Науковий реферат

на тему:

Основні риси світового господарства. Міжнародний світовий ринок і
валютні відносини

Поняття світового господарства, етапи його розвитку. Сучасний світ, не
дивлячись на глибокі суперечності і корінні відмінності між державами, є
взаємопов’язаним, взаємозалежним і представляє собою певну цілісність.
Це зумовлено інтернаціоналізацією світових господарських зв’язків, НТР,
принципово новим значенням засобів масової інформації і комунікації,
станом ресурсів планети, загальною екологічною безпекою, гострими
соціально-економічними проблемами країн, що розвиваються і світу в
цілому, виникнення проблеми просто фізичного виживання людського роду.
Тісна співпраця національних економік сприяла виникненню цілісного
планетарного утворення, яке називають системою світового господарства.

Світове господарство-це сукупність національних господарств окремих
країн, об’єднаних участю у міжнародному поділі праці і системою
міжнародних економічних відносин. Світове господарство складається з 230
країн, у яких проживає понад 6 млрд. чоловік . Кожна держава
відрізняється рівнем соціально-економічного розвитку, специфікою
традицій, політики та ідеології. Це зумовлено своєрідністю географічного
положення, рельєфу , клімату, наявністю або відсутністю тих чи інших
природних ресурсів. У сучасному світовому господарстві можна виділити
такі групи держав:

країни з розвинутою ринковою економікою (США, Японія, Австралія,
Великобританія, Канада, Німеччина, Швеція та ін.);

країни з перехідними економічними системами (усі колишні соціалістичні
країни, крім Північної Кореї та Куби);

країни, господарство яких розвивається (Бразилія, Індія, Мексика та
інші);

найменш розвинуті країни (країни Африки).

Світова система господарювання склалася в кінці ХІХ- на поч. ХХст. Саме
у цей час виникають міжнародні монополії, завершується економічний поділ
світу, остаточно формується світовий ринок. Але розвиток світового
господарства не зупиняється. Воно змінюється під впливом багатьох
факторів. Розвиток світового господарства можна умовно поділити на
чотири етапи:

1 етап-до середини ХІХ ст. Створюються передумови для формування
світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна
назвати підготовчим. Він найтриваліший, бо охоплює період від першого
великого суспільного поділу праці до становлення великої машинної
індустрії у виробництві.

2 етап-середина ХІХ ст. – початок 20 років ХХ ст. Завершився
територіальний поділ світу і почалося формування об’єднаної світової
економіки на підприємницьких засадах. Країни поділилися на розвинені
метрополії і колоніальні та залежні, економічно слабо розвинені . В
перших переважали ринкові відносини у зв’язках між ними, в других майже
відсутні економічні зв’язки, домінуючими є позаекономічні відносини у
зв’язках між першими і другими.

3 етап-початок 20 років ХХ ст. – початок 90-х років ХХ ст. Відбувся
розпад світової підприємницької економіки, з’явилися країни з
розвиненими ринковими взаємозв’язками і країни командно-адміністративної
системи. В перших країнах зростає економічна ринкова цілісність між
розвиненими і економічно слаборозвиненими, розрив у рівнях економічного
розвитку, відбувається початкове формування регіональних економічних
об’єднань. У країнах командно-адміністративної системи переважають
поза-ринкові форми зв’язків, зростають об’єктивні обмеження розвитку
продуктивних сил, відсутній економічний інтерес.

4 етап-з початку 90 років ХХ ст. На даному етапі відбулося становлення
цілісності світової економіки на ринкових засадах.

Міжнародний поділ праці, як чинник розвитку світового господарства. Як
вже зазначалося, країни світу по-різному забезпечені економічними
ресурсами, мають різноманітні умови розвитку господарства. Тому
розширення економічних відносин зумовило виникнення міжнародного поділу
праці. Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн на
виготовленні тих чи інших видів продукції з метою взаємного обміну ними.

Спочатку визначальними факторами міжнародного поділу праці були природні
фактори (відмінність між країнами за наявністю природних багатств,
грунтово-кліматичних умов, забезпеченням трудовими ресурсами,
історичними традиціями виробництва тощо), але на сучасному етапі
природні умови дедалі слабше впливають на міжнародний поділ праці, а
головним чинником його поглиблення стає рівень розвитку продуктивних сил
(науково-технічні досягнення країн, їх спеціалізація на прогресивній
техніці та науково містких технологіях). Завдяки міжнародному поділу
праці зменшуються сумарні витрати національних господарств, оскільки він
базується на доцільності виробляти продукцію у тій країні, де вона має
найменшу собівартість і найвищу якість.

Постсоціалістичні країни ще мало залучені до міжнародного поділу праці.
Якщо в розвинутих країнах обсяг експорту у 1990р. становив 17,8% до ВВП,
то у колишніх соціалістичних-лише 6,3%. Це пояснюється, по-перше, їх
відокремленням від світової економічної системи і, по-друге, — відносно
невисоким рівнем техніки і технології виробництва, що робить їх
продукцію не конкурентноспроможною.

В цьому плані можна навести наступний приклад. Теоретично, Україна могла
б випускати власні сучасні комп’ютери, оскільки має кваліфіковані кадри,
але створення матеріальної та науково-технічної бази для їх проектування
й випуску, навчання персоналу, проведення рекламної кампанії та
завоювання ринку вимагали б залучення надто великих коштів. Крім того,
вітчизняні комп’ютери не витримали б конкуренції на світовому ринку
через високу собівартість порівняно з комп’ютерами інших країн, де вже є
всі необхідні умови для їх випуску. Водночас Україна володіє потужною
сировинною та виробничою базою для розвитку ракетобудування,
літакобудування. Отож вона поставляє на світовий ринок продукцію цих
галузей, яка є конкурентноспроможною через високу якість і доступні
ціни.

Розрізняють три форми міжнародного поділу праці:

міжнародна спеціалізація;

кооперування;

комбінування (рис. 1).

Спеціалізація – це спрямування країни на випуск певного виду продукції.
Вона поділяється на міжгалузеву та внутрішньогалузеву.

Найдавніший тип спеціалізації – міжгалузева. Франція є лідером у
виробництві високоякісних парфумів, Китай – порцеляни, Німеччина –
автомобілів, Фінляндія – паперу. Попит на цю продукцію є стабільним
впродовж десятків, а то й сотень років, а якість незаперечною.

