+ зноски !!!

Реферат (доповідь)

на тему:

“Формування людського капіталу”

ПЛАН

Вступ

1. Роль людського капіталу в ринковій економіці

2. Формування людського капіталу та соціальні стратегії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Значна частина дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів
виробництва, які приносять дохід їх власникові. Різниця визначення
поняття “капітал” між класиками буржуазної політекономії та сучасними
західними економістами полягає, по-перше, у тому, що останні значно
розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці. Сюди включають
дороги, мости, комп’ютери, споруди. По-друге, отримання доходу
пов’язується не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з
особистим, людським фактором виробництва. Якщо перші отримали при цьому
назву “фізичного капіталу”, то другі – “людського капіталу”. До
останнього належать надбані знання, звички, енергія людей, а
інвестиціями у людський капітал називають затрати на здобуття освіти,
інформації, кваліфікації, на підтримку здоров’я, затрати на виховання
дітей. Прихильники теорії “людського капіталу” включають до нього навіть
особисту чесність у ділових контактах.

Поява теорії людського капіталу відобразила роки роль нематеріального
нагромадження в розвитку людства, що зросла в останні роки. Під
людським капіталом розуміється сукупність усіх продуктивних якостей
працівника, тобто це поняття включає придбані знання, навички, а
також мотивацію й енергію, що використовують для виробництва
економічних благ. До основних форм «інвестицій у людину» звичайно
відносять: освіту, виховання, охорону здоров’я, а також весь комплекс
витрат, зв’язаних з підготовкою людини до виробництва (включаючи
пошук необхідної інформації, міграцію в пошуках зайнятості і т.д.).
Подібно фізичному капіталу, його формування вимагає як від самої
людини, так і від суспільства в цілому значних витрат. Вони були б
неможливі, якби не забезпечували його власнику одержання більш
високого доходу. Таким чином, людський капітал розглядається як
запас, що може накопичуватися і бути джерелом більш високого доходу
в майбутньому. Тому стрімке зростання вкладень у людину не в останню
чергу зв’язаний з високим очікуваним доходом.

У 192 країнах світу людський капітал входить до складу національного
багатства країни, і його частка на фоні фізичного та природного
капіталів становить 64%. В Україні людський капітал не фігурує як
складова національного багатства. Тобто вітчизняна методика не враховує
нагромадженого досвіду, знань, кваліфікації робітників.

Між тим, в умовах науково-технічної революції людський капітал є
головним рушієм ВВП і національного багатства країни. Тому є вкрай
важливим дослідження особливостей формування людського капіталу.

1. Роль людського капіталу в ринковій економіці

Людський капітал — продуктивні знання, вміння та професійна підготовка,
якими володіє окрема людина. Звичайно мається на увазі вартість,
створювана в результаті витрат на навчання, освіту, зміцнення здоров’я.

Сучасний етап трансформації світової економіки здійснюється під
пріоритетом потенціалу інтелектуального капіталу. Серед показників
оцінки конкурентоспроможності різних країн світового господарства якість
людського капіталу випереджає такі показники, як якість продукції,
якість технології, ринкова орієнтація і конкуренція.

Більшість розвинутих країн з ринковою економікою перейшли на
постіндустріальний етап розвитку і активно формують структуру
інформаційної економіки, інші країни знаходяться на індустріальному
етапі і навіть на доіндустріальному.

Те, що країни знаходяться на різних етапах розвитку стає причиною
гальмування процесів міжнародної виробничої і економічної інтеграції.
Процеси інтернаціоналізації і глобальної економічної інтеграції
розвиваються на тлі економічної диференціації країн світу.

Загострення демографічних проблем і різке погіршення якості життя
більшості населення є особливостями економічних процесів в ряді країн.
Зменшення чисельності населення, тобто дефіцит людських ресурсів стає
перешкодою економічного розвитку ряду країн.

Ціллю розвитку цілого ряду країн, в тому числі і України, є формування
соціально-орієнтованої економіки. Позитивні результати соціальних
перетворень під час формування ринкової економіки спостерігались в
країнах, які були зорієнтовані на зростання економічної ефективності,
регулюючу роль держави та соціальну орієнтацію економічного розвитку на
відміну від повної лібералізації та непродуманої приватизації. Високий
рівень людського розвитку в країнах Центральної та Східної Європи був
досягнутий за рахунок соціального страхування, індексації трансфертів,
адресної допомоги бідним і безробітним. Процес реформування в Китаї
навіть сприяв зростанню тривалості життя.

В розвинутих країнах зазвичай спостерігається чіткий взаємозв`язок між
освітніми та професійними характеристиками населення та рівнем їх
доходу. В ринковій економіці, яка нормально функціонує, більш освічені
люди отримують високу заробітну плату і, відповідно, соціальні гарантії.
Це пояснюється тим, що підвищується продуктивність робітника і, як
наслідок, підвищується попит на висококваліфіковану працю з боку
роботодавців. Різниця в рівні заробітної плати, яка відображає різницю в
рівні освіти і визначає високу віддачу від інвестицій в професійні
навички, в деяких країнах дуже суттєва.

Знання й навички, які визначають людський капітал, в умовах
трансформації економічної і соціальної сфер стають домінуючим фактором
досягнення економічного успіху як для окремих особистостей та
підприємств, так і для країни в цілому. Кардинальні зміни, імперативи
інформаційного суспільства, стрімкий розвиток наукових знань,
комунікаційних і інформаційних технологій, глобалізації економічної
активності на тлі тенденцій до більшої індивідуальної відповідальності
змінили вимоги до навчання. Поліпшення індивідуального добробуту як
неекономічної віддачі від освіти розглядається багатьма економістами
основою підвищення заробітної плати на ринку праці та економічного
зростання.

Всебічно освічені, гнучкі, адаптивні робітники, які готові до
продовження навчання на протязі всього життя є необхідним елементом
реалізації економічних цілей освіти і країни в цілому.

Розвитку людського капіталу сприяє професійна підготовка на робочому
місці, інформаційне навчання та участь у дослідженнях та інноваціях. З
іншого боку, людський капітал має тенденцію до знецінення, що пов`язано
з втратою навичок з віком і з недостатнім їх використанням.

Швидкі зміни економічного середовища діяльності підприємств потребує
розробки практичних прийомів та методів щодо управління знаннями в
господарській діяльності.

Перспективність освіти, її економічна ефективність та інвестиційний
характер призводять до розробки програми постійного розвитку та
удосконалення людського капіталу і на національному рівні, і на рівні
окремих підприємств як запорука поліпшення економічного добробуту нації.

2. Формування людського капіталу та соціальні стратегії

Соціальна політика, яка не працює на розвиток суспільно-економічної
системи як цілісного організму, не просто перетворюється на гальмо
економічної динаміки, але й закладає значні деформації
суспільно-економічного розвитку у стратегічній перспективі. Існує
потреба в комплексній соціальній стратегії, яка б поєднала
макроекономіку з добробутом конкретної людини.

Під соціальною політикою слід розуміти комплекс дій держави у різних
сферах, які спрямовані на досягнення поставлених суспільством
довгострокових соціальних орієнтирів. Відповідно, визначена таким чином
соціальна політика дозволяє піднятися над суто інструментальним рівнем
та розглянути її в стратегічному контексті як політику вищого порядку,
ніж, наприклад, бюджетна, валютна, грошова, кредитна та ін., а також
враховувати вторинний соціальний ефект заходів, які вживаються в рамках
різних напрямів державної політики.

Основна мета соціальної політики полягає в об’єднанні суспільства
навколо ідеї соціального прогресу у спосіб створення відповідних
соціальних зв’язків. У рамках таких зв’язків споживання бідних верств
населення повинне не лише не обмежувати заощадження багатих, але й
відігравати мультиплікуючу роль, стимулюючи економічну динаміку.
Очевидно, що цей мультиплікуючий ефект можливий лише в разі збереження
єдності між витратами та заощадженнями населення — з одного боку, та
інвестиціями підприємств і фінансово-банківської системи, у тому числі
фонди соціального страхування, — з іншого. Забезпечення цієї єдності є
визначальним критерієм ефективності соціальної політики.

Соціальна політика не є відокремленим напрямом державної політики.
Соціальна стабільність та поліпшення соціально-демографічних показників
критично важливі для поступу економічних трансформацій, результативності
економічних реформ, реалізації політики економічного зростання та
структурної перебудови економіки. Будучи за своєю природою досить
вiддаленою вiд власне економiчної сфери, соціальна політика виступає в
сучаснiй ринковiй економiцi як потужний чинник економiчного розвитку.

По-перше, серед заходiв з пiдтримки соцiальної сфери — суто економiчнi
важелi бюджетної, податкової, кредитної полiтики. Зрозумiло, що
соціальний аспект дiї наведених важелiв здiйснює помiтний вплив на їхнє
застосування для досягнення iнших цiлей, причому можливi конфлiкти як
мiж державною соцiальною стратегiєю i, зокрема, кон’юнктурною тактичною
полiтикою, так i мiж такими стратегiчними заходами, як промислова i
соцiальна полiтика тощо.

По-друге, реалізація заходів соцiальної полiтики впливає на низку
економiчних параметрiв, збiльшуючи норму споживання i зменшуючи
нагромадження, пожвавлюючи сукупний попит. Нарешті, дієва соціальна
політика забезпечує суспiльну злагоду, соцiальне партнерство,
легітимність влади, отже — формує здатнiсть уряду до здійснення заходiв
власне економічної політики. У перехідній економіці соціальна політика
забезпечує стійкість політики економічних трансформацій та є одним із
визначальних чинників послідовності останньої. Вади соціальної політики
зазвичай стають предметом тиску на державну владу як з боку населення,
так і з боку різноманітних груп через маніпулювання інтересами
населення.

