Реферат на тему:

Основні напрямки приватизації державних підприємств в Україні

Ні наявність матеріальних передумов, ні можливість змоделювати та
спрогнозувати можливі варіанти майбутнього у взаємовідносинах
суспільства та природи не можуть самі по собі, автоматично забезпечити
вихід з сучасної екологічної кризи та запобігти глобальній екологічній
кризі. її фундаментальні корені лежать в особливостях людського способ}’
існування і готувались всією історією розвитку цивілізації.

Засоби вирішення кризової ситуації у відносинах суспільства і природи
необхідно шукати в самих причинах її виникнення. Особливості людської
діяльності породжують сучасну кризу у взаємовідносинах суспільства та
природи і вони ж дають головні передумови для уникнення глобальної
екологічної катастрофи. Людська діяльність має свідомий, доцільний
характер і її особливості, в значній мірі, зумовлені специфічними рисами
свідомості.

Свідомість прийнято визначати як найвищу форму найбільш загальної
властивості матерії — відображення. Вона полягає в узагальненому,
оціночному та ціленаправленому відображенні дійсності, в її
конструктивно-творчому перетворенні, у випереджальному мисленному
моделюванні дій, у передбаченні їх наслідків, у раціональному
регулюванні та самоконтролі людської діяльності.

Серед основних властивостей свідомості виділяють її предметність та
універсальність. Предметність свідомості полягає в тому, що в ній
відображається не світ взагалі у всій його багатоманітності,
багатовимірності та нескінченному різноманітті, а лише певні предмети,
їх властивості чи окремі сторони, що включаються в практичну діяльність
людини. Це породжує «частковість» у пізнанні та освоєнні природного
простору та кризовість відносин між суспільством та природою. В той же
час універсальність свідомості, як здатність відобразити будь-який
предмет чи його властивість, весь світ у його найбільш загальних
взаємозв’язках, є головною передумовою розв’язання конфлікту між людиною
та природою в їх спільних інтересах.

При розгляді структури суспільної свідомості поряд з її традиційними
формами (релігійною, моральною, естетичною, філософською, правовою,
політичною та науковою) виділяють також і таку її сучасну форму, як
екологічна свідомість. Кожна з форм суспільної свідомості має специфічні
способи та предмети відображення і особливий вид знань.

Феномен екологічного знання виникає як результат все наростаючої потреби
суспільства доцільно змінювати природне середовище з метою збереження та
розвитку органічної єдності між суспільством та природою. Головною
специфікою екологічних знань є їх нормативний характер, оскільки в
рамках екологічної свідомості відбувається не лише відображення
взаємовідносин суспільства та оточуючого природного середовища, але й
формуються певні норми раціонального природокористування при збереженні
основних функціональних характеристик біосфери.

Екологічні знання формуються переважно в дослідницькому полі соціальної
екології. Вони, за самою своєю суттю, істотно впливають на світогляд
людей, оскільки передбачають пізнання процесів природи в їх цілісності,
а соціальна екологія робить предметом свого вивчення взаємозв’язок
суспільства та природи як частин єдиного цілого. Суттєвою рисою
екологічних знань є те, що вони відображають не лише існуюче, а й
показують необхідне, тобто спрямовані в майбутнє, даючи певну орієнтацію
діям людей у використанні ресурсів природи для розвитку суспільства.
Таким чином вони сприяють формуванню прогнозного аспекту екологічної
свідомості, що є надзвичайно важливим в сучасних умовах.

Екологічне знання втілюється в особливий вид людської діяльності, що
раніше проявлялась лише епізодично — екологічну діяльність, тобто в
такий вид діяльності людини, коли в процесі формування її мети
враховуються не лише безпосередні інтереси людини, а й відбувається їх
узгодження з загальними вимогами підтримки основ стабільного
біологічного існування виду homo sapiens. Екологічну діяльність можна
охарактеризувати як інтегративне поняття для позначення різних видів
діяльності які тим або іншим способом спрямовані на забезпечення
оптимального стану системи «суспільство-природа».

Досить часто екологічну свідомість визначають як відображення
соціальних, природних та специфічних соціально-екологічних законів
функціонування системи «суспільство-природа», що виступають об’єктом
відображення цієї форми суспільної свідомості.