Рисунок 1. Основні форми міжнародного поділу праці

Внутрішньогалузева спеціалізація поділяється на:

предметну спеціалізацію, яка полягає у створенні виробів певного типу і
розміру;

подетальна спеціалізація – виявляється у виробництві окремих складових
(деталей, комплектуючих для готової продукції). Наприклад, для
автомобіля, спроектованого в США кузов може бути виготовлений на
місцевих заводах, двигун – у Німеччині, шини – у Венесуелі, електроніка
— у Японії, сам автомобіль зібраний у Польщі;

технологічна, яка полягає у виготовленні напівфабрикатів. Наприклад, є
країни, які спеціалізуються на збиранні готової продукції з деталей ,
виготовлених у інших країнах. Таїланд, Індонезія спеціалізується на
складанні радіоелектроніки з деталей, виготовлених у Японії.

Другою формою виявлення міжнародного поділу праці є кооперування.

Кооперування – це співробітництво спеціалізованих підприємств щодо
випуску готової продукції. Це обмін готовою продукцією, її складовими,
сировиною між країнами.

І ще одною формою міжнародного поділу праці, як зазначалося є
комбінування – поєднання на одній території підприємств різних галузей,
які використовують продукцію і відходи один одного. При цьому різні
підприємства можуть розміщуватися в різних країнах.

Глобалізація ринкової економіки. Розвиток світового господарства в кінці
ХХ ст. породив явище глобалізації. Глобалізація – процес формування
інтегрованої та взаємозалежної світової економіки, поширення певних
економічних явищ у господарствах усіх країн.

У світовій економіці відбуваються значні зміни. Людство поступово
відходить від моделі світу, де національні економіки країн розвивалися
ізольовано через бар’єри для міжнародної торгівлі та зовнішніх
інвестицій, а також відстань, часові пояси, мовні перешкоди, особливості
національного законодавства тощо. На сьогоднішньому етапі країни
рухаються до такої моделі, де економіки окремих країн функціонують у
межах єдиної, взаємозалежної економічної системи.

Причини виникнення глобалізації:

діяльність урядів країн світу, що спрямована на лібералізацію торгівлі,
ринків капіталів тощо;

розвиток інформаційних та комунікаційних технологій, їх використання.

Глобалізація має дві основні складові:

глобалізація ринків – процес об’єднання історично відокремлених і
відмінних між собою національних ринків у один великий ринковий простір.
Смаки та уподобання споживачів різних націй змінюються у напрямі певної
загальновизнаної норми і так сприяють утворенню глобального ринку.
Наприклад, всесвітнє визнання таких товарів, як напої „Кока-Кола”,
джинси „Левіс”, гамбургери „МакДональдс” і т.д.;

глобалізація виробництва – розміщення виробництва товарів або надання
послуг у будь-якій точці планети, де існують сприятливі умови для
ефективнішого використання економічних ресурсів.

Таким чином компанії намагаються скоротити витрати , покращити якість
продукції. Так, наприклад, для американського боїнга 777 потрібно 132500
основних вузлів та деталей, що виробляються на 545 фірмах-постачальниках
в усьому світі. Вісім японських фірм виготовляють деталі фюзеляжу, в
Сінгапурі – люки для носової ноги шассі, три італійських фірми – щитки
та закрилки і т.д.

Глобалізація є суперечливим явищем, що має позитивні і негативні
наслідки. До позитивних наслідків можна віднести:

досягнення вищих і більш стабільніших темпів економічного зростання;

підвищення середнього рівня життя, урізноманітнення споживчого вибору;

мобілізацію значних обсягів фінансових ресурсів, що недоступні окремим
країнам;

можливість використання сучасних технологій.

Негативні наслідки глобалізації пов’язані з тим, що економіки країн
починають втрачати свої національні риси, посилюється залежність їх
розвитку від міжнародного економічного порядку

Суть і значення міжнародної торгівлі. Існування міжнародної торгівлі є
настільки звичайним явищем, що мало хто замислюється над питанням: чому
виник і розвивається міжнародний ринок? Навіть найбільші імперії не
могли забезпечити себе абсолютно всіма товарами та послугами. Тому
виникала потреба завозити з інших країн продукцію, яка не вироблялася на
місцях, або вироблялася не в достатніх кількостях. Водночас утворювався
надлишок власних товарів, попит на які всередині країни задовольнявся
повністю. Тому виникала проблема їх реалізації. Ці чинники і стали
причиною появи міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля – це сфера міжнародних товарно-грошових відносин,
які виникають при обміні товарами та послугами між продавцями і
покупцями різних країн.

Аналізуючи причини виникнення міжнародної торгівлі, основоположник
класичної політичної економії, Адам Сміт застосував поняття витрат
виробництва різних товарів. Якщо порівняти для прикладу витрати на
виробництво вівса і виноградного вина в Шотландії і Португалії, то
цілком очевидно, що через відмінності у кліматі овес вигідніше
вирощувати у Шотландії, а виноград в Португалії. Якщо ці країни будуть
спеціалізуватися на виробництві цих культур і обмінюватися результатами
своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них. ця теорія отримала
назву абсолютних переваг.

В свою чергу, Давід Рікардо обґрунтовував причину вигідності зовнішньої
торгівлі на основі принципу порівняльних переваг. Його суть полягає у
тому, що в рамках міжнародного поділу праці та міжнародної торгівлі
кожній країні вигідніше виробляти і експортувати ті товари, при
виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища.

Наприклад, Японія має велику кількість кваліфікованих працівників, тому
тут вигідно виробляти товари, що потребують значних затрат
кваліфікованої праці. На сьогоднішній день ця країна є найбільшим
виробником відеомагнітофонів, фотокамер , радіоприймачів тощо. Німеччина
спеціалізується на виробництві автомобілів, обладнання тощо. Бразилія,
Мексика є найбільшими експортерами кави на світовому ринку, оскільки
розміщенні у тропічному кліматичному поясі і мають дешеву робочу силу.

Серед речей іноземного виробництва, якими ми користуємося, є ручки,
виготовлені в Китаї, олівці з Чехії, сумки з Польщі, взуття з Італії
тощо. Купуючи потрібні нам товари серед великого різноманіття на ринку,
ми надаємо перевагу тим, які найбільше задовольняють нас якістю та
ціною. У такий спосіб торговельні механізми спонукають людей і країни
виробляти те, що у них виходить найкраще, а також споживати величезну
кількість товарів і послуг, вироблених в усьому світі.

Для сучасної світової торгівлі характерні такі риси: у структурі
товарообігу збільшується частка обробленої продукції і значно
скорочується питома вага сировинних товарів; зростає роль наукоємних
виробів (комп’ютерна техніка та інше електронне обладнання); у світовому
господарстві створено не тільки ринок товарів у вигляді продукту, а й
світовий ринок послуг (рис. 2).

Рисунок 2. Основні риси світової торгівлі

Міжнародна торгівля послугами має свої специфічні особливості порівняно
з торгівлею традиційними товарами. Вони полягають у наявності прямих
контактів між виробниками послуг та їх споживачами ( що вимагає
присутності за кордоном виробників послуг або іноземних громадян у
країні, де виробляють ці специфічні товари), а також у зростанні обсягів
міжнародної торгівлі послугами порівняно із зростанням зовнішньої
торгівлі ( викликано необхідністю надання великої кількості
транспортних, інформаційних, консультаційних та інших видів послуг).

Обмін товарами між країнами відбувається у процесі експортно-імпортних
операцій. Експортом називається вивіз товару з країни та реалізація його
на зовнішньому ринку. Імпорт означає ввезення товару в країну і
реалізацію його на внутрішньому ринку.

Суб’єктами міжнародної торгівлі є приватні, акціонерні, кооперативні та
інші підприємства, самі держави, а об’єктами – товари і послуги. До
товарів належать матеріальні ресурси (сировина, напівфабрикати, готові
вироби) і нематеріальні ресурси (авторські права, патенти, ноу-хау,
ліцензії, фірмові знаки). Послуги поділяються на транспортні,
банківські, біржові, інформаційні, туристичні тощо).

Торговельний баланс України. Країна, що бере участь у міжнародній
торгівлі, отримує кошти за товари, які вивозяться, і розраховуються з
іншими країнами за товари, які ввозяться. Зовнішньоторговельні
розрахунки країни утворюють її торговельний баланс.

Торговельний баланс – це співвідношення між річним експортом та
імпортом. Він складається з трьох показників: надходження за експорт,
платежі за імпорт та сальдо.

Сальдо – різниця між експортом та імпортом. Якщо країна експортує більше
товарів, ніж імпортує, то вона має позитивне (активне) сальдо. Воно
свідчить про достатній економічний розвиток країни, конкурентність її
товарів і послуг. Якщо імпорт переважає, утворюється негативне
(пасивне) сальдо. Для його покриття країна має виплачувати іншим країнам
кошти готівкою або брати позики.

Аналіз торговельного балансу в Україні за 1997-2002 роки дає можливість
стверджувати, що за цей період відбулися суттєві зміни. Так, якщо в
1997р. сальдо балансу було від’ємне і становило 15,36 млрд. дол. США, то
в 2002р. стало позитивним і склало 1,4 млрд. дол. США. Це означає, що
надходження від експорту перевищили витрати над імпортом.

Основною статтею українського експорту є чорні та кольорові метали.
Причому, надходження за цією статтею продовжували зростати. Основною
статтею імпорту залишається імпорт енергоносіїв – нафти, газу тощо. В
цілому, перевага у експорті сировинних товарів, а у
імпорті-енергоносіїв, засвідчує невисокий рівень розвитку української
економіки та низьку конкурентноздатність місцевої продукції на
міжнародних ринках. Крім того, Україна надає більше послуг, ніж імпортує
їх. Це головним чином послуги транспортування і транзиту по території,
пов’язані з вигідним соціально-географічним положенням.

Слід також зазначити, що в українській економіці протягом останнього
десятиліття позитивні зрушення у структурі експорту та імпорту практично
відсутні. Для підвищення у структурі експорту готової продукції (машин
та обладнання, товарів народного споживання, продукції сільського
господарства) необхідно впроваджувати сучасні технології виробництва,
які забезпечили б вищу якість і нижчі витрати, активне просування
вітчизняних товарів на міжнародних ринках.

Інструменти державного регулювання міжнародної торгівлі. Країни, які
здійснюють міжнародний обмін товарами та послугами, виробляють товари за
стандартами світового ринку і діють згідно з його законами. Такий обмін
відбувається за світовими цінами. Світові ціни формуються з урахуванням
середньосвітових витрат економічних ресурсів на створення певних видів
товарів.

На сьогоднішній день у міжнародній торгівлі збільшується частка готової
продукції порівняно з сировиною і матеріалами. Найбільше значення має
продукція обробної промисловості, яка складає 3/4 світового товарообігу.
Особливо актуальною є торгівля нематеріальними ресурсами, такими як
ліцензії, ноу-хау, патенти тощо.

Держава законодавчо встановлює певні правила та умови здійснення
зовнішньоторговельних зв’язків країни. Усі заходи в цій діяльності
називають зовнішньоторговельною політикою. Ця політика зорієнтована на
здобуття найбільших переваг і зміцнення позицій країни на світовому
ринку. Розрізняють два її напрями:

протекціонізм;

створення умов для вільної торгівлі.

Протекціонізм – економічна політика держави, спрямована на захист
вітчизняних виробників товарів від конкуренції з боку іноземних фірм.
Цей термін походить від латинського „protectia” і означає захист,
заступництво. Ця політика здійснюється шляхом проведення тарифних і
нетарифних заходів.

Тарифи (мито) – це державний податок на товари, які перетинають митний
кордон країни. Якщо податок збирає країна, в яку ввозиться товар, його
називають ввізним митом. Саме таке мито є найпоширенішим. Його метою
перш за все, є підвищення ціни на імпортовані товари. Наприклад,
холодильник закордонного виробника, світова ціна якого становить
1500грн., внаслідок запровадження ввізного 10%-тарифу коштуватиме
1650грн. При однаковій якості подібна продукція вітчизняного виробництва
коштуватиме 1500грн. Як наслідок, виграє вітчизняний товаровиробник,
оскільки найімовірніше , що споживач віддасть перевагу його товару.
Водночас виграє і держава, отримуючи до бюджету 10% митного податку.

Додамо, що досить дієвим заходом регулювання міжнародної торгівлі є
встановлення державою імпортних та експортних квот. Імпортні квоти
запроваджують для обмеження ввозу товарів із-за кордону. Метою
встановлення експортної квоти є уникнення дефіциту вітчизняних товарів
на внутрішньому ринку. Запроваджуючи квоти, держава видає ліцензії на
ввезення або вивезення товарів конкретним підприємцям. Не ліцензований
обсяг товарів забороняється.

Демпінгом називається штучне зниження цін нижче собівартості продукції
або вітчизняних цін. Підприємства чи держави, які запроваджують демпінг,
спочатку зазнають певних втрат через низькі ціни. Однак потім дрібні
конкуренти змушені залишати ринок через зниження попиту на свою
продукцію, так як ціна на неї вища за демпінгову. В багатьох країнах
світу закон забороняє імпорт товарів за демпінговими цінами.

Державний протекціонізм це досить суперечлива політика, оскільки з
одного боку, сприяє розвиткові вітчизняної економіки, а з іншого, може
стати причиною економічної ізоляції держави з боку інших країн. Тому все
частіше протекціоністські заходи є тимчасовими і обмеженими.

Суть розвитку вільної торгівлі полягає в тому, що зовнішньоторговельна
діяльність не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. Вільна
торгівля сприяє розширенню асортименту товарів, які пропонуються
споживачеві. Коли кордони країн відкриті для міжнародної торгівлі,
доходи в кожній державі зростають, ефективно використовуються наявні
ресурси.

Основною тенденцією сучасного розвитку світової торгівлі є її
лібералізація. Лібералізм – це зовнішньоекономічна політика, за якої
митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають
імпортного та експортного мита., не визначають ніяких обмежень. Таку
політику проводять держави з розвинутою ринковою економікою.

Важливим фактором лібералізації торгівлі є угода, яка дістала назву
ГАТТ. Вона була підписана в 1947р. 23-ма країнами, а на сьогоднішній
день її підписали135 держав. Дана угода базується на таких принципах:

рівний, недискримінаційний режим для всіх країн-учасниць;

зниження митних зборів за допомогою проведення багатосторонніх
переговорів;

усунення імпортних квот.

Суть і значення міжнародної економічної інтеграції. Для розвитку
сучасного світового господарства характерні певні тенденції. З одного
боку, це посилення глобалізації світової економіки, а з іншого –
утворення великих зон впливу найрозвиненіших країн світу. Такі зони
стають своєрідними міждержавними економічними центрами, навколо яких
поступово об’єднуються інші держави.

Процеси господарського об’єднання країн на основі розвитку сталих
взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами
називають міжнародною економічною інтеграцією. Економічна інтеграція
передбачає досягнення таких цілей:

формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на
загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних
механізмах;

використання можливостей світового ринку для структурної перебудови
національного господарства;

перетворення зовнішньоекономічної сфери в ефективний фактор динамічного
та високоефективного економічного зростання.

Процеси економічної інтеграції проходять тривалий період становлення і
відбуваються в кількох формах. Наприклад, на рівні підприємств (на
мікрорівні) фірми, які виробляють подібні чи однорідні товари, часто
об’єднують свої зусилля для вдосконалення процесів виробництва й
реалізації продукції, протистояння сильнішому конкурентові та отримання
більшого прибутку. Це горизонтальна інтеграція, при якій відбувається
злиття фірм або виробництво аналогічних товарів у філіях за кордоном. До
такої форми інтеграції можна зарахувати співробітництво Кременчуцького
автомобільного заводу з італійською автомобільною фірмою “Івекко”.

Однією з найпоширеніших форм виходу на міжнародний ринок є спільне
підприємництво. Створення спільних підприємств надає додаткові
можливості для залучення іноземного капіталу, розширення експорту
товарів, забезпечує доступ до сучасних технологій та передового
управлінського досвіду.

Дещо інше взаємодіють фірми за так званої вертикальної інтеграції. Вона
полягає в об’єднанні підприємств, що спеціалізуються на різних станах
одного й того самого виробничого циклу.

Існують такі основні види інтеграційних об’єднань:

зона вільної торгівлі (учасники обмежуються відміною митних обмежень у
взаємній торгівлі);

митний союз (вільне переміщення товарів і послуг всередині об’єднання
доповнюється єдиним митним тарифом щодо третіх країн і створюється
система пропорційного розподілу митних доходів);

спільний ринок (ліквідуються усякі бар’єри між країнами не лише для
переміщення товарів, а й робочої сили і капіталів, тобто створюється
спільний ринок праці, капіталів і товарів);

економічний союз (включає спільний ринок і проведення єдиної економічної
політики, створення системи міждержавного регулювання
соціально-економічних процесів);

валютний союз (країни, що інтегруються, утворюють державне об’єднання
конфедеративного типу).

Основні форми міжнародного співробітництва. Сучасний розвиток світового
господарства супроводжується розвитком різних форм міжнародного
співробітництва, що являють собою систему техніко-економічних,
організаційно-економічних і виробничих відносин між економічними
суб’єктами різних країн. До основних форм міжнародного співробітництва
відносяться:

міжнародна торгівля;

міжнародний рух капіталів;

міжнародна міграція робочої сили;

міжнародний обмін технологіями;

міжнародні валютні відносини;

міжнародні кредитні відносини.

На сучасному етапі міжнародних економічних відносин вирішальну роль
відіграє міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля – це торгівля між
країнами, яка складається із імпорту та експорту товарів і послуг. Вона
створює велику кількість переваг, що стимулюють економічний розвиток
окремих країн, сприяє поширенню нових ідей та технологій. Завдяки їй
держави отримують можливість імпортувати продукцію, яку вони не
виробляють самі.

В сучасних умовах господарювання важливою формою міжнародних економічних
відносин стає міжнародний рух капіталу (експорт капіталу). Головною
причиною вивозу капіталу є його відносний надлишок і монополізація
національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Тому
капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку. Вивіз
капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції,
портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового
капіталу.

Прямі інвестиції – це форма експорту капіталу, яка дає можливість
прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Вивіз
капіталу в розмірах, що не дають право прямого контролю, веде до
створення портфельних інвестицій. Позичковий капітал вивозиться у
вигляді міжнародних позик, що надається як державами, так і міжнародними
кредитними організаціями.

Міжнародна міграція робочої сили проявляється в еміграції (виїзд за
кордон) та імміграції (приїзд з-за кордону). Основними факторами, що
зумовлюють еміграцію робочої сили є: нерівномірність нагромадження
капіталу; перенаселення, яке викликає безробіття в одних країнах та
недостача дешевої робочої сили в інших.

Міжнародний обмін технологіями (міжнародні науково-технічні відносини) –
продаж готових товарів, комплексного устаткування для виробництва, а
також патентів, ліцензій, ноу-хау. Така форма міжнародного
співробітництва має двояку мету: по-перше, технології продаються як
звичайний товар, а по-друге, продаж технологій використовується як
ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.

Міжнародні валютні відносини – це повсякденні зв’язки між приватними
особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках з метою
здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій.
Важливою характеристикою стану тієї чи іншої країни в системі цих
відносин є стан платіжного балансу.

Міжнародні кредитні відносини – це надання в масштабі світового
господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення,
строковості й платності. Суб’єктами (кредиторами і позичальниками)
міжнародних кредитних відносин виступають банківські та промислові
корпорації, державні організації, міжнародні й регіональні
фінансово-кредитні інститути.

Міжнародні економічні об’єднання. Необхідно зазначити, що на
сьогоднішній день в світі посилюється взаємозв’язок і взаємовідносини
національних економік і світового господарства. Кожній країні потрібен
доступ до світового ринку, але в умовах потужної міжнародної конкуренції
це не просте завдання.

Тому створення міжнародних організацій є результатом пошуків ефективних
засобів вирішення надзвичайних чи кризових ситуацій, які стосуються
інтересів різних країн. Всі міжнародні організації можна умовно поділити
на три типи:

адміністративні установи, що займаються розв’язанням спеціальних
технічних завдань (наприклад, вирішенням проблеми регулювання діяльності
міжнародних засобів комунікації);

організації, які займаються виясненням і винесенням рішень з міжнародних
спорів або примиренням протистоячих одна одній сторін;

міжнародні організації загального характеру, глобального чи
регіонального рівня основною метою діяльності яких є забезпечення
безпеки і співпраці з широкого кола питань, переважно в сфері економіки
(рис. 3).

Рисунок 3. Основні типи міжнародних організацій

Економічні спілки або союзи можуть бути:

регіональні (ЄС, Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ));

спеціальні (Міжнародне агентство по атомній енергії (МАГАТЕ));

товарно-виробничі (ОПЕК);

інвестиційні (МВФ, МБРР, ЄБРР).

Європейський Союз – об’єднання, в рамках якого найяскравіше виявляються
сучасні інтеграційні процеси. Початок об’єднанню поклала угода 1951р.
про Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) Франції, ФРН, Італії,
та країн Бенілюксу. У 1957р. країни створили “Спільний ринок” і
Європейське співтовариство з атомної енергії. Сьогодні в ЄС створені
умови для економічного, валютно-фінансового, політичного співробітництва
країн-учасниць, узгоджується зовнішня політика і безпека в регіоні.
Створено єдиний ринковий простір без внутрішніх кордонів, у якому
забезпечується вільне переміщення товарів і послуг, капіталів та робочої
сили і функціонує єдина валюта – євро. Нині в ЄС входить 25 країн.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) утворена в 1967р. з метою
сприяння соціально-економічному розвиткові країн-учасниць,
взаємодопомозі у проведенні науково-дослідних робіт, спільній
зовнішньоекономічній діяльності, підтриманню миру та стабільності в
регіоні.

Організація Африканської єдності (ОАЄ) яка у липні реорганізована в
Африканський Союз, створена в 1963р. й охоплює 50 країн-учасниць. Її
метою є сприяння єдності між африканськими країнами, інтенсифікація і
координація їхніх зусиль для підвищення життєвого рівня в Африці,
посилення міжнародного співробітництва.

Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) створено в 1964р.
для формування спільного ринку Центральної Африки, усунення торговельних
бар’єрів, створення спільних підприємств, розвитку транспортної мережі,
уніфікації податкових систем, тощо.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ). Утворена в 1983р. з метою
сприяння співробітництву країн регіону, прискорення їх
соціально-економічного розвитку, регіонального використання ресурсів,
створення латиноамериканських транснаціональних корпорацій (ТНК),
розвитку транспорту, туризму, природоохоронних програм. У рамках ЛАІ
діють три об’єднання: Амазонський пакт, Ла-Платська і Андська групи.

Суть міжнародних валютних відносин. Міжнародні валютні відносини – це
сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними
особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з
приводу функціонування і розвитку валюти.

Валюта – це загальна назва грошових одиниць різних країн, за які у
відповідних країнах можна купити будь-який товар. Розрізняють
національну та іноземну валюту. Національна валюта – це встановлена
законом грошова одиниця певної держави. Вона є основною національною
валютною системою. Іноземну валюту використовують для міжнародних
розрахунків.

Одним з видів валюти є резервна валюта, у якій центральні банки держав
нагромаджують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків. У цій
ролі використовують сьогодні долари США, єрво, фунти стерлінгів і
японську єну. Визнання цієї валюти, як резервної, покладає на економіку
цих країн певні зобов’язання, а саме:

необхідно підтримувати певну стабільність цієї валюти;

уникати її девальвації;

не допускати валютних та торгових обмежень.

Найважливішою характеристикою валюти є її конвертованість, тобто
здатність обмінюватися на інші валюти. За рівнем конвертованості
розрізняють:

вільно конвертовані валюти, які без обмежень обмінюються на будь-які
іноземні валюти. У новій редакції Статуту Міжнародного валютного фонду
(МВФ) зараз використовують поняття «вільно використовувана валюта»;

частково конвертовані валюти – це валюти країн, де є певні валютні
обмеження ;

не конвертовані (замкнуті) валюти – це гроші тих країн, де вільний обмін
іноземних валют заборонено. Переважно це країни з командною економікою,
де заборонені валютні операції як юридичним, так і фізичним особам.

Валютний курс та фактори від яких він залежить. При обміні грошової
одиниці однієї держави з іншою встановлюється валютний курс. Валютний
курс – це ціна валюти однієї держави, виражена в грошових одиницях
іншої. Визначення валютного курсу необхідне при експорті та імпорті
товарів, надходженні капіталів з-за кордону, міжнародних кредитах, коли
виникає необхідність обміну національної валюти на іноземну. У сучасних
умовах валютні курси бувають двох видів:

фіксовані;

плаваючі (рис. 4).

Фіксовані валютні курси встановлюються на основі міжнародних угод
(фіксовані валютні курси, встановлені між грошовими одиницями країн і
Європейського Союзу). Основою для їх встановлення є співвідношення
реальної купівельної спроможності валют, яку визначають на основі
вартості однакового набору товарів і послуг в різних країнах. Плаваючі
валютні курси складаються на валютних ринках під впливом попиту і
пропозиції.

Валютний курс залежить від багатьох чинників, а саме:

стабільності економіки та рівня інфляції у країні;

попиту і пропозиції на валютних ринках;

співвідношення купівельної спроможності валют, які обмінюються;

соціально-політичного становища в країні.

Рисунок 4. Види валютних курсів

Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній валюті,
визначення її ціни через іноземну валюту називають валютним
котируванням. Розрізняють офіційне і ринкове котирування валют. За
офіційним котируванням проводяться всі валютні операції в державі.
Здійснюють його в основному Національні банки.

Існує ряд заходів, спрямованих проти падіння курсу і на утримання його
на незмінному рівні, а саме:

продаж валюти тієї країни, стосовно якої спостерігається падіння курсу,
із офіційних резервів центрального банку. Це збільшить пропозицію цієї
валюти і зменшить її курс;

стримування імпорту та заохочення власного експорту;

валютний контроль: вимога продажу заробленої експортерами валюти в
державі. Пізніше держава розподілить отриману валюту між імпортерами.
Однак такий захід може зменшити зацікавленість у виробництві та
експорті;

відсоток за інвестиціями, що його можуть отримати іноземні інвестори,
вклавши капітал в економіку країни. Чим вищим є цей відсоток у
порівнянні з відсотком, який можна отримати в інших країнах, тим
національна економіка є більш привабливою для іноземних інвесторів. За
умов більшої привабливості вони формуватимуть додатковий попит на
національну валюту країни, у економіку якої вкладають капітал. Слід
зазначити, що Україна може вдатися до першого заходу з певними
обмеженнями. Адже після розпаду СРСР вона не отримала відповідної частки
золотого фонду, а резерви Національного банку є недостатніми. Джерелом
їх поповненням у 1995-1998рр. стали кредити міжнародних організацій.
Додамо, що якраз використання цих резервів допомогло утримати курс
гривні під час фінансової кризи в 1998 році. Саме в цей період
зафіксована девальвація гривні на 80%. Щоб призупинити знецінення
гривні, Національний банк України витратив 1,6 млрд. дол. з валютних
резервів. На кінець року обсяг резервів становив лише 0,9 млрд. дол.
Аналогічна ситуація спостерігалася і в листопаді 2004р. В цей період
Національний банк витратив близько 1,5 млрд. дол., щоб витримати курс
долара.

Запровадження валютного контролю в 1992р. також не дало бажаних
наслідків. Зокрема, значна частина валютної виручки почала залишатись за
кордоном, а фактичні надходження від експорту становили 165млн. дол.
проти 2,7млрд. дол. запланованих надходжень.

Самим дієвим засобом підтримки курсу валюти є зростання експорту, що
спричиняє підвищення попиту на національну валюту. Але для цього
продукція українського виробника має стати конкурентноздатною на
зовнішньому ринку.

Слід додати, що крім національних валют, у міжнародних розрахунках
використовують міжнародні валютні одиниці – СДР і євро. Спеціальні права
запозичень (СПЗ), або SDR (Special Drawing Rights) – розрахункова
одиниця, яка є безготівковими грошима у вигляді записів на спеціальному
рахунку країни у МВФ. СДР виконує деякі функції міжнародних грошей і діє
тільки в межах міждержавних економічних відносин країн-членів МВФ.
Вартість СДР розраховують на основі стандартного «кошика», куди входять
основні світові валюти. Частку валюти певної країни у валютному «кошику»
визначають за питомою вагою ВНП цієї країни у загальному ВНП країн, що
беруть участь у розрахунках цього показника.

ЕКЮ (з’явилася у 1979 р.) – валютна одиниця Європейського Економічного
Співтовариства, що існувало у вигляді безготівкових записів на рахунках
країн – учасниць Європейської валютної системи. Для її створення банки
європейських країн виділили 20% своїх золотих запасів і 20% доларових
запасів. В обмін вони одержали спеціальні рахунки ЕКЮ, курс якого також
визначається на базі «кошика валют».

Євро – нова єдина європейська грошова одиниця, запроваджена 1 січня
1999р. Її запровадили замість ЕКЮ 11 країн ЄС: Німеччина, Франція,
Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія,
Фінляндія, Ірландія (1 ЕКЮ дорівнює 1 євро). Від 2002р. євро з’явився
також у готівковому вигляді і замінив національні гроші цих національних
країн.

Валютний ринок і види угод на ньому. Валютний ринок – це система
міжнародних валютних відносин з приводу організації та купівлі – продажу
національних і іноземних валют для забезпечення міжнародних платежів.

Суб’єктами міжнародних валютних відносин виступають фізичні та юридичні
особи, які проводять зовнішньоекономічну діяльність; некомерційні
банківські установи, що здійснюють валютне обслуговування зовнішніх
зв’язків; посередники, які за свої операції отримують комісійну
винагороду; державні установи (центральні банки окремих країн).
Об’єктами валютного ринку є національні грошові одиниці, цінні папери,
платіжні документи (чеки, векселі тощо) в іноземній валюті.