Соціальна політика, збільшення добробуту населення знижують трансакційні
витрати на ведення бізнесу. Зокрема зменшуються витрати на охорону
здоров’я та непрацездатність зайнятих, охорону праці, запобігання
крадіжкам, підвищується продуктивність праці, поліпшується ставлення
працюючих до трудового процесу тощо. Підприємництво виграє також від
поліпшення загального соціально-політичного клімату в країні. Очевидно,
що саме від ступеня ефективності соціальної політики не в останню чергу
залежить готовність підприємців та громадян сплачувати державі податки
та інші платежі соціального призначення.

Соціальна політика є важливою складовою конкурентної політики. Вона
підвищує здатність фізичних осіб конкурувати на ринку праці в ринковій
економіці. Вона ж підтримує національну конкурентоспроможність — як
через розвиток людського потенціалу, так і за допомогою підтримання
соціальної стабільності, сприятливого підприємницького та інвестиційного
клімату.

У системі соціального захисту найголовніша увага логічно приділяється
бюджетній та фіскальній політиці як засобам перерозподілу національного
багатства. У системі соціальної політики, поряд з ними, пріоритетне
місце мають посідати процес генерації національного багатства та його
первинна ланка — національне підприємство, створення умов для стійкого
розширеного відтворення та конкурентоспроможності у національному та
міжнародному масштабах.

Об’єктом соціального забезпечення зазвичай прийнято визнавати людину,
яка, як відомо, в індивідуальному вимірі є лише споживачем. Об’єктом
соціальної політики є людський капітал нації — творчий, професійний,
освітній, трудовий, фізичний, репродуктивний потенціал громадян, який
реалізується в системі соціально-економічних, політико-правових,
культурно-етнічних та інших відносин і визначає майбутній розвиток
нації.

Людський капітал одночасно є і чинником, і результатом економічного
розвитку. У зв’язку з тим, що власник людського капіталу — особа – є
децентралізованим, відтак і його функціонування не може забезпечуватися
лише державою. Для свого функціонування людський капітал потребує, крім
соціального забезпечення, індивідуальних інвестицій свого власника у
вигляді здобуття та підвищення рівня освіти, зміцнення здоров’я тощо;
його входження в економічні відносини з метою суспільно-корисного
використання та отримання ресурсів для відтворення.

Відтак ключової важливості набуває створення умов для зацікавленості в
інвестуванні у людський капітал. З огляду на те, що низька якість
соціальних послуг знижує їхню віддачу та, відповідно, схильність до
інвестування в соціальну сферу, державні вкладення у розвиток соціальної
сфери є важливим чинником активізації децентралізованих інвестицій у
соціальний розвиток. Забезпечення державою достатнього базового рівня
соціального забезпечення та можливостей ефективного функціонування
економічних суб’єктів з одержанням належного рівня доходів створює умови
для розвитку децентралізованих інвестицій у людський капітал.

Зміцнення держави, у тому числі ефективне співробітництво всіх гілок
влади, може забезпечити прорив з кола ресурсно незабезпечених
декларативних гарантій і їхнього фактичного невиконання. Стабільність
соціальної політики не досяжна у інший спосіб, ніж через чітку фіксацію
реально доступного рівня підтримки нужденних верств населення, безумовну
гарантію непогіршення їхнього становища і поступове підвищення цього
рівня внаслідок поліпшення економічної ситуації.

Економічно активне населення значною мірою схвалює диференціацію, якщо
вона обумовлена різницею в здібностях, індивідуальних зусиллях,
готовності взяти на себе ризики, а не кримінальним збагаченням або
монопольним доступом до ресурсів. Стратегія активного формування
економічних можливостей і забезпечення рівного доступу до них могла б
бути підтримана населенням більшою мірою, ніж механічне вирівнювання
доходів, і, на відміну від останнього, сприяла б економічному зростанню.
В межах такої політики створювані державою стимули відігравали б не менш
важливу роль, ніж соціальні гарантії.

Створення належних умов для отримання достатнього рівня доходів від
підприємницької діяльності відповідає також інтересам менеджерів та
власників підприємств усіх типів та галузевої належності, представників
національного капіталу та національного бізнесу загалом. За умов
сприятливого підприємницького клімату покладення на національні
підприємства зобов’язань щодо фінансування соціальної сфери
видаватиметься економічно та політично прийнятним та виправданим.

Пріоритетне місце в процесі реалізації та розвитку людського потенціалу
країни посідає політика на ринку праці. Політика держави у цьому
напрямі повинна бути спрямована насамперед на розробку економічних
механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць.
Потребує докорінної зміни система професійної підготовки та підвищення
якості робочої сили відповідно до тих структурних змін, які відбуваються
в перехідній економіці. Державна політика щодо регулювання ринку праці,
з одного боку, має більше враховувати інтереси сегментів цього ринку.
Так, для осіб, які мають особисте підсобне господарство, розмір
заробітної плати відіграє менш важливу роль, ніж інші переваги офіційної
зайнятості. Для працівників похилого віку має значення збереження
професійної належності, у той час як молодь орієнтована більше на
максимізацію доходу. З іншого боку, необхідними є заходи щодо певної
консолідації ринку праці, усунення багатьох його внутрішніх обмежень.
Йдеться про підвищення трудової мобільності, забезпечення прозорості
трудових відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції,
витіснення його “тіньових” сегментів і негрошових стимулів.

Невід’ємною складовою стратегії держави у соціальній сфері є
підтримання, розвиток та підвищення ефективності освіти, охорони
здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери.

Висновок

В умовах науково-технічної революції людський капітал є головним рушієм
ВВП і національного багатства країни. Знання й навички, які визначають
людський капітал, в умовах трансформації економічної і соціальної сфер
стають домінуючим фактором досягнення економічного успіху як для окремих
особистостей та підприємств, так і для країни в цілому. Кардинальні
зміни, імперативи інформаційного суспільства, стрімкий розвиток наукових
знань, комунікаційних і інформаційних технологій, глобалізації
економічної активності на тлі тенденцій до більшої індивідуальної
відповідальності змінили вимоги до навчання. Поліпшення індивідуального
добробуту як неекономічної віддачі від освіти розглядається багатьма
економістами основою підвищення заробітної плати на ринку праці та
економічного зростання.

Всебічно освічені, гнучкі, адаптивні робітники, які готові до
продовження навчання на протязі всього життя є необхідним елементом
реалізації економічних цілей освіти і країни в цілому. Швидкі зміни
економічного середовища діяльності підприємств потребує розробки
практичних прийомів та методів щодо управління знаннями в господарській
діяльності.

Перспективність освіти, її економічна ефективність та інвестиційний
характер призводять до розробки програми постійного розвитку та
удосконалення людського капіталу і на національному рівні, і на рівні
окремих підприємств як запорука поліпшення економічного добробуту нації.

Соціальна політика, збільшення добробуту населення знижують трансакційні
витрати на ведення бізнесу. Зокрема зменшуються витрати на охорону
здоров’я та непрацездатність зайнятих, охорону праці, запобігання
крадіжкам, підвищується продуктивність праці, поліпшується ставлення
працюючих до трудового процесу тощо. Підприємництво виграє також від
поліпшення загального соціально-політичного клімату в країні. Очевидно,
що саме від ступеня ефективності соціальної політики не в останню чергу
залежить готовність підприємців та громадян сплачувати державі податки
та інші платежі соціального призначення.

Соціальна політика є важливою складовою конкурентної політики. Вона
підвищує здатність фізичних осіб конкурувати на ринку праці в ринковій
економіці. Вона ж підтримує національну конкурентоспроможність — як
через розвиток людського потенціалу, так і за допомогою підтримання
соціальної стабільності, сприятливого підприємницького та інвестиційного
клімату.

Економічно активне населення значною мірою схвалює диференціацію, якщо
вона обумовлена різницею в здібностях, індивідуальних зусиллях,
готовності взяти на себе ризики, а не кримінальним збагаченням або
монопольним доступом до ресурсів.

Стратегія активного формування економічних можливостей і забезпечення
рівного доступу до них підтримується населенням більшою мірою, ніж
механічне вирівнювання доходів, і, на відміну від останнього, сприяє
економічному зростанню. В межах такої політики створювані державою
стимули відіграють не менш важливу роль, ніж соціальні гарантії.

Список використаної літератури

Конституція України від 26.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР),
1996, N 30, ст. 141.

Про зайнятість населення: Закон України від 01.03.91, N 803-XII //
Законодавство України.Т.1-К., 1992.

Артеменко В. Основи вимірювання регіонального розвитку з використанням
концепції якості життя // Регіональна економіка.-2003.- №2.-С.134.

Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і
проблеми. Монографія. – Донецьк: Янтра, 2001. – 352 с.5.

Корицкий А.В. Введение в теорию человеческого капитала: Учебное пособие
– Новосибирск: СибУПК, 2000. – 112 с.

Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и по-литика.
Пер. с англ.. 11 изд.-К.: Хагар-Демос, 1993.

Основи економічної теорії: політ економічний аспект: Підручник / за ред.
Климка Г.Н., Несторенка В.П.-К.: Вища шк., 1994.- 559с.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи