Реферат на тему:

Оренда. Ціна землі

Орендна плата

За ринкової економіки рентні відносини (відносини щодо виплати і
привласнення земельної ренти) виникають між власниками землі, з одного
боку, і користувачами землі, з іншого.

Під орендою розуміють передачу права користування й розпорядження
власністю однією юридичною особою — власником іншій — користувачу на
принципах повернення і платності та умовах, передбачених договором. В
Україні оренда як форма нетрадиційного господарювання виникла наприкінці
80-х — на початку 90-х років, коли селяни частину землі й засобів
виробництва почали брати в тимчасове самостійне користування. Проте
правові основи оренда отримала лише після ухвалення Верховною Радою
України в 1992 р. Закону України «Про селянське (фермерське)
господарство», в якому гарантується право громадян на створення
фермерських господарств, а також на орендування землі.

Характерні ознаки орендних відносин:

• наявність двох суб’єктів цих відносин — власника й користувача
(орендаря). В ролі того, хто надає оренду, може бути лише власник землі.
Орендарями можуть бути фізичні і юридичні особи, їх коло чинним
законодавством України не обмежується;

• орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні, вони
передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Власність
залишається за первинним власником, тому орендні відносини будуються на
принципі повернення;

• власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю,
тобто потенційну можливість отримати від оренди землі певний дохід.
Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов’язковою умовою
орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;

• орендні відносини завжди мають договірний характер. Орендна плата — це
заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється
в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й виплачується
власнику землі щороку або щокварталу залежно від умов договору.

Що є джерелом орендної плати? Адже якщо орендар сплачуватиме її зі свого
прибутку, то в нього зникне матеріальний стимул вкладати свої капітали в
сільськогосподарське виробництво. Основним джерелом орендної плати є
додатковий продукт, який одержують у процесі використання землі. Причому
не весь додатковий продукт, а лише його певна частина. Одна частина у
формі підприємницького доходу (середній прибуток) залишається орендарю,
а інша частина (рента) у формі орендної плати виплачується земельному
власнику за право користування його землею. Отже, в такому разі орендна
плата виступає формою вияву ренти. А рента, в свою чергу, є джерелом
орендної плати.

Ціна землі. Земельна реформа

З рентними відносинами пов’язана і така категорія ринкової економіки, як
ціна землі. Земля купується для виробництва сільськогосподарських
продуктів, видобутку корисних копалин, будівництва виробничих і житлових
будівель, споруд, транспортних магістралей, аеропортів, спортивних
споруд і т. ін.

Як визначається ціна землі? Адже вона не має вартості, оскільки не є
результатом людської праці. В умовах ринкової економіки, де все може
бути об’єктом купівлі-продажу, виникає особливий вид товарів, ціни на
які ґрунтуються не на вартості, а на доході, який приносить власнику їх
використання. Ціни на такі товари називаються ірраціональними.
Наприклад, процент є ірраціональною ціною позичкового капіталу. Земля
також має ірраціональну ціну.

Ціна землі — це одержана від продажу сума грошей, яка, будучи покладена
в банк, приносила б власнику земельної ділянки у вигля-

ді процента дохід не менший, ніж отримувана з цієї землі рента. Отже,
ціна землі — це капіталізована земельна рента. Вона прямо пропорційна
розміру ренти й обернено пропорційна нормі банківського процента.

Розраховується ціна землі за такою формулою:

де R — рента; S — норма позичкового процента.

Відсутність в Україні достатнього економічного інтересу у
сільськогосподарських товаровиробників і дійового господарського
механізму використання земель спричинили кризову ситуацію у сільському
господарстві і, зрештою, призвели до фактичного відчуження селянина від
землі. Це зумовило необхідність здійснення земельної реформи, об’єктом
якої з 15 березня 1991 р. оголошено всі землі України.

Земельна реформа — це комплекс правових, економічних, технічних і
організаційних заходів, здійснення яких має на меті вдосконалення
земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, адекватного
характерові регульованої, соціально-орієнтованої ринкової економіки
країни. Вона є складовою економічної реформи, здійснюваної Україною на
шляху до ринкових відносин. Метою цієї реформи є створення належних умов
для рівноправного розвитку різних форм власності і господарювання на
землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання
та охорони земель.

Завдання земельної реформи — перерозподіл земель з одночасним
передаванням їх у приватну та колективну власність, а також у
користування підприємствам. Реформування земельних відносин стосується
всього аграрного сектору країни, об’єктом земельної реформи є всі землі
держави. Реформа відіграє провідну роль у формуванні і розвитку аграрної
політики на сучасному етапі, передбачає докорінну перебудову земельних
відносин, роздержавлення земель, зміну землевласників і форм
господарювання.

Для здійснення земельної реформи створено відповідну правову базу, яка
потребує постійного удосконалення. Ухвалено понад ЗО законодавчих,
нормативних, інструктивно-методичних актів і документів, які регулюють
земельні відносини. На основі законів і нормативних актів з
використанням результатів наукових досліджень розроблено організаційну
схему і механізм здійснення земельної реформи, який полягає у поетапній
реалізації комплексу правових, технічних і організаційних заходів.

Ціновий механізм

Цінова політика у теоретичному і практичному плані залишається однією з
основних ринкових проблем. Цінова політика, зумовлена курсом на
радикальне реформування соціально-економічного ладу, була започаткована
ще в грудні 1990 р. Законом України «Про ціну і ціноутворення» (з
подальшими змінами і доповненнями). Відповідно до цього закону в
товарно-грошових відносинах між сільським господарством і
взаємозв’язаними з ним галузями мають переважати вільні ціни, які
формуються під впливом попиту та пропозиції.

Разом з тим ст. З зазначеного закону передбачено створення «..
.збалансованого ринку засобів виробництва і послуг, об’єктивних
співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що
забезпечує еквівалентність обміну». Ці положення відповідають вимогам
нормального функціонування ринкової економіки.

Цінова політика в аграрному секторі на сучасному етапі його розвитку має
ґрунтуватися на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним
регулюванням і посиленням антимонопольного контролю за цінами на
матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги для аграрних
товаровиробників. Цінова політика повинна сприяти беззбитковому
виробництву сільськогосподарської продукції з відповідним рівнем
продуктивності і має спрямовуватися:

• на першому етапі (в умовах обмежених фінансових можливостей держави) —
на забезпечення, як мінімум, простого відтворення виробництва продукції
в основних галузях сільського господарства за допомогою запровадження
цін підтримки (заставних цін) на квотовану в межах продовольчої безпеки
країни сільськогосподарську продукцію;

• на другому етапі — на стабілізацію і створення економічних передумов
розширеного відтворення продукції в обсягах внутрішніх та експортних
потреб на основі дотримання цінового паритету за допомогою вільного
ціноутворення та, за необхідності, застосування еквівалентних цін (цін
розширеного відтворення);

• на третьому етапі — на здійснення поступового переходу від прямого
регулювання через механізм еквівалентних цін до розширення попиту на
продовольчі товари за допомогою підтримки малозабезпечених верств
населення.

У державних програмах щороку мають визначатися види й обсяги квот
продукції, рівні цін підтримки та еквівалентних цін. Квоти на ті види
продукції, які необхідно підтримувати через ціни, слід розподіляти між
товаровиробниками на конкурсних засадах. З цією метою доцільно
створювати фонди державної підтримки цін і доходів товаровиробників у
агропромисловому комплексі та передбачати відповідні кошти в державному
і місцевих бюджетах. Для усунення цінового диктату з боку
підприємств-монополістів, які постачають сільському господарству
матеріально-технічні ресурси, переробляють сільськогосподарську
продукцію, необхідно посилити антимо-нопольний контроль за формуванням
цін. Крім того, за значних темпів інфляції слід здійснювати щомісячну
індексацію цін підтримки та еквівалентних цін з урахуванням інфляційного
зростання сукупних витрат виробництва. Водночас мають бути скасовані
будь-які адміністративні обмеження рівнів цін на сільськогосподарську
продукцію та усунуті бар’єри на шляху вільної реалізації цієї продукції.

У сировинних зонах переробних підприємств або відповідних інтегрованих
агропромислових формуваннях (цукрозаводи, молочні комбінати тощо) для
підтримання еквівалентності обміну між сільськогосподарськими і
переробними підприємствами доцільно створювати узгоджувальні комісії з
питань цін і доходів. До складу таких комісій слід включати
представників від виробників сировини, переробних підприємств і
торговельних організацій, незалежних експертів, а також представників
від професійних спілок, організацій із захисту прав споживачів тощо.

Безумовно, на підвищення ефективності сільського господарства позитивно
впливатимуть перебудова аграрних відносин на селі, перехід до
різноманітності форм власності на землю та інші засоби. У разі створення
всіх необхідних умов для пріоритетного розвитку аграрного сектору
Україна вже найближчими роками зможе розв’язати продовольчу проблему і
посісти гідне місце на світовому ринку продуктів харчування і
сільськогосподарської сировини.

Список використаної літератури

Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.

Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Иохин В. Я. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристь, 2000. — 861 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Калиничева Г. И. Экономическая история: краткий конспект лекций. — К.:
МАУП, 1998. — 92 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

КейнсДж. М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. — М.:
Прогресс, 1978. — 494 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Милль Дж. Основы политической экономии: В 2 т. — М.: Прогресс, 1980.— Т.
2.— 480с.

Мостовая Е. Б. Основы экономической теории: Курс лекций. — М.: Инфра-М;
НГАЭиУ, 1997. — 496 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Похожие записи