Валютний ринок – це найбільший фінансовий ринок у світі, на якому щодня
укладаються угоди на десятки і сотні млрд. доларів. Найзначніші ринки
валют розташовані в Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Токіо,
Сінгапурі. У практиці функціонування валютного ринку використовується
кілька видів валютних операцій:

— операції СПОТ (від англ. «spot» – місце) передбачають валютні угоди,
за якими поставка валюти здійснюється негайно (не пізніше, ніж через два
дні після укладання угоди);

— форвардні операції – це вид строкових валютних угод, за яких
розрахунки здійснюються через певний період часу на заздалегідь
узгоджену дату. При цьому фіксуються сума, валютний курс та стандартний
термін поставки валюти за контрактом купівлі-продажу. Найпоширеніший
термін форвардних угод 1,3,6 і 12 місяців;

— ф’ючерські операції – здійснюються з поставкою валюти на термін,
більший, ніж три дні з моменту укладання угоди, при цьому ціна виконання
контракту в майбутньому визначається в день укладання угоди. Це дає
можливість сторонам у встановлені строки обміняти суму визначеної валюти
на іншу за курсом, який встановлений на момент укладання угоди;

опціонні операції є різновидом термінових біржових операцій. Вони дають
право суб’єктам валютного ринку купити або продати валюту у наперед
встановленому обсязі за твердою ціною в продовж певного періоду (рис.
5).

Рисунок .5. Основні види валютних операцій

Міжнародна валютна система. Інтенсивний розвиток зовнішньоекономічної
діяльності був би неможливим без утворення світової валютної системи, що
відіграє дедалі важливішу роль у міжнародних господарських зв’язках.
Міжнародна валютна система – це форма організації міжнародних валютних
відносин, закріплена міждержавною домовленістю. Вона являє собою
сукупність способів, інструментів і міждержавних організацій, за
допомогою яких відбуваються платежі та розрахунки країн у межах
світового господарства.

Елементами міжнародної валютної системи є:

міжнародна ліквідність – це сукупність усіх платіжних інструментів, які
можуть бути використані в міжнародних розрахунках. Її утворюють золото,
кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити), міжнародні або ком
позитивні гроші (ЕКЮ, євро);

валютний курс – кількісне співвідношення обміну однієї національної
грошової одиниці на грошові одиниці інших країн;

валютний ринок – складний економічний механізм, який забезпечує купівлю
та продаж окремих валют, формування валютних курсів;

міжнародні валютно-фінансові організації, серед яких провідними є
Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Банк міжнародних
розрахунків у Базелі, Європейський інвестиційний банк та ін (рис. 6.).

Рисунок 6. Основні елементи міжнародної валютної системи

Міжнародна валютна система склалася в основному до середини ХІХ ст. Її
характер і стабільність залежить від рівня розвитку і структури
світового господарства та інтересів провідних країн.

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла три етапи :

золотий стандарт;

золото-доларовий стандарт;

паперово-валютний стандарт.

Система золотого стандарту сформувалась на початку ХІХ ст. і
функціонувала до 20-30 рр. ХХ ст.

Основними рисами цієї системи були :

наявність фінансових валютних курсів;

функціонування золота, як світових грошей;

встановлення певного золотого вмісту національних валют;

підтримка країнами жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і
кількістю грошей в обігу;

вільний експорт та імпорт золота.

За часів існування золотого стандарту обмін валют був досить простим.
Обмінний валютний курс національних грошей розраховувався на основі
співвідношення їхнього золотого вмісту, що встановлювався державою.
Наприклад, якщо США прирівнювали вартість долара до 25 грамів золота, а
Великобританія – вартість фунта стерлінгів до 50 грамів золота, то це
означало, що один фунт коштував 2 долара.

Система золотого стандарту мала свої переваги і недоліки. До переваг
можна віднести наступні:

стабільні валютні курси сприяли зниженню невизначеності та ризику в
міждержавних відносинах, що стимулювало міжнародну торгівлю;

дана система без втручання держави долала дефіцити платіжних балансів за
рахунок міграції золота.

До недоліків системи золотого стандарту належить те, що :

окремі країни позбавлялися можливості проведення незалежної державної
політики. Якщо країна збільшувала паперову емісію грошей, «тобто
відбувалося знецінення грошей», то відбувався відплив золота за кордон і
зменшення золотих запасів;

золотий стандарт може існувати до тих пір, поки один з учасників не
вичерпає свої золоті запаси. До початку Другої світової війни практично
всі країни заходу припинили обмін паперових грошей на золото.

У 1944 році у м. Бреттон-Вудсі (США) відбулася Міжнародна
валютно-фінансова конференція, де було ухвалено рішення про утворення
Міжнародного валютного фонду. Відповідно до статуту МВФ біло визначено
основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву
Бреттон-Вудської. Світова економіка переходить до системи
золото-доларового стандарту. Головні принципи її функціонування були
такими:

— валюти держав-членів МВФ прикріплювалися до долара, який вважався
повноправним представником благородного металу;

— долар прирівнювався до золота за визначеним паритетом, відповідно до
ринкової ціни золота. Курси валют фіксувалися стосовно долара і не могли
відхилятися більше, ніж на 1% в обидві сторони без відповідної згоди
МВФ;

— якщо країна не утримувала свій валютний курс або мала дефіцит
торговельного балансу, угодою дозволялося здійснювати девальвацію
(зниження курсу валюти) або ревальвацію (встановлення вищого курсу), але
не більше, як на 10%;

— купівлю-продаж здійснювали тільки центральні банки за фіксованою ціною
(35 дол. за унцію). Долар прирівнювався до золота також фіксовано – один
долар дорівнював 0,888 грамів золота.

Однак, існування золото-доларової системи призвело до деяких недоліків,
а саме:

зменшився золотий резерв США;

нагромадилися значні доларові запаси у інших країнах світу;

виник дефіцит платіжного балансу США.

У 1971 році адміністрація Президента США Р.Ніксона заборонила обмін
долара на золото і золото-доларова система припинила своє існування.

Сучасна Ямайська валютна система почала діяти в 70-х роках ХХ ст. Її
основи були визначені в 1976 році в м. Кінстоні на Ямайці і полягають в
наступному:

відмова від твердих паритетів і перехід до плаваючих валютних курсів. Ці
курси досить гнучкі і відображають внутрішній стан економіки окремих
країн;

повна демонетизація (обмін валюти на золото) у сфері валютних відносин.
Золото стає звичайним товаром, ціна його на світовому ринку визначається
під впливом попиту і пропозиції;

нова система заснована на кількох ключових валютах (долар США, Фунт
стерлінгів, йєна, євро).

Міжнародні валютно-фінансові організації. Розвиток економічного
співробітництва, валютних і фінансово-кредитних відносин між державами
зумовив появу міжнародних валютно-фінансових організацій, основне
завдання яких полягає у регулюванні цих відносин і сприянні стабілізації
світової економіки. Вони утворюються на основі міжнародних угод і серед
провідних можна назвати наступні: МВФ, Світовий банк, європейський банк
реконструкцій та розвитку (ЄБРР). Міжнародний валютний фонд є
найвпливовішою організацією у міжнародній економічній сфері. Вона почала
працювати з 1 березня 1997 року, а штаб-квартира знаходиться у
Вашингтоні.

Завданнями МВФ є:

здійснення системи заходів щодо регулювання валютних курсів, сприяння
конвертованості валют;

надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття
тимчасового дефіциту їхніх бюджетів;

ліквідація валютних обмежень, організація консультативної допомоги.

У 1947 році учасниками МВФ були 49 країн, а його основний капітал
становив 7,7 млрд. дол. У 1996 році до фонду входила 181 країна. Україна
стала членом цієї організації в 1992 році. На сьогоднішній день
статутний фонд МВФ становить близько 210 млрд. СДР (рахункова одиниця,
яка є безготівковими грошима у вигляді записів на спеціальному рахунку
країн учасниць, утворена у 1969 році). Головним акціонером фонду є США –
18млрд. СДР, Великобританія — 6,2 млрд. СДР, ФРН – 5,4 млрд. СДР,
Франція — 4,5 млрд. СДР, Японія – 4,2 млрд. СДР. Частка України
становить 0,21 млрд. СДР.

Світовий банк – це багатостороння, неурядова, фінансово-кредитна
установа, яка об’єднує 4 окремі фінансові установи: Міжнародний банк
реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК),
Міжнародну асоціацію розвитку (МАР) та Багатостороннє агенство гарантії
інвестицій (БАГІ).

МБРР – центральна ланка Світового банку, почав функціонувати з 25 червня
1946 року. Основне завдання банку сприяти розвиткові економіки
країн-членів через надання довгострокових кредитів. Банк одержує кошти
як від внесків країн-учасниць, так і від випуску облігацій, що їх можуть
купувати приватні фірми, установи, громадські і урядові організації.
Більшість кредитів надається для розвитку інфраструктури, енергетичної
бази, транспорту, промисловості, сільського господарства.

МФК розпочала роботу з 1956 року з метою підтримки приватних підприємств
у країнах, що розвиваються.

МАР існує від 1960 року задля забезпечення на пільгових умовах
фінансування країн, що розвиваються, які не мають кредитоспроможності
для отримання позик у МБРР.

БАГІ створена в 1988 році. Дана організація повинна сприяти потокам
прямих іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, забезпечуючи їм
страхування від некомерційного (політичного) ризику.

ЄБРР – міжнародний банк, засновником якого є 42 держави та 2 міжнародні
організації: Комісія ЄС та Європейський інвестиційний банк. Основна мета
– сприяти економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього
СРСР. ЄБРР сприяє формуванню в цих країнах сучасних ринкових структур,
створенню законодавчої бази, порядкуванню валютного регулювання,
переходу до конвертованості валют тощо. Цей банк розпочав фінансові
операції у квітні 1991 р. Його основний капітал – близько 12 млрд. дол.
США.

Європейський інвестиційний банк – кредитний заклад Європейського Союзу,
заснований у 1957 році. Діяльність розпочав в 1959 р. Банк надає
довгострокові кредити для прискореного розвитку менш розвинутих
регіонів, модернізації і створення нових підприємств тощо. Європейський
фонд валютного співробітництва (ЄФВС) – фінансово-кредитна організація у
межах Європейської валютної системи (ЄВС), заснована в 1973 році. Фонд
створений для надання кредитів країнам-членам ЄС з метою погашення
тимчасового дефіциту їх бюджетів і підтримки валютних курсів.

Список використаної літератури

1. Баликоев В.З. Общая экономическая теория. Учебное пособие. —
Новосибирск: 000 «Издательство ЮКЭА», 1998.

2. Башянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія.- К.:
НІКА-ЦЕНТР, ЕЛЬГА, 2000.

3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної
теорії: Підручник. — К.: Вища шк., 1995.

4. Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії:
Підручник. — К.: Атіка, 2001.

5. Макконел К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика: В
2т. — М.: Республика, 1992. (Пер. с англ.)

6. Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду (Уроки для
України). — К.: Основи, 1996.

7. Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К.: Основи, 1995.

8. Мікроекономіка і макроекономіка: Підруч. для студ. екон. спец. закл.
освіти: У 2 ч./ С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін.; За заг.
ред. С. Будаговської. — К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001.

9. Л.Є. Сімків, Р.Б. Данилейчук, С.Я. Кісь, І.І. Проданова, О.С. Яцюк.
Основи економічної теорії: Конспект лекцій. – Івано-Франківськ, 2006.

10. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник для студентів вищих
закладів освіти. — К.: Видавничий центр «Академія», 1998.

11. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. Проф. С.В. Мочерного.
— Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993.

12. Основи економічної теорії / За ред. Проф. С.В. Мочерного. — К.:
Видавничий центр «Академія», 1999.

13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За
ред. Г.Н. Климко, В.І. Нестеренка. — 2-ге вид. — К.: Вища школа, 1997.

14. Темчук П.П., Паламарчук В.О. Нариси з економічної теорії: Навч.
посібник. — К.: ІСДО, 1994.

Форми міжнародного поділу праці

міжнародна спеціалізація

кооперування

комбінування

Риси світової торгівлі

зростає частка переробних

галузей

зростає роль науковоємних галузей

створено ринок товарів і ринок послуг

адміністративні установи

Типи міжнародних організацій

організації по вирішенню спорів

організації загального характеру

Види валютних курсів

фінансові

встановлюються на основі міжнародних угод

плаваючі

встановлюються під впливом попиту і пропозиції

операції СПОТ

Види валютних операцій

ф’ючерсні операції

форвардні операції

опціонні операції

Елементи міжнародної валютної системи

валютний ринок

валютний курс

міжнародні валютно-фінансові організації

міжнародна ліквідність

Похожие записи