.

Економічний прогрес суспільства, його критерій та рушійні сили (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
4 14189
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Економічний прогрес суспільства, його критерій та рушійні сили

ПЛАН

ВСТУП

І. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ

2. КРИТЕРІЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ

Людина як елемент продуктивних сил, суб’єкт суспільних відносин і
кінцева мета виробництва

Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного
прогресу

3. РУШІЙНІ СИЛИ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ СУСПІЛЬСТВА

Людські потреби – головні передумови економічного прогресу суспільства

Економічні інтереси – рушійна сила соціально-економічного розвитку

НТР та її роль в економічному прогресі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Обрана тема даної курсової роботи – “Економічний прогрес суспільства,
його критерій та рушійні сили” – є вкрай важливою. Оскільки економічний
прогрес завжди супроводжував розвиток суспільства.

Поняття “прогрес” від латинського “прогресус”, що означає рух вперед. З
цієї точки зору економічний прогрес означає поступовий розвиток всієї
економічної системи та кожного її елемента: продуктивних сил,
техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин,
виробничих відносин, господарського механізму.

Економічний прогрес являється основою суспільного прогресу, складовими
якого, крім економічної сторони, є також соціальна, правова, політична,
національна, культурна, духовна сторони.

Економічні інтереси це причина та умова взаємодії й саморозвитку
економічних суб’єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку
потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини.

Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми
взаємного зв’язку. Потреби інтереси не тільки відображають існуючі
відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі
соціально-економічних відносин.

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних
відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються,
розвиваються. Відповідно змінюються незмірно зростають місце і роль
людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного
науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення
людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві
за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого підвищується
значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування
складного технічного устаткування.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити рушійні сили
економічного прогресу суспільства, визначити його критерій та інші
особливості становлення економічного прогресу.

І. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ СУСПІЛЬСТВА

3 виникнення політичної економи представники її різних напрямів, шкіл і
течій намагалися з’ясувати рушійні сили розвитку економіки. Так, причини
розвитку суспільства, в тому числі економіки, вони вбачали у зростанні
населення, географічному середовищі, прогресі техніки, психобіологічних,
соціально-правових факторах тощо. З’ясування цих причин має велике
теоретико-пізнавальне та практичне значення, зокрема допомагає виробити
науково-практичні рекомендації для виходу економіки України з глибокої
економічної кризи, а відтак прискореного розвитку суспільства.

Сутність економічного прогресу. Поняття “прогрес” походить від
латинського слова “progressive”, що означає рух вперед, поступальний
розвиток суспільства по висхідній лінії, від менш досконалих до більш
досконалих форм.

Економічний прогрес — поступальний розвиток усієї економічної системи,
кожного її елемента: продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а
водночас технологічного способу виробництва), організаційно-економічних
відносин, виробничих відносин, або відносин економічної власності, та
господарського механізму.

Конкретніше прогрес технологічного способу виробництва виражається в
переході від способу виробництва, заснованому на ручній праці, до
способу виробництва, що базується на машинній праці, а від нього — до
технологічного способу виробництва, в основі якого лежить автоматизована
праця. Рух уперед у межах виробничих відносин знаходить свій
концентрований вияв у еволюції форм власності: від індивідуальної до
колективної (в різних її видах і ступенях зрілості), від колективної —
до державної та наддержавної (або інтегрованої) форми власності.

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні
процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень
тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових
важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального
поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм
і методів управління економікою в межах регіональних об’єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, елементами якого
(крім економічного) є прогрес правовий, політичний, національний,
культурний, духовний та ін. Загалом такий рух уперед виражається в
послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією
історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем,
зумовлених природними факторами (географічним середовищем, кількістю
населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням
кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно
новими факторами суспільного, зокрема економічного, прогресу є дух
народу, енергія й активність нації, національна психологія та свідомість
людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку — екстенсивний та
інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок
кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед
факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва.
Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення
обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2)
збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів
(сировини, матеріалів тощо). Так, для збільшення випуску продукції
вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування
такої ж якості, застосовується вдвічі більше робочої сили такої ж
кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина
тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску
продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи
продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва.
Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а в наш час
радикальна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Основними
факторами цього типу економічного зростання є: 1) впровадження нової
техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного
прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) підвищення
загальноосвітнього і професійного рівнів працівників; 3) покращення
використання основних і оборотних фондів; 4) впровадження нових
прогресивних форм організації виробництва і праці; 5) розвиток
підприємницьких здібностей; 6) випереджаючий

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні
процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень
тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових
важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального
поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм
і методів управління економікою в межах регіональних об’єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, елементами якого
(крім економічного) є прогрес правовий, політичний, національний,
культурний, духовний та ін. Загалом такий рух уперед виражається в
послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією
історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем,
зумовлених природними факторами (географічним середовищем, кількістю
населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням
кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно
новими факторами суспільного, зокрема економічного, прогресу є дух
народу, енергія й активність нації, національна психологія та свідомість
людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку — екстенсивний та
інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок
кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед
факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва.
Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення
обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2)
збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів
(сировини, матеріалів тощо). Так, для збільшення випуску продукції
вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування
такої ж якості, застосовується вдвічі більше робочої сили такої ж
кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина
тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску
продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи
продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва.
Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а в наш час
радикальна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Основними
факторами цього типу економічного зростання є: 1) впровадження нової
техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного
прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) підвищення
загальноосвітнього і професійного рівнів працівників; 3) покращення
використання основних і оборотних фондів; 4) впровадження нових
прогресивних форм організації виробництва і праці; 5) розвиток
підприємницьких здібностей; 6) випереджаючий розвиток інформаційної
сфери, інформатизація господарської діяльності. Інтенсифікація
виробництва виявляється у зростанні суспільної продуктивності праці
(тобто у збільшенні виходу кінцевої продукції з кожної одиниці залучених
у виробництво ресурсів за економії живої, уречевленої праці), у
підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і
екстенсивних факторів економічного зростання. Тому розрізняють переважно
інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки
більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини тощо)
украй обмежені, а для суспільства властиве прогресивне економічне
зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це
означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і
ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективності виробництва.

Основними формами інтенсивного типу розвитку, або інтенсифікації
виробництва, є: 1) заощаджуюча, за якої внаслідок впровадження нової
техніки і технології зменшується потреба в робочій силі за одноразового
зростання складної праці; 2) працезаощаджуюча, за якої виконання такого
ж обсягу робіт здійснюється меншою кількістю працюючих вищої
кваліфікації; 3) матеріало- і ресурсозаощаджуюча (застосовуються
економічніші предмети праці- наприклад, композитні матеріали, або
раціональніше використовуються старі предмети праці, споживається менша
кількість електроенергії тощо); 4) всебічна, за якої раціонально
поєднуються всі названі форми і найшвидше зростає ефективність
суспільного виробництва.

Впровадження фондозаощаджуючої форми в умовах сучасного етапу НТР
пов’язано з автоматизацією виробництва, використанням технологічного
устаткування з програмним управлінням, комп’ютерних систем і
мікропроцесорів, гнучких виробничих систем тощо.

Основними показниками динаміки економічного зростання на
макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутрішнього
продукту або національного доходу; темпи зростання цих показників у
розрахунку на душу населення та ін. Конкретніші показники — коефіцієнт
зростання (визначається як відношення показника певного року, що
вивчається, до базового), темп зростання (дорівнює коефіцієнту зростання
помноженому на 100%) і темп приросту (дорівнює темпові зростання мінус
100).

2. КРИТЕРІЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ

2.1. Людина як елемент продуктивних сил,

суб’єкт суспільних відносин і кінцева мета виробництва

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних
відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються,
розвиваються. Відповідно змінюються незмірно зростають місце і роль
людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного
науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення
людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві
за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого підвищується
значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування
складного технічного устаткування.

Людина як біосоціальна істота є часткою і природи, і суспільства. Вона
включена у зв’язок з іншими людьми у процесі спільної трудової
діяльності. Розуміння діалектичної єдності біологічного і соціального в
людині має принципове значення. Якщо недооцінюється той чи інший аспект,
неминучі викривлення у розвитку суспільства.

На сучасному етапі розвитку суспільства перетворювальна діяльність у
природі досягла такого ступеня, що стала реальною загроза екологічної
катастрофи. Забруднення повітря, води і землі негативно позначається на
житті людей, викликає тяжкі захворювання. Антропоцентристське розуміння
світової цивілізації виховує у людини впевненість у тому, що вона може і
повинна брати від навколишньої природи все, що їй потрібно. А цінність
природи нібито полягає лише в тому, що вона служить людині. Такий підхід
призводить до глибокої екологічної кризи, яка ставить під сумнів
збереження і розвиток людської цивілізації.

Саме життя вимагає відновлення і послідовного дотримання принципу
гармонійного співіснування людини і природи. Людина повинна вміти
відновлювати природне навколишнє середовище, будувати свої відносини з
природою на нових, гуманістичних засадах. Тому сучасний розвиток
продуктивних сил нерозривно пов’язаний з дальшим підвищенням освіченості
людини. І інженер, і робітник повинні володіти не лише технічною, а й
гуманітарною культурою. Саме завдяки останній людина здатна до цілісного
сприймання природи і суспільства.

Сьогодні швидкими темпами розвивається екологія наука про збереження
навколишнього середовища, яка все більше впливає на розвиток суспільного
виробництва, економіки в цілому.

Економічна теорія певною мірою характеризує взаємодію людини з природою,
але не вивчає розвиток природи в цілому. Тому вона не розглядає весь
комплекс екологічних проблем. Проте економічний аспект екології
органічно входить до проблем розвитку суспільного виробництва.

Людина повинна створити гармонійну еколого-економічну систему, яка б
органічно поєднувала сприятливі для неї економічні умови життєдіяльності
із збереженням природного навколишнього середовища, щоб
соціально-економічна якість життя доповнювалась екологічно безпечними
здоровими умовами.

Суспільні відносини відіграють вирішальну роль у розвитку людини. Якщо
не створено сприятливих умов, дуже важко, а іноді й

неможливо людині виявити свій талант. Проте не можна ігнорувати й того,
що людина біосоціальна істота, що природа відіграє величезну роль у її
творенні. Саме тому є люди, які мають великі здібності, талант, і є люди
менш обдаровані. Створення умов для реалізації здібностей ‘усім людям
один з основоположних принципів розвитку суспільства.

В економічній теорії використовують такі поняття і категорії, як
“працівник”, “трудящий”, “робоча сила”, “особистий фактор виробництва”,
“людський фактор”, “суб’єктивний фактор” та ін. Щоб зрозуміти
співвідношення між ними, слід звернутися до визначення поняття “робоча
сила”.

Робоча сила це сукупність фізичних і духовних здібностей, які має
організм людини, її жива особистість і які вона застосовує кожного разу,
коли виробляє будьякі споживні вартості. Це означає, що здатність до
праці є важливою, але не єдиною якістю людини.

Категорія “особистий фактор виробництва” характеризує людину як головний
і вирішальний елемент продуктивних сил. Проте людина є і суб’єктом
виробничих відносин, і носієм системи інтересів. Тому категорія
“людський фактор” значно ширша за “особистий”. Вона характеризує
діяльність людей, активне функціонування їх у системі не лише
виробничих, а й усіх суспільних відносин. Людський фактор це органічна
єдність свідомості й діяльності людини як рушійної сили та найвищої мети
суспільного прогресу.

Категорія “суб’єктивний фактор” ширша, ніж “людський фактор”, оскільки
характеризує свідому діяльність окремих індивідів, трудових колективів,
партій, верств, громадських організацій і навіть держави. Економічна
теорія вивчає важливі конкретні прояви людського, суб’єктивного
факторів, пов’язані з економічною діяльністю, але не може охопити всього
багатства суспільних відносин, втілених у цих поняттях.

Продуктивні сили це єдність матеріально-речового та особистого факторів
виробництва. Головну роль тут відіграє особистий фактор людина, яка
створює засоби виробництва, приводить їх у дію. Людина головна
продуктивна сила суспільства. Разом з тим засоби виробництва і
насамперед знаряддя це найреволюційніший елемент продуктивних сил. Вони
швидко змінюються, вдосконалюються, що пов’язано з розвитком людини,
підвищенням її освітнього, кваліфікаційного рівня, поліпшенням
організації праці та управління.

До певного часу була поширена концепція щодо зниження ролі людини у
системі автоматизованого виробництва, пристосування чи примусового
підкорення її все більш досконалій техніці. Ця концепція розглядала
людський фактор як найненадійнішу деталь у будь-якій складній технічній
системі. Проте це не відповідає реальним процесам суспільного розвитку.

Роль людини при всіх глибоких змінах у техніці та технології не
знижується, а навпаки, зростає, адже саме діяльність людини визначає
розвиток науки й техніки, вдосконалення виробництва, суспільного життя в
цілому.

Всупереч економістам, які перебільшують роль уречевленої в засобах
виробництва праці та принижують живу працю людини, на нашу думку,
пріоритет належить останній, саме людина є головною продуктивною силою
суспільства.

Науково-технічний прогрес постійно вносить зміни в продуктивні сили
суспільства, засоби виробництва, уречевлену і живу працю. Вони все
більше стають втіленням знання, значення якого незмірне зростає. Наука
перетворюється на безпосередню суспільну продуктивну силу. І якщо в
засобах праці вона виступає як уречевлене знання, то в людині вона існує
як жива свідомість, яка визначає науково-технічну та економічну
діяльність її. Якщо робоча сила не відповідає тим вимогам, які висувають
нові техніка і технологія, це неминуче призведе до того, що останні не
використовуватимуться. Суперечлива взаємодія матеріально-речового та
особистого елементів продуктивних сил об’єктивно спрямовує дії людей на
забезпечення прогресивного розвитку в їх єдності.

Відбувається паралельний розвиток засобів виробництва і людини. Ручні
знаряддя праці вимагали працівника певного типу (без особливої
підготовки). Застосування промислових машин висунуло нові вимоги до
робочої сили (освіченість, професійна майстерність). Сучасна
науково-технічна революція піднесла ці вимоги на ще вищий рівень.

Праця людини, яка застосовує досконалі знаряддя, стає продуктивнішою. За
одиницю часу виробляється все більше продукції. Це дає змогу зменшувати
робочий день поряд зі зміною його структури. Зростає додатковий робочий
час, за який створюється додатковий продукт джерело розширеного
відтворення виробництва. У той самий час хоч відносно і скорочуються,
проте абсолютно зростають розміри необхідного продукту, що є джерелом
відтворення робочої сили відповідно до вимог суспільного виробництва.
Потреба заміщення витрат робочої сили визначає об’єктивні межі
необхідного продукту на кожному конкретному етапі розвитку людського
суспільства.

З часом змінюються потреби людини у галузі матеріального забезпечення,
охорони здоров’я, фізичного розвитку, освіти (як загальної, так і
професійної), культури, духовного життя. Від цього дедалі більше
залежить розвиток суспільного виробництва. Це, в свою чергу, потребує
зміни умов відтворення робочої сили.

Суспільне виробництво, як і його фактори, завжди має конкретно-історичну
соціально-економічну форму. Тому і людина як головний фактор
продуктивних сил в той самий час є суб’єктом (носієм) економічних,
виробничих і всіх суспільних відносин, адже економічні відносини
виникають та існують у процесі спільної трудової діяльності людей.

Виробничі відносини це відносини людей у процесі виробництва. Панівні
виробничі відносини визначають суспільно-економічний тип людини
(рабовласник і раб, феодал і селянин, капіталіст і найманий робітник,
колективний власник у системі соціальне організованого ринкового
господарства). Форма власності на засоби виробництва визначає місце
людини у системі суспільного виробництва, частку її у створюваному
суспільному продукті, інтереси та мотивацію її діяльності. Поєднання
людини із засобами виробництва для здійснення процесу праці може бути на
основі позаекономічних (наприклад, насильницького примусу) або
економічних методів.

У процесі розвитку суспільства як соціально організованого ринкового
господарства відбуваються глибокі якісні зміни у становищі людини.
Науково-технічний прогрес зумовив перехід до працезберігаючого типу
виробництва, підніс роль і значення живої висококваліфікованої праці.
Це, в свою чергу, поставило питання про поліпшення умов життя і праці
людей, розвиток освіти, підвищення кваліфікації працівників, охорони їх
здоров’я, забезпечення їм вільного часу і відпочинку, піднесло значення
розвитку соціальної сфери.

Відмітною рисою сучасних розвинутих країн є широке використання
суспільних і державних коштів для розв’язання економічних і соціальних
проблем. Це виявляється у державному і суспільному забезпеченні розвитку
науки, освіти, охорони здоров’я, соціальному забезпеченні людей (старих,
бідних, безробітних та ін.). У провідних розвинутих країнах на соціальні
потреби використовують не менш як 50 відсотків витраченої частини
державних бюджетів.

Глибоку внутрішню суперечливість будь-кого ладу становить наявність, з
одного боку, суб’єктів виробничого процесу, а з другого тих, хто
виконує функції управління. Ця проблема активно розв’язується в умовах
сучасного соціальне орієнтованого ринкового господарства, коли поряд з
пануючою приватною власністю, яка була характерною для попередніх
етапів, розвиваються державна, колективна (пайова) власність, змішані її
форми. Удосконалюються форми господарювання, поширюються форми розподілу
доходів, в яких беруть участь усі працівники (“участь у прибутках”),
тощо. Прискорено розвивається наука про людські відносини, предметом
якої є дослідження умов забезпечення на практиці партнерства усіх
працюючих, подолання їх протиставлення.

Нині відбувається глибокий якісний переворот у розвитку продуктивних
сил. Йде процес докорінної зміни становища людини у виробництві,
вивільнення її праці з-під гніту машин, створення “нефабричних”
виробництв, технологічних ліній, які самоорганізуються і працюють без
відходів, зменшують шкідливість виробництва.

Звичайно, сучасне соціальне організоване ринкове господарство ще не
позбулося своїх внутрішніх суперечностей. Проте досягнутий ним високий
рівень продуктивності праці дає змогу не лише значно збільшити
додатковий продукт, а й водночас розширити необхідний, що приводить до
значного підвищення рівня заробітної плати і доповнення її вагомими
суспільними фондами споживання.

Людина є головним елементом продуктивних сил і суб’єктом виробничих
відносин. Щоб полегшити свою працю і підвищити її продуктивність, людина
створює нові засоби виробництва, вдосконалює організацію праці, а отже,
і виробничі відносини. В свою чергу, виробничі відносини активно
впливають на діяльність людини, на її розвиток, породжують у неї
заінтересованість у вдосконаленні та ефективному використанні засобів
виробництва.

Відповідно до змін у техніці та технології виробництва повинна
вдосконалюватися система підготовки кадрів, розгортатися їх підготовка
за новими науково-технічними напрямами, крім того, відбуватися якісні
зміни у галузі народної освіти (професійно-технічної, середньої, вищої)
та культури.

Управління підготовкою кадрів з урахуванням перспектив розвитку
виробництва дає змогу в найкоротші історичні строки розв’язати
надзвичайно складні проблеми науково-технічного, економічного і
соціального прогресу, вдосконалення матеріально речових факторів
виробництва та піднесення якості особистого фактора. Разом з тим
зростання ролі та значення суб’єктивного фактора в регулюванні розвитку
виробництва, як і всього суспільного розвитку, приховує небезпеку
волюнтаризму, тобто розв’язання проблем без урахування об’єктивних
тенденцій розвитку, або призводить до застою, коли штучно гальмується
розв’язання назрілих проблем.

Виробництво підпорядковане споживанню, без якого воно втрачає сенс. Тому
споживання людини, задоволення її потреб, розвиток фізичних і розумових
здібностей це кінцева мета будь-кого суспільного виробництва незалежно
від його суспільної форми.

Однак суспільне виробництво завжди має конкретно-історичний характер.
Тому кінцева мета виробництва опосередковується метою, яка визначається
властивими йому відносинами власності. Зосередження засобів виробництва
у певної частини суспільства означає, що суспільне виробництво,
створювані в ньому продукти і послуги безпосередньо задовольняють її
потреби. Безпосередня мета виробництва у таких суспільствах не
збігається з його природним призначенням, його кінцевою метою.

2.2. Зміна місця і ролі людини у виробництві

в процесі науково-технічного прогресу

Науково-технічний прогрес означає формування нового технологічного
способу виробництва. Він відбувається поступово, але невпинно, адже
йдеться про величезні масштаби виробництва. І сьогодні ще поряд з
високотехнічним автоматизованим виробництвом існують галузі, де
застосовують ручну працю.

Одне з найважливіших не тільки економічних, а й соціальних завдань
зменшення частки фізичної ручної праці у виробництві. Це потребує
істотних змін в умовах життя і праці людини, вимагає освоєння більш
складних професій, що можливо лише для людей з достатнім культурним,
освітнім та професійним рівнем.

Сьогодні у науково-популярній і спеціальній літературі багато уваги
приділяється “безлюдним технологіям”, тобто таким автоматизованим,
гнучким системам, які нібито повністю усувають людину з виробництва.
Проте на практиці, хоч кількість персоналу, який обслуговує таке
устаткування, й знижується, роль людини у виробництві не тільки не
зменшується, а, навпаки, значно зростає. Звичайно, характер трудової
діяльності людини при цьому істотно змінюється: вона в основному виконує
функції проектувальника, програміста, налагоджує всю технологічну
систему. До того ж. “безлюдна технологія” у матеріальному виробництві
доповнюється значним збільшенням кількості фахівців, зайнятих розробками
нових технологічних систем та устаткування. Ці працівники є практично
учасниками кінцевого виробництва. Так, на заводі в одну зміну можуть
працювати лише 1020 чол., а в конструкторському бюро при цьому заводі
кілька сотень.

Людина поєднує і фізичну, і розумову діяльність. Проте співвідношення
між цими складовими праці різне. З розвитком суспільного виробництва на
основі нової техніки і технології у загальних витратах праці
підвищується значення її розумової частини. Виникає багато професій, які
все менше передбачають виконання фізичних дій і все більше розумових.
Це наладчики електронного устаткування, оператори на автоматичних
лініях, гідро, тепло та атомних електростанціях та ін.

На початку XX ст. набула поширення організація виробництва за методом
американського інженера Ф. Тейлора, що грунтувалася на функціонуванні
робітника як простого додатка до машини, який у виконанні певної
операції досягав автоматизму. Система Тейлора була характерною для
масового потокового виробництва, вона приводила до значного зростання
продуктивності праці. Суть її полягала в тому, що поєднувались в одне
ціле людина і машина. Досягалося це насамперед раціоналізацією та
прискоренням рухів людини, приведенням її дій у відповідність з роботою
машин. Саме завдяки цьому виникла система “людина машина”.

За цих умов розумова діяльність людини обмежувалася, усувалася від
виробничого процесу, оскільки була непотрібною. Це неминуче призводило
до зниження ролі професійних знань робітників, їх інтелектуального
рівня, було реальним підпорядкування праці капіталу, спотворення
особистості людини.

У другій половині нинішнього століття можливості зростання
продуктивності праці за рахунок найбільш раціонального використання
фізичних можливостей людини були вичерпані. Завдання полягало в тому,
щоб привести в рух можливості розуму і духу людини. У зв’язку з цим
виникло багато теорій “людських відносин”, “соціального партнерства” та
інших, спрямованих на те, щоб довести, що підприємці та робітники через
купівлю акцій та участь у розподілі прибутку є рівноправними соціальними
партнерами. В ряді країн (Японії, США та інших, особливо в
Скандинавських) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.

Людина з виконавця виробничих операцій все більше перетворюється у
контролера і наладчика складного устаткування, автоматичних систем. Від
рівня її освіти, культури, професійної майстерності залежить їх
функціонування. Ускладнення матеріальноречових знарядь виробництва
стимулює появу робітника нової якості: вільного, освіченого,
культурного, розвиненого як фізично, так і розумово, який користується
благами виробництва і глибоко заінтересований у його розвитку і
вдосконаленні. Тому, наприклад у США, мінімальна тривалість освіти
робітників (враховуючи різного роду курси без відриву від виробництва)
досягає 14,5 року. Тут хотілося б підкреслити, що в нашій країні
асигнування на освіту не відповідають вимогам науково-технічного
прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, на розвитку
науки і техніки.

Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, інформатики,
комп’ютеризації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої
системи персональних комп’ютерів знаменував інформаційний переворот у
світі, який вніс якісно нові риси у працю і життя людини. Нині докорінно
змінюється взаємодія нових поколінь техніки і нових поколінь людей.
Новими поколіннями техніки вважаються такі вдосконалені засоби праці,
які хоча б в одному або в кількох параметрах принаймні в 2 рази
переважають попередні за своєю ефективністю. Зміна поколінь техніки
супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробників.
Вважається, що протягом століття змінюється три покоління людей.

Сучасна НТР внесла істотні зміни у суспільно-економічний розвиток: зміна
поколінь нової техніки почала значно випереджати зміну поколінь
працівників. Тепер за життя одного покоління людей у передових галузях
виробництва змінюється кілька поколінь техніки. Сучасна НТР охоплює
майже чотири десятиріччя. За цей невеликий історичний проміжок часу в
електроніці змінилося чотири покоління комп’ютерів, створюється п’яте,
одне покоління супутників зв’язку замінюється новим, в авіації
використовують реактивні двигуни, створено надзвукові літальні апарати.

Це свідчить про те, що не фізичне старіння машин, а моральне викликає
заміну діючої техніки новою, що наукові знання, втілені як в
уречевленій, так і в живій праці, морально застарівають. Швидкість цього
процесу визначається часом, за який наявне знання, в тому числі й
кваліфікація робітника, наполовину знецінюється.

Старіння знань з науки і техніки відбувається нерівномірно. Воно
коливається в межах 57 років у галузях, що швидше розвиваються, 1012
років у інших і 1015 років у деяких науково прикладних та
інженерно-технічних галузях.

Ще на початку XX ст. людині вистачало на весь період її трудової
діяльності знань, здобутих під час загального та професійного навчання.
НТР змінила ситуацію докорінно. Все ширшим стає коло професій і
спеціальностей, знання у яких швидко старіють, а набута кваліфікація
знецінюється. Щоб підтримувати необхідний рівень знань, людина повинна
періодично підвищувати свою кваліфікацію. Система освіти перетворюється
на безперервну, гнучку, яка у разі потреби дає можливість підвищувати
або змінювати кваліфікацію працівників з відривом і без відриву від
виробництва: виховує в людині потяг до постійного здобуття нових знань,
уміння оволодівати інформацією, сприймати соціально-економічні,
науково-технічні нововведення.

Поряд з традиційною освітою поширюється “електронна” грамотність людей,
яка поступово, але невпинно охоплює все більше коло професій. Вона має
стати обов’язковою для всіх, оскільки визначає кваліфіковані сть
спеціалістів, їх здатність обробляти і використовувати інформацію.

Поверховий погляд на сучасні процеси, викликані НТР, створює враження,
ніби стрімке і масштабне зростання знарядь виробництва, уречевленої
праці відбувається на фоні незначних змін у живій праці, людському
факторі виробництва. І справді, на фоні океанських супертанкерів,
велетенських аеробусів, комп’ютерів четвертого покоління, що виконують
мільйони операцій за секунду, сама людина виглядає применшено. Проте
насправді це не так. Хоч витрати на технічні засоби виробництва дуже
швидко зростають, але й витрати на виховання, освіту, професійну
підготовку одного робітника, здатного працювати на певному робочому
місці, становлять значну суму. Про це свідчать дані країн з розвинутою
економікою.

Якщо враховувати кошти, які держава виділяє на навчання у дошкільних,
середніх та вищих навчальних закладах, на виробниче навчання, підвищення
кваліфікації та перекваліфікацію працівників (до них додаються особисті
витрати людей на придбання книг, передплату періодичних видань, оплату
навчання тощо), на виховання дітей, охорону здоров’я, то витрати на
відтворення робочої сили стають не тільки порівнянними з вартістю
матеріально речового багатства суспільства. До того ж хоч яким
величезним є останнє, людина головне багатство суспільства.

На основі зростання суспільного виробництва змінюється співвідношення
між зайнятістю у матеріальному та нематеріальному виробництві, особливо
у соціальній сфері. Нині у розвинених країнах частка зайнятих у
соціальній сфері більша, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Це
пов’язано з тим, що продуктивність праці у матеріальному виробництві на
основі науково-технічного прогресу зростає і дає можливість спочатку при
відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих у матеріальному
виробництві забезпечувати потреби суспільства і переводити все більше
працівників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні та духовні
потреби людей.

Раніше у вітчизняній статистиці до складу сукупного суспільного
працівника включалися лише робітники, службовці, інженерно-технічні
працівники, які безпосередньо брали/участь у створенні матеріальних благ
та виробничих послуг. Сфера послуг була малорозвинутою, а її вплив на
суспільне виробництво майже непомітним. Сьогодні у зв’язку із зростанням
вимог до людини, до її фізичних та розумових здібностей ступінь розвитку
соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки і культури
країни, Тому не можна не відносити до сукупного суспільного працівника
вчителів, лікарів, працівників культури, побутового та
житловокомунального господарства, пасажирського транспорту тощо. Вони
відіграють дедалі зростаючу роль у розвитку економіки і суспільства. Ось
чому нині при визначальній ролі матеріального виробництва треба
забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.

Водночас треба зазначити, що в країнах, які розвиваються та переходять
до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері обслуговування
відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різних побутових
послуг тощо, а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва.
Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробіття.

На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки на безпосередню
продуктивну силу, органічного поєднання науки і виробництва. У сфері
науки та наукового обслуговування в Україні зайнято понад 1,5 млн чол.

Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зростання
суспільного продукту. Результати наукових досліджень є проміжним, а
нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі
виробництва швидко зростає наукоємна продукція, яка є результатом
втілення наукових розробок. Якість таких товарів, їх асортимент,
техніко-економічні показники визначають нині науково-виробничий
потенціал країни.

Врешті-решт істотно змінюється співвідношення між галузями самого
матеріального виробництва, насамперед між промисловістю і сільським
господарством.

Щодо промисловості, то тривалий час частка зайнятих у ній зростала.
Тепер ця тенденція у розвинених країнах вже не спостерігається,
Наблизилась до цього і більшість східноєвропейських країн, коли весь
приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення
продуктивності праці при абсолютному скороченні чисельності працівників.

Важливим напрямом якісного вдосконалення сукупного суспільного
працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників,
інтелектуалізація праці.

Останнім часом в Україні в зв’язку із структурною трансформацією
істотних змін зазнала мережа вищих та професійних навчальних закладів.
Перепрофільовано 250 профтехучилищ, у вищих навчальних закладах зменшено
підготовку студентів з 60 інженерних спеціальностей і збільшено (на 15
відсотків) з економічних, юридичних та інших спеціальностей.
Здійснюється перехід на багаторівневу систему підготовки спеціалістів.
Вперше в Україні розроблено і запроваджено єдиний державний перелік
спеціальностей та кваліфікаційних рівнів.

Все більшого значення набуває підвищення кваліфікації та перепідготовки
кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків кваліфікованих робітників
одержують підготовку на виробництві, у Німеччині ж 90 відсотків.
Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфікованих робітників навчають в
основному фірми.

Такі відмінності у формах професійної підготовки робітників у зарубіжних
країнах свідчать, що обидві мають свої переваги. Завдання в тому, щоб
раціонально їх поєднувати і використовувати. Це тим більш важливо, що за
рівнем професійної підготовки робітників Україна значно відстає від
розвинутих країн. Так, строк навчання безпосередньо на виробництві у нас
становить 36 міс., а в розвинутих країнах 34 роки.

Науково-технічний прогрес висуває високі вимоги до інженерної праці. У
колишньому СРСР щорічний випуск інженерів був у 3,5 раза більшим, ніж у
США. Проте в деяких галузях економіки кількість їх значно перевищувала
реальні потреби. До того ж значна частина інженерно-технічного персоналу
використовувалася не за призначенням. Нарешті, масовий потоковий випуск
інженерів, як і інших фахівців, неминуче призводив до зниження якості
їхньої підготовки.

Значно відстає розвиток матеріально-технічної бази вищих навчальних
закладів України від міжнародних вимог. Все це позначається на якості
підготовки фахівців. Тому реформа системи освіти, у тому числі й вищої,
повинна розв’язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного
підвищення його ефективності. Необхідно встановлювати тісніші
безпосередні зв’язки навчальних закладів з підприємствами, об’єднаннями
та відомствами, що дасть змогу організувати підготовку кадрів за
цільовим призначенням з оплатою витрат на це самими замовниками.

Істотною рисою сукупного суспільного працівника на сучасному етапі є
зростання значення управлінської праці. В умовах науково-технічного
прогресу техніка і технологія висувають високі вимоги до професійних
знань і вмінь людинивиконавця, до її загальної та спеціальної освіти.
Вона незмірно підвищується, коли йдеться про людей, які управляють
іншими людьми. Управлінська праця своєрідна і надзвичайно складна; вона
пов’язана з прийняттям рішень, які потребують знання не тільки техніки і
технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу.
Управлінець це керівник високої компетенції та культури.

Перебудова економіки, перехід від адміністративних до економічних
методів управління передбачають істотне підвищення кваліфікації
управлінського персоналу/ Чиновників адміністративної системи повинні
замінити енергійні люди, які компетентні самостійно приймати рішення і
нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової
системи господарювання близько 40 відсотків управлінців були звільнені
або самі залишили свої пости, оскільки не відповідали підвищеним
вимогам. Проте така реформа проводилась розсудливо, поступово,
порайонне, з улаштуванням звільнених, в тому числі через перепідготовку.

У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів.
Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розуміють суті
ринкових методів господарювання. Кожний другий інженерно-технічний
працівник не володіє необхідним обсягом економічних знань. Особливо
негативно позначилася багатолітня ізоляція нашої економічної освіти від
світової у таких напрямах, як менеджмент, маркетинг, основи, бізнесу,
пов’язаних з оволодінням законами ринку.

Водночас слід подолати відставання в реалізації досягнень науки і
техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний закономірний
процес дає змогу суттєво розширити виробничі можливості працівників,
збільшуючи плідність їх зусиль. У сучасних умовах вона є могутнім
фактором розвитку продуктивної сили праці.

3. РУШІЙНІ СИЛИ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ СУСПІЛЬСТВА

Людські потреби – головні передумови

економічного прогресу суспільства

Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності Дж.
Гобсон, К. А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші
бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових
економічних категорій.

Потреби це категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх
життєдіяльності. В структурі потреб суспільства можна виділити кілька
типів відносин, що характеризують зв’язок людей з умовами
життєдіяльності: ставлення до природи (потреби у спілкуванні з природою,
в охороні природи); до існуючих засобів життя (потреби у засобах
виробництва і предметах споживання); до себе та інших людей (потреба у
самовираженні, саморозвитку, у соціальному статусі, спілкуванні); до
праці та дозвілля (потреба у цікавій, творчій праці, у відпочинку та
ін.).

Сутність потреб можна проілюструвати на прикладі становлення нових
потреб, які завжди виникають із такого ставлення людей до умов
життєдіяльності, що характеризується бажанням змінити ці умови.
Наприклад, потреба у підвищенні швидкості пересування, яка виникає як
бажання змінити існуючі способи пересування. Матеріальні засоби
реалізації цього бажання ще відсутні, тому воно втілюється в казкових
килимах літаках. Проте потреба вже виникла, і вона спонукає людство до
пошуків реальних шляхів її задоволення до винаходу автомобіля, поїзда,
літака.

На підставі загального визначення можна конкретизувати уявлення про
потреби як предмет дослідження економічної теорії.

Економічні потреби це ставлення людей до економічних умов
життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ
та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже,
потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер. “Люди звикли пояснювати
свої дії з свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх
потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові,
усвідомлюються)…” зазначав Ф. Енгельс.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за
суб’єктами та об’єктами.

За суб’єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб
можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають
свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним
набором товарів і послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути
потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві,
сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні
це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні
конвертованості національної валюти, економічному піднесенні та ін.;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих
суб’єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства
мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати,
здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають
певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах.
Підприємці потребують підвищення конкурентоздатності своєї продукції,
зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави
можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у
недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого
та ін.

За об’єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні
потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як
соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби в спілкуванні, в
суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.).
фізіологічні потреби передбачають реалізацію об’єктивних умов,
необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність
визначається безпосереднім зв’язком з біологічними функціями організму
людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть
розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення
їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на
формуванні соціальних потреб. Якщо парною категорією соціальним потребам
індивіда є фізіологічні (біологічні) потреби, то соціальним потребам
суспільства потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на
економічні та соціальні, Перші відбивають відношення до праці як
вимушеної діяльності і виявляються як необхідність економії праці, що є
критерієм розвитку економіки суспільства. Другі це потреби у розвитку
його соціальної сфери освіти, науки, культури, мистецтва. У механізмі
відтворення економічні та соціальні потреби взаємопов’язані та
рівнозначні. Їх рівнозначність полягає в тому, що освіта, охорона
здоров’я, виховання дітей, культура, задоволення від роботи постійно
реалізуються в економії праці;

б) матеріальні потреби в матеріальних благах та послугах і духовні
потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

в) першочергові потреби, що задовольняються предметами першої
необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт,
збереження здоров’я), та не першочергові потреби, що задовольняються
предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти).

