стабілізації, а відтак, і зростанню сукупного обсягу
виробництва і зайнятості та стримуванню цін.

Державне регулювання економічного зростання

Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності
становить єдину систему макроекономічного регулювання господарської
системи та підприємництва. Розвинена ринкова економіка не означає
«абсолютної свободи» і «вільної гри» економічних сил, що спрямовуються
«невидимою рукою» саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна
свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва
і формування ринкових відносин. Для сучасних умов характерні
переплетення та поєднання ринкових і державних методів регулювання.
Кожен з цих методів має свою сферу застосування і відповідає певним
інтересам суб’єктів власності та господарювання. Проте вони подібні в
тому, що за допомогою цих методів держава і ринок приводять у
відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським
одиницям. Світовий досвід свідчить насамперед про те, що без активної
регулюючої ролі держави не може бути ефективної, соціальне орієнтованої
ринкової економіки. Практично немає жодної країни з високорозвиненою
економікою, де б держава усунулась від регулювання ключових
соціально-економічних процесів. Держава завжди виконувала класичні
економічні функції. Вона законодавче запроваджувала «загальні правила
гри», тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів
ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, акціонерні
товариства тощо. В Україні ці тенденції набули певних пріоритетів (табл.
18).

Випуск і валова додана вартість за видами економічної діяльності в
Україні у 2002 р. порівняно з 2001 р. (у %, у порівнянних цінах)

Зростання ВВП на 4,3 % у січні-червні 2002 р. порівняно з відповідним
періодом минулого року відбулося в основному за рахунок збільшення
валової доданої вартості в оптовій і роздрібній торгівлі на 15,0 %,
сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві — на 8,8 %,
обробній промисловості — на 7,4 %.

За умов високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується
наявністю великої кількості не лише малих і середніх підприємств, а й
великих виробничих комплексів, про «вільну гру» економічних сил не може
бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції
механізму її регулювання американський економіст П. Самуельсон зазначав,
що, мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче за будь-яку іншу країну до
стану laissez-faire (невтручання), який Карлейль назвав «анархія плюс
констебль». Результатом цього були ціле століття прискореного
економічного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це
призвело також до періодичних економічних циклів, виснаження
невідновлюваних природних ресурсів, до розшарування на бідних і багатих.

Особливості регулювання економічного зростання в Україні

У трансформаційних умовах розвитку державне регулювання економічного
зростання в Україні здійснюється за допомогою інструментів фіскальної,
бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших
напрямів державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, що
характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні
доходи. Державні закупівлі здійснюються через механізм державних
замовлень, укладення контрактів, виробництво продукції (виконання
робіт), надання послуг. Розрізняють стимулюючу фіскальну політику,
спрямовану на стимулювання виробництва збільшенням обсягу державних
закупівель, і стримуючу (рестриктивну), спрямовану на стримування
виробництва зменшенням обсягу державних закупівель.

У межах бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ
сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних
програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету
здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.
Бюджетна політика України постійно перебуває в центрі уваги науковців,
економістів, політиків, інших фахівців, що зумовлено її вагомим місцем
серед інструментів економічної політики. У бюджетній політиці
найяскравіше виявляються інтереси різних верств суспільства.

Державні фінанси істотно впливають на реальну економіку та її зростання,
тому динаміка основних макроекономічних показників може виступати одним
із критеріїв успішності того або іншого варіанта бюджетної політики.
Можна виокремити такі кількісно вимірювані критерії бюджетної політики
щодо економічного зростання: рівень нагромадження бюджетних доходів
загалом, зокрема податків; обсяг і напрями видатків бюджету; розмір
бюджетного дефіциту та швидкість зростання державного боргу; обсяг
фінансових ресурсів, що відволікаються на обслуговування державного
боргу; рівень монетаризації бюджетного дефіциту; динаміка ВВП; рівень
безробіття; ступінь виконання законодавчих актів і прирівняних до них
нормативних документів щодо бюджету.

Одним з вагомих критеріїв бюджетної політики є законодавча база,
формування якої в Україні відбувається нерівномірно, що зумовлено
унікальністю трансформаційного періоду, який переживають
постсоціалістичні країни.

Відповідно до чинного законодавства держава покликана фінансове
підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів
місцевих бюджетів, здійснювати контроль за законним, доцільним,
економічним, ефективним витрачанням коштів і належним їх обміном. Вона
повинна гарантувати органам місцевого самоврядування дохідну базу,
достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних
соціальних потреб.

Кошти державного бюджету повинні витрачатися лише на цілі та в межах,
затверджених Законом України «Про державний бюджет України». Видатки
бюджетів усіх рівнів поділяють на поточні і видатки розвитку.

Поточні видатки — це видатки бюджетів з фінансування мережі підприємств,
установ, організацій, які діють на початок бюджетного року, а також на
фінансування заходів соціального захисту населення.

Видатки розвитку — це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та
інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень;
фінансування структурної перебудови галузей економіки; субвенції та інші
видатки, пов’язані з економічними зростанням в Україні.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових
ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання,
науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень,
підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Грошово-кредитна політика здійснюється з метою впливу на грошову
пропозицію, для досягнення якої Національний банк України використовує
такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними
паперами на відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів,
маніпулювання обліковою ставкою.

Амортизаційна політика досить важлива для регулювання сталого
економічного зростання. Ефективним напрямом такої політики є механізм
прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам
прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та
устаткування окупити більшу частину їх вартості, нагромадити в
амортизаційному фонді достатню кількість коштів для подальшого
інвестування.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Похожие записи