Реферат на тему:

Політика державного регулювання економіки

План

1. Основні функції державного регулювання

2. Національні особливості державного регулювання

3. Основні форми державного регулювання

1. Основні функції державного регулювання

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних
систем визначальною мірою залежать від поділу функ-цій між суб’єктами
господарської системи. Головна функція цен-тралізованого регулювання
полягає в управлінні економічним роз-витком країни в цілому, розвитком
її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується
через ряд конкретних функ-цій, частина з яких може бути визначена як
мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури
суспільства і управлін-ня нею; фінансування і організація
науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання
розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних
вкладень і не га-рантують отримання найближчим часом значних прибутків;
допо-мога проектам високого ризику.

Не менш важливим є функції перерозподілу національного до-ходу між
сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та
розвитку соціально-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів
забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється
завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за
допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість
державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфра-структури
полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які ство-рюють загальні
умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв’язок),
сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров’я, освіта, житлове
будівництво). В них централізоване регу-лювання практично не конкурує з
ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі
ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдя-ки йому держава
бере безпосередню участь в економічних проце-сах як прямий суб’єкт
виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання
зовнішньоекономічної діяльності всіх об’єк-тів господарювання та охорони
навколишнього середовища.

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава
забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприя-ють
ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські економісти К.
Р. Макконелл та С. Л. Брю зазначають, що це перед-бачає такі заходи, як
надання законного статусу приватним під-приємствам, визначення прав
приватної власності та гарантування обов’язковості дотримання
контрактів. Уряд також встановлює за-конні «правила гри», які регулюють
відносини між підприємства-ми, постачальниками ресурсів і споживачами.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів
економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче
закріплення універсальних параметрів державної еко-номічної політики, на
які орієнтуються в своїй господарській діяль-ності всі економічні
одиниці. Законодавче закріплюються перед-усім такі показники: обсяг і
структура кредитно-грошового забезпе-чення економіки; норми
оподаткування доходів або вартості реалі-зованої продукції; обсяг і
структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм
заходам загального характеру. Всі вони однаковою мі-рою стосуються
кожного з об’єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання
господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного
підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню
ступеня узгодженості дій на мі-кро- та макрорівнях. Вплив держави на
мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність
господарських об’єк-тів, так і через опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива
тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають
можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії
для регулювання цін, встановив стандар-ти на послуги, що надаються». До
цієї природної монополії нале-жать транспорт, зв’язок, енергопостачання
тощо. Для них держав-на економічна політика є переважно директивою, тому
тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і
вироб-ничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність
необ-хідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональ-ному
масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих
приватних капіталів.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий
механізм. Тут держава діє в двох напрямах. Перший- часткове втручання у
функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це
стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів,
встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення,
змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям — зменшення впливу
на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання —
через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії,
зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються
умови для пев-ної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

2. Національні особливості державного регулювання

У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони
займають у господарській системі, мають свої національні від-мінності. В
цьому плані поняття «державне регулювання» та «гос-подарська система» є
досить абстрактними. Їх наповнення реаль-ним змістом відбувається в
конкретних історичних і економічних умовах, зазнає впливу національних
традицій, культури, релігії. Однак суть їх від цього не змінюється.
Держава за допомогою еко-номічних важелів намагається стимулювати певні
напрями розвит-ку економіки, не руйнуючи і не усуваючи ринкового
механізму. У сучасних розвинених ринкових системах держава намагається
оптимально поєднати конкурентні ринкові, та державні регулюючі сили в
господарській системі.

Найбільшим ступенем національних відмінностей відрізняються країни
колишньої командно-адміністративної системи, що перехо-дять до ринкової
економіки, в тому числі й Україна. В силу специ-фіки історичного
розвитку державне регулювання тут набуло якіс-но іншої форми, ніж у США,
країнах Західної Європи та ін. Його головна особливість полягала в тому,
що воно перетворилось на самодостатню форму господарської системи.
Державна власність набула гіпертрофованих форм, а її суб’єктом фактично
виступала лише держава. Це призвело до панування в політиці і економіці
державно-монополістичних структур. Державне регулювання замі-нило всі
інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно
зруйнований. Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та
господарські процеси, в управління кожним ок-ремим підприємством.
Підприємницькі функції господарських оди-ниць звузились до виконання
централізованих указів та оператив-ного управління. Підприємства не мали
навіть елементів впливу на господарську систему. Закономірно, що така
форма державного втручання сприяла Зростанню консерватизму,
бюрократизму, безконтрольності дій центральних виконавчих органів.
Знищення ево-люційних форм економічного руху практично припинило
еконо-мічний, соціальний і науково-технічний прогрес суспільства.

