Реферат на тему:

Основи менеджменту

ПЛАН

1. Суть і значення менеджменту

2. Сучасні теорії менеджменту

3. Школи практичного менеджменту

4. Види та функції менеджменту

5. Стилі управління

1. Суть і значення менеджменту

Історія управлінської думки має свої корені, які йдуть в глибину віків і
тисячоліть. Висловлювання по проблемах управління вчені знаходять і на
єгипетських папірусах, і на глиняних табличках з міжгір’я Тигру і
Євфрату. Проте поєднувати їх з менеджментом прямо не можливо, тому що це
були в основному рекомендації по державному управлінню.

Протягом усієї історії люди захоплювалися такими постатями, як Олександр
Македонський і Наполеон, Генрі Форд і Пол Гейтц, більше, ніж видатними
вченими, мислителями та поетами. Успіхи цих діячів спричинювалися не
лише тим, що вони знали, чого і як хотіли б досягти. Найдивовижнішим
завжди здавалося те, що вони вміли підпорядковувати собі інших і
змушувати їх свідомо, наполегливо, майже добровільно діяти для
досягнення поставленої мети. Вміння керувати чи то виробництвом, чи
армією, чи державою завжди вважалося і називалося мистецтвом або
талантом. Від нього залежала доля держав, війн, народів і окремих людей.
Але у ХХ ст. підприємств, організацій, військових підрозділів і
самостійних держав стало настільки багато, а їх взаємодії стали такі
тісні та різноманітні, що чекати та шукати управлінський талант на кожну
керівну посаду стало ніколи і нікому. Саме тому мистецтво управління
перетворилося у науку управління — менеджмент (від англ. «management» —
управління, завідування, організація).

У фундаментальній книзі М.Х.Мескона, М.Альберта, Ф.Хедоурі «Основи
менеджменту» даються такі визначення менеджменту:

«Менеджмент — це вміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю,
інтелект, мотиви поведінки інших людей.

Менеджмент — це діяльність, яка відповідно до цілей та завдань бізнесу
розробляє плани, визначає не лише, що і коли робити, але й як і хто буде
виконувати те, що намітили, формує робочі процедури по всіх стадіях
управління та здійснює контроль.

Менеджмент — це не управління предметами, а організація і управління
роботою людей.

Менеджмент — діяльність щодо знаходження найкращих способів досягнення
цілей організації.

Менеджмент — наука управління; сукупність принципів, методів, засобів та
форм управління з метою підвищення ефективної діяльності та збільшення
прибутків» [19].

Оксфордський словник англійської мови дає такі тлумачення:

Менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми
(працівниками).Менеджмент — це влада та мистецтво керувати. Менеджмент —
це вміння та адміністративні навички організовувати роботу апарату
управління. Менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці,
служби та підрозділи.

Реалізацією завдань менеджменту на підприємствах та в організаціях
займаються менеджери. Менеджери — це прошарок професіоналів-управлінців,
головним завданням яких є координація і організація діяльності
колективів на основі врахування об’єктивних законів та закономірностей
економіки, соціології, психології, конфліктології тощо, тобто управління
на науковій основі.

Менеджер — управлінець, директор, адміністратор, найманий професійний
керівник, що не є власником фірми.

З розвитком менеджменту змінюються вимоги суспільства до професійних
якостей менеджера. Раніше головною вимогою до управлінця була здатність
якнайшвидше реагувати на зміни ринкової ситуації. Сьогодні гарним
спеціалістом вважається той менеджер, який створює для свого
підприємства нові ринки і не лише пасивно реагує на ринкові зміни, але й
сам змінює ринок. Виконуючи свої обов’язки, менеджер виступає у ролі
управлінця, дипломата, лідера, новатора, вихователя тощо.

Лі Якока в книзі «Кар’єра менеджера» зазначив: «люди, продукт,
прибуток», до цих трьох понять, зрештою, зводиться вся діяльність
менеджера. Найголовніше — люди, оптимальне задіяння цього фактору саме і
є найскладнішою проблемою і найбільшим досягненням менеджера.

На сучасних підприємствах у розвинутих країнах зайнято значно менше
рядових робітників, ніж 50 і навіть 10 років тому. В майбутньому їх буде
ще менше. Вже зараз існують підприємства, на яких практично немає
робітників, а існують лише висококваліфіковані службовці та менеджери.
Останні стають основним і водночас найрідкіснішим фактором виробництва.

На сучасному підприємстві одна людина ніколи або майже ніколи не може
бути найкомпетентнішим менеджером. Фактично на всіх великих західних
підприємствах вище керівництво формується у вигляді робочої групи. Для
створення творчого колективу менеджерів потрібно щонайменше два-три
роки. Отже, підприємець має постійно дбати про наявність необхідного
складу менеджерів відповідної кваліфікації для успішної роботи
підприємства в тривалій перспективі.

З поняттям «менеджер» часто ототожнюють поняття «бізнесмен» або
«підприємець». Слід зазначити, що «бізнесменом» або «підприємцем», як
правило, називають власника капіталу. На відносно невеликому
підприємстві власник може водночас виконувати функції менеджера і навіть
виплачувати собі за цю роботу заробітну плату. Але у величезних
монополіях та транснаціональних корпораціях власники контрольних пакетів
акцій мають під своїм контролем сотні підприємств і безумовно не можуть
бути на всіх них менеджерами, здебільшого вони взагалі не мають ніякої
певної визначеної посади. Менеджер обов’язково займає постійну офіційну
посаду і одержує відповідну заробітну плату. Підприємцем же можна
назвати того бізнесмена, який починає нову справу, реалізує принципово
нові ідеї, вкладає власні гроші і бере на себе ризик. Це ж підкреслює
канадський дослідник Х.Вудс, «менеджер як виконавча особа власника або
роботодавця виконує функцію по управлінню персоналом і в цій якості
розглядається окремо від підприємця».

2. Сучасні теорії менеджменту

Важливе місце в становленні менеджменту займає американський інженер
Фредерік Тейлор (1856-1915), засновник теорії наукового управління. Він
вважав менеджмент наукою, яка заснована на точних законах, правилах і
принципах. Ф.Тейлор сформулював точний висновок про те, що робота по
управлінню — це певна спеціальність, і що організація в цілому виграє,
якщо кожен робітник зосереджується на тому, що він робить краще за все.

Він вважав, що використовуючи спостереження, заміри, логіку та аналіз,
можна вдосконалити виробничі операції, досягти їх ефективного виконання.
На основі отриманої інформації розроблялися рекомендації для усунення
зайвих, непродуктивних рухів, нормування праці з метою підвищення
ефективності виробництва. Суттєвим досягненням цієї школи було
систематичне використання стимулювання з метою зацікавлення працівників
у збільшенні продуктивності праці та обсягів виробництва. Винагорода
передбачалась за кінцевий результат, а не за процес діяльності. Він
вважав, що менеджер повинен встановлювати для підлеглих точний порядок,
інструменти і механізм виконання роботи, час її закінчення.

Ф.Тейлор визнавав також можливість відбору та навчання людей, які
фізично та інтелектуально відповідали б виконуваній роботі. Серед його
наукової спадщини можна виділити ряд книг «Відрядна система»(1895),
«Цеховий менеджмент»(1903), «Принципи наукового менеджменту» (1911).

Формування школи наукового управління спиралось на три основні моменти,
які стали основними принципами для розвитку менеджменту:

раціональна організація праці;

розробка формальної структури організації;

розробка заходів по співробітництву управляючого і робітника.

Найвідомішими послідовниками Тейлора були його співвітчизники Ліліан і
Френк Гілбрети. Вони вивчали трудові операції, використовуючи кінокамеру
і придуманий ними прилад мікрохронометр. при допомозі нього їм вдалось
виявити і описати 17 основних рухів кисті руки. Це дало їм змогу
ліквідувати надалі ті з них, які при виконанні стандартних дій були
зайвими і непродуктивними. Наприклад, для кладки цегли було встановлено
4 рухи замість 18 і забезпечило зростання продуктивності праці на 50%.

Основні їх книги «Вивчення рухів» (1911), «Психологія управління»
(1916).Обмеженість і недоліки раціоналістичної школи Тейлора і його
послідовників у значній мірі вдалось подолати представнику класичної
школи менеджменту французькому адміністратору і підприємцю Анрі Файолю
(1841-1925). Він вперше запропонував раціональний підхід до організації
промислового підприємства. Файоль вважав, що робота керівника може бути
розділена на п’ять функцій: планування, організація, керівництво,
координація та контроль. У праці «Загальне та промислове
управління»(1916) він сформулював 14 універсальних принципів управління,
щоб показати керуючим, як виконувати свої функціональні обов’язки.

Принципи управління за А.Файолем [35: 21]:

1. Поділ праці. Спеціалізація є природним порядком речей. Метою поділу
праці є виконання роботи, більшої за обсягом, кращої за якістю при
застосуванні однакових зусиль.

2. Повноваження та відповідальність. Повноваження — це право віддавати
наказ, а відповідальність — її складова протилежність.

3. Дисципліна. Дисципліна передбачає справедливе застосування санкцій.

4. Єдиноначальність. Працівник повинен одержувати накази від одного
безпосереднього начальника.

5. Єдність напряму. Кожна група, що діє у межах однієї мети, повинна
бути об’єднана єдиним планом та мати одного керівника.

6. Підкореність особистих інтересів загальним. Інтереси одного
працівника чи групи працівників не повинні переважати інтереси фірми.

7. Винагорода персоналу. Відданість і підтримка працівників
забезпечуються тоді, коли вони одержують справедливу заробітну плату за
свою працю.

8. Централізація. Мають бути встановлені пропорції між централізацією і
децентралізацією. Централізація, як і поділ праці, повинна забезпечувати
кращі результати.

9. Ієрархія. Ієрархія — підпорядкованість осіб на керівних посадах від
вищої ланки до нижчої.

10. Порядок. Місце для всього, і все на своєму місці.

11. Справедливість. Справедливість — це поєднання доброти і правосуддя.

12. Стабільність робочого місця для персоналу. Працівники, які постійно
працюють в одній і тій же фірмі, мають переваги перед талановитішими
працівниками, якщо ті схильні до частої зміни місця роботи.

13. Ініціатива. Вона означає розробку плану дій з залученням ідей
працівників, а це забезпечує його успішну реалізацію.

14. Корпоративний дух. Він існує в тих організаціях, де є гармонія
персоналу.

Принципи управління за Анрі Файолем нині успішно застосовуються багатьма
компаніями.

Елтон Мейо (1880-1949) американський соціолог та психолог переніс увагу
дослідження управління з завдань, які пропонуються робітнику, на самого
виконавця. Він є засновником школи людських стосунків, що зародилася у
20-30 рр. Фундаментом для його досліджень були здобутки у теорії
психології людини, а саме праця Зігмунда Фрейда «Психологія
підсвідомого». За допомогою так званого Хоторнського експерименту Мейо
довів, що продуктивність праці великою мірою залежить від приязних
стосунків між людьми в процесі праці (між робітниками і менеджерами).
Мейо вбачав основне завдання менеджера у створенні дружніх взаємин в
колективі та довір’ї до робітників.

Мері Паркер Фоллетт (1868-1933) теж переконливо доводила доцільність
відкритого спілкування з робітниками. Саме вона запропонувала
трактування менеджменту як «мистецтва досягати результатів за допомогою
дій інших», що передбачає гармонію стосунків менеджера і підлеглих.

Отже, школа людських стосунків зосереджується, в основному, на методах
налагоджування міжособових стосунків. Вона вважали, що за виявлення
більшого піклування менеджера про своїх підлеглих, рівень задоволення
працівників повинен зростати, а це, в свою чергу, приведе до зростання
продуктивності праці. Слід підкреслити, що всі вищенаведені теорії були
в певному розумінні «одномірними», оскільки в основі даних підходів було
щось визначене: завдання, людина або адміністрування.

Дещо пізніше виникли так звані «синтетичні» вчення про управління, в
основі досліджень яких був синтетичний підхід до організації, яка
розглядалася як багатопланове явище, що пов’язує в єдине ціле ресурси,
цілі та процеси, що перебігають як в самій організації, так і поза нею.
Зокрема, Петер Друкер (1909) запропонував концепцію управління за
цілями. На той час (50-ті роки) увага менеджерів була сконцентрована на
функціях та процесах. Ідея Друкера, що управління має починатися з
розробки цілей, потім переходити до формування функцій, системи
взаємодій та процесу, перевернула логіку управління. Згодом виникли
ситуаційні теорії, суть яких полягає у тому, що результат однакових
управлінських дій у різних ситуаціях дає різні результати.

У 80-ті роки виникла теорія «7 S» (автори Е.Атос, Р.Паскаль, Т.Пітерс та
Р.Уотермен): ефективна організація формується на базі семи взаємопов
язаних складових, зміна будь-якої з них веде до зміни всіх інших.
Англійською кожна з них починається буквою «S»: стратегія (strategy),
структура (structure), система управління (systems), штат (stat), стиль
(style), кваліфікація співробітників (skill), організаційні цінності
(shared values).

Короткий огляд вчень ХХ ст. про управління показує, що управлінська
думка постійно розвивалася, породжувала нові ідеї щодо того, як має
вестися ефективне управління, але практика бізнесу завжди виявлялася
багатшою, глибшою та різноманітнішою, ніж теоретичне узагальнення, і
часто те, що ще зовсім недавно здавалося беззастережною істиною в
управлінні, спростовувалося наступними ідеями та поглядами.

3. Школи практичного менеджменту

Американська школа менеджменту. Американці справедливо вважають себе
засновниками менеджменту як науки або сфери знань і досліджень. Менеджер
у США — професія престижна і почесна. Понад 1300 шкіл бізнесу у США
мають офіційний сертифікат Американської асамблеї шкіл бізнесу, серед
них найпрестижніші — Гарвардська та Стенфордська. Докладніше цю школу
розглянуто вище. Американське суспільство, що цінує ідеали
індивідуалізму, багато уваги приділяє саме високій теоретичній
підготовці окремого спеціаліста.

Японська школа менеджменту сформувалася відповідно до японської культури
і системи освіти. Протягом століть у японців формувалося кланове
суспільство. Кожен відчував необхідність належати до певного клану і
посідати в ньому певне місце. У кожного японця виховується гірі —
почуття вдячності та відданості своєму клану. Дуже високо завжди
цінувалася освіта — в Японії вже декілька століть немає неписьменних.
Існує культ високої культури праці і поваги до майстерності: спеціаліст
найвищої кваліфікації, найкращий у своїй справі оголошується
національним надбанням.

У процесі навчання японські спеціалісти одержують, можливо, не таку
глибоку освіту, як у США, але більш універсальну. Молодий спеціаліст
обов’язково попрацює не лише за своєю конкретною спеціальністю,
припустимо, інженера, але й механіка, технолога, економіста, бухгалтера
тощо. Зрештою його зупинять на тій ланці роботи, яка найбільш
відповідатиме його здібностям. Японці кажуть, що їх інженер
підготовлений гірше, ніж американський інженер, технолог — гірше ніж
американський технолог і т.д., але внаслідок того, що кожен японський
спеціаліст має конкретне уявлення про кожну ділянку роботи, створюється
суцільне поле компетентності, а тому загальний результат діяльності
японського підприємства кращий, ніж американського. Відповідно до цієї
концепції — «навчання за допомогою досвіду» і готується японський
менеджер. Серед спеціалістів буде відібраний саме той, хто має не лише
знання, але хист до керівництва. Він досконало знатиме свою фірму та
різні аспекти бізнесу, але першу керівну посаду одержить у 30-35 років.
За традицією японської культури фірма бере на себе піклування про
працівника, і саме ця діяльність є однією з найголовніших для менеджера.
Фірма може укласти з працівниками угоду довічного найму (останнім часом
відсоток таких працівників зменшується), влаштовувати відпочинок,
екскурсії по підрозділах, літнього працівника, який не відповідає
посаді, може завчасно з пошаною відправити на пенсію. У відповідь — гірі
— відданість, старанність, компетентність працівника. На японських
фірмах вчаться всі — від робітника до президента — і відповідальність за
це покладається на менеджера кожного підрозділу. Отже, школи бізнесу
більшості японських підприємств не потрібні. Відтак їх налічується лише
3, та й ті в основному готують спеціалістів для роботи за кордоном. Для
еліти існує Академія Мацусіти при фірмі «Мацусіта денки», яка молодих
людей з вищою освітою навчає ще 5 років.

Все більше японських менеджерів працює за кордоном, в тому числі і в
США. Виявляється, що і серед індивідуалістів-американців чимало тих, хто
із вдячністю сприймає піклування фірми про себе.

Існують школи бізнесу і в Західній Європі. Їх біля 300 зареєстровано у
EFMD (Європейський фонд розвитку менеджменту). Більшість з них дають
високий рівень підготовки, хоч магістерські ступені в галузі бізнесу і
управління не настільки розповсюджені і не так цінуються, як у США.

4. Види та функції менеджменту

Складність та багатоплановість процесу управління потребує поділу
управлінської праці. Слід відрізняти вертикальний та горизонтальний
поділ управлінської праці. Вертикальний поділ управлінської праці
призводить до створення рівнів управління.

Форма піраміди використовується для того, щоб показати, що на кожному
наступному рівні управління знаходиться менше людей, ніж на
попередньому. Відповідно до часу створення та управління організацією
виділяють такі види менеджменту:

організаційне управління (створення самої організації, її структури та
системи управління нею, механізму реалізації управлінських функцій
тощо);

перспективне управління (визначення тривалих цілей організації, шляхів
їх досягнення тощо);

поточне управління (визначення конкретних завдань, координація процесу
їх розв’язання, забезпечення процесу розв’язання необхідними
матеріальними, людськими, інформаційними фінансовими ресурсами,
контролем, оцінкою результатів, корекцією; заохочення або покарання
виконавців).

Можна визначити в управлінні і горизонтальний поділ праці, тобто
розподіл управлінської діяльності щодо об’єктів управління. В усіх цих
видах менеджменту здійснюється як перспективне, так і поточне
управління. Отже, розрізняють такі види менеджменту або управління:

Управління виробництвом (виробничий менеджмент) передбачає, що
відповідні служби менеджменту здійснюють управління процесом створення
продукції організації. Для цього менеджмент здійснює наступні операції:

управління розробкою та проектуванням продукту;

вибір технологічного процесу, розміщення кадрів та техніки по процесу
тощо;

управління закупівлею сировини та матеріалів;

управління запасами на складах.

Управління інноваціями (інноваційний менеджмент):

управління науковими дослідженнями;

управління прикладними розробками;

створення експериментальних взірців;

впровадження новинок у виробництво.

Управління маркетингом (маркетинговий менеджмент) передбачає поєднання
задоволення потреб споживачів з досягненням цілей організації. Необхідні
заходи:

вивчення ринку;

реклама;

ціноутворення та цінова політика;

створення систем збуту;

розподіл створеної продукції;

збут.

Управління фінансами (фінансовий менеджмент) полягає в управлінні
процесом руху фінансових засобів в організації. Передбачає:

створення бюджету та фінансового плану;

формування грошових ресурсів;

розподіл грошей між різними сторонами, що визначають життя організації;

оцінку фінансового потенціалу організації.

Управління персоналом (менеджмент персоналу) — використання можливостей
співробітників для досягнення цілей організації. Передбачає:

підбір та розміщення кадрів;

навчання та розвиток кадрів;

компенсації за виконану роботу;

створення умов на робочому місці;

підтримання стосунків з профспілками та розв’язання трудових суперечок.

Управління еккаутингом — передбачає управління процесом обробки та
аналізу фінансової інформації про роботу організації з метою порівняння
фактичної діяльності організації з її можливостями та діяльністю інших
організацій. Це дає змогу виявити проблеми та приховані можливості
організації.

Функції менеджменту

Менеджмент за оцінкою більшості спеціалістів здійснює п ять основних
функцій:

1. Планування в процесі здійснення цієї функції необхідно з ясувати
становище організації, структуру її цілей та способи їх досягнення.

2. Організаційна функція — створення самої організації, її структури,
системи управління, необхідної документації тощо.

3. Координаційна функція — забезпечення необхідного рівня взаємодії між
учасниками та підрозділами.

4. Мотиваційна функція — визначення потреб людей та відшукання
найдієвішого способу їх задоволення в певній ситуації з тим, щоб
забезпечити їх якнайактивнішу діяльність у процесі досягнення цілей
організації.

5. Контроль — виявити завчасно небезпеки, що насуваються, помилки, які
спіткали діяльність організації, і таким чином створити підстави для
вдосконалення роботи.

5. Стилі управління

У кожного керівника складаються певні стереотипи управлінської
діяльності. В усіх науках про управління ці стереотипи заведено називати
стилем управління. У ході останніх 50-річних досліджень було
сформульовано багато концепцій стилів. Більшість сходиться на такому:

1) стиль відображає усталені способи діяльності керівника і тісно
пов’язаний з психологічними особливостями мислення, прийняттям рішень;

2) стиль не є вроджена якість, а формується в процесі діяльності і
змінюється.

Розрізняють три головні стилі управління.

1. Авторитарний стиль

Всі рішення ухвалюються одноосібно керівником. Завжди точно окреслені
«межі компетентності», тобто жорстко визначені ранги керівників, які
мають право приймати рішення з тих чи інших питань. Структура влади
будується як гранично жорстка, вертикально-ієрархічна. Рішення, ухвалені
на верхніх поверхах ієрархії, надходять в низ у вигляді директив, які не
підлягають обговоренню, їх належить незаперечно виконувати. Всі нижчі
рівні керівників та підрозділів ознайомлені тільки із своїм
функціональним завданням. Відповідальність «перекладається» на
керівників нижчих рівнів.

У масовій свідомості такий стиль керівництва закріпився у відомчих
висловлюваннях: «Я — начальник, ти — дурень, Ти — начальник, Я —
дурень». У керівників з авторитарним стилем керівництва складаються
завищена самооцінка та різко занижена оцінка оточення, особливо
підлеглих. Наслідком цього є недовіра до підлеглих, нехтування ними.

2. Демократичний стиль управління

Протилежний авторитарному стилю. Прийняття рішень здійснюється
колегіально, але тільки керівниками. Співробітники до прийняття рішень
не залучаються. При демократичному стилі визначається, що співробітники
— це не просто виконавці чужих рішень, а люди, які мають власні цінності
та інтереси. Підхід до службовця як до особистості. При цьому стилі дуже
часто керівники нижчої ланки починають репрезентувати й відстоювати
інтереси співробітників перед вищим керівництвом. Таким чином немов би
виникає зустрічний потік інформації від співробітників до керівництва.
При цьому стилі зростає ініціативність співробітників, кількість творчих
нестандартних рішень, поліпшується моральний клімат та загальна
задоволеність співробітників організацією.

3. Ліберальний стиль

Він по суті означає втрату керівництва. Керівник з таким стилем
діяльності намагається продемонструвати активність, але при цьому
реально нічого не робить. Це — небажання і нездатність керівника
приймати будь-які рішення, перекладання виробничих функцій та
відповідальності на інших керівників та підрозділи, намагання уникнути
будь-яких інновацій.Підрозділи та організація за такого керівництва
повільно, але неухильно перетворюється на болото, співробітники
втрачають мотивацію, ініціативу та інтерес до справ організації.

У 70-х роках в усьому світі почався процес перегляду старих методів
управління та формування нових. Зокрема, з’явився «прихований» або
«анонімний» стиль управління. Сенс цього стилю полягає в тому, що вища
ланка керівництва, яка приймає найбільш відповідальні рішення і визначає
життя всієї корпорації, була невідома не тільки рядовим співробітникам,
але й керівникам нижчої й навіть середньої ланки. Звичайно, всі знали,
що є директор (президент), якийсь N, але його ніхто ніколи не бачить,
він ні з ким особисто не зустрічається і не входить у контакт, крім
двох-трьох заступників.

«Відкритий» або «видимий» стиль управління. Його гаслом можна вважати:
«Керівник завжди до послуг співробітників».

Виконавчий стиль характеризується орієнтацією керівника на офіційну
субординацію та міжособистісні контакти.

Ініціативний стиль — тут переважають орієнтації на справу та на себе.

Сьогодні вже розрізняють і інші стилі.

Стиль режим підпорядкування керівникові. Керівник віддає пріоритет
максимізації виробничих показників шляхом реалізації наданих повноважень
і встановлення контролю над діяльністю підлеглих, диктуючи їм, що та як
вони повинні робити.

Стиль управління «приміським клубом»: мінімальна турбота про виробництво
поєднується з максимальною турботою про людей. Головна увага
приділяється збереженню дружніх відносин між працівниками, нехай навіть
за рахунок виробничих показників.

Стиль «зубожіння» управління: мінімальна турбота і про виробництво, і
про потреби працівників.

Стиль «колективного» управління поєднує турботу про виробництво та
турботу про людей.

Література:

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. — К.:
Ніка-Центр. Ельга, 2000. — 528 с.

Бобров В.Я. Основи ринкової економіки: Підручник. — К.: Либідь, 1995. —
320 с.

Бузгалин А.В. Переходная экономика: курс лекций по политической
экономии. — М.: Таурас, Просперс, 1994. — 472 с.

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії:
Підручник. — К.: Вища шк., 1995. — 471с.

Григорук А.А., Палюх М.С., Літвінова Т.Д., Литвин Л.М. Основи
економічної теорії: політекономічний аспект / За ред. Григорука А.А.,
Палюха М.С. — Тернопіль, 1999. — 252 с.

Григорук А.А., Палюх М.С., Литвин Л.М., Літвінова Т.Д. Основи
економічної теорії: політекономічний аспект / За ред. Григорука А.А.,
Палюха М.С. — Тернопіль, 2002. — 304 с.

Економіка: теоретичні основи. Підручник: У 2-х частинах. — Тернопіль:
Астон, 1997. — 204 с.

Економічна теорія: Макро- та мікроекономіка: Навч. посібник / За ред.
З.Г. Ватаманюка та С.М. Панчишина. — Львів: Інтереко, 1998. — 708с.

Економічна теорія: політекономія: Підручник/ За ред. В.Д.Базилевич. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. —
1991. — № 20. — С. 249.

Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради
України. — 1991. — № 49. — С. 682.

Закон України «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України.
— 1991. — № 14. — С. 84.

Иохин В.Я. Экономическая теория: введение в рынок и микроэкономический
анализ: Учебник. — М.: ИНФРА-М, 1997. — 512 с.

Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег./ Пер. с англ. —
М., 1978.

Ковальчук В.М. Економічна теорія: короткий курс. — Тернопіль: Астон,
1997. — 180 с.

Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки (теоретична економіка). —
Тернопіль: Астон, 1998. — 368 с.

Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. — М.: Экономика, 1989.
— 526 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга / Пер. с англ. — М.,1992. — 736 с.

Курс экономики: Учебник / Под ред. Б.А.Райзберга. — М.: ИНФРА, 1997. —
720 с.

Курс экономической теории / Под общей ред. М.Н.Чепурина. — Киров: АСА,
1995. — 624 с.

Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2
т.: Пер. с англ. Т.1. — М.: Республика, 1992. — 399 с.; T. 2. — М.:
Республика, 1992. — 400с.

Маршалл А. Принципы политической экономии: В 3 т. — М., 1993.

Мескон М., Альберт М., Хедуори Ф. Основы менеджмента / Пер. с англ. —
М., 1992. — 702с.

Немцов В.Д., Довгань Л.Є., Сініок Г.Ф. Менеджмент організацій:
Навчальний посібник. — К..: ТОВ «УВПК «ЕксОб», 2001. — 392 с.

Основи економічної теорії. Політекономічний аспект/ За ред. Г.Н.Климка,
В.П.Нестеренка. — К., 1997. — 743с.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник/ За ред.
Г.Н Климка, В.П.Нестеренка. — К.: Вища школа, 1994. — 559 с.

Основи економічної теорії. Підручник / За ред. С.В.Мочерного. —
Тернопіль: Тарнекс, 1993. — 686 с.

Основи економічної теорії / С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко
та ін. За ред. С.В.Мочерного. — К.: ВЦ «Академія», 2001. — 472 с.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн./ За ред. Ю.В.Ніколенка. —
К.: Либідь, 1998. — 272 с.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Суспільне
виробництво. Ринкова економіка / За ред. Ю.В.Ніколенка. — К.: Либідь,
1998. — 272 с.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Підприємництво,
маркетинг, менеджмент. Відтворення в національному та світовому
господарстві / За ред. Ю.В.Ніколенка. — К. — :Либідь, 1998. — 272 с.

Основы экономическойї теории: Учебное пособие / Под ред. В.Л. Клюше. —
Мн.: ИП «Экоперспектива», 1997. — 336с.

Рикардо Д. Основы политической экономии и налогового обложения. —
М.,1955.

Самуельсон П. Економіка: Підручник. — Львів: Світ. — 1993. — 496 с.

Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер. з англ. — К.:
«Основи», 1995. — 544 с.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. В 2-х т. —
М.:Єконом., 1993.

Современная экономика (для студентов вузов). — Ростов-на-Дону, 1997. —
608 с.

Тарнавська Н.П., Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія та практика: Підручник
для вузів. — Тернопіль: Карт-бланш, 1997. — 456 с.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. Курс популярний. — К.:
«Наукова думка», 1994. — 264 с.

Шегда А.В. Основы менеджмента. — К.: Знание, 1998. — 512с.

Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов / Под ред.
Г.П.Журавлевой и Н.Н.Мильчаковой. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. —
485 с.

Управление — это наука и искусство. А.Файоль, Г.Эмерсон, Ф.Тейлор,
Г.Форд. — М.: Республика, 1992. — 352 с.

Шишикин А.Ф. Экономическая теория: Учебное пособие: В 2 кн. Кн. 1. — М.:
ВЛАДОС, 1996. — 656 с.

Шишкин А.Ф. Экономическая теория: Учебное пособие: В 2 кн. Кн. » — М.:
ВЛАДОС, 1996. — 352 с.

Шумпетер Й. Теория экономического развития. — М., 1982. — 423 с.

Экономика: Учебник / Под ред. А.С.Булатова. — М.: Экономика, 1997. — 816
с.

Экономическая теория / Под ред. А.И.Добрынина, Л.С.Тарасевича : Учебник
для вузов. — СПб : Изд. СПбГУЭФ, Изд. «Питер Паблишинг», 1997. — 480 с.

Похожие записи