Ця класифікація досить умовна: те, що вважається предметом розкоші при
одному рівні розвитку виробництва та добробуту суспільства, стає
предметом першої необхідності при більш високому рівні розвитку
економіки; те, що є предметом розкоші для однієї людини, вважається
предметом першої необхідності для людини з іншим рівнем достатку.

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби.
Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби перестають бути
рушійним мотивом для людини. В неї виникає бажання задовольнити наступні
за вагомістю потреби. Останні задають програму діяльності, а діяльність
забезпечує можливість їх задоволення. Потреби визначають зміст
майбутньої діяльності і необхідний рівень її ефективності: діяльність
повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні
і платоспроможні.

Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки.
Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни.
Платоспроможні потреби, які людина може задовольнити відповідно до
власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням
цін на предмети споживання і грошових доходів населення). Споживати,
задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і
лише те, що можна оплатити. Залежно від цих двох чинників структура
платоспроможного попиту може відповідати дійсним потребам або не
відповідати їм. Тим самим суперечність між потребами та виробництвом
набуває форми незбалансованого попиту і пропозиції на товари і послуги.

Рис. 1. Фактори економічного прогресу

Економічні інтереси –

рушійна сила соціально-економічного розвитку

Економічний інтерес це реальний, зумовлений відносинами власності та
принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо
задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. Економічний інтерес
є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли
задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета (максимізація
прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром
тощо). Отже, економічні інтереси це усвідомлені потреби існування
різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі
свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше,
економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та
діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх
відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге,
економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку
задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків
(схимники тощо), бути інтересом суб’єкта зниження рівня задоволення
потреб.

Економічні інтереси це причина та умова взаємодії й саморозвитку
економічних суб’єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку
потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини.

Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми
взаємного зв’язку. Потреби інтереси не тільки відображають існуючі
відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі
соціально-економічних відносин.

У кожному економічному відношенні між підприємцями і виробниками, між
виробниками і споживачами, державою і недержавним сектором економіки
(бізнесом), партнерами, у відносинах між індивідами мають місце
елементи боротьби г співробітництва. Взаємодія інтересів виступає
рушійною пружиною соціально-економічного розвитку. “Найближчий погляд на
історію, писав Ф. Гегель, переконує нас в тому, що дії людей виникають
з їх потреб, пристрастей, їх інтересів…” .

Економічні інтереси мають такі особливості: а) вони є об’єктивними,
оскільки об’єктивні самі економічні відносини; б) вони є матеріальними.

Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб’єктами
реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів
виділяють виробничі (пов’язані з організацією виробництва) і невиробничі
(пов’язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як
члена суспільства).

Державний інтерес має такі складові свого прояву:

а) суспільно-економічні інтереси частина інтересів держави та інших
суб’єктів господарювання збігається (оподаткування в розумних межах,
виділення державних інвестицій та субвенцій, тарифне стимулювання
експорту та ін.);

б) інтереси державної бюрократії інтереси саморозвитку державної
системи, що є корпоративним придатком до інтересів держави;

в) інтереси самоконтролю та оптимізації громадянського суспільства
держава не може бути виразником інтересів одного класу чи прошарку, в
демократичному суспільстві вона частіше виступає як інститут консенсусу.

Груповий інтерес це сума однорідних інституйованих приватних інтересів,
носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа тощо. Форми
прояву групового інтересу різноманітні: корпоративний інтерес
бюрократії, підприємств, асоціацій суб’єктів господарської діяльності,
трудових колективів. При цьому інтерес трудового колективу залежить від
форми власності: на державних, акціонерних і приватних підприємствах він
має різний зміст. В умовах ринкових відносин груповий інтерес може бути
представленим і через тіньову економіку у вигляді мафіознокримінальних
структур.

Особистий інтерес охоплює потреби, що пов’язані з реалізацією приватної
власності, прав володіння та користування, управління, отримання
доходів.

Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає
в різних іпостасях: по-перше, як індивід; по-друге, як представник
певної верстви суспільства; по-третє, як член певного трудового
колективу. Суспільний і колективний інтереси персоніфікуються тільки в
індивіді.

Отже, має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів.
Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Взаємодію інтересів можна простежити на прикладі їх прояву в сферах
виробництва і обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є
протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні
інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не
задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні
інтереси. Взаємозалежність цих груп об’єктивно зумовлює їх
співробітництво.

Механізм узгодження інтересів визначається насамперед сутністю існуючої
економічної системи. Державна політика в сфері економічних інтересів
виходить з того, що, по-перше, за різних умов суспільного розвитку на
перший план можуть виходити ті чи інші інтереси. Якщо вчасно не зробити
в економічній політиці акцент на певну групу інтересів, то результатом
буде відсутність узгодженості інтересів, що гальмує
соціально-економічний розвиток. При цьому важливо досягти якомога
повнішої внутрішньої узгодженості інтересів.

По-друге, державна політика також може мати різні засоби впливу на
інтереси людей: а) неекономічний примус; б) економічний примус; в)
моральний і соціальний мотиви трудової активності. В останньому випадку
має місце підміна впливу на інтереси спонукальними мотивами, до праці.

Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми
суб’єктами конкретних економічних цілей. Так, реалізація індивідуальних
інтересів забезпечується через зростання індивідуальних доходів. Засобом
реалізації колективних інтересів є максимізація прибутку та фонду
заробітної плати (наприклад, для підприємств державного сектора, що
знаходяться на комерційних засадах господарювання). Нарешті, засіб
реалізації суспільного інтересу максимізація національного доходу та
мінімізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту. Отже,
проблема поєднання інтересів знаходить своє вираження у формуванні
певних пропорцій у розподілі доходів. Механізм реалізації корпоративних
інтересів полягає у взаємодії з політичними інститутами. Інструментом
реалізації цього інтересу є відомчономенклатурний симбіоз за участю
законодавчої влади.

Одним з аспектів класифікації економічних інтересів є виділення
інтересів власника, підприємця та робітника.

Інтерес власника полягає в зростанні власності та в одержанні від неї
гарантованого доходу. Реалізація цього інтересу передбачає вибір
правильної ринкової стратегії, забезпечення конкурентоздатності, а при
необхідності переміщення капіталу в інші об’єкти власності, де він може
принести більший доход. Інтерес власника передбачає також ефективне
поточне використання капіталу з метою отримання задовільної норми
прибутку в кожен певний момент. Головне, що характеризує власника, його
турбота про перспективу, адже саме цього вимагає зростання власності.
Він може погодитися навіть на скорочення поточних доходів, наприклад під
час реконструкції, якщо це необхідно для зростання доходів у
майбутньому.

Інтереси менеджера полягають насамперед у забезпеченні поточної
ефективності використання капіталу, максимізації доходу в кожний певний
момент. У той самий час менеджери високого класу здатні забезпечити
високу ефективність і на перспективу. В цьому відношенні інтереси
менеджера збігаються з інтересами власника. Однак професійна діяльність
менеджера пов’язана з конкретним об’єктом власності, тому він
заінтересований у стабілізації свого становища і орієнтується на
зміцнення конкретного підприємства. Внаслідок цього його інтерес
потенційно може суперечити інтересу власника, який заінтересований у
своєчасному переливі капіталу в ефективніші сфери.

Ще більш незацікавленими в переливі капіталу виявляються наймані
робітники, інтереси яких пов’язані з конкретним підприємством як
джерелом доходу і місцем роботи. Інтереси найманих робітників спрямовані
на максимізацію поточних доходів, тому на підприємствах, де наймані
робітники є власниками, а також залучаються до прийняття стратегічних
рішень, спостерігається “проїдання” прибутків замість їх спрямування на
розвиток виробництва. У США на підприємствах із власністю робітників
передбачені механізми, що стимулюють трудову професійну активність,
проте обмежують повноту і свободу в реалізації функцій власників.
Самоуправління здійснюється в таких формах, коли стратегічні рішення
приймаються професійними менеджерами, а не робітниками.

У системі економічних інтересів можна виділити основний інтерес
суспільства, який повинен відповідати таким критеріям:

а) віддзеркалювати сутність економічної системи, найхарактерніші риси
її; б) бути рушійною силою економічного розвитку певної системи.

Відповідно до цих критеріїв основним інтересом сучасної ринкової
економіки є особистий інтерес, а саме особистий інтерес споживача. Він
характеризує найважливішу особливість сучасної ринкової економіки її
спрямованість на задоволення споживчих потреб відповідно до
платоспроможного попиту, яке відбувається на основі не масового, а все
більш індивідуалізованого виробництва, що дає змогу задовольнити саме
індивідуальні потреби; особливе становище споживача, який визначає, що
виробляти, і тим самим обмежує свободу вибору виробника. Інтерес
споживача спонукає виробника до певних дій до виробництва необхідної
продукції належної якості і з прийнятною ціною. Щоб задовольнити цей
інтерес, виробник змушений впроваджувати нові технології, засоби
виробництва, наймати кваліфіковану робочу силу, шукати шляхи скорочення
витрат тощо. Це забезпечує релізацію не лише особистого інтересу
споживача, а й особистого інтересу виробника (максимізація прибутків) і
суспільного інтересу в цілому (розвиток продуктивних сил суспільства).
Отже, інтерес споживача є рушійною силою економічного розвитку в
сучасній ринковій економіці.

Основним інтересом планової форми економіки є суспільний інтерес, або
інтерес суспільства як асоціації власників засобів виробництва і
асоціації робітників. Цей інтерес відбиває такі істотні риси
соціалізованої економічної системи, як суспільна власність на засоби
виробництва і співробітництво. Трансформація суспільної власності в
державну в умовах адміністративно-командної системи обумовлює
перетворення державного інтересу на основний інтерес. Саме реалізація
державного інтересу як основного забезпечує відтворення цієї системи.

В адміністративно-командній економіці існує жорстка ієрархія інтересів:
інтереси держави мають пріоритет перед регіональними, регіональні перед
колективними, колективні перед особистими. Засобом забезпечення
субординації інтересів було централізоване директивне планування
економіки.

Підпорядкування особистих інтересів колективним та державним
запроваджувалось у масовій свідомості пропагандою, яка проголошувала, що
людина має передусім дбати про суспільство та своїх товаришів, тобто
колектив, у якому працює. Чим краще всі будуть працювати один на одного
і на суспільство в цілому, тим більшим буде суспільний продукт, а отже,
і частка кожного в ньому, тим повніше можна буде реалізувати особистий
інтерес.

Проте в реальній дійсності абсолютизація суспільного інтересу призвела
до абсолютизації державного інтересу. Звідси, по-перше, підпорядковане,
другорядне значення особистого інтересу в адміністративно-командній
економіці призвело до серйозних збоїв в економіці і утворило гальма її
розвитку:

1) позбавило людину економічних стимулів до праці;

2) породило психологію утриманства;

3)обумовило ігнорування особистих інтересів працюючих, економічну
залежність їх від держави;

4) призвело до деформації уявлень про шляхи реалізації особистого
інтересу значна частина членів суспільства вбачала їх не в особистій
ефективній праці, а в перерозподілі суспільного продукту.

По-друге, процес ототожнення суспільного інтересу з державним, а
останнього з груповим інтересом правлячої еліти партійнодержавної
бюрократії створив умови для першочергового задоволення саме останнього
інтересу. Фактичне ж підпорядкування особистих інтересів працюючих
інтересам партійно державної бюрократії обумовило специфічну
експлуатацію останньою більшості членів суспільства.

Примат інтересів партійно державної бюрократії виявився і під час
перебудовчих процесів в Україні. Саме колишня номенклатура, намагаючись
розв’язати суперечність між фактичним привласненням нею суспільних
засобів виробництва і формально (юридичне) державною власністю на них,
першою включилася в процеси роздержавлення та приватизації, найбільше
вигравши від них. На плечі більшості членів суспільства вона переклала
тягар інфляції, безробіття і зубожіння.

З одного боку, становлення ринкової економіки в Україні створює певні
умови для активізації економічних інтересів особистості. Проте такі
інтереси далеко не завжди співпадають з інтересами розвитку суспільства.
Економічний монополізм, недосконалість законодавства, ігнорування вже
діючих законів створюють умови для задоволення особистих інтересів
незначної частини суспільства методами, що суперечать інтересам
більшості, насамперед це розкрадання державного майна, залучення до
незаконних видів бізнесу (рекету, торгівлі наркотиками), монопольне
підвищення цін у поєднанні із скороченням обсягів виробництва.

З другого боку, держава (передусім завдяки надмірному оподаткуванню)
стримує розвиток особистого інтересу, перетворення його на головний
стимул економічної діяльності. Внаслідок цього, а також гонитви
торгово-фінансового компрадорського капіталу, що народжується, за
надприбутками особисті інтереси часто реалізуються в сфері “тіньової
економіки”. У системі економічних інтересів на кожному конкретному
історичному етапі економічного розвитку, крім основного, можна виділити
головний інтерес, який має такі особливості:

а) відбиває специфіку та економічні проблеми певного етапу;

б) є квінтесенцією реальних особистих інтересів і суспільного інтересу в
цілому;

в) трансформується в певну економічну політику, спонукаючи до
діяльності, спрямованої на вирішення проблем, властивих певному етапу
економічного розвитку.

Такі загальні теоретичні основи розгляду економічних потреб та інтересів
як головної рушійної сили соціально-економічного прогресу.

3.3. НТР та її роль в економічному прогресі

В історії розвитку техніки виділяють три основні етапи. Перший почався з
виникненням первісного ладу, появою найелементарніших знарядь праці й
тривав до кінця XVIII — початку XIX ст., тобто до появи машинного
виробництва. Цей етап охоплює понад 3 млн. років існування людського
суспільства, а властивий йому технологічний спосіб виробництва базується
на ручній праці. Другий етап тривав до початку розгортання НТР і
базувався на машинній праці. На першому етапі техніка розвивалася на
основі емпіричних знарядь і практичного досвіду людей. Головними віхами
її розвитку в цей період було виготовлення знарядь праці з каменю,
бронзи, а пізніше із заліза, що дало відповідну назву вікам: кам’яний,
бронзовий, залізний. В умовах цього технологічного способу виробництва
існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний і більша частина
нижчої стадії розвитку капіталістичного ладу (з початку XVI до кінця
XVIII ст.). Розвиток науки і техніки в докапіталістичних формаціях
відбувався відокремлено. І лише в XVI—XVIII ст. почався процес
поступового зближення наукового і технічного прогресу.

Науково-технічний прогрес (НТП) має еволюційну та революційну форми
розвитку. Як загальноісторична закономірність він виник в період
промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Еволюційна форма
розвитку характеризується поступовим кількісними (переважно) та якісними
(частково) змінами в розвитку науки і техніки, вдосконаленням
традиційних видів техніки, виробництва. Революційна форма розвитку НТП
означає появу принципово нових видів, їх практичне застосування тощо,
тобто докорінну революційну зміну технологічного способу виробництва.

В історії НТП виділяють дві промислові революції (перша — наприкінці
XVIII — на початку XIX ст.; друга — в останній третині XIX — на початку
XX ст., її ще називають електротехнічною революцією) і науково-технічну
революцію, що почалася в середині 50-х років XX ст. і триває у наш час.
У ході першої промислової революції спеціалізація знарядь праці,
інструментів в умовах мануфактурного розвитку капіталізму в
промисловості поступово готує основу для появи спеціалізованих машин,
переходу до другого етапу в розвитку техніки — великого машинного
виробництва, до виникнення істотно нового технологічного способу
виробництва.

Спочатку машина складалася з тих же знарядь праці та інструментів, які
використовувалися в мануфактурному виробництві.

Але якщо раніше вони були в руках людини, то тепер стають органами
машини. Це розв’язує техніко-економічну суперечність між людиною і
знаряддям праці, оскільки машина може водночас використовувати набагато
більше знарядь значно більших розмірів, потужності. Тому виникла потреба
в нових джерелах енергії, що зумовило появу парової машини.

Машина складається з: робочої машини, яка приводить у дію знаряддя
праці; двигуна, що забезпечує машину енергією; передавального механізму
(або приводу), який слугує для передачі енергії від двигуна до робочої
машини. У промисловій революції XVIII — початку XIX ст. вихідним пунктом
було винайдення робочої машини, що згодом зумовило докорінні зміни в
інших частинах машини.

Хоча перші машини виникли на базі поступового нагромадження емпіричних
знань, але з цього часу техніка стає результатом цілеспрямованого
вивчення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів, наука
починає перетворюватися на специфічну продуктивну силу. У свою чергу,
технічний прогрес стає надзвичайно сильним стимулом розвитку науки.

Науково-технічний прогрес – якісні (еволюційні) та істотні (революційні)
зміни засобів і предметів праці, технологій, форм і методів організації
виробництва, використовуваних людьми сил природи, тобто існуючої системи
продуктивних сил на основі досягнень науки, а також аналогічні зміни
речової форми розвитку продуктивних сил — відносин спеціалізації,
кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо.

Так, якщо в Парижі у XIII ст. налічувалося до 300 ремісничих і торгових
спеціальностей, то у США наприкінці ХЇХ ст. -майже 12 тис. таких
спеціальностей. Ці зміни супроводжуються певними кількісними та якісними
зрушеннями в розвитку робочої сили, змісті праці. Сутність НТП також
можна розглядати як появу між людиною і предметом праці проміжних ланок
— машини, двигуна, автомата, кожна з яких є якісним зрушенням у
взаємодії людини і природи.

Основна форма підприємства на цій стадії розвитку капіталізму в
промисловості — фабрика, а технологічний спосіб виробництва вперше
базується не на ручній праці, а на праці машин. Розвиток системи машин,
перехід до комплексної механізації виробництва потребував значної
кількості кваліфікованих робітників, верстатників, наладчиків,
спеціалістів з виготовлення нової техніки тощо. Тому зростав
загальноосвітній рівень робітників. Наприкінці XIX — на початку XX ст.
типовою була початкова освіта, а наприкінці 40-х — на початку 50-х років
XX ст. — середня. Через це, а також завдяки зменшенню надмірного
дроблення процесу виробництва, переходу до нових форм організації
виробництва і праці та іншим факторам дещо послаблюється технологічне
підпорядкування праці капіталом, технологічне відчуження найманих
робітників, зростає інтерес до змісту праці, певною мірою долається
однобічний розвиток безпосередніх виробників, спостерігається певний
прогрес розвитку особистості.

Тіснішим стає взаємозв’язок наукового і технічного прогресу. Наприкінці
XIX ст. з’являється перша наукова лабораторія в американській корпорації
“Дженерал електрик”. З часом такі лабораторії на гігантських
монополістичних підприємствах стають типовими. Все це поступово створює
матеріальні (об’єктивні) і духовні (суб’єктивні) передумови для такої
революційної форми науково-технічного прогресу, якою є НТР, що
розгорнулася в середині 50-х років. З розгортанням НТР промисловість, а
водночас і розкриття людських сутнісних сил досягають найвищого за всю
історію людського суспільства розвитку.