Вихід з цієї кризи лежить у площині відносин власності. Форми власності
повинні відповідати стану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу
праці, кооперації та спеціалізації, які в нашій країні досить
відрізняються в окремих галузях, сферах і районах. За цих умов
об’єктивною необхідністю розвитку суспільства є роз-державлення
економіки і відродження паралельного існування різ-них форм власності на
засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їх різновидів:
кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної,
акціонерної. Практика довела, що прогре-сивний розвиток людського
суспільства супроводжується не уніфі-кацією структури відносин
власності, а її ускладненням, багато-гранністю форм економічного життя.

Відновлення плюралізму форм власності об’єктивно потребує розширення
складових господарської системи через впроваджен-ня таких елементів, як
ринок з притаманною йому конкуренцією та міжфірмовим контрактним
регулюванням, що грунтуються на частковій планомірності. Узгодження
названих механізмів з метою досягнення макроекономічної ефективності
бере на себе держава. Проблема в тому, щоб обгрунтовано розподілити
функції між цен-тралізованим державним і ринковим регулюванням,
визначити пріо-ритети і межі кожного, створити певні економічні умови
для їхньої сприятливої дії і взаємодії.

Перебудова системи господарства в Україні — це відновлення не тільки
економічної основи, а й механізмів, які перебувають з нею у
функціональних і причинно-наслідкових зв’язках. На прак-тиці це означає,
що політика державного регулювання повинна ви-конувати такі конкретні й
цілеспрямовані функції, як координація економічних процесів на
макрорівні, підтримання оптимальних про-порцій суспільного виробництва
та безперервності процесу відтворення.

Отже, в господарській системі економічно розвиненого суспіль-ства
державне регулювання виступає як сила, спрямована на кори-гування та
доповнення ринкового регулювання, а не на його лікві-дацію або підміну.

3. Основні форми державного регулювання

Централізоване регулювання економіки проявляється у корот-ко- і
довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове або емпіричне, державне регулювання набу-ло поширення в
західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових
і антициклічних заходів держави, спрямо-ваних на пом’якшення наслідків
економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки
в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його
заходи з’ясо-вуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком
самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і
пря-мо, і опосередковано через політику прискореної амортизації,
суб-сидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну
політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів).
Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне
регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна
закупівля. Безпосередніми об’єктами поточного емпіричного регулювання є
попит, зокрема обсяг платоспромож-ного попиту, і пропозиція,’ тобто
інвестиційні дії компаній.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової еко-номіки
запровадив президент США Ф.Д. Рузвельт. У межах його «нового курсу» було
закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони
спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про
пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація
і вироблялися «ко-декси чесної, конкуренції»; про регулювання сільського
господар-ства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби
у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на
інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулю-вання
американської економіки періоду «великої економічної де-пресії» та
прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під
час Другої світової війни.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткостро-кового
централізованого регулювання, спрямованих на спробу роз-в’язання
поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна
практика життя, в умовах зміни економічної систе-ми на перший план
висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здій-снюється у
формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і
поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси,
впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов’язані з
особливими умовами функціонування про-дуктивних сил у багатьох країнах
ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих
відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування харак-теризується
більшим ступенем узгодженості часткової планомір-ності, властивої
окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності
та зростанням свідомого, цілеспрямо-ваного впливу на економічні процеси.
Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а
також: своєчасній не-обхідній корекції раніше прийнятих рішень.
Довгострокова дер-жавна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною
базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм,
що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування виз-начаються в
кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом.
Розрізняють кон’юнктурне і структурне програмуван-ня. Перше характерне
для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання
процесу відтворення через маніпулю-вання господарською кон’юнктурою.
Його суть полягає в одночас-ному досягненні чотирьох макроекономічних
показників: стабіль-ності цін; сталих темпів економічного розвитку;
повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного
балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які
розрізня-ються між собою за об’єктами впливу. Кейнсіанські та
неокейнсіан-ські методи стимулювання економічного розвитку передбачають
вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попи-ту,
яка, врешті-решт, визначає і динаміку реального виробництва, залежить
від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетно-го дефіциту та
грошової пропозиції. Тому роль головних інстру-ментів відводиться
податково-бюджетному регулюванню та дефі-цитному фінансуванню економіки.
За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали
довгострокові плани розвитку і струк-турної перебудови економіки аж до
середини 70-х років.

Характерною рисою консервативних і неоконсерватйвних моде-лей державного
регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є
спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток
приватнопідприємницької ініціативи. На думку неокон-серваторів,
досягнення високих темпів реального економічного роз-витку можливе за
умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці
пріоритетного значення. Становлення кон’юнктурного програмування
пов’язане з державною антикри-зовою політикою, яка спочатку розширилась
до антициклічних за-ходів, а з другої половини 70-х років стала включати
й антиінфля-ційну політику. Розвинені форми такого програмування
притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.

Структурне програмування — вища форма економічного регу-лювання. Його
основу становить кон’юнктурне програмування, доповнене науково
обгрунтованими планами економічного і со-ціального розвитку. Це
пов’язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва
або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і
державного секторів та знач-ним ринком державного споживання. Крій того,
на структурне про-грамування впливає щільність переплетення
конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та
централізованих сил у механізмі господарювання, а також
соціально-політичне станови-ще. Залежно від наявності перелічених
чинників та національних особливостей структурне програмування
поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням струк-турної
перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання
співвідношення між попитом і пропозицією в ок-ремих сферах і галузях
економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні
програми економічного і со-ціального розвитку. Серед них виділяють
програми аграрні та енер-гетичні, розвитку інфраструктури,
науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування
застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах
частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50-60-х
роках. Голов-на його мета полягала в регулюванні між- і
внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались
умови для роз-витку національного економічного потенціалу. Частково
структур-не програмування об’єктивно переростало у власне структурне.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між
різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої
особливості. У ФРН, наприклад, державна струк-турна політика не набула
форми загальнонаціонального економіч-ного регулювання. Доктрина
«соціального ринкового господарст-ва», проголошена канцлером ФРН Л.
Ерхардом, заперечувала ме-тоди прямого державного втручання в економічні
процеси. На пер-ший план було висунуто підготовку науково-технічних
кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні
аспекти централізованого регулювання. У франції, навпаки, наяв-ність
розвинутого державного сектора зумовила посилення пря-мих форм
регулювання, що сприяло становленню загальнонаціо-нальної системи
індикатного планування.

Національне планування як форма реалізації власне структурно-го
регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ-ної
галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит-ку регіонів
і територій країни. Воно може здійснюватись як інди-кативне і як
директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розра-хована на
п’ять (у франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є
всеосяжними, оскільки обов’язкові лише для підприємств дер-жавного
підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій.
Індикативність плану не звужує сферу діяль-ності останніх і не обмежує
їхньої виробничої, комерційної чи фі-нансової самостійності. Регулювання
їх економічної діяльності здій-снюється або створенням державою умов,
необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або
наданням під-приємцям широкої інформації щодо очікуваної
загальногосподарсь-кої чи комерційної кон’юнктури. Цей тип планування не
руйнує ринково-конкурентної форми зв’язків, а є її доповненням в
забез-печенні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю
позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя-вів
циклічного розвитку. Однак, грунтуючись на розроблених спе-ціальними
державними органами, промисловими і банківськими кор-пораціями
прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної
перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку
фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування — прерогатива колишньої радянської економічної
системи, що грунтувалася на одержавленні привлас-нення й управління. Її
суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби,
збалансовували їх з наявними ре-сурсами і за допомогою обов’язкових для
виконання завдань забез-печували реалізацію розроблених планів. Державне
планування ве-лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску
кожно-го виду продукції для кожного підприємства, Проте світова
практи-ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних
межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не
підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких
панувала адміністративно-командна система, намагаються пе-ребудувати
свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного
регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої
адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту-пеня
директивності централізованого планування і наданням йому
рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше,
встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під-приємствами;
по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль-них умов діяльності
виробників. Для цього необхідно диференцію-вати підходи до державного
управління різними групами підпри-ємств залежно від виконуваних ними
функцій у народному госпо-дарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути
директивне плану-вання і управління стосовно підприємств оборонних
галузей та ви-робничої інфраструктури, діяльність яких пов’язана із
створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських
одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним
партнером і бере на себе певні зобов’язання, працю-ють підприємства
важкої індустрії.

У цілому система державного планування і управління не по-винна
встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх,
а визначати загальні правила господарювання, нор-мативні межі і умови
діяльності підприємств.

На відміну від Японії та західноєвропейських країн у США струк-турне
програмування не застосовують. Державне підприємництво там розвинуте
недостатньо, хоч державна власність за своїми роз-мірами значно
перевищує аналогічну західноєвропейську. Внаслі-док цього централізоване
регулювання здійснюється здебільшого опосередкованими економічними
методами — кредитними та бюд-жетними. З прямих методів управління
держава широко застосо-вує контрактну систему: Весь комплекс заходів з
національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР і
відпо-відну модернізацію економічної структури країни. Визначенню
під-лягають найзагальніші показники економічного розвитку — темпи
приросту валового національного продукту і промислового вироб-ництва,
відповідні методи непрямого регулювання. В науково-тех-нічній сфері
(насамперед військово-технічній) розробляються дер-жавні програми.

США мають один з найбільших у світі державний ринок про-дукції
високотехнічних галузей промисловості. Через федеральну контрактну
систему щорічно реалізується до 20 млн замовлень на їх продукцію. Через
ці зв’язки держава безпосередньо впливає на галузеву структуру
промисловості. Вона закуповує більше полови-ни продукції
літакобудування, радіо- та телевізійного обладнання, четверту частину
наукових приладів та інструментів, що виробля-ються. Прямо чи
опосередковано держава утримує більш як 35 від-сотків учених та
інженерів, зайнятих у сфері науково-дослідних і конструкторських робіт,
а її частка у фінансуванні цих робіт ста-новила у 80-х роках 47
відсотків, у їхній реалізації — 12 відсотків.

Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма
країнами ринкової економіки Азії, Африки і Ла-тинської Америки.
Використовуючи світовий досвід, ці країни роз-робляють плани різного
типу: стабілізаційні для розв’язання кон-кретних завдань подолання
кризового стану, коротко- та середньо-строкові для вирішення проблем
індустріального розвитку, довгос-трокові щодо структурної перебудови
економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність
його поєднання з роз-витком ринкових механізмів регулювання економічної
рівноваги та пропорційності.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього ком-плексу методів
державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу
роль у ній відіграє регулювання дер-жавних витрат і надходжень у
державний бюджет. Так, якщо інфля-ція починає розвиватися високими
темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до
заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим
досягається обме-ження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів
доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це
ско-рочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло
товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити
різкого зниження цін, скорочують виробництво, що приз-водить до
зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В ре-зультаті
підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, змен-шується
зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку,
сприяють акумулюванню додаткових фінансових ре-сурсів у державній
скарбниці, а з другого — призводять до погір-шення господарської
кон’юнктури та зростання безробіття. Інфля-ція — це ціна, яку мають
сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регу-люванні в
умовах ринкової економіки займає механізм оподатку-вання. Важливим
антиінфляційним заходом є регулювання креди-ту і грошової маси, яке
здійснюється центральними емісійно-кре-дитними установами через операції
з цінними паперами на відкри-тому ринку, регулювання дисконтної ставки,
зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії «нової інфляції», згідно з якою основною при-чиною
розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зрос-тання заробітної
плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з
інфляцією. Вони вважають, що оскільки «інфля-ція витрат» є результатом
зростання витрат виробництва і заробіт-ної плати, то необхідно
здійснювати «політику доходів», яка пе-редбачає контроль над цінами та
заробітною платою, централізо-ване та обов’язкове обмеження зростання як
доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за
цінами. За їх ре-комендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а
проф-спілкам слід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної
плати.

Головними об’єктами державного регулювання є державний бюджет, система
державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує
державі виконання економічних функцій централізованого управління.
Конкретними методами тут ви-ступає податково-бюджетна та
кредитно-грошова політика, що здій-снюється за допомогою
фінансово-кредитного механізму.

Похожие записи