Реферат на тему:

Підприємництво. Нові форми господарювання

ПЛАН

1. Сутність підприємництва.

2. Формування системи підприємництва в Україні.

3. Різноманітність форм підприємницької діяльності.

4. Особливості становлення малих підприємств.

1. Сутність підприємництва

Невід’ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших
форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип
господарювання.

Підприємництво — ініціативна, новаторська діяльність господарюючого
суб’єкта, спрямована на пошук і знаходження найбільш оптимальних
економічних рішень з метою одержання максимальної вигоди. Підприємництво
передбачає конкретну діяльність підприємця і часто ототожнюється з
поняттям «власник».

Теорія підприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін
«підприємець» запровадив англійський економіст Р.Кантильон. Він
розглядав підприємництво особливим видом новаторської діяльності,
пов’язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на
себе ризик, пов’язаний із організацією нового виробництва, впровадження
у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити.

Адам Сміт характеризував підприємця як власника, який йде на економічний
ризик заради реалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку.
Він сам планує, організовує виробництво і розпоряджається його
результатами.

Наступний крок у аналізі підприємницької діяльності здійснив видатний
французький економіст Ж.Б.Сей. Він розглядав підприємництво як
раціональну і водночас творчу діяльність щодо комбінування факторів
виробництва.

Вагомий внесок у теорію підприємництва зробив економіст австрійської
школи ХХ ст. Йозеф Шумпетер. Він найбільш влучно сформулював
найхарактерніші риси підприємця, перелічивши його головні функції:
виготовлення нового блага або нової якості певного блага; освоєння
нового ринку збуту; отримання нового джерела сировини або
напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведення
відповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук
нових способів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати
відповідні якості: волю і здібності; виділити визначальні моменти
діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним «плисти проти
течії», долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших
результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії [38:
169-170].

Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін:
як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного
мислення.

Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його
суб’єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та
послуг.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні
функції: ресурсна, організаційна та творча.

Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш
ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та
інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки,
управління і організації виробництва

Організаційна функція зводиться до діяльності по організації
виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами.

Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей,
здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що
пов’язані з господарським ризиком.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні
ознаки: самостійність і незалежність господарюючих суб’єктів,
господарський ризик; економічна відповідальність.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується
оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які
реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа
підприємця. Підприємництво розглядається не як рід занять, а як
особливість розуму і людської натури.

Таким чином, підприємець — суб’єкт, що поєднує у собі новаторські,
комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових
видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових
сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво — це тип
господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва
і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної,
новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку,
до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не якихось
кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого — до
найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі
потенції людини.

2. Формування системи підприємництва в Україні

До недавнього часу в нашій країні поняттям «підприємець»,
«підприємництво» надавався негативний відтінок. Вони асоціювались із
незаконними угодами, тіньовою економікою, обманом у влаштуванні власних
справ. Лише в останні роки внаслідок радикальних змін в економічному
житті, господарськими реформами і демократизацією суспільного життя
ставлення до підприємництва почало змінюватись у позитивну сторону.

У перехідній економіці України для формування і розвитку підприємництва
необхідні відповідні умови. Можна виділити основні їх чотири групи:
економічні, політичні, юридичні та психологічні.

Економічні умови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві
функціонували багатосуб’єктні (приватні, колективні, державні,
кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності,
можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання
майна, продукції, прибутків. У зв’язку з цим шляхом створення
економічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація
власності, демонополізація господарської діяльності.

Політичні умови визначаються стабільністю і демократизацією суспільного
життя в Україні. Цього можна досягти надавши усім господарюючим
суб’єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей
націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі
види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство,
нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький
клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій
політиці.

Юридичні умови полягають у створенні нормативної бази підприємництва та
його правової захищеності. У 1991-1992 роках в Україні було прийнято ряд
законів, які сформували організаційно-правову базу для розвитку
підприємництва в умовах становлення ринкової системи господарювання.
Найважливішими серед них є Закони України «Про підприємництво», «Про
цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства» та ін.

Психологічні умови підприємництва полягають у створенні сприятливого
психологічного клімату серед населення. У цьому плані у нас є ще багато
проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які
створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне
і змінити його в одну мить не вдасться.

Правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької
діяльності на території України визначає Закон України «Про
підприємництво», прийнятий 7 лютого 1991 року. Закон встановлює гарантії
свободи підприємництва та його державної підтримки. В Законі
підприємництво розглядається як самостійна, ініціативна, систематична,
здійснювана на власний ризик діяльність по виробництву продукції,
виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання
прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності визнаються приватні особи —
громадяни України та інших держав, які не обмежені законом у
правоздатності чи дієздатності, і юридичні особи усіх форм власності.
Вони мають право без обмежень приймати рішення і самостійно здійснювати
будь-яку економічну діяльність, яка не суперечить чинному законодавству.
Водночас забороняється здійснювати підприємницьку діяльність
представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям. Ці
обмеження пов’язані з необхідністю забезпечити незалежність
функціонування державних служб. Вони вводяться з метою захисту населення
від зловживань і недобросовісної діяльності.

Об’єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля,
інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який
матеріалізується в продукції, яка виробляється (послугах, інформації).
Необхідно відзначити, що підприємництво може застосовуватися в усіх
сферах економіки, окрім тих, втрата державного контролю над якими
створює небезпеку для суспільства, шкодить здоров’ю людей.

З метою контролю за безпекою суспільства держава накладає заборону на
окремі види підприємницької діяльності. Так, підприємництво у галузях
озброєнь, випуску цінних паперів і грошей, виробництва наркотичних
засобів може здійснюватись лише державними підприємствами. Без
спеціальних ліцензій забороняється виготовлення медикаментів, хімічних
речовин, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, пошук і розробка
корисних копалин, здійснення юридичної практики та ін.

Згідно з Законом підприємництво в Україні здійснюється за такими
принципами:

* вільний вибір діяльності;* залучення на добровільних засадах до
здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та
громадян;* самостійне формування програм діяльності та вибір
постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін
відповідно до законодавства;* вільний найм працівників;* залучення і
використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та
інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено
законодавством;* вільне розпорядження прибутком, що залишається після
внесення платежів, установлених законодавством;* самостійне здійснення
підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності,
використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки
на свій розсуд [9].

Умовою швидкого розвитку підприємництва виступають гарантії та всебічна
підтримка з боку держави. В зв’язку з цим були проголошені гарантії для
всіх підприємців незалежно від обраних ними форм підприємницької
діяльності та власності, рівні права і рівні можливості стосовно доступу
до трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

3. Різноманітність форм підприємницької діяльності

Підприємництво передбачає функціонування різних форм господарювання.
Класифікуючи підприємства з точки зору форм власності, слід мати на
увазі, що в Україні виділяють державне, колективне, приватне і змішане
підприємництво, а в країнах з ринковою економікою виділяють приватний і
державний сектор. Сучасна економічна теорія визнає три основні
організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібне володіння;2) партнерство (товариство);3) корпорація
(акціонерне товариство).

Одноосібне володіння — це таке підприємство, власником якого є одна
особа чи сім’я, що самостійно веде справу у своїх інтересах, одержує
весь дохід і повністю несе ризик від бізнесу. Власник має матеріальні
ресурси та обладнання, необхідні для виробничої діяльності, або купує
їх, а також особисто контролює діяльність підприємства.

Згідно із законодавством, до підприємств з одноосібним володінням в
Україні належить індивідуальне підприємство, сімейне підприємство,
приватне підприємство з правом наймання робочої сили.

Як одна з найпростіших форм підприємницької діяльності, одноосібне
володіння має певні переваги: власник має повну самостійність, значну
свободу і оперативність дій, існує досить сильний безпосередній стимул
до ефективного виробництва.

Однак цій організаційній формі притаманні значні недоліки: труднощі із
залученням великих капіталів (комерційні банки не дуже охоче надають
великі кредити), необмежена відповідальність за борги, невизначеність
строків діяльності, недоліки спеціалізованого менеджменту (на власника
лягає багато обов’язків, функцій з організації виробництва, опанувати
якими одній людині не так легко).

Значно краще йдуть справи на підприємствах, що засновані на партнерстві.

Партнерство — це підприємство, організація або установа, створені на
засадах угоди двох чи більше окремих осіб (у тому числі юридичних)
шляхом об’єднання їхнього майна та підприємницької діяльності.
Об’єднуючи свої фінансові ресурси і вміння вести справу, партнери таким
чином розподіляють ризик, а також прибутки і збитки.

За ступенем участі засновників у діяльності підприємства розрізняють
товариства з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю,
повні та командитні. Вид товариства впливає на роль партнерів у
функціонуванні підприємства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, учасники
якого несуть відповідальність за свою господарську діяльність у межах їх
внесків (у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності та
ін.).

Товариство з додатковою відповідальністю — це підприємство, партнери
якого відповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами своїми
внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково
належним їм майном у однаковому для всіх учасників кратному розмірі.
Граничний розмір відповідальності партнерів зазначається в статутних
документах.

Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною
підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство — це підприємство, що поряд з одним або більшістю
учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім
своїм майном, включає також одного або більше учасників,
відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства. Якщо в
командитному товаристві беруть участь два або більше партнерів з повною
відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах
товариства.

На підприємствах, що ґрунтуються на партнерстві, виявляється ряд
переваг: завдяки спеціалізації в управлінні досягається більш висока
ефективність виробництва, об’єднуються значні ресурси, що зменшує
загрозу банкрутства і створює певну довіру банків. Недоліки цих форм
господарювання полягають у тому, що при наявності партнерів можливі
розходження в поглядах, інтересах, що іноді затримує прийняття
відповідних рішень; необмежена відповідальність призводить до того, що
доводиться нести збитки за помилки своїх партнерів.

В Україні до форми партнерства відносять також кооперативи, колективні
та орендні підприємства.

Право колективної власності виникає на основі добровільного об’єднання
майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних
товариств, інших господарських об’єднань; передачі державних підприємств
в оренду, викупу колективами державного майна; перетворення державних
підприємств на акціонерні та інші товариства.

Кооператив (від лат. «cooperatio» — співробітництво) — це добровільне
об’єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої
діяльності, засноване на особистій участі і використанні власного або
орендованого майна.В економіці України існують два основних типи
кооперативів: виробничі і споживчі.

Підприємницьку діяльність здійснюють виробничі кооперативи. Вони
займаються виробництвом товарів і продукції, виконанням робіт і наданням
платних послуг підприємствам, організаціям і окремим громадянам. Членом
кооперативу може бути кожен громадянин, який досяг 16 років.

Взаємовідносини між кооперативом і його членами регулюються договором.
Майно кооперативів формується за рахунок грошових і матеріальних внесків
(паїв) його членів, виробленої продукції та доходів від реалізації
продукції та ін. Одержаний дохід розподіляється між членами кооперативу
за трудовим вкладом кожного, частина його може розподілятися залежно від
величини внеску (паю).

Розвитку підприємництва сприяють орендні відносини, які регулюються
Законом «Про оренду майна державних підприємств і організацій».

Оренда (від лат. «arrendare» — віддавати в найм) — це засноване на
договорі тимчасове платне володіння і користування майном для здійснення
підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілі майнові
комплекси державних підприємств або її структурних підрозділів. Перелік
об’єктів регулюється законом України «Про підприємництво».

Суб’єктами орендних відносин виступають орендодавець і орендар.
Орендодавцями є органи, уповноважені управляти відповідним майном.
Орендарями можуть стати трудові колективи, громадяни, юридичні особи,
іноземні держави і особи без громадянства.

Орендар самостійно вибирає, що йому виробляти і реєструє нове
підприємство у встановленому законом порядку. Найперспективнішою формою
оренди, яка широко застосовується в західних країнах, є лізинг. Лізинг —
це довгострокова оренда машин, устаткування тощо. Вона являє собою, по
суті, новий спосіб фінансування й активізації збуту, що ґрунтується на
збереженні права власності на товар за орендодавцем.

Третім типом організації підприємництва, що за обсягом продажу товарів,
надання послуг домінує у діловому світі, є корпорація або акціонерне
товариство.

У Законі України «Про господарські товариства» зазначається, що
акціонерним товариством називається організація, яка має статутний фонд,
поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, несе
відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Акція (від лат. «action» — цінний папір) — це вид цінного паперу без
встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у
статутному фонді акціонерного товариства і дає право на участь в
управлінні підприємством, на отримання прибутку у формі дивіденду і
розподілу майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Частина
доходу, виплачувана власникові акцій, називається дивідендом (від лат.
«dividendus» — той, що підлягає поділу).

Перевагами акціонерних товариств є можливість значного розширення
фінансування, демократизація управління підприємством, покращення
господарських зв’язків між підприємствами, можливість швидкого
будівництва на акумульовані кошти нових підприємств і послаблення
диспропорцій в економіці внаслідок швидкого випуску дефіцитних товарів,
прискорення процесу міжгалузевого переливання капіталу і впровадження
досягнень науково-технічного прогресу у цих галузях, посилення
заінтересованості працівників у результатах їхньої праці тощо.

Незважаючи на явні преваги акціонерної форми організації підприємницької
діяльності, доцільно згадати і про її недоліки. Це можлива втрата акцій
дрібними акціонерами під час економічної кризи, посилення системи
залежності й контролю менших акціонерних товариств могутнішими,
зростання маси фіктивного капіталу і можливість фінансових махінацій,
використання акціонерної форми як засобу примусового випуску
нерентабельних філіалів, цехів тощо.

Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» акціонерні
товариства поділяються на два види:

1) відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися
шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; 2) закрите
акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не
можуть розповсюджуватися шляхом підписки чи купуватися та продаватися на
біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом
реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні
папери і фондову біржу, та внесення відповідних змін до статуту.Поряд із
приватним сектором, до якого входять індивідуальні і колективні
підприємства, в ринковій економіці існує і державне підприємництво.

Державне підприємництво — це діяльність державних підприємств, що
випускають товари і послуги, які необхідні для розвитку національної
економіки. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і
некомерційних начал (Див. тему 9).

Таким чином, сучасне ринкове господарство демонструє різнобарв’я видів і
організаційних форм підприємництва. Кожна з форм організації
підприємницької діяльності має не тільки відповідні фінансові переваги і
соціальну привабливість, а й недоліки. Вибір конкретної форми, виду
господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних
підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки.

4. Особливості становлення малих підприємств

У системі заходів виходу з економічної кризи, здійснення переходу до
регульованого ринку важливе значення має створення і розвиток малих
підприємств. У минулому їхня роль недооцінювалася. Вони вважалися
малоефективними, нечутливими до технічних нововведень. Перехід до
регульованого ринку змінив ставлення до малих підприємств у розвитку
економіки.

Історія розвитку підприємства на Заході показує, що воно виросло з
малого бізнесу. Він і сьогодні сприяє поширенню підприємницької
діяльності, без якої не може існувати ринкова економіка. Так, наприклад,
у Великобританії малий і середній бізнес становить 96%, охоплює
зайнятість робочої сили 25% і виробляє 20% валового продукту. В Японії
80% працездатного населення зайняте у сфері дрібних та середніх
підприємств. В Італії частка дрібних і середніх підприємств становить
99%.

За оцінкою спеціалістів, в Україні налічується близько 100 тис. малих
підприємств і 900 тис. господарських суб’єктів, яких у відповідності з
міжнародними критеріями, можна зарахувати до сектору малого бізнесу. В
цьому секторі економіки зайнято приблизно 2,5 млн. чоловік, що становить
тільки близько 10% зайнятого населення. Виходячи з цих результатів і
порівнюючи їх із світовими, можна сказати, що Україна потребує 3-4
разового збільшення кількості малих підприємств.

Законодавчо визначена потенціальна можливість створення малих
підприємств в Україні у вигляді індивідуального, сімейного, приватного
та іноземного підприємств.

Мале підприємництво — це самостійна, систематична діяльність малих
підприємств та громадян-підприємців на власний ризик з метою реалізації
економічного інтересу — отримання прибутку (підприємницького доходу).
При визначенні поняття «мале підприємництво» слід враховувати не стільки
кількісні показники, скільки якісну характеристику, зокрема єдність
права власності та безпосереднього управління підприємством, повну
відповідальність за результати господарювання тощо.

Згідно із законом України «Про підприємство» до малих підприємств
відносяться такі підприємства:

* у промисловості і будівництві — з числом працюючих — до 200 чол.;* у
науці — до 100 чол.;* в інших галузях виробничої сфери (окрім роздрібної
торгівлі) — до 500 чол.;* у галузях нематеріального виробництва — до 25
чол.;* у роздрібній торгівлі — до 15 чол.

Діяльність малих підприємств базується на таких принципах:

* добровільність утворення;* самоуправління;* самофінансування;*
відповідальність за результати господарської діяльності.

Для України існують два основних шляхи формування малих підприємств: 1)
корпоратизація і приватизація державних підприємств; 2) створення нових
підприємств. Основний шлях — перший, оскільки для створення нових
підприємств бракує коштів, ресурсів, кадрів.

Малі підприємства є одним з дійових засобів розв’язання першочергових
соціально-економічних проблем. Серед них можна назвати: прискорення
структурної перебудови економіки, забезпечення насиченості ринку
товарами і послугами, створення конкурентного середовища, створення
нових робочих місць шляхом самозайнятості, забезпечення ефективного
використання місцевих сировинних ресурсів та багато інших.

Доцільність створення малих підприємств зумовлена основними їхніми
перевагами:

1. Низькі витрати на управління. Малі підприємства є тією частиною
економіки, де найбільш послідовно проводиться принцип господарської
самостійності і самоврядування, освоюються найрадикальніші шляхи
активізації трудової діяльності трудового колективу. На таких
підприємствах набуває поширення поєднання професій і посад. Це
зумовлюється необхідністю у ряді випадків взаємозмінювання у процесі
виробництва, що у свою чергу сприяє кращому використанню робочого часу,
вдосконаленню професійних навичок, загальному розвитку людини.

2. Малий бізнес сприяє розвитку науки, технічному прогресу. Висока
ефективність малого бізнесу у створенні нової техніки і технології
досягається завдяки мобільності управління такими фірмами, швидкості
прийняття рішень, концентрації зусиль на одному напрямі, залученню
висококваліфікованих спеціалістів, фінансовій підтримці великих фірм,
які сподіваються використати результати малого бізнесу.

3. Не потребують великого стартового капіталу, тому негайно розпочинають
виробництво, заповнюючи збіднілий ринок, забезпечують додатковими
доходами значну частину населення і розширюють кількість нових робочих
місць.

4. Висока оборотність ресурсів.

5. Підприємця спонукає найбільш сильний варіант мотивації до праці. В
його основі лежить найбільша серед усіх верств економічно активного
населення — матеріальна зацікавленість у результатах своєї діяльності,
оскільки він несе повну відповідальність за дані результати. Причому її
повнота вимірюється для нього втратою власності і всього, що з нею
пов’язане. Крах, банкрутство — з одного боку, успіх і примноження
статків — з іншого.

6. Швидше реагує на потреби споживача. Швидке перелагодження виробництва
для випуску нової продукції (в основному товари народного споживання і
надання послуг).

Разом з тим слід відзначити і недоліки функціонування малих підприємств.

1. Малі підприємницькі структури є досить нестійкими. Статистичні
дослідження проведені в США та інших західних країнах, свідчать, що з
100 фірм, які розпочинають діяльність одночасно, у перший рік свого
існування зазнають невдачі 20, в другий — 17; на кінець третього року
продовжують функціонувати близько половини фірм, а на кінець п’ятого
тільки 33%. Ще більш нестійкими є малі підприємства України.

2. Великий комерційний ризик, пов’язаний із залученням особистих коштів.

3. Розвиток економіки будь-якої держави характеризується циклічністю.
Періоди економічного зростання змінюються періодами спаду ділової
активності та депресією. У зв’язку з тим, що малий бізнес значно
чутливіший до економічних коливань, ніж великий, його розвиток залежить
від загальної макроекономічної стабільності в державі, стану її
економіки, рівня стабільності економічно, кон’юнктури. Як показує
світовий досвід, на стадії економічного спаду, в умовах економічної
кризи частка малих підприємств, що банкрутують у 2-5 разів більша, ніж
великих. Названі фактори впливають також і на кількість новостворених
підприємств.

4. Функціонування малих підприємств значною мірою залежить і від рівня
інфляції. Високі темпи інфляції є причиною для серйозних проблем у
будь-якому бізнесі. Особливо згубно вони впливають на розвиток малих
підприємств, оскільки розрив у цінах на час придбання сировини та
реалізації продукції спричиняє для них значні фінансові труднощі.

5. В малих підприємствах більш низька продуктивність праці і прихована
інтенсифікація за рахунок використання сімейної праці, досить слабка
сприйнятливість малих підприємств до найновіших досягнень
науково-технічного прогресу.

Однак слід відзначити, що поки що розвиток бізнесу в Україні стримується
внаслідок:

* дефіциту виробничих площ і приміщень;* складностей в одержанні
кредитів та нерозвиненості системи гарантій і страхування діяльності
малих підприємств;* нестачі кваліфікованих кадрів, здатних працювати в
умовах ринку;* відсутності розгалуженої мережі організаційних і
управлінських організацій, які надають малим підприємствам різного роду
послуги на комерційній основі;* причин бюрократичного характеру, що
примушує засновників підприємств оббивати пороги численних інстанцій для
збору підписів.

Підтримка малого підприємництва — один з основних напрямів економічної
політики урядів розвинутих країн світу, оскільки малий бізнес не тільки
виступає фактором економічного розвитку, а й сприяє соціально-політичній
стабілізації суспільства.

З часом саме малий бізнес стане провідним фактором економічних
перетворень перехідних економік, і не треба буде доводити, що підтримка
малого бізнесу є вигідною не тільки малим підприємствам, але й усій
економіці, суспільству в цілому.

Похожие записи