Предметом відображення екологічної свідомості в сучасну епоху виступають
відносини та зв’язки між природним середовищем та суспільством як
підсистем єдиного цілісного об’єкту, що реалізуються в комплексі
суспільних відносин, пов’язаних з виконанням діяльності по оптимізації
системи «суспільство-природа».

Іноді, акцентуючи увагу на причині виникнення цього феномену, екологічну
свідомість визначають як усвідомлення людиною, суспільством екологічної
ситуації, що складається, свого нерозривного зв’язку з природою, вміння
та звичку діяти по відношенню до природи так, щоб не порушувати зв’язків
та колообігів природного середовища, сприяти його покращанню для життя
нинішнього та майбутнього поколінь.

Російський теоретик соціальної екології Е.В.Прусов зазначає, що
екологічна свідомість — це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що
відображають проблеми співвідношення суспільства та природи в плані
оптимального їх вирішення відповідно до конкретних потреб суспільства та
природних можливостей. При цьому головним у даному визначенні є
означення головного завдання екологічної свідомості.

У загальному вигляді екологічна свідомість є відтворенням людьми
екологічних умов життя та відносин між людьми в процесі регулювання
системи «суспільство-природа» у вигляді екологічних теорій, ідей,
уявлень, спільних для певних груп, що відображають їх ставлення до
природи в дану історичну епоху. Відтворення прямої дії суспільства на
природу здійснюється в тій чи іншій мірі всіма формами, всією системою
суспільної свідомості, тоді як предметом екологічної свідомості є
комплекс прямих та зворотних зв’язків у системі «суспільство-природа».

Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної
свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення
загрози глобальної екологічної катастрофи та наростання кризових явищ у
взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на
основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного
середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з
метою збереження і покращання придатного для людського існування стану
природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної
свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З
одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті
усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з
абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини та
енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що
виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох
учених, йде за чотирма основними напрямками:

• науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні
теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв’язки,
про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності
людини;

• економічним — виражається в усвідомленні економічної невигідності
виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

• культурним — проявляється в прагненні зберегти природне середовище як
елемент культурного середовища;

• політичним — знаходить вияв у прагненні людей створювати умови
існування, відповідні гідності людини.

Як наголошував український дослідник Б.В.Плясковський, в основі сучасної
екологічної свідомості лежать дві діаметрально протилежні
філософсько-методологічні концепції.

Перша — природа за своїм станом недосконала. Тому слід розробляти
особливе екологічне виробництво, яке б поліпшувало й удосконалювало
природу з точки зору створення відповідних умов для нормального
проживання людини. Проте не варто забувати, що й саме середовище
проживання теж має діалектичний характер, бо складається з природного і
штучного, причому друге через прискорений розвиток НТР повинно з
перспективою поглинути перше, незважаючи на його привабливість.

Ця концепція викликає серйозні заперечення, позаяк немає достатніх
доказів того, що під час свого здійснення вона приведе до бажаного
результату, а не навпаки. Існує реальна загроза: рівновага між
природними і штучними умовами життя може перейти в нестабільність, а то
й у незворотність процесів, що прискорить настання екологічної
катастрофи.

Друга концепція — більш перспективна, більш гуманна — не перебудовувати,
а зберігати, підтримувати середовище перебування, що існує. Для цього
необхідно використовувати нові науково-технологічні досягнення НТР, але
пріоритет повинен надаватися ресурсозаощаджувальним та безвідхідним
технологіям.

Ця концепція привабливіша для сучасного стану екологічної свідомості,
хоча теж має складні внутрішні проблеми. Вона, наприклад, не дає чіткої
програми, якою мірою слід змінювати природне середовище, а якою — штучно
створене, тобто техносферу.

На сучасному етапі розвитку соціоприродних відносин відбуваються
функціональні та структурні зміни суспільної свідомості, в яких
відбивається глобально-екологічна ситуація, що склалася. З одного боку,
відбувається екологізація суспільної свідомості, виникає і розвивається
її новий стан, який виражається в масовому розповсюдженні та зростанні
суспільної значимості соціально-екологічної проблематики в свідомості
суб’єктів екологічної діяльності. З іншого ж боку, формується екологічна
свідомість як нова, відносно самостійна форма суспільної свідомості, для
якої характерним є синтезований спосіб відображення та комплексний
характер регулювання взаємовідносин у системі «суспільство-природа».

Теоретичним ядром екологічної свідомості виступає соціальна екологія як
наука.

Формування екологічної свідомості — це процес пізнання законів системної
цілісності природи і законів, що визначають взаємодію суспільства і
природи, що повинні враховуватися на шляху суспільного розвитку і
глобального управління природними компонентами.

Становлення екологічної свідомості виражає зацікавленість суспільства в
збереженні та розгортанні природного світу у всій його різноманітності,
в узгодженні соціальних потреб з можливостями природи. Вона сприяє
подоланню утилітарно-прагматичного ставлення до оточуючого природного
середовища, зняттю традиційних антропоцентристських світоглядних
установок, подоланню, врешті-решт, глобальної екологічної кризи.

Існують природні фактори, які розглядаються суспільством лише як умова
виробництва поряд з іншими, і в той же час відіграють у системі
нормального функціонування біосфери досить значу, а часто незамінну
роль, підтримуючи її цілісність та здатність до самовідтворення. У цьому
полягає одна з найбільш гострих суперечностей взаємовідносин суспільства
та природи. Далеко не завжди співпадає практично необхідне людині та
екологічно необхідне біосфері, природі в цілому. Важливим фактором
зняття цієї суперечності є формування в суспільстві екологічної
свідомості.

Екологічна свідомість має ряд особливостей, які, в свою чергу,
обумовлюють специфіку її функціонування в загальній структурі суспільної
свідомості. До таких особливостей слід віднести:

1) комплексний характер, що враховує особливості об’єкта відображення,
екологічно мисляча людина повинна демонструвати вміння не лише
усвідомлювати взаємозв’язок окремих явищ природи та наслідків людської
природоперетворюючої діяльності, а й прослідковувати, в якому
взаємозв’язку вони знаходяться з іншими явищами більш широкої системи,
ніж та, що безпосередньо розглядається;

2) вміння охоплювати об’єкт відображення та пізнання у всій його
різноякісності, гетерогенності та побачити за цією

багатоманітністю деяку сутнісну єдність, важливу в екологічному
відношенні;

3) здатність бачити не тільки найближчі наслідки змін, що здійснюються в
природі, але й наслідки більш віддаленого порядку, бачити не тільки
прямі, а й зворотні зв’язки змін, що відбуваються в природі та
суспільстві.

Якщо розглядати екологічну свідомість за способом відображення, то
найбільш специфічною рисою можна визначити те, що вона не може
обмежитись лише попередніми напрацюваннями, теоретичними конструкціями
та понятійним апаратом окремих наук, оскільки їх направленість на
вивчення окремих явищ природи та буття суспільства суперечить головному
завданню — охопити єдиним апаратом пізнання якісно різнорідні явища.

Пізнання природи людиною завжди виступало одним з найважливіших засобів
її активного перетворення відповідно до багатоманітних практичних потреб
самої людини. Екологічний аспект свідомості повинен був якоюсь мірою
відразу виконувати протилежну функцію — обмежити втручання людини в
природні процеси рамками екологічно допустимих на даному етапі
історичного розвитку умов. Це і система табу, і релігійні норми, і певні
звичаї того чи іншого народу. Внаслідок цієї особливості екологічна
свідомість у своїй завершеній формі не могла виникнути стихійно.
Навпаки, вона покликана, за своєю суттю, протистояти стихійно належному
людині прагненню до нічим не обмеженої експансії в природу і
самоствердження себе таким чином саме як істоти соціальної і розумної.
Вся попередня історія людства складалась як постійна і напружена
боротьба за самоствердження людини в світі природи шляхом «перемог» над
нею. Але за кожну таку «перемогу» природа досить жорстоко «метилась»,
про що свідчать факти далекої і не зовсім історії взаємодії суспільства
з оточуючим природним середовищем.

Для вияснення сутності екологічної свідомості необхідно також розглянути
і її структуру, яка може бути представлена різними рівнями та формами.

За гносеологічним критерієм в екологічній свідомості виділяються такі
рівні:

1) буденна екологічна свідомість, в якій відображаються щоденне життя
людини, її безпосередня взаємодія з оточуючим природним середовищем.
Знання про особливості взаємовідносин суспільства з природою знаходяться
в несисте-матизованій формі і вплетені в безпосередню практичну
діяльність у їх переломленні через безпосереднє буття людей. Вони можуть
бути логічно неузгодженими, суперечливими;

2) спеціалізована (теоретична) екологічна свідомість, що включається
більшою частиною в наукове екологічне знання, в якому відбувається
рефлексія масової свідомості. Знання про взаємозв’язок суспільства та
природи на цьому рівні знаходяться в спеціалізованій, теоретичний формі.
Вони завжди повинні бути систематизованими, несуперечливими, логічно
узгодженими. Цей рівень свідомості базується на досягненнях соціальної
екології як науки. На ньому відображення відбувається через пізнання
сутності, закономірностей та тенденцій розвитку взаємовідносин в системі
«суспільство-природа».

За критерієм носія в екологічній свідомості можна виділити такі форми:

1) індивідуальна екологічна свідомість, тобто сукупність уявлень,
відчуттів, знань про особливості взаємодії суспільства та природи, що
притаманні окремому індивіду, виражають його унікальність та
неповторність. Індивідуальна екологічна свідомість може мати як
побутовий, так і спеціалізований, теоретичний рівень;

a

чний рівень їй не буває притаманним.

В індивідуальній екологічній свідомості відбувається переломлення
пануючих в суспільстві уявлень про особливості взаємодії з оточуючим
природним середовищем через особистий життєвий досвід та знання окремої
людини.

Виділення серед форм суспільної свідомості такої особливої, як
екологічна, зумовлюється також і тими функціями які вона відіграє в
життєдіяльності суспільства:

1) регулятивна — забезпечення наявності певних мисленнях механізмів
раціонального управління взаємовідносинами суспільства та природи;

2) пізнавальна — вияснення дійсного характеру соціоприродних відносин,
причин глобальної екологічної кризи та пошук шляхів для її вирішення в
інтересах як самої людини, так і природи;

3) нормативна — розробка, на основі пізнаності закономірностей розвитку
системи «суспільство-природа», норм раціональної природоперетворюючої
діяльності;

4) прогностична — передбачення можливих негативних впливів наслідків
господарської діяльності та пошук засобів їх мінімізації або й
цілковитого уникнення;

5) виховна — створення ґрунту для формування екологічної культури,
екологічної відповідальності та екологічної поведінки як окремих
індивідів, так і суспільства в цілому;

6) світоглядна — узгодження цілей економічного та соціального розвитку
суспільства з «вимогами» природи, засвоєння суспільством та індивідом
екосумісного змісту сенсу життя.

Екологічна свідомість виконує також і важливу соціально-політичну
функцію. Як наголошує відомий югославський соціолог Д.Маркович, вона є
важливим елементом організації самоврядування суспільства, активізації
позиції громадян у вирішенні питань оптимального природокористування та
збереження придатного для життя і здоров’я середовища.

Основною функцією екологічної свідомості є забезпечення оптимізації
взаємовідносин у системі «суспільство-природа», запобігання глобальній
екологічній катастрофі, розв’язання глобальної екологічної кризи.

Таким чином, екологічна свідомість — це форма суспільної свідомості, яка
знаходиться в стадії формування і включає сукупність ідей, теорій,
поглядів, мотивацій, що відбивають екологічну сторону суспільного буття,
як-от: реальну практику відносин між людиною і середовищем її життя, між
суспільством і природою, включаючи комплекс регулятивних принципів і
норм поведінки, що спрямовані на досягнення оптимального стану системи
«суспільство-природа».

Однак сама по собі наявність екологічної свідомості не є достатньою
умовою для того, що матеріальні, створені науково-технічною революцією
та третьою технологічною революцією передумови змогли перетворити свої
потенційні можливості в області ліквідації глобальної екологічної кризи,
перетворити в доконаний факт. Наявність певних знань, уявлень, ще не
гарантує відповідну поведінку. Директор заводу чи власник підприємства,
будучи прекрасно поінформованим про шкоду, яка завдається його
виробництвом оточуючому природному середовищу, може продовжувати
санкціонувати подальше скидання шкідливих відходів, керуючись
економічною доцільністю. Робітник, щоб не втратити робоче місце,
закриватиме очі на подібні факти і збільшувати кількість виробленої
продукції, а разом з тим і відходів. Пересічний громадянин, протестуючи
проти чужих дій, буде порушувати природний баланс, перебуваючи на
відпочинку чи обробляючи свою заміську ділянку землі. Екологічна
поведінка неможлива без екологічної культури та екологічної
відповідальності.

Конструктивне вирішення проблеми ліквідації глобальної екологічної кризи
неможливе поза рамками екологічної культури, яка виступає необхідною
передумовою оптимізації взаємовідносин суспільства та природи.

За підрахунками американських вчених, у п’ятдесятих роках існувало 170
визначень поняття «культура», до початку дев’яностих — близько 250, а
зараз їх більше ніж п’ятсот. Сам термін походить від латинського
agriculture, що означає обробку, плекання (сільськогосподарське
виробництво). Давньоримським оратором Ціцероном він був використаний для
позначення того, що є відмінним від природного, піддане певній обробці,
а щодо людини — освіті та вихованню.

Як зазначає В.Ю.Вілков наукове поняття «культура» поширилося у XVIII ст.
як протилежне поняттю «натура», тобто природа. Розвиток цієї тенденції
привів до того, що культуру почали розглядати як мір}’ соціальності
суспільного життя й буття людини , показник рівня розвитку суспільства і
людини, ступінь перетвореності первісного, природнотваринного стану.
Видатний німецький філософ І.Кант, говорячи про її сутність, відзначав,
що культура виражає здатність людини ставити мету.

Цікавим є підхід визначного психолога З.Фрейда, який вважав, що культура
— це зовнішнє насильство над внутрішньою природою людини. При цьому
головний акцепт робився ним на регулятивну функцію культури. К.Маркс,
проводячи фактично знак рівності між культурою та цивілізацією,
зазначав, що культура — якщо вона розвивається стихійно, а не
направляється свідомо, залишає після себе пустелю.

Розмежовуючи ці два поняття, О.Шпенглер писав, що кожна культура
знаходиться в глибоко символічному зв’язку з матерією та простором, в
якому і через який вона прагне реалізуватися. Коли мета досягнута і
ідея, тобто весь достаток внутрішніх можливостей, завершена та
реалізована у зовнішньому, тоді культура раптом застигає, відмирає, кров
її згортається, сили її надломлюються, вона перетворюється в
цивілізацію, наголошуючи на творчих та консервативних складових
культури.

Говорячи про важливість проблеми адаптації людства до сучасних умов
видатний мислитель сучасності, член Римського клубу А.Печчеї
підкреслював, що суть проблеми, що постала перед людством на нинішній
стадії його еволюції, полягає саме в тому, що люди не встигають
адаптувати свою культуру у відповідності з тими змінами, що самі вносять
у цей світ, і джерела кризи лежать в середині, а не поза людською
сутністю, гир розглядається і як індивідуальність, і як колектив.
Вирішення цих проблем повинно виходити, перш за все, із змін самої
людини, її внутрішньої сутності.

Як зазначав М.Ф.Тарасенко, культура в загальному вигляді, тобто
об’єктивно, є не що інше, як спосіб буття суспільної форми діяльності,
механізм її здійснення як суспільного відношення в матеріальному світі,
в соціальній дійсності і в соціальних зв’язках між людьми, в технології,
в науці, в пізнанні, у відносинах моралі, в свідомості і в т.п. У
суб’єктивному плані культура є суспільно вироблена загальна форма
зв’язку, що характеризує єдність людини з зовнішньою природою, іншими
людьми, матеріальними, духовними та особистістно-індивіду-альними
формами її діяльності. Культура — це переплавлена працею натура.

Російський філософ Е.С.Маркарян вважає, що евристична цінність поняття
«культура» полягає в тому, що вона дозволяє провести чітку грань між
людською діяльністю та біологічною життєдіяльністю тварин. У понятті
«культура» абстрагується саме той механізм діяльності, що не задається
біологічною організацією і відрізняє прояви специфічно людської
активності. Культура, з одного боку, являє собою результат розвитку
взаємовідносин між людиною та природою, а з іншого — від рівня її
розвитку залежить така важлива для людини обставина, як способи та форми
взаємовідносин і взаємодії людства з оточуючим природним середовищем.

Культура включає в себе як ціннісний, так і технологічній аспекти. Вона
показує не лише яким чином можна досягти поставленої мети, але й ті
межі, які не можна переходити в процесі її досягнення. Культура по своїй
суті має екологічний характер, оскільки головним її завданням є передати
від покоління до покоління, від однієї людини до іншої ті цінності,
пріоритети та способи їх досягнення, які дають можливість вижити як
окремим індивідам, так і суспільству в цілому, узгодивши їх інтереси.

Розглядаючи структуру культури, Е.С.Маркарян виділяє в ній три основні
підсистеми:

1) природно-екологічну — що відображає адаптацію суспільства до
біофізичного оточення;

2) суспільно-екологічну — що відображає впорядкованість відносин
суспільства з іншими суспільствами;

3) соціально-регулятивну — направлену на підтримання самої соціальної
системи як єдиного цілого.

У структурі сучасної культури доцільно виділити її специфічну форму —
екологічну культуру, направлену, з одного боку, на звільнення людини від
жорсткої природної детермінації, а з іншого — на гармонізацію відносин
між суспільством та оточуючим природним середовищем. Як уже зазначалось,
культура в цілому, за своєю суттю, має екологічний характер, екологічна
ж культура може бути визначена як певна програма, опредмечена в
діяльності, на основі якої суб’єкт природокористування будує свій
історично-конкретний процес взаємодії з природою. М.Ф.Тарасенко в роботі
«Природа. Технологія. Культура» інтерпретує екологічну культуру як
своєрідний світоглядний «образ світу», в якому відображено такий стан
соціально-природних залежностей, який характеризує їх гармонійну
єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності
і утвердження в цьому процесі своєї власної індивідуальної самобутності.

Екологічна культура — це тип життєдіяльності людини, що успадковується,
та її взаємовідносин з навколишнім середовищем, що сприяють здоровому
способові життя, стійкому соціально-економічному розвитку, екологічній
безпеці країни і кожної людини. Вона є засобом самоорганізації сутнісних
сил людини в умовах конкретного природного середовища.

Основоположним принципом екологічної культури можна вважати принцип
відповідності соціального та природного в рамках єдиної системи.
Встановлення цієї відповідності у всіх сферах суспільного життя сприяє,
з одного боку, його екологізації, а з іншого — гармонізації самої
суспільної системи. Екологічна культура виражає міру освоєння суб’єктом
природопере-творюючої діяльності, відповідності соціального та
природного як складових єдиної системи. Вона сприяє також гармонізації
взаємовідносин суспільства та природи і формуванню нового типу
особистості — людини епохи ноосфери.

Важливим принципом екологічної культури є відмова від безпосереднього,
«наївного», антропоцентризму та перехід до системи поглядів, яка
будується біосфероцентристськи. В той же час кінцевою метою такого
підходу все ж є людина, але як складова біосфери, що повинна прийняти на
себе відповідальність за підтримання її основних функціональних
характеристик, за, врешті-решт, збереження природи придатною для життя і
здоров’я людини.

Вирішення проблеми глобальної екологічної кризи можливе лише в рамках
екологічної культури, яка виступає необхідною передумовою оптимізації та
гармонізації системи «суспільство-природа». Основним критерієм її
виділення є види діяльності, що відповідають основним підсистемам
культури — природно-перетворюючої, соціально-перетворюючої та
духовно-перетворюючої.

Екологічна культура виступає регулятором екологічної діяльності.
Специфіка функціонування екологічної діяльності обумовлюється тим, що
вона пронизує всі компоненти культури і спрямована на гармонізацію
соціоприродних відносин. Екологічна культура є, за своєю суттю,
своєрідним «кодексом поведінки», що лежить в основі екологічної
діяльності та екологічної поведінки. Вона включає в себе певний зріз
суспільно виробленого способу самореалізації людиною себе в природі,
культурні традиції, життєвий досвід, моральні почуття та моральну оцінку
ставлення людини до природи.

Екологічна культура, за своїм змістом, є сукупністю, знань, норм,
стереотипів та «правил поведінки» людини в оточуючому її природному
світі. І хоча феномен екологічної культури є надбанням XX ст., про
екологічну компоненту культури можна твердити від самих початків появи
людини. Ця компонента проявлялась як сукупність певних екокультурних
норм, «заборон» та «дозволів».

Екокультурні норми не є чимось сталим та незмінним. Вони
трансформуються, розвиваються під впливом пануючого в суспільстві
способу перетворення природного простору. На кожному етапі свого
розвитку вони включають найсуттєвіші надбання способів організації
людської діяльності, накопичених суспільством протягом всієї історії
його розвитку. Екокультурні стереотипи поведінки виступають як
транслятор досвіду екологічної діяльності людей від покоління до
покоління, збереження певної константної складової. В той же час
екологічна культура виконує і функцію подолання віджилого, того, що
гальмує подальший розвиток відносин між суспільством та природою і не
відповідає новим умовам, сприяння створенню нового, адаптації до
дійсного. На сучасному етапі ця функція виступає як основоположна і
направлена на створення якісно нової системи засобів та механізмів, що
сприяють розв’язанню проблеми глобальної екологічної кризи.

До функцій екологічної культури можна також віднести:

1) виховну — формування певних стереотипів поведінки щодо природи як
окремих індивідів, так і суспільства в цілому;

2) прогностичну — створення можливості передбачення наслідків людської
діяльності, результатів перетворення природи;

3) регулятивну — управління ставленням суспільства до природи в процесі
господарської діяльності.

Головна функція екологічної культури виражається в її меті організації
взаємовідносин суспільства та природи так, щоб було враховано практичні
потреби суспільства та «прагнення» природи до підтримки стабільності
власного нормального стану і тим самим збереження умов для існування та
розвитку людства.

Структура екологічної культури, крім аналізу консервативного та творчого
компонентів, може бути розглянута за аналогією з структурою екологічної
свідомості: індивідуальна та масова, побутова та теоретична. В
екологічній культурі особистості відображається процес особистісного
вияву екологічної свідомості епохи, тобто формується екологічний
світогляд особистості в процесі оволодіння навичками практичної
діяльності щодо природи. Екологічна культура суб’єкта перетворення
природи існує у вигляді культури соціальної групи та культури
особистості. Злиття цих двох типів культур — групи та особистості —
відбувається при утворенні цілісної екологічної культури історичної
епохи.

Головною специфічною рисою екологічної культури є те, що вона не
утворюється стихійно, а виникає шляхом формування умов, що сприяють
розгортанню її принципів та спеціальним видом діяльності — екологічним
вихованням. Від рівня екологічної культури людства, в першу чергу
молоді, якій належить майбутнє, залежить вирішення проблеми глобальної
екологічної кризи, збереження природних умов існування цивілізації.

Література:

Адаменко ОМ. Соціальна екологія. — Івано-Франківськ, 1999. — С.156-158.

Гирусов Э.В. Экологическое сознание как условие оптимизации
взаимодействия общества и природы // Философские проблемы глобальной
экологии. — М., 1983. — С.105-120.

Екологія і культура / В.С.Крисаченко, С.Б.Кримський, М.А.Голубець та ін.
Відп.ред. В.С.Крисаченко, В.Л.Храмова. -К., 1991.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.98-117.

Киселъов М.М., Деркач В Л., ТолстоуховА.В. та ін. Концептуальні виміри
екологічної свідомості. — К., 2003. — С.70-156.

Киселъов М.М., Канак ФМ. Національне буття серед екологічних реалій. —
К., 2000. — С.272-282.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С.168-177.

Плясковсъкий Б.В. Діалектика розвитку екологічної свідомості //
Філософські проблеми сучасного природознавства. Екологія, культура і
соціальна практика. — Вип. 77. — К., 1991. -С.71-78.

Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси:
Навч. посібник. — К., 2002. — 134-141.Тарасенко Н.Ф. Природа,
технология, культура. — К., 1985.

Похожие записи