Термін “науково-технічна революція” вперше запровадив у науковий обіг
Дж.Бернал у книзі “Світ без війни”, що вийшла в колишньому СРСР. З того
часу з’явилося майже 150 визначень сутності НТР у працях вітчизняних та
російських науковців.

Вони найчастіше розглядають її як передання функцій людини машині, як
революцію в технологічному способі виробництва, як процес інтенсивного
зближення науки, техніки й виробництва, як зміни в основній продуктивній
силі. У працях західних науковців НТР розглядається як явище
продуктивних сил. Найлогічнішим і найлаконічнішим визначенням сутності
НТР є її характеристика як революції в технологічному способі
виробництва, якщо його розглядати як діалектичну єдність продуктивних
сил і техніко-економічних відносин.

Визначальними суперечностями в межах технологічного способу виробництва
є, по-перше, суперечність між людиною і природою, ставлення людини до
природи, їх взаємодія, як уже зазначалося, є змістом системи
продуктивних сил. Тому суперечність між людиною і природою є
визначальною рушійною силою розвитку цієї системи. Технологія, як
відомо, розкриває активне ставлення людини до природи і безпосередній
процес виробництва її життя, а весь історичний процес розвитку техніки
можна зобразити як заміну людської сили силами природи.

Основною суперечністю технологічного способу виробництва є також
суперечність між продуктивними силами та їх речовою формою, тобто
відносинами спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його
концентрацією тощо. Виходячи з цього, глибинну сутність НТР коротко
можна визначити таким чином.

Науково- технічна революція — докорінні зміни у взаємодії людини і
природи, а також у системі продуктивних сил та їх речової форми.

Оскільки система продуктивних сил складається з предметів праці, науки,
робочої сили, використовуваних людьми сил природи, а в сучасних умовах
все більшою мірою інформації, то НТР зумовлює істотні зміни в кожному з
цих елементів. Через те, що кожний з елементів системи продуктивних сил
перебуває в певних кількісно-якісних взаємозалежностях з іншими
елементами, їх взаємодія (кожного з іншим окремим елементом і системою
продуктивних сил загалом) також має характер суперечливої єдності.

Хоча суперечність між людиною і природою є глибинною сутністю
техніко-економічної категорії “науково-технічна революція” і внаслідок
цього належить до неантагоністичних суперечностей, проте за недотримання
людиною законів природи вона може набувати конфліктних, антагоністичних
форм розвитку. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то в цьому
випадку відбувається деформація людської особистості, її деградація,
поглиблюються суперечності всього суспільного способу виробництва, в
тому числі суперечності в системі відносин власності.

Глибинна сутність НТР виявляється в її основних рисах (рис. 4). У них
вона розгортається в цілісну систему, охоплює головні структурні
елементи технологічного способу виробництва.

Першою рисою НТР є перетворення науки на безпосередню продуктивну силу,
Наука — це загальний духовний продукт суспільного розвитку, загальний
інтелект, суспільне знання. Процес такого перетворення, як уже
зазначалося, почався ще в період першої промислової революції, а
завершився лише в епоху НТР. Його особливістю є випереджаюче зростання
науки в системі “наука -техніка -виробництво”. У свою чергу,
закономірність розвитку науки полягає в тому, що її прогрес у певний
проміжок часу залежить від маси знань, успадкованих від попередніх
поколінь, а в наш час — і від засвоєння, активного осмислення наукових
знань, набутих в інших країнах, від інтернаціоналізації науки.

Функцію безпосередньо продуктивної сили наука виконує насамперед
традиційно, тобто через механізм реалізації наукових винаходів у
машинах, робочій силі, предметах праці та інших елементах продуктивних
сил, а також через перетворення науки на самостійний фактор виробництва,
на відносно самостійну рушійну силу економічного прогресу. Перетворення
науки на безпосередньо продуктивну силу супроводжується появою в ній
функції управління виробництвом, розширення меж продуктивної праці,
сукупного виробника. У ході цього процесу поглиблюється також суспільний
поділ праці, розширюються масштаби товарного виробництва тощо.

Найважливішими особливостями перетворення науки на
безпосередньо продуктивну силу є: 1) пріоритетність теоретичних знань
порівняно з експериментальними; 2) наука в більшості галузей поступово
перетворюється на початкову стадію безпосереднього матеріального
виробництва; 3) “онаучування” виробництва, тобто посилення наукового
характеру виробничих процесів; 4) розвиток науки стає основою переходу
до інтенсивного типу економічного зростання; 5) перетворення праці
ученого на продуктивну працю сукупного працівника; 6) наука
безпосередньо впливає на окремі елементи продуктивних сил; 7) у системі
“наука- техніка -виробництво” та в наукомістких галузях переважає
розвиток науки; 8) науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки
(НДДКР) стають важливим фактором НТП, конкурентної боротьби; 9)
результати наукових досліджень стають товаром (патенти, ліцензії,
“ноу-хау”).

Друга важлива риса НТР — фундаментальні зміни в техніці (штучно
створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини
і природи). В історії розвитку техніки розрізняють три основна етапи:
інструменталізація (знаряддя ручної праці), механізація (машинна праця)
й автоматизація (автоматизована праця).

Рис. 2. Особливості сучасного етапу НТР

Автоматизація стає основою виникнення й розвитку нового сучасного
технологічного способу виробництва. Центральною ланкою революційного
перетворення в цей період є істотна якісна зміна робочих машин і поява
четвертої ланки машин -автоматично керуючого пристрою, який долає
обмеженість психофізичних можливостей людини як суб’єкта, що управляє, й
істотно змінює роль людини у процесі виробництва, який стає все більш
незалежним від сприйняття людини і прискорюється. Отримуючи імпульс від
розвитку науки, зокрема від відкриття нових властивостей матерії,
розробки нової техніки, конструкційних матеріалів, джерел енергії тощо,
техніка стає проміжною ланкою здійснення НТР і, у свою чергу, стимулює
розвиток науки. Поява автомата як найбільш потужної проміжної ланки між
людиною і предметами праці революціонізує ставлення людини до природи.

Сучасна техніка все більше охоплює такі види трудової діяльності людний,
як технологічна, транспортна, енергетична і контрольно-управлінська.
Впровадження принципово нової техніки в процес виробництва безпосередньо
впливає на предмети праці найновішої технології: на структуру речей на
молекулярному, атомному та субатомному рівнях, що зумовлює якісні зміни
у змісті праці людини, сприяє розвитку її сутнісних сил у процесі
виробництва. Якщо в умовах машинного виробництва мало місце технологічне
підпорядкування: праці капіталом, то автоматизована система машин є
матеріальною основою для подолання техніко-економічного відчуження.
Працю людини все більше замінює праця машин, людина звільняється не лише
від ручної праці, а й від виконавських функцій, частково від функцій
розумової праці нетворчого характеру. Відбувається перетворення процесу
виробництва на науково-виробничий процес, який все більше базується на
використанні потенціалу сил природи. Внаслідок функціонування
автоматизованої системи машин людина виходить з безпосереднього процесу
виробництва і стає поряд з виробництвом, а автомати, крім суто
виконавських функцій, все більше виконують функції контролю й
управління. Так уперше за всю історію цивілізації людина починає
виконувати функції, що відповідають її природі, а це відкриває простір
для розвитку її особистості, сутнісних сил. Водночас автоматизована
техніка “виштовхує” людину з виробництва, а отже, зі сфери, в якій вона
розкрила свої здібності та властивості, а в управлінні багатьма
сучасними автоматами (насамперед дисплеями і моніторами) людина значною
мірою втрачає свою особистість.

Третьою характерною рисою НТР є докорінні перетворення головної
продуктивної сили — працівника. Вони полягають у радикальній зміні
змісту праці (а опосередковано — значною мірою характеру праці),
гармонійному поєднанні розумових, фізичних, психічних зусиль людини, в
її духовному збагаченні. Докорінне перетворення робочої сили передбачає
перевагу розумових зусиль, духовних здібностей людини в організації й
управлінні виробництвом, високий рівень освіти і кваліфікації, що дає
змогу людині швидко переходити до інших видів праці, забезпечує її
професійну мобільність. Таке перетворення передбачає й те, що з-поміж
потреб людини вирішальну роль відіграватимуть потреби у вільній і
творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному
вдосконаленні її, виявленні талантів; потреби у всебічному розвитку
здібностей людини до сприйняття знань, максимально можливому подовженні
активного життя. З цього моменту почнеться розвиток людини як самомети,
або абсолютне виявлення її творчих обдарувань, усіх людських сутнісних
сил. Особа, яка володіє “безмежністю своїх потреб і здатністю до їх
розширення” (Маркс), стане могутнім фактором економічного і суспільного
прогресу, що, постійно збагачуючись, прискорюючись, за своїм ефектом
перевищить сукупну дію всіх інших елементів системи продуктивних сил.

Четверта характерна риса НТР — докорінна зміна предметів праці, поява
принципово нових видів матеріалів із наперед заданими властивостями.
Вони створюються на основі синтезу використовуваних раніше матеріалів і
речей, що мають необхідні фізико-хімічні властивості. Так з’явилися
композитні матеріали (поєднання металів і кераміки, скла й кераміки та
ін.), сплави різних металів, полімери, надчисті матеріали, хімічне
волокно тощо.

