Реферат на тему:

Малий інноваційний бізнес

Становлення ринкової системи господарювання в Україні пов’яза-не з
активізацією підприємницької діяльності в усіх сферах еконо-міки. Одним
з перспективних напрямів створення нового конку-рентно-ринкового
середовища є розвиток малого бізнесу. Поряд з прискореним формуванням
споживчого ринку малий бізнес сприяє активізації інноваційної
діяльності.

Розглянемо насамперед такі поняття (категорії), як «малі під-приємства»,
«мале підприємництво» («малий бізнес»).

Малі підприємства кваліфікуються за показником чисельності зайнятих
працівників згідно зі сферами діяльності незалежно від форм власності.
Згідно зі ст.2 Закону України «Про підприємства в Україні» до малих
підприємств в науці та науковому обслугову-ванні належать новостворювані
та діючі підприємства з чисель-ністю працюючих до 100 чол.

Мале підприємництво (малий бізнес) — це самостійна, система-тична,
ініціативна діяльність малих підприємств та громадян-підпри-ємців, яка
провадиться на власний ризик з метою отримання еко-номічної вигоди.

Малий бізнес є основою дрібнотоварного виробництва; провід-ним сектором
економіки; забезпечує насичення ринку споживчими товарами і послугами
повсякденного попиту, додатковими робочи-ми місцями; володіє високою
мобільністю, раціональними форма-ми управління; формує новий соціальний
прошарок підприєм-ців-власників; здійснює структурну перебудову
економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; сприяє
послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Малому бізнесові властиві й певні недоліки: хронічна нестача фінансових
коштів; слабке сегментування власної частки ринку;

неадекватність технічного оснащення і забезпечення сировиною порівняно з
великими підприємствами; брак кваліфікованої робо-чої сили; вплив
ринкової кон’юнктури тощо.

Аналіз розвитку малого бізнесу в Україні дає змогу зробити певні
узагальнення щодо стану і тенденцій розвитку його:

по-перше, частка підприємств науки і наукового обслуговування у сфері
діяльності малих підприємств значна;

по-друге, кількість малих підприємств у науці і науковому
об-слуговуванні зростає;

по-третє, виявляється тенденція до зміни форм власності малих
підприємств; значно зростає частка малих підприємств з колектив-ною
формою власності, велика частка приватних малих підпри-ємств.

Однак процес створення і розвитку нових підприємницьких структур в науці
і науковому обслуговуванні йде ще повільно. При-чинами, які гальмують
розвиток малого бізнесу в науці, є такі:

1) обмеженість правових засад підтримки малого бізнесу, яка значно
стримує розвиток малих структур в усіх сферах, а також ініціативу
окремих громадян;

2) неефективність діючої системи оподаткування і податкової політики
особливо щодо пільг малим структурам, які створили б однакові економічні
умови для цієї найризикованішої сфери рин-кового господарювання;

3) відсутність матеріально-технічної бази, труднощі з орендою приміщень
і устаткування. Малі підприємства потребують не стіль-ки фінансової
підтримки, скільки матеріально-технічної допомоги у вигляді сировини,
матеріалів, передусім приміщень. Майже 40 відсотків науково-технічних
малих підприємств не мають примі-щень, близько 15 відсотків орендують
приміщення, а вартість орен-дованих основних фондів становить майже 30
відсотків усіх основ-них виробничих фондів цих підприємств;

4) недосконалість інформаційно-методичної та консультаційної підтримки
малого бізнесу;

5) відсутність єдиної системи бухгалтерського обліку, яка відпо-відала б
міжнародним стандартам: 3/4 малих наукових підприємств не обчислюють і
не мають економічного ефекту від впровадження своїх розробок у
виробництво;

6) наявність галузевого (відомчого) виробничого (технологічно-го) та
інформаційного монополізму;

7) недостатній розвиток елементів ринкової інфраструктури, передусім
створення регіональних банків технологій, прогресивно-го устаткування
тощо.

У ситуації, що склалася в Україні, питання управління науково-технічною
ініціативою малого бізнесу в розвинених країнах світу являють значний
інтерес.

Сприяння малому бізнесу в США має вже певну історію. Комісії у справах
малого бізнесу були створені в сенаті в 1940 р., в палаті представників
— у 1941 р. В роки другої світової війни було органі-зовано спеціальне
Управління у справах малого бізнесу, завдання якого полягало в
розміщенні військових замовлень. У 1953 р. за-сновано спеціальне
федеральне відомство — Адміністрацію у справах малого бізнесу (АМБ).

У 70-х роках було прийнято ряд законів щодо підтримки малого бізнесу, а
в 80-і роки республіканська адміністрація Р. Рейгана зо-середила основні
зусилля на підтримці великого капіталу. Допомо-га малому бізнесові була
послаблена, робились навіть спроби лікві-дації АМБ. Водночас у 80-і роки
спеціальна політика щодо малого інноваційного бізнесу стала особливим
напрямом державної інно-ваційної політики. Сьогодні держава фінансує
більше половини витрат на НДЕКР великого бізнесу і третину — малого.

Регулюючи науково-технічну ініціативу малого бізнесу, держава не лише
вкладає власні кошти, а й заохочує фінансову, матеріаль-но-технічну та
інші форми підтримки малого бізнесу великим. Отже, в структурі
науково-виробничого комплексу зростає частка малого інноваційного
бізнесу, розширюються різноманітні його зв’язки з усіма секторами
економіки. Відповідно розвивається ініціативна форма організації
інноваційної діяльності — форма підтримки ма-лого інноваційного бізнесу.

Політика стимулювання новаторства малого бізнесу провадилась на всіх
рівнях виконавчої влади — від федерального уряду до муніципалітету.
Можливості різних органів виконавчої влади, як і методи стимулювання
малого інноваційного бізнесу, різні. Тому доцільно розмежувати зусилля
федерального уряду і місцевих органів влади.

Основним у впливі федерального уряду на науково-технічну іні-ціативу
малого бізнесу є регулювання фінансових потоків. За дже-релами
фінансування можна виділити три напрями: а) субсидуван-ня через
федеральні агентства і відомства; б) залучення приватного капіталу; в)
надання пільг.

Серед комплексів заходів щодо підтримки малого інноваційного бізнесу
особливий інтерес становлять «інкубаторські програми».

Головне призначення «інкубаторів» — підтримка малого (пере-важно
інноваційного) бізнесу, допомога підприємців, які бажають, але не можуть
розпочати свою справу. Останні отримують в «інку-баторі» пільговий
доступ до виробничих приміщень наукового об-ладнання, фондів венчурного
капіталу, різних послуг (на відміну від традиційних промислових парків,
де в оренду здаються лише виробничі та конторські приміщення).
Відповідно попит на послуги «інкубаторів» пред’являється переважно з
боку малих фірм наукоємних галузей.

Хоч у США «інкубатори» існують уже більше ніж 20 років, бурх-ливе
зростання їх припало на середину 80-х років, коли організато-ри
«інкубаторських програм» об’єдналися у Національну асоціацію
господарських інкубаторів.

«Інкубатори» функціонують на кошти штатів і місцевих органів влади;
субсидії (часто без повернення) від федерального уряду; орен-дну плату
підприємців, які користуються послугами «інкубаторів»;

відсоток від доходів тих, що вийшли з «інкубаторів», успішно
функ-ціонуючих малих компаній; кошти університетів та інших навчальних
закладів, промислових корпорацій, приватних осіб — організаторів власних
«інкубаторів», пожертвування.

Можна виділити чотири основних види «інкубаторів»: корпора-тивні,
громадські, вузівські, приватні, що відрізняються як за пере-важним
джерелом фінансових коштів, так і за метою створення.

Останнім часом уряди штатів створюють спеціальні програми допомоги
вузівським, приватним та створюваним місцевими орга-нами влади
«інкубаторам». Адміністрація програм допомагає отри-мати доступ до
федеральних позик, до спеціалізованих фондів Ад-міністрації у справах
малого бізнесу тощо.

Якщо кінцеві цілі створення і джерела фінансування різних «інку-баторів»
суттєво відрізняються, то набір послуг, що ними надають-ся, практично
один і той самий для всіх їх видів.

Цілеспрямоване субсидування федеральним урядом малого інно-ваційного
бізнесу здійснюється у формі дотації (грантів) та укла-дання контрактів
на розробку нової продукції або технології.

Другим важливим напрямом державної інноваційної політики щодо малого
інноваційного бізнесу, який здійснюється на рівні федераль-ного уряду, є
залучення приватного капіталу для його фінансування. Реалізується воно
переважно через компанії венчурного капіталу.

Державна політика сприяння малому інноваційному бізнесу в США націлена
передусім на створення необхідної ринкової інфра-структури, а також на
формування системи державної та громадської підтримки розвитку малого
бізнесу.

Один з найважливіших каналів зв’язку малих інноваційних і великих фірм —
фінансовий, який реалізується через вкладення в незалежні венчурні
фонди, які фінансують малий інноваційний бізнес, або через організацію
власних дочірніх венчурних фірм. В останньому випадку корпорації
отримують згодом частину при-бутку малої фірми, якщо її діяльність
виявиться успішною. Нерідко корпорації скуповують акції малих компаній,
які зацікавили їх, або укладають контракти на виконання певних етапів
інноваційних процесів.

Великий бізнес не обмежується зв’язками з уже існуючим ма-лим
інноваційним підприємництвом. Сьогодні він спрямований та-кож на
створення малих наукоємних фірм. Стаття витрат «Стар-тові гроші»
великого бізнесу на фінансування малого інноваційно-го є основною. Свої
тимчасово вільні кошти, «додаткові капітали» корпорації спрямовують на
фінансування ризикових проектів че-рез посередників — спеціалізовані
фірми венчурного капіталу або самі створюють дочірні компанії з
виконання венчурних операцій. Остання форма є найпоширенішою.

Політика формування системи державної та суспільної підтрим-ки розвитку
малого бізнесу має здійснюватися через помірне дер-жавне регулювання в
поєднанні із створенням конкурентно-рин-кового середовища. Так, в
Україні створено комітет сприяння ма-лим підприємствам і підприємництву,
який має сприяти вироблен-ню і реалізації державної інноваційної
політики у сфері розвитку підприємництва.

Основними напрямами державної політики підтримки малого інно-ваційного
бізнесу є такі: удосконалення правового регулювання; спри-яння
удосконаленню структури малого підприємництва; пільгове опо-даткування;
кредитно-інвестиційна підтримка; забезпечення ресур-сами і збут
продукції; страхування малого бізнесу; прискорена амор-тизація;
зовнішньоекономічні преференції; інформаційно-консуль-тативна підтримка;
підготовка кадрів; науково-методична підтримка;

розробка державних програм підтримки підприємництва.

Отже, підтримка малого інноваційного бізнесу передбачає фі-нансове,
матеріально-технічне, організаційне та інформаційне за-безпечення його
діяльності.

В умовах становлення і розвитку України як незалежної держа-ви
першочерговою є потреба вироблення власної загальнодер-жавної
економічної політики. Це зумовлено насамперед тим, що до утворення
суверенної держави Україна не провадила власної економічної політики,
оскільки була складовою іншої великої дер-жави — СРСР, а її економіка
входила до складу так званого єди-ного народногосподарського комплексу
СРСР. Політика розвитку економіки України визначалась із
загальносоюзного економічного центру. Звідти надходили прямі вказівки,
директиви, плани та лімі-ти щодо основних напрямів та пропорцій розвитку
народного господарства України, які мали на меті насамперед задоволення
і реалізацію не національних, а загальносоюзних потреб та інте-ресів.

В Україні здійснюється інтенсивна робота державних і виконав-чих органів
та наукових закладів щодо визначення сутності, засад і основних напрямів
самостійної соціально-економічної політики, спрямованої на пізнання,
визначення і реалізацію корінних націо-нально-державних економічних
потреб та інтересів. Концентрова-не вираження ця робота знаходить у
відповідних законодавчих актах.

Першочергового значення набуває завдання чіткого з’ясування основних
цілей і пріоритетів економічної політики держави на відповідних етапах
її розвитку. Центральною ланкою економічної полі-тики держави на
сучасному етапі має бути прискорення ринкової трансформації економіки
країни через здійснення радикальних еко-номічних реформ. Це шлях виходу
з кризи і поступового забезпе-чення реалізації корінних і стратегічних
національних соціально-економічних потреб та інтересів. Саме вони
визначають довгостро-кові пріоритети економічної політики та особливості
їх досягнення в поточний момент.

Ринкові реформи потрібні нації не заради власне ринкових ре-форм, а
заради її інтересів, які можуть бути краще реалізовані саме в ринковій
економіці.

Звернення до корінних національних економічних потреб і інте-ресів
закладає об’єктивний фундамент для розробки пріоритетів економічної
політики. Проте реформи і політику здійснюють люди. В кінцевому підсумку
від їх ставлення до проголошених цілей і заходів залежить реальність
економічної політики.

У зв’язку з цим необхідними умовами здійснення курсу ради-кальних
ринкових реформ в Україні слід вважати:

»

»

я соціальне орієнто-ваної ринкової трансформації економіки України,
виходячи із за-сад (як того вимагає ст. 1 Конституції України)
суверенності та незалежності, демократичності, соціальної спрямованості
і верхо-венства права;

чітке уявлення про етапи проведення радикальних ринкових реформ,
розробку його механізму;

орієнтацію на ринкову трансформацію керівництва країни, законодавчих і
управлінських структур, які розглядають таку транс-формацію як таку, що
відповідає національним інтересам;

досягнення хоча б початкових реальних успіхів на окремих ді-лянках
реформ, насамперед тих, що зачіпають життєві інтереси широких верств
населення;

реальне залучення до проведення ринкових реформ широких верств населення
не як об’єктів, а як суб’єктів цих реформ і фор-мування на цих засадах
широкої соціальної бази розуміння, під-тримки та захисту національних
економічних інтересів, що є шля-хом до встановлення пріоритету особистих
інтересів;

створення широкого середнього класу як найактивнішої бази незворотності
курсу соціальне орієнтованих ринкових реформ.

Обов’язковою умовою здійснення реальних і соціальне ефек-тивних ринкових
реформ є насамперед досягнення економічної стабілізації в країні. Це
означає, по-перше, стабілізацію законо-давства і урядової нормативної
бази у сфері економічних відносин на конституційних засадах; по-друге,
стабілізацію міждержавних економічних зв’язків та прямих економічних
зв’язків вітчизняних підприємств з партнерами в тих країнах, що займають
провідне становище на традиційних ринках збуту або постачання
україн-ських виробників; по-третє, стабілізацію державних фінансів та
кур-су грошово-кредитної політики; по-четверте, надання державних
HYPERLINK
«http://click02.begun.ru/click.jsp?url=4vrJyEWK6nsc9wavckBprQVcayyReXw1N
tGQQjkDVLfGn*VMot-H3QgLE*8n-Tqm9ahn2GI9xDoPmVJEQ4ZkWbsVUlWr40QKWSKUz7H5U
ALbflgfx8xi1UTTzmq4mIJVuobinugeqn-L3b9uUj8w3mY8WBJO7P0*OUpt2UUCrVHaQTmKg
hBSmAAKk3EDd32is8lBY4nTFKG6KZ гарант ій та реального режиму сприяння
розвитку приватного сек-тора та вітчизняного підприємництва; по-п’яте,
стимулювання еко-номії матеріально-технічних (особливо енергетичних)
ресурсів та орієнтацію фінансових ресурсів на відновлення і розвиток
вироб-ничої сфери.

Об’єктивною основою реальної дійової економічної політики Української
держави є необхідність розв’язання проблем переходу до соціальне
орієнтованого ринкового господарства з точки зору не тільки економічних
виробничих відносин, а й продуктивних сил, виробничих ресурсів. Цей
перехід дуже обтяжений потребою роз-в’язання проблем, що виникли
внаслідок розпаду єдиного народно-господарського комплексу колишніх
республік Союзу РСР. Звідси необхідність, по-перше, структурної
перебудови економіки Украї-ни для створення національно-державного
економічного комплек-су; по-друге, налагодження на грунті виробничих
зв’язків, що існу-вали раніше, економічних рівноправних відносин з
кожною з не-залежних держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, в
тому числі з Росією як з основним зовнішньоекономічним партне-ром;
по-третє, входження в світовий економічний простір. Все це потребує не
тільки стратегічної ясності, наполегливості, а й часу, тим більше, що
треба позбутися підходу до вирішення таких про-блем в суто політичній
площині, а перевести його в політико-еко-номічний простір, виходячи з
об’єктивних економічних потреб та інтересів громадян України.

Важливим питанням економічної політики розвитку в умовах України є
питання про співвідношення та взаємодію між приват-ним та державним
секторами економіки. На практиці ринкова орієнтація економічної політики
підтверджується її ставленням до приватного сектора економіки.
Економічна політика має бути реально спрямована на підтримку і розвиток
приватного сектора, який є грунтом для формування реальних, а не
квазіринкових від-носин. В умовах перехідної економіки можливості
держави що-до цього обмежені, тому економічна політика має
зосереджува-тися на тих ланках, де використання влади може дати
найбільший ефект.

Треба враховувати також наявність і формування нових «цен-трів»
економічної влади (фінансово-банківських груп, промисло-вих монополій,
аграрних груп, фінансово-промислових груп тощо). Кожний з них
домагається використання державної влади у влас-них інтересах. В цій
ситуації держава має забезпечити пріоритет саме національних економічних
інтересів соціальне орієнтованої ринкової економіки. В цьому запорука
успіху її економічної по-літики.

Важливою необхідністю сучасної соціально-економічної політи-ки в нашій
державі є обгрунтоване визначення властивих саме су-часному етапу її
становлення цілей та пріоритетів національної економічної політики
стосовно кожної конкретної сфери ринкової трансформації економіки
країни.

У сфері фінансово-бюджетної та податкової політики до них належать:
утримання дефіциту Державного бюджету на рівні 5-7 відсотків від ВВП і
забезпечення жорсткої залежності державних витрат від отримуваних
доходів; концентрація державних ресурсів на пріоритетних напрямах
розвитку економіки; реформування бюд-жетних взаємовідносин між
центральними, регіональними і місце-вими рівнями; фінансове забезпечення
необхідного захисту насе-лення та функціонування соціально-культурної
сфери; поліпшення управління коштами Державного бюджету через державну
скарб-ницю та вдосконалення управління державним внутрішнім і зов-нішнім
боргом; забезпечення стабільності в оподаткуванні, розши-рення бази та
зменшення кількості податкових пільг, а також обов’язковості та
рівнонапруженості у сплаті податків усіма юри-дичними і фізичними
особами; посилення їхнього стимулюючого впливу на розвиток виробництва;
розширення бази та прав місце-вих органів влади щодо формування доходів
місцевих бюджетів за рахунок місцевих податків і зборів; посилення
контролю за повно-тою сплати податків.

У галузі грошово-кредитної та цінової політики такими цілями та
пріоритетами є: спрямування ресурсів, включаючи іноземну ва-люту, на
кредитування життєво важливих і ефективних виробництв та здійснення
структурної перебудови економіки; скорочення пря-мих кредитів НБУ на
покриття дефіциту бюджету, регулярний пе-регляд облікової ставки НБУ та
дотримання позитивних відсотко-вих ставок; створення умов для залучення
комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних
проектів; лібе-ралізація і децентралізація внутрішнього валютного ринку
та за-хист національної валюти; орієнтація на пропорції світових цін та
усунення деформацій цін на сільськогосподарську і промислову продукцію;
посилення контролю за цінами на продукцію підпри-ємств-монополістів.

У сфері структурної та промислової політики увагу слід зосере-дити на
забезпеченні керованості структурною перебудовою еко-номіки, насамперед
на стимулюванні пріоритетного розвитку галу-зей, що мають швидкий оборот
капіталу, а також ефективних на-укоємних галузей промисловості;
реструктуризації нежиттєздатних виробництв, що втратили оборонне
значення; забезпечення все-бічної економії енергоресурсів, зменшення
потреби держави у па-ливно-енергетичних ресурсах і зниження обсягів їх
придбання за імпортом; сприянні створенню фінансово-промислових груп,
хол-дингів, що забезпечують інтереси національного економічного
роз-витку; тимчасове здійснення протекціоністських заходів щодо окре-мих
сфер вітчизняного виробництва.

В інвестиційній політиці слід насамперед забезпечити спряму-вання
бюджетних інвестицій на вирішення найгостріших соціаль-них проблем і
завершення будівництва найважливіших виробни-чих потужностей; реалізацію
політики прискореної амортизації та посилення контролю за використанням
амортизаційних відраху-вань; розміщення централізованих капітальних
вкладень на кон-курсній основі, а також розширення використання
недержавних джерел інвестування: інвестиційного потенціалу комерційних
бан-ків, ресурсів пенсійних, страхових та інших фондів, іноземних
інвес-тицій, іноземних кредитних ліній.

В аграрній політиці пріоритетами визнано стабілізацію та посту-пове
нарощування обсягів сільськогосподарського виробництва;

організацію сучасних ринків сільськогосподарської продукції та
про-довольства (насамперед зерна, цукру, олії); збільшення експортно-го
потенціалу агропромислового комплексу; послідовне здійснення земельної
та господарської реформи, підвищення ролі земельного податку (плати за
землю).

У сфері соціальної політики пріоритетними цілями і завданнями є
підвищення платоспроможного попиту населення та зменшення тягаря реформ
для найменш захищених його верств; удосконален-ня системи оплати праці
та активізація державної політики зайня-тості; забезпечення на
державному рівні мінімальних соціальних гарантій, цільової адресної
допомоги найбільш вразливим верствам населення; реформування системи
пенсійного забезпечення і со-ціального страхування та впорядкування
надання різноманітних пільг; розвиток недержавних форм соціальної
підтримки населення (благодійні організації, кредитні спілки, споживчі
товариства тощо).

У галузі зовнішньоекономічної політики пріоритетне значення має
забезпечення поетапного скорочення дефіциту платіжно-тор-гового балансу;
стимулювання нарощування експорту, розширен-ня діючих і пошук, нових
ринків збуту, а також удосконалення то-варної структури експорту та
імпорту; розбудова інфраструктури зовнішньої торгівлі та вдосконалення
системи митного контролю і тарифного регулювання; визначення обсягів і
переліків товарної номенклатури критичного імпорту, а також переліків
імпортоза-мінної продукції; розвиток співробітництва з міжнародними
фінан-совими організаціями в національних інтересах; стимулювання
ефективних іноземних інвестицій та довгострокових торгових від-носин із
зарубіжними країнами.

У сфері реструктуризації відносин власності першочерговими є такі
завдання:

прискорення процесів приватизації з одночасним посиленням державного
контролю за оцінкою вартості об’єктів приватизації;

залучення стратегічних інвесторів, передусім вітчизняних, до
приватизації;

забезпечення формування правової бази розвитку малого і се-реднього
бізнесу;

прискорення приватизації об’єктів незавершеного будівництва;

забезпечення можливості приватизації об’єктів разом із земель-ними
ділянками, на яких вони розташовані;

посилення контролю за діяльністю трастів, інвестиційних фон-дів,
довірчих товариств.

У антимонопольній політиці слід забезпечити, по-перше, засто-сування
правових норм антимонопольного законодавства, спрямо-ваних на збереження
цілісних технологічних комплексів з високим рівнем концентрації
виробництва, які забезпечують експортний потенціал, і, по-друге,
жорсткий контроль за недопущенням виявів монопольних і дискримінаційних
цін як у сфері виробництва, так і у сфері торгівлі.

В управлінні державним сектором економіки головними є такі завдання:

відновлення керованості державним сектором економіки через контроль з
боку міністерств і відомств, особливо Фонду державно-го майна, за
ефективним використанням державного майна, вико-нанням державних
контрактів, проведенням науково-технічної по-літики у відповідних
галузях, вивченням ринків збуту продукції;

законодавче розмежування прав і відповідальності різних дер-жавних
органів управління та адміністрації підприємств.

Важливе значення має також забезпечення державних пріори-тетів у
розвитку галузей, які виробляють кінцеву продукцію, посі-дають вагоме
місце на внутрішньому ринку, мають відповідний екс-портний потенціал,
забезпечують швидкий оборот капіталу і значні надходження до бюджету, а
також сприяють зайнятості населення. Це насамперед легка і харчова
промисловість, базові та наукоємні галузі (машино- і приладобудування,
металургія, хімічна промисло-вість), а також галузі
паливно-енергетичного комплексу.

В агропромисловому секторі — це розвиток бази для переробки та
зберігання сільськогосподарської продукції та розвиток соціаль-ної сфери
села.

Практична реалізація всіх перелічених пріоритетів має на меті
забезпечити, по-перше, реальну лібералізацію і макроекономічну
стабілізацію економіки країни, а по-друге, перехід української
еко-номіки на рейки ефективного ринкового господарювання.

Аналіз результатів перших років ринкових реформ свідчить, що в економіці
України вже намітились певні тенденції її стабілізації, а також
становлення ринкових механізмів господарювання. Свідчен-ням цього є,
по-перше, поступова реальна ліквідація централізованої системи розподілу
ресурсів і директивного контролю підприємств з боку державних органів;
по-друге, ліквідація дефіциту товарів, що існував раніше, і перехід
значної частини населення у сферу приватного підприємництва; по-третє,
трансформація форм влас-ності та становлення нових форм господарювання.

У цілому завдяки відповідній економічній політиці держави вже
започатковано об’єктивні ринкові процеси, які в кінцевому підсум-ку
мають забезпечити становлення та ефективне функціонування в Україні
соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Похожие записи