Реферат на тему:

Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів.
Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в
Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового
балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну
якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій
цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і
якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх
вивезення. Адекватною була й економічна політика того часу, головною
метою якої вважалося утримування грошей у країні, тобто максимальне
зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної
Європи намагалися досягнути безпосереднім регулюванням руху грошей.
Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів
зобов’язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців
змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на
придбання товарів місцевого виробництва.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого
меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи —
заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку
золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого
імпортного мита, зниження позичкового процента — неодноразово
впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних
результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто
сильно позначалися вплив іще напівнатурального господарства, міська
регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на
самодостатність економіки кожного міста.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої
торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету
втримування грошей у країні.

З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо
Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в
Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної
торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про
комерцію й цивільну економіку» він детально аналізує теорію торгового
балансу. Неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив
би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди
вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.

Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а правильно
організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надлишок грошей є
зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для обслуговування
торгівлі.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється
системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у XVII
ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан
Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система
меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні
меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу
товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони
вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування
експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання
ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового
сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над
вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток
промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося
мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що
розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку
експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення
іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення
сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються
високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт
деяких вітчизняних товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення
країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ
всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім
багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти
виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна
відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.
кантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що
будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж збільшує.
Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи,
що гроші «породжують» гроші і для для цього вони мають бути в постійному
русі.

Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів
формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркантелісти
наголошують на першій частині формули, розуміючи її цілком однозначно:
треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу
досить широко: можна купувати багато, але сума продажу має завжди
перевищувати суму купівлі.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була
необхідність впливу державної влади і навіть її опікування госпадарським
життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних форм
цього втручання, у тім, як зробити його найбільш доцільним. Принцип
грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а
принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких
компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й
регулятора торгівлі.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та
інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму
мала свої особливості.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI
ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних
купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських.
Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—ХІІ ст. значно просунулася вперед в
економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був
офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля).

Із представників раннього меркантилізму в Англії ми вже називали В.
Стаффорда (1554—1612), який 1581 p. надрукував під ініціалами «W.S.»
твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». Твір був
написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та
доктором богослов’я, який робить остаточні висновки.

Стаффорд виявляє досить правильне як на ті часи розуміння зв’язку між
вартістю грошей і вартістю товарів. Саме у появі неповноцінної монети, у
псуванні монети королями (що практикувалося у зв’язку зі зростаючою
потребою в коштах) він убачає причину по-дорожчання товарів. Псування
монети, на думку Стаффорда, має подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2)
втечу (відплив) з країни повноцінної монети.

Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того
зростають ціни і погіршується становище народу. Але гроші є тільки
засобом обігу. Усе залежить від того, як обмінювати на них товари.
Держава, уважає Стаффорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних
продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення
сировини спричиняє зворотне завезення її в обробленому вигляді, що для
країни є дуже невигідним. «Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас
назавжди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома».
Звідси, уважає Стаффорд, необхідність державного опікування вітчизняною
торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких
інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети,
розширити виробництво сукна — найпопулярнішого тоді англійсь кого
експортного продукту.

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш
розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором
теорії торгового балансу. Мен був купцем і одним з директорів
Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з
Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс
зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обґрунтовує
теорію торгового балансу. •

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його
думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він
стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пшеничним зерном. Тільки
посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби
утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних
заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають
тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення
кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, неминуче складається
по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші,
навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови,
що торгівля буде вільною, вона набере найбільшого розвитку, а тим самим
буде досягнуто основної мети — збільшення запасів золота та срібла.
Отже, Мен вирішував проблему залучення максимальної кількості грошей
зовсім інакше, ніж прихильники політики грошового балансу. Увезення та
вивезення грошей, за Меном, прямо залежить від стану зовнішньої
торгівлі. Якщо вивезення перевищує ввезення, тобто, якщо країна має
активний торговий баланс, гроші надходять у країну. «Гроші, які
привозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої
торгівлі, — це єдині гроші, які в нас залишаються і якими ми
збагачуємося», — наголошував Мен.

Чітко формулює Мен і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для
збільшення нашого багатства й наших скарбів є іноземна торгівля, що в
ній ми завжди маємо дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати
іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх
товарів».

Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну торгівлю, він
вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від
ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен — прихильник
низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію на зовнішньому ринку. Але
він погоджується із ранніми меркантилістами щодо використання в обігу
тільки повноцінних грошей, повторюючи вже відому думку Стаффорда:
зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Мен чітко
розрізняв поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Під
багатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю та інші
дари природи. Щодо грошей він підкреслював також їхню роль для
досягнення конкретної мети — залучити в країну через зовнішню торгівлю
більше дорогоцінних металів.

Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як
Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів.
Він уважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки
вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим є
щодо цього мореплавство і необхідність доставки англійських експортних
товарів у місце призначення тільки на англійських суднах.

У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль у економічній
політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в
Англії, а французький абсолютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіляко
стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 pp. низку угод з іноземними
державами, відмовився від прав корони на майно іноземних купців, сприяв
колонізації Канади, заборонив увезення текстильних товарів і вивезення
цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та
субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людо-віка XIV,
завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фінансів Жана
Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь політику меркантилізму
інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави
визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати
тільки торгівля. «Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю, —
говорив він, — і перемогти їх нашим смаком».

Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції
є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 p. він опублікував
книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної
економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі
було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою
цілої науки.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього
меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану
Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігойців спустошили
південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю
французьку економіку. На той час Англія вже значно випереджала Францію в
економічному розвитку.

Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запровадження яких
дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з
англійського досвіду, Монкретьєн досить детально розглядає проблеми
розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплавства, професійного
навчання тощо.

Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важливою
частиною якого він уважає торговців. «Купці, — наголошує він, —
надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промисловості для нього не
є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є торгівля:
«Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний
спосіб, головною ціллю різних ремесел». Для могутності держави необхідне
золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.

Протиставляючи інтереси Франції інтересам інших країн, Монкретьєн
засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з
інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує меркантильну теорію
прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі,
на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі
внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту,
країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі
іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони
викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство»,
уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту
країни, але само по собі ще не робить її багатою. Першочергового
значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.).
Монкретьєн у зв’язку з цим пише : «Не достаток золота та срібла, не
кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність
предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше,
у того більший достаток».

Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин,
що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, —
для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію
відпливає наше золото».

Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що
не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо
селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що
держава має турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження політики
меркантилізму в Італії не було належних політичних і економічних умов.
Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого
економічного занепаду. Колись нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали
посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків.
Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які
особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Уже згадуваний професійний банкір Гаспар Скаруффі (1519 — 1584) написав
1582 p. «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і
сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетаризму. Скаруффі
запропонував грандіозний як на той час проект скликання
загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з
метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних
країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували
різні грошові системи, що дуже ускладнювало розрахунки й переказування
грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину
загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними
металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин
срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати
національні бар’єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як
звичайні товари.

Цей проект підтримує й розробляє далі флорентійський банкір-економіст
Бернардо Даванцаті (1529 — 1606), який опублікував 1582 p. книжку
«Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував
хаос у грошовому обігу, пропонував повернутися до вільної чеканки монет
та обігу зливків.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра
(XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які
можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають
копалень». Серра заперечує концепцію монетаризму й дотримується теорії
«торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і
регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя, як
приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що
розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у
державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла,
працелюбності та винахідливості населення, розвитку торгівлі,
відповідної політики уряду.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи