Реферат на тему:

Капітал і підприємництво

План

1. Стимули і механізм підприємницької діяльності. Сутність капіталу

2. Структура і функціонування капіталу підприємства нефінансової сфери

3. Особливості підприємницької діяльності і функціонування капіталу в
різних сферах економіки

1. Стимули і механізм підприємницької діяльності. Сутність капіталу

Розпочинаючи виробничо-господарську діяльність, господарюючий суб’єкт
має чітко уявляти, задля чого він збирається організовувати виробництво
тих чи інших матеріальних благ або надання послуг. Уявлення про
мотивацію діяльності виробничих ланок в тій або іншій сфері має важливе
значення в процесі управління економікою. Від того, наскільки ефективно
впливають різні адміністративні або економічні заходи на інтереси
господарських одиниць, залежать спроможність управляти економічними
процесами на національному, галузевому чи регіональному рівні, пошук
найефективніших засобів для реалізації цієї мети.

Розглянемо мотивацію господарської діяльності в умовах ринкової
економіки та головні фактори, необхідні для її ефективного здійснення.

В основу мотивації господарської діяльності покладено досить банальну
тезу: може чи ні цей суб’єкт задовольнити свої економічні інтереси
завдяки певному виду господарської діяльності, тобто матиме він від
цього певну вигоду чи ні? Якщо ні, то, напевне, немає сенсу і
розпочинати. Звичайно, певне підприємство може діяти, нехтуючи своїми
економічними інтересами через будь-які причини. Проте це не може тривати
довго, оскільки закони економіки змусять цей господарюючий суб’єкт або
підкоритися цим законам, або припинити свою діяльність. В крайньому разі
воно може функціонувати лише завдяки підтримці ззовні: з боку держави,
благодійних фондів, громадських організацій. Однак більшість підприємств
так працювати не може. Отже, підприємство має працювати заради
задоволення економічних інтересів своїх власників і персоналу.

Господарська діяльність стає засобом реалізації економічних інтересів
господарюючих суб’єктів тоді, коли результати діяльності конкретного
виробника задовольняють суспільні потреби, тобто суспільство в процесі
використання результатів діяльності господарських одиниць визнає їх за
суспільне необхідні насамперед щодо витрат, які мало підприємство.
Величина цих витрат має бути такою, щоб виробник міг відтворити себе як
виробника і сформувати фонд особистого споживання.

Один з основоположників класичної економічної теорії А. Сміт відзначав,
що підприємці, маючи власний інтерес (а він полягає в особистому
збагаченні), організують свою господарську діяльність у тих сферах, які,
на їхній погляд, дадуть змогу отримати високий доход. Так вони сприяють
і найефективнішому задоволенню потреб суспільства, адже діяльність у тих
сферах, що приносять найвищі доходи, дістає завдяки механізму ринкового
ціноутворення високу суспільну оцінку. Приватний інтерес стає засобом
реалізації суспільного інтересу. «Дбаючи тільки про свої інтереси, він
(підприємець. Авт.) часто дієвішим способом служить інтересам
суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається зробити це»». Цією
«невидимою рукою», що узгоджує приватні та суспільні інтереси, є ринок.

Для того щоб приватні інтереси реалізувалися в своїй сукупності,
потрібно, щоб виробнича діяльність давала виробникові надлишок доходу
над його витратами, тобто можливість збагачення. Наявність такого
надлишку означає, що вся продукція підприємства визнається суспільством
необхідною щодо споживної та мінової вартості, що створюються фонди для
виплати заробітної плати персоналу, нормального відтворення засобів
виробництва і нагромадження, робляться певні відрахування на задоволення
суспільних потреб, повніше задовольняються особисті потреби. Отримання
надлишку над витратами є основним рушієм підприємництва. Такий висновок
цілком справедливий для більшої частини ділових одиниць (бізнесів).
Проте значення збагачення як мотиву функціонування деяких з них суттєво
відрізняється залежно від форми власності, на якій грунтується
діяльність певної господарської одиниці.

Для державного підприємства збагачення не є головним стимулом
господарської діяльності. Найчастіше вона підпорядковується суспільним
потребам: забезпеченню соціальної стабільності, наданню допомоги
національному підприємництву, забезпеченню певного рівня зайнятості
тощо. Певна частина невеликих приватних господарств, що перебувають
переважно в індивідуально-сімейній формі власності, мають на меті не
збагачення, а забезпечення свого само-відтворення. Такі економічні
структури англійський учений Т. Шанін назвав експолярними.

Так, за даними опитування власників невеликих компаній Великобританії,
лише 8 відсотків з них вважають головним стимулом своєї підприємницької
діяльності персональне збагачення, а 87 відсотків можливість відчувати
себе незалежними і мати задоволення від власної роботи».

Конкретна величина доходу від підприємницької діяльності залежить від
економічних, організаційних та інших факторів. Економічні можна поділити
на дві групи: ті, що залежать і не залежать від підприємця.

До головних внутрішніх факторів належать: наявність певної величини
капіталу; якісний рівень засобів виробництва та виробничого персоналу;
якість управління виробничими процесами і комерційною діяльністю.

Найпершою засадою господарської діяльності, без якої вона взагалі
неможлива, є наявність засобів виробництва та кваліфікованих
працівників, тобто грошових засобів підприємства має бути достатньо для
того, щоб організувати ефективне виробництво, доход від якого
перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб функціонувати як виробник,
потрібно мати достатню кількість грошей, купити за них засоби
виробництва, найняти працівників, організувати виробництво певних
товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує витрачену.
Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл виробника,
перетворює витрачені ним гроші на капітал, тобто капітал це авансована
вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто
самозростає.

Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто
технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти.
По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з
іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо
його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного
виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ. По-третє,
він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити
ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують
обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має вступити в
економічні відносини з підприємствами, що виробляють необхідні йому
товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують
засоби для існування не завдяки власній підприємницькій діяльності, а
шляхом найму за гроші.

Отже, капітал це категорія, що виражає не стільки технічні чи
організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як
такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими
умовами є:

1) високорозвинені товарне виробництво і обіг;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте
збагачення;

3) зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів
виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4) відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих
агентів, що змушує їх найматися (Маркс К. Капітал. Т. І // Маркс К„
Енгельс Ф. Твори. Т. 23. С. 157187).

Дане трактування капіталу може бути визначене як соціально-економічне.
Звичайно, є й інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий
предметно-функціональний і грошовий підходи.

Багато дослідників вважають, що капітал це сукупність засобів
виробництва, які приносять доход їхньому власникові. А. Сміт розглядав
капітал як запас, що використовується для господарських потреб і
приносить доход [Смит А. Исследование о природе и причинах HYPERLINK
«http://click01.begun.ru/click.jsp?url=4vrJyA2XPtaxWqsC3*3EAKjxxoE81NGYm
3w975Su*Rqomi0kfH5jqOOUgIDFgVgqeSTrVO6xSLawO5rjDx0pAl9gpYm83vIoP0axJVQOc
8VSLHRcHXr2PyhhYvj9KhotAoTDAGdOGPNsDvYRakDRt-kDKLihdEj0Sx1BNouvya3hY6yiF
0AFEkYERlSXY7g9jmHEFnz5O4IYSq богатства народов. С. 205); Д. Рікардо
як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для
приведення в дію праці (Рикардо Д. Соч. Т. 1. М., 1941. С. 910); Дж.
С. Мілльяк попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який
забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону,
знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для
робітників на час виробничого процесу [Милль Дж. С. Основы политической
экономии. М., 1980. Т. 1. С. 148); А. Маршалл як сукупність речей,
без яких виробництво не могло б здійснюватися з однаковою ефективністю,
але які не є безплатними дарами природи (Маршалл А. Принципи
политической экономии. М., 1984. Т. 3. С. 234). Перелічені підходи до
визначення капіталу дещо односторонні, пов’язують цю категорію з
сукупністю речових факторів виробництва. Вони звертають увагу на речову
форму капіталу, хоча навіть з цього боку не врахована така частина
капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнити з засобами
виробництва і який призначається для придбання факторів виробництва,
забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати
доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід,
запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву
«концепції людського капіталу». Під ним розуміють витрати, що сприяють
майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на
виробництві, піклування про власне здоров’я).

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих
факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником
такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як
народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капітал є
сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може
використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим
моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.

Для того щоб зрозуміти, звідки береться надлишок над авансованим
капіталом, треба проаналізувати процеси, що відбуваються безпосередньо у
фазі виробництва, тобто є результатом свідомих дій підприємця. При цьому
слід абстрагуватися від таких факторів зростання капіталу, як нечесна
торгівля, крадіжка майна тощо, оскільки інакше не можна зрозуміти, чому
може зростати багатство суспільства в цілому, а не лише окремих осіб.

Отже, треба виключити всі можливі порушення економічних законів
(особливо закону вартості) та існуючих юридичних настанов, розглядаючи
проблему абстрактно. Крім того, можна знехтувати тими зовнішніми
економічними факторами, що суттєво впливають на діяльність виробника,
реалізацією продукції та зміною цін на фактори виробництва,
перерозподілом доходу, що здійснюється державою.

Припустімо, що певне підприємство виробляє окремі елементи для
комп’ютерів. На придбання господарських будівель і устаткування
витрачено 1200 тис. г. о., на закупівлю комплектуючих виробів,
додаткових матеріалів, оплату електроенергії тощо щомісяця треба
витратити 800 тис. г. о.; найнято 10 працівників з середньою місячною
заробітною платою 6000 г. о. Місячне виробництво становитиме 1000 певних
елементів, кожен з яких згідно з контрактом, підписаним з комп’ютерною
фірмою, буде коштувати 1000 г. о. Отже, загальна сума реалізації
становитиме 1000 тис. г. о. за місяць.

Для того щоб визначити, чи буде виробництво вигідним, тобто чи зросте
капітал, треба порівняти виручку від проданої продукції з витратами на
її виготовлення. В нашому випадку сума місячного чистого доходу (за
умови, що все основне устаткування функціонує в середньому протягом 10
років, отже, місячна сума зносу його 10 тис. г. о.) становитиме: 1 000
000 (10 000 + 800 000 + + 60 000) = 130 000 г. о.

Однак виникає питання: завдяки яким факторам виробництва, частин
капіталу виник цей надлишок? Для того щоб відповісти на це питання,
треба розглянути кожен з цих факторів окремо. Зупинимося передусім на
постійному і змінному капіталі. Якщо взяти кошти, вкладені в купівлю
будівель і основного устаткування (1200 тис. г. о.), то у вартість
місячного продукту включається 1/120 їхня частина (1 200 000 : 10 : 12),
тобто 10 тис. г. о. Якщо підприємство нормально працюватиме впродовж
усього періоду функціонування цих засобів виробництва, то через 10 років
воно просто поверне авансовану суму 1200 тис. г. о. Очевидно, що
ніякого зростання капіталу в цьому випадку немає.

Далі розглянемо виробничі витрати, що їх підприємство несе щомісячно:
сплачує рахунки за комплектуючі вироби, додаткові матеріали,
електроенергію, воду, транспортні послуги тощо. Їх величина, якщо не
враховувати можливі коливання кон’юнктури на ринках цих товарів, послуг
тощо, з місяця в місяць є однаковою 800 тис. г. о., і ця сума щомісяця
повертається до підприємства як частина вартості реалізованої продукції.
Отже, в цьому випадку жодного зростання капіталу немає.

Останній фактор наймані робітники. Згідно з контрактом місячна зарплата
одного працівника становить у середньому 6000 г.о. Завдяки чому наймані
робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це
питання криється у характері найманої праці як такої. Її виконують за
допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; цим
процесом керує власник засобів виробництва; результати виробництва не
належать безпосередньому виробникові. Однак, попри це наймана праця
залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманні
праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному
характеру споживну вартість і вартість товару. Отже, підприємець наймає
працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на
відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вартості, лише
переносять власну вартість на продукт.

Власник засобів виробництва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує
його працю, але це не так, оскільки працю як таку купити неможливо.
Праця це процес, в якому створюються матеріальні та нематеріальні
блага. Те, що купує власник засобів виробництва, це специфічна риса
людської особистості, її здатність до праці. Її й називають робочою
силою.

Робоча сила є сукупністю фізичних і духовних здібностей, які людина
використовує в процесі виробництва. Як і будь-який інший товар, вона має
вартість. Вартість товару «робоча сила» визначається тією кількістю
суспільне необхідної праці, яка потрібна для відтворення працівника як
такого у всій сукупності його фізичних та інтелектуальних рис. Оскільки
для робочої сили властиве поступове зношування (тривалість
найпродуктивнішого періоду її функціонування становить приблизно 4045
років), то до суспільне необхідних витрат на відтворення робочої сили
мають входити витрати на утримання сім’ї.

Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу в подвійному
характері товару «робоча сила». Вступаючи у відносини найму, людина за
гроші відчужує свій товар робочу силу на основі його вартості, що
становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається
в процесі виробництва, тому вартість, створювана робітником завдяки
абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю,
еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю
немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою,
має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.

Продовжимо аналіз процесу виробництва капіталу. Місячна вартість робочої
сили, необхідної для виробництва певних елементів комп’ютерів,
становитиме 60 тис. г. о„ а чистий доход 130 тис. г. о. (13 тис. г. о.
на одного працівника). Це означає, що робітник отримує за свою працю не
повну вартість продукту, створену ним (19 тис. г. о.), а лише певну
частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівник як
такого. Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав
додатковою вартістю. Він детально обгрунтував зроблений ще Д. Рікардо
висновок про те, що найманий робітник отримує у вигляді заробітної плати
лише частину створеної ним вартості й поклав його в основу теорії
додаткової вартості.

З погляду зростання вартості капітал можна поділити на дві частини:
постійний, уречевлений у засобах виробництва, вартість якого в процесі
виробництва залишається незмінною, і змінний, представлений робочою
силою, вартість якого в процесі виробництва змінюється, зростає.
Виходячи з цього, структуру вартості товару, виробленого із
застосуванням найманої праці, можна подати так:

де с вартість постійного капіталу, перенесена на продукт; V вартість
змінного капіталу; т додаткова вартість.

Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову, зокрема, створює
робоча сила, а засоби виробництва лише переносять свою вартість на
продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у
виробництві додаткової вартості. Безпосередньо не створюючи її, він є
найважливішим фактором, що впливає на розміри додаткової вартості.
Процес праці неможливий без знарядь і предметів праці, отже, і
виробництво вартості та додаткової вартості без них. неможливе. І
навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва
не можуть функціонувати.

Аналіз впливу цих факторів виробництва на величину нової вартості було
здійснено американськими вченими К. У. Коббом та П. X. Дугласом (так
звана виробнича функція). За їхніми розрахунками, проведеними в середині
50х років на матеріалах американської економіки, внесок живої праці у
зростання національного доходу становив 3/4, а капіталу (знаряддя праці)
1/4.

Постійний капітал впливає на створення вартості завдяки підвищенню
ефективності живої праці: чим досконаліші засоби виробництва, тим більшу
вартість може створити робоча сила за певний проміжок часу, тим більшою
може бути величина додаткової вартості. Використання досконаліших
засобів виробництва потребує й вищого рівня кваліфікації робітника.

????????????@? додатковим робочим часом. Впродовж необхідного робочого
часу створюється вартість тієї частини продукту, що витрачається на
задоволення особистих потреб працівника, тобто

необхідного продукту. Протягом додаткового часу створюється додатковий
продукт, вартість якого є джерелом доходів підприємців та задоволення
потреб членів суспільства, безпосередньо не зайнятих виробництвом, і
суспільства в цілому. Поняття необхідного і додаткового часу,
необхідного і додаткового продукту є загальноекономічними і відбивають
відносини виробництва взагалі, незалежно від історично визначених
соціально-економічних відносин. Співвідношення між цими частинами
робочого часу характеризує ефективність суспільного виробництва за тих
чи інших умов: чим вища частка додаткового часу в сукупному робочому
часі, тим ефективніше функціонує виробнича система, і навпаки. Так,
робочий день людини за умов первісного суспільства майже на 100
відсотків складався з необхідного часу, відповідно весь продукт був
необхідним. Наявність додаткового продукту була не правилом, а винятком.
В умовах сучасного виробництва значну частку робочого дня становить саме
додатковий час.

За умов товарного виробництва, особливо ринкової економіки, необхідний і
додатковий продукт набувають вартісної форми, виступають відповідно у
вигляді вартості робочої сили та додаткової вартості.

Структуру і результати робочого дня найманого робітника наведено на рис.
18.

Величина чистого доходу підприємця зумовлена не лише величиною
додаткової вартості, що склалася за рахунок найманої праці. Так може
бути лише в тому разі, коли індивідуальні витрати праці на підприємстві
збігаються з суспільними, а останні з вартісною оцінкою продукту
споживачами, іншими словами, коли індивідуальна вартість продукту
капіталу дорівнює його ринковій ціні. Проте такий випадок є винятком, а
не правилом у конкурентній економіці. Отже, вироблена додаткова вартість
найчастіше не збігатиметься з фактично отриманим чистим доходом, а
більша або менша від нього.

Основні положення теорії додаткової вартості сформульовані К. Марксом.
Сутність його концепції можна коротко подати так:

1) умовою виробництва додаткової вартості є повне відчуження найманого
робітника від засобів виробництва, внаслідок чого повністю змінюється
співвідношення між живою та уречевленою працею: не виробник споживає
засоби виробництва, а, навпаки, засоби виробництва, «споживають»
виробника;

2) відчуження працівника від засобів виробництва і управління процесом
виробництва призводить до того, що останній нібито не має жодного
відношення до результату своєї праці товару. Товар, вироблений найманим
робітником, стає приватною власністю господаря засобів виробництва;

3) усе це дає змогу власникові капіталу, реалізуючи продукцію,
виплачувати найманому робітникові лише частину створеної ним вартості,
привласнюючи собі надлишок над вартістю необхідного продукту додаткову
вартість;

4) оскільки меж для зростання капіталу немає, власник капіталу всіляко
намагається збільшувати свою частку в новій вартості, тобто посилює
експлуатацію робочої сили, внаслідок чого становище робітника з часом
погіршується як абсолютно, так і відносно.

Можна вважати, що ці основні положення виходили з реального становища
безпосереднього виробника в період вільної конкуренції (том І «Капіталу»
вийшов друком 1867 р.). Проте подальший перебіг подій показав, що в
процесі виробництва додаткової вартості відбуваються суттєві зміни.

По-перше, змінилася роль суб’єктивного фактора в процесі виробництва:
якщо за часів К. Маркса результати виробничої діяльності зумовлювалися
тим, наскільки ефективно засоби виробництва «споживали» робочу силу, то
тепер вони все більше залежать від того, як їх використовує робітник,
наскільки він зацікавлений в ефективному виробництві.

По-друге, відбулися радикальні зміни в структурі найманого персоналу:
різко зменшилася частка працівників, зайнятих фізичною працею (а саме
таку працю виконували більшість робітників у XIX ст.) і виготовленням
матеріальних благ, натомість різко зросла частка працівників, що зайняті
духовною, творчою діяльністю і виробляють не матеріальні блага, а
послуги, ідеї, нові знання. Так, у США, за даними на середину 80х років,
частка найманих робітників, які працюють у промисловості, становила 44,7
відсотка загальної кількості найманих робітників у всіх галузях
господарства; торгівлею та управлінською діяльністю зайнято 53,7
відсотка, безпосередньо у сільському господарстві, що стало частиною
складного агропромислового комплексу, 1,6 відсотка. Відповідні дані для
України на кінець 80х років становили 47,9; 32,7; 19,4 відсотка.

Частка працівників, що займаються переважно творчою працею, а отже,
потребують більш високого рівня освіти, у США дорівнює 44 відсотки,
Німеччині 40, Великобританії 50, Японії 45 відсотків і має чітку
тенденцію до подальшого зростання. Відповідно до деяких прогнозів після
2000 р. практично всі додаткові робочі місця у промислове розвинених
країнах заповнюватимуть працівники лише з вищою освітою.

По-третє, докорінно змінилися відносини між найманим робітником і
власником капіталу в процесі виробництва. Сучасне високотехнологічне
устаткування потребує сумлінної професійно компетентної роботи
персоналу, а науково-технічна творчість польоту думки, не стримуваного
нагальними повсякденними турботами про хліб насущний. Для стимулювання
творчого внеску в результати роботи підприємств у багатьох компаніях, що
досягли всесвітнього визнання як лідери технічного прогресу,
практикується розповсюдження серед працівників акцій підприємства,
розвивається система участі в прибутках та управлінні виробництвом.
Численні західноєвропейські та північноамериканські компанії намагаються
запозичити накопичений у японських корпораціях досвід створення
«корпоративної сім’ї». Отже, ступінь відчуженості виробника від засобів
і результатів виробництва порівняно з умовами XIX ст. відчутно знизився,
а розподіл нової вартості став сприятливішим для нього. Про це свідчать
як підвищення добробуту більшої частини найманих верств суспільства, так
і зростання частки оплати праці у національному доході, виходячи з
розрахунків на основі виробничої функції факторів, тобто впливу всіх
факторів виробництва на зростання національного доходу (у США 60, в
Японії 75 відсотків).

До цього можна додати також суттєві зрушення у відносинах власності.
Якщо за часів К. Маркса власником капіталу був індивідуальний
капіталіст, то тепер все частіше йдеться про інституціоналізацію
власності, насамперед у великих компаніях. Так, серед акціонерів різко
зростає частка інституцій банків, пенсійних та страхових фондів, інших
юридичних осіб. У США співвідношення між вартістю акцій, що знаходяться
в руках юридичних, з одного боку, та фізичних осіб з іншого, становить
1 : 1, у країнах Західної Європи воно вище, в Японії 7:3. Отже,
власність на засоби виробництва стає анонімною, деперсоніфікованою.

Усе це стосується країн, у яких за часів К. Маркса бурхливо розвивалося
підприємництво у виробництві. Тепер їх називають промислове розвиненими,
в них утверджується соціальне орієнтоване ринкове господарство. Країни,
які належать до тих, що розвиваються, і тепер застосовують описані в
«Капіталі» методи експлуатації Найманих робітників.

Оскільки додаткову вартість створює робоча сила, то зростання капіталу
глід вимірювати відношенням додаткової вартості до змінного капіталу:

Отже, норма додаткової вартості, на відміну від норми прибутку,
характеризує зростання не всього капіталу, а лише його змінної частини,
що випливає з аналізу процесу виробництва додаткової вартості.

Норма додаткової вартості є відносним показником. Абсолютна величина її
(маса) може бути визначена множенням норми додаткової вартості на
величину змінного капіталу:

Або

де k середня норма додаткової вартості; V середня вартість одиниці
робочої сили; n кількість найманих робітників.

У наведеному прикладі норма додаткової вартості округлено становитиме:

Маса додаткової вартості округлено дорівнюватиме:

Оскільки метою підприємця є отримання додаткової вартості, він прагне
отримати її у якомога більшому обсязі. Для збільшення маси додаткової
вартості найпростіше найняти за тією самою ставкою місячної платні (6000
г. о.) додаткову кількість робітників. Нехай кількість зайнятих у нашому
прикладі збільшиться на 50 відсотків і досягне 15 чол. Це, на перший
погляд, дає можливість збільшити виробництво додаткової вартості на 50
відсотків, тобто до 130 000 + + 65 000 =195 000 г. о. Однак для цього
потрібні не тільки кошти на зростання фонду заробітної плати, а й
додатковий постійний капітал для обладнання нових робочих місць і
придбання більшого обсягу комплектуючих виробів, матеріалів тощо, тобто
для збільшення на 50 відсотків маси додаткової вартості треба відповідно
збільшити весь авансовий капітал. Зазначимо, що це збільшення буде дещо
меншим, ніж відсоткове зростання змінного капіталу, тому що будуть
економитися ті елементи постійного капіталу, зростання яких не потрібне
(наприклад, якщо додаткові робітники будуть розміщені на тих самих
виробничих площах) або темпи зростання яких відставатимуть від зростання
фонду заробітної плати, як, наприклад, по умовнопостійних витратах,
зокрема витратах на управління тощо.

Джерелами коштів для збільшення капіталу можуть бути додаткова вартість,
накопичена за певний проміжок часу, тобто фонд нагромадження, фонд
амортизації, банківський кредит, фінансування підприємства за рахунок
державних коштів, а також розпродажу майнових паїв підприємств (акцій).
Очевидно, що головним джерелом збільшення капіталу для невеликого
підприємства може бути саме фондонагромадження. Як же можна збільшити
його? Якщо абстрагуватися від пропорції розподілу додаткової вартості на
фонди споживання і нагромадження, відповідь може бути однозначною: треба
збільшити додаткову вартість, не збільшуючи на перших етапах розмір
свого капіталу, тобто не застосовуючи працю додаткових робітників.

Цю проблему можна вирішити двома основними шляхами:

а) поставити робітника в умови, за яких він буде за ту саму платню
більше працювати;

б) удосконалювати виробничий процес так, щоб індивідуальна вартість
товару була нижча за суспільну.

Перший шлях можна реалізувати подовженням робочого дня або підвищенням
інтенсивності праці. В першому випадку при незмінному необхідному
робочому часі збільшується тривалість робочого дня; в другому при зовні
незмінній тривалості робочого дня змінюється співвідношення між
необхідним і додатковим робочим часом на користь останнього (проте за
цією зовнішньою видимістю криється те саме подовження робочого дня, тому
що робітник повинен за ту саму платню віддавати більше своєї праці).
Оскільки цей спосіб збільшення додаткової вартості пов’язаний з
абсолютним збільшенням кількості праці, яку виконує найманий робітник,
його називають виробництвом абсолютної додаткової вартості, а додаткову
вартість, вироблену завдяки цьому, абсолютною додатковою вартістю.

Зазначимо, що додаткові витрати праці при виробництві абсолютної
додаткової вартості потребують з боку робочої сили додаткових коштів для
відповідної компенсації цих витрат, оскільки в противному разі матиме
місце неповне відтворення робочої сили. Тому, якщо не брати до уваги тих
випадків, коли робітник вимушений силою економічних умов (наприклад,
ситуація на ринку праці) віддавати без відповідної компенсації додаткову
кількість своєї праці при збільшенні робочого дня чи посиленні
інтенсивності праці, підприємство буде нести всезростаючі витрати на
додаткову оплату робочої сили, що призведе до зниження норми додаткової
вартості. Крім того, за певними межами подовження робочого дня настає
виснаження робочої сили, яке вже не може бути компенсоване будь-яким
підвищенням заробітної плати. Отже, виробництво абсолютної додаткової
вартості може відбуватися у досить обмежених межах, що їх висуває
характер відтворення товару робоча сила.

Зі зростанням тривалості робочого дня до певної межі зростає також
величина абсолютної додаткової вартості, після чого вона починає
скорочуватися, що означає перевищення витрат на компенсацію робітникам
за збільшення обсягу праці над зростанням додаткової вартості,
досягнутим завдяки цьому. І знову в процесі конкурентної боротьби окремі
підприємства починають застосовувати науково-технічні та організаційні
нововведення, що знижує їхні індивідуальні витрати виробництва порівняно
з суспільне необхідними. Такі підприємства отримують надлишкову
вартість. Інші підприємства або вводять подібні нововведення, або
розорюються. Знижені витрати виробництва стають суспільне необхідними і
зникає надлишкова вартість, що існувала. І все розпочинається по новому
колі.

Для того щоб не дати можливості окремим підприємцям, які, користуючись
скрутними обставинами певної частини працездатного населення, прагнуть
надмірно використовувати трудовий потенціал суспільства, у більшості
розвинених країн держава регулює тривалість робочого дня. Проте фактично
відпрацьований середнім робітником час, як правило, дещо довший. Так,
наприкінці 80х років у Японії робітник відпрацьовував у середньому за
рік 2150 год., у США 1950, у Німеччині 1650 год.

Найвигіднішим з погляду як підприємця, так і найманого робітника є
вдосконалення виробничого процесу, впровадження нових технологій і
засобів виробництва, підвищення кваліфікації робітників, організаційні
новації. Все це підвищує ефективність живої праці, що веде до збільшення
виробництва споживних вартостей за одиницю часу (або зменшення витрат
часу на виробництво одиниці продукції), тобто до підвищення продуктивної
сили живої праці. Оскільки таке підвищення відбувається лише на окремому
підприємстві, то це підприємство, реалізуючи свою продукцію за цінами,
що встановлюються відповідно до рівня суспільне необхідних витрат,
отримує додаткову вартість, вищу за середню в цій галузі, або надлишкову
додаткову вартість. Величина останньої залежить від того, наскільки
відрізняються витрати постійного і змінного капіталу від суспільне
необхідних.

Особливість надлишкової вартості за умов дрібного виробництва полягає в
тому, що вона не має постійного характеру. Лише за умов
висококонцентрованого виробництва вона стає більш-менш сталою частиною
отримуваної підприємством додаткової вартості. Проте конкурентна
боротьба примушує вдосконалювати виробництво, внаслідок чого зменшуються
суспільне необхідні витрати. Як наслідок, надлишкова вартість, що
утворилася за умов виробництва, що існували раніше, поступово
зменшується, доки не зникне зовсім.

Зниження суспільне необхідних витрат зумовлює зниження цін реалізації
продукції галузі. Аналогічні процеси відбуваються у всіх сферах
виробництва, що призводить до зниження вартості багатьох товарів. Якщо
таке зниження охоплює виробництво товарів народного споживання, то
знижується вартість товару «робоча сила». Оскільки за ту саму кількість
грошей робітник може купити більшу кількість товарів, з’являється
можливість за рахунок цього збільшити додаткову вартість. Остання, що
виникає завдяки скороченню частки необхідного робочого часу і
відповідному збільшенню додаткового робочого часу, називається відносною
додатковою вартістю.

На відміну від надлишкової додаткової вартості відносна додаткова
вартість, по-перше, має стабільний характер; по-друге, виробляється на
всіх підприємствах, що застосовують найману робочу силу; по-третє, є
результатом підвищення суспільної, а не індивідуальної продуктивної сили
праці.

Відносна додаткова вартість виникає лише за умов технічного прогресу:
чим вищі його темпи, тим можливості для виробництва її також вищі.
Зауважимо при цьому, що високі темпи технічного прогресу потребують
великих суспільних витрат на підготовку робочої сили, а отже, породжують
тенденцію, протилежну зниженню частки необхідного часу.

До цього моменту в цілому виходили з того, що зростання капіталу
зумовлене тим, що робоча сила створює вартість, величина якої більша,
ніж витрати підприємця на оплату робочої сили.

Інший підхід до джерела зростання капіталу сформульований у теорії
«граничної продуктивності». Витоки цієї теорії знаходимо у К. Менгера і
теоретиків неокласичного напряму А. Маршалла, Ф. Вікстіда, К. Вікселя,
а також у Дж. Хікса та П. Самуельсона. Ці вчені вважають, що кожний
виробничий фактор (а до них належать насамперед капітал і праця)
сплачується згідно з принципом рівності «граничної продуктивності».
Збільшення обсягу необхідних для виробництва факторів здійснюється доти,
поки вартісна величина граничного продукту цього фактора не зрівняється
з його ціною.

«Гранична продуктивність» кожного фактора зі зростанням його обсягу
знижується, оскільки приріст фактора на кожну додаткову одиницю не
супроводжується відповідним зростанням обсягу вироблюваного за його
допомогою продукту. Про це свідчать зміни виробничої функції, якщо
виходити з того, що всі інші виробничі фактори залишаються незмінними.

Для того щоб визначити обсяг використання того або іншого фактора, треба
визначити ціну кожного з них. За умов вільної конкуренції ціна на
вироблюваний продукт задається підприємству ззовні як сукупний результат
взаємодії попиту та пропозиції. Доки вартість граничного продукту
капіталу перевищуватиме ціну додаткової одиниці капіталу, підприємець
збільшуватиме застосування цього фактора. Це триватиме доти, поки
вартісний обсяг граничного продукту не зрівняється з ціною капіталу.
Такий обсяг застосування фактора «капітал» дає підприємцю максимальний
обсяг перевищення доходу над витратами.

Після того як вартість граничного продукту і ціни капіталу зрівняються,
застосування кожної додаткової одиниці капіталу призведе до зниження
маси доходу, оскільки витрати перевищуватимуть після певного значення k*
додатковий доход, який приноситиме кожна нова одиниця капіталу (рис.
19).

Оптимальний обсяг виробництва має дорівнювати витратам на фактори
виробництва, тобто

де р ціна продукції; Р обсяг продукції; n кількість факторів
виробництва; і порядковий номер фактора виробництва; VI обсяг 1го
фактора виробництва; ціна фактора виробництва.

Отже, в цьому підході до аналізу зростання капіталу праця поставлена в
один ряд з усіма іншими факторами виробництва.

Похожие записи