П’ятою важливою рисою НТР, що виникає на базі попередніх, є впровадження
принципово нових технологій, створених на основі фундаментальних
відкриттів: лазерних, плазмових, мембранних та ін. їм властиві
маловідходність, зростання продуктивності праці в десятки разів, висока
якість продукції, екологічна чистота тощо.

Шоста характерна риса НТР — революція у використовуваних людьми силах
природи. Уперше широке таке використання мало місце під час промислової
революції кінця XVIII — початку XIX ст., коли у безпосередньому
виробництві були задіяні вітер, пара, електроенергія. В умовах НТР
взаємодія людини і природи в ідеальному вигляді характеризується
розвитком природничих наук (відбувається перехід на молекулярний,
субмолекулярний та атомний рівні), що відкрило шлях до використання
ядерної енергії, енергії Сонця, океанських припливів, підземного тепла
Землі тощо.

Сьома риса НТР — впровадження принципово нових форм і методів
організації виробництва і праці. Так, якщо в попередній період
домінуючою була система Тейлора, то нині переважають створення
автономних бригад, система Мейо, людських стосунків, збагачення змісту
праці.

Восьма риса НТР — початок інформаційної революції,
матеріальною базою якої є поява принципово нових засобів передавання
інформації (космічні, волоконно-оптичні засоби зв’язку), тобто революція
у засобах зв’язку. Так, за допомогою оптичного волокна завтовшки в
людський волосок впродовж однієї секунди на відстань у сотні кілометрів
передається текст місткістю у декілька тисяч Біблій. Внаслідок
інформаційної революції зростає інформатизація праці, інформаційна
місткість галузей і виробництв, створених благ.

Розкриття основних рис НТР дає змогу розгорнуто, системно визначити її
сутність, що полягає в таких революційних перетвореннях науки, техніки
та технології, які зумовлюють докорінні зміни у взаємодії людини і
природи, особистих і речових факторів виробництва, системи продуктивних
сил та їх речової форми, що, у свою чергу, детермінує принципові зміни
ролі людини в суспільному виробництві, перетворення науки на
безпосередньо продуктивну силу.

Загалом категорія НТР належить до техніко-економічних категорій (тобто
тих, що відображають розвиток технологічного способу виробництва, але не
відображають еволюцію виробничих відносин і господарського механізму).
Водночас НТР внаслідок дії закону відповідності виробничих відносин
рівню й характеру продуктивних сил зумовлює зміни в інших елементах
економічної системи, тобто соціально-економічні зміни. Проте ці зміни —
наслідок дії НТР, а тому не є її соціально-економічною сутністю.

Особливості сучасного етапу НТР і економічний прогрес. З середини 70-х
років почався новий етап розвитку НТР, пов’язаний передусім з
електронною автоматизацією матеріального виробництва й обігу,
науково-технічної творчості. Його вихідним пунктом є поява і розвиток
мікропроцесорів на великих інтегральних схемах — мікропроцесорна
революція (рис. 4). Так, кристал площею 1 см2 може за допомогою
магнітних хвиль накопичувати 5 млн. біт інформації. Така мініатюризація
основних блоків комп’ютерних систем, у тому числі пристроїв пам’яті (або
блоків пам’яті), дає змогу підключати їх до будь-якої машини і механізму
як керуючу частину. Завдяки цьому з’явилися досконалі комп’ютери,
електронні блоки управління в побутовій техніці тощо. В сучасних
суперкомп’ютерах міститься 16 і 61 тис. паралельно діючих
мікропроцесорів, що дає змогу здійснювати до 7 млрд. операцій за
секунду. У США ведуться розробки суперкомп’ютера, що містить майже 1
млн. мікропроцесорів, який здійснюватиме 10000 операцій за секунду. До
70% таких машин створюється у США, 28% — в Японії, 1% — у Німеччині.

Якісне поліпшення інформаційної місткості, надійності, швидкості роботи
комп’ютерних систем, їх гнучкості й автономності (без втручання людини)
стало матеріальною основою для створення комп’ютерів п’ятого та шостого
поколінь, спроможних “розуміти” мову людини, “читати” знімки, графіки та
інші символи, що значно прискорює створення “штучного інтелекту. Для
нормального функціонування таких комп’ютерів необхідна велика кількість
різних програм, за допомогою яких зовнішня інформація перекладається на
цифрову мову. Цим видом інтелектуальної та професійної діяльності в США
зайнято понад 500 тис. фахівців, що свідчить про появу і швидке
поширення нового виду професій, сприяє збільшенню питомої ваги осіб
розумової праці.

Користування комп’ютерами п’ятого та шостого поколінь буде, як вважають
спеціалісти, не складнішим, ніж користування телефоном. Сучасний
комп’ютер, доповнений відповідною технікою зв’язку, дає змогу окремому
робітникові розв’язувати чимало завдань. Мікропроцесорна революція
підвищила комп’ютерну грамотність робітників, зменшила їх фізичне
навантаження, зросла роль розумової праці, а отже, значно прискорився
науково-технічний прогрес.

Розгортання мікропроцесорної революції, у свою чергу, стало матеріальною
основою роботів третього покоління, або “інтелектуальних” роботів, які
за допомогою сенсорної системи сприймають інформацію про навколишні
події, обробляють її за допомогою найновіших комп’ютерів і передають у
свій виконавчий механізм. Це створює матеріальну передумову для
комплексної автоматизації виробництва, формування “безлюдних
виробництв”, або заводів-автоматів, тобто для найвищого ступеня
автоматизації, який передбачає виготовлення машин самими машинами.
Завдяки цьому з’являється можливість неперервної роботи, величезного
зростання продуктивності суспільної праці, швидкого освоєння нової
продукції, системного контролю за якістю продукції, що виробляється. Все
ширшого розвитку набувають ресурсо – і працезаощаджуючі напрями
науково-технічного прогресу.

Новий етап НТР, що розгорнувся, характеризується також інтенсивним
розвитком біотехнолога, зокрема генної та клітинної інженерії. На їх
основі з’являються нові галузі промисловості, знижується енергомісткість
і матеріаломісткість у сільському господарстві, нафтовій, хімічній
галузях, революціонізуються медицина, виробництво продуктів харчування
тощо.

Розвиток біотехнології готує ґрунт для розгортання “біологічної”,
“біотехнологічної” революції. Йдеться насамперед про те, що за допомогою
генної інженерії створюватимуться нові організми з наперед заданими
властивостями, змінюватимуться спадкові якості сільськогосподарських
рослин і тварин. Зокрема, докорінний переворот у сільському господарстві
очікується від вироблення у сільськогосподарських рослин здатності
засвоювати азот безпосередньо з повітря, збільшення у них кількості та
якості білків, цукрів, вітамінів. За прогнозами, через 50 років
більшість сільськогосподарських продуктів вироблятимуться за допомогою
біосинтезу.

Важливим каталізатором науково-технічного й економічного прогресу, нових
винаходів, технологій в усіх галузях економіки є космонавтика, освоєння
космічного простору. Вже нині без них неможливі супутниковий зв’язок,
точна метеорологія, навігація. В космосі одержано досконалі кристали для
напівпровідникової промисловості, біологічно активні та чисті препарати.
Саме в космосі виготовлятиметься все більше чистих і специфічних
продуктів, здійснюватиметься контроль енергопостачання (за рахунок
збирання сонячної енергії в космосі та її передання на Землю),
дистанційне зондування Землі з космосу. У віддаленій перспективі в
космосі буде створено могутній промисловий потенціал. Здійснення цих
проектів також неможливе без комп’ютерних систем.

Бурхливий розвиток електронної техніки зумовлює поступове перетворення
всієї інформаційної діяльності, створення потужних
індустріально-інформаційних комплексів як у національних, так і в
міждержавних межах, а їх електронізація є одним із найважливіших
напрямів сучасного етапу НТР. До цього комплексу належать патентна
справа, надання комп’ютерних послуг бізнесу, засоби масової інформації,
збирання, обробка, систематизація інформації та надання її кінцевому
споживачеві, що передбачає зближення комп’ютера і споживача інформації,
інтеграцію комп’ютерів; обслуговування комп’ютерів дедалі більше
здійснюватиметься через штучні супутники Землі. Одна з ланок цієї
системи — широка мережа інформаційних пунктів.

Висновки

Отже, з вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Поняття “прогрес” від латинського “прогресус”, що означає рух вперед. З
цієї точки зору економічний прогрес означає поступовий розвиток всієї
економічної системи та кожного її елемента:

1). Продуктивних сил.

2). Техніко-економічних відносин.

3). Організаційно-економічних відносин.

4). Виробничих відносин.

5). Господарського механізму.

Економічний прогрес являється основою суспільного прогресу, складовими
якого, крім економічної сторони, є також соціальна, правова, політична,
національна, культурна, духовна сторони.

Слід розрізняти два основних типи економічного розвитку:

а) екстенсивний;

б) інтенсивний.

При екстенсивному типі – ріст економіки досягається шляхом залучення
додаткових матеріальних, грошових, трудових ресурсів на незмінній
технічній основі.

Основними факторами економічного зростання екстенсивного типу є:

а) зростання обсягу інвестицій;

б) збільшення численності працюючих;

в) зростання обсягу основних і оборотних фондів.

При інтенсивному типі економічного зростання збільшення обсягу
виробництва здійснюється за рахунок таких факторів:

1) введення нових технологій;

2) ріст загальноосвітнього та професійного рівня працівників;

3) раціональне використання основних і оборотних фондів;

4) розвиток підприємницької ініціативи;

5) вдосконалення наукової організації праці;

6) розвиток інформаційної сфери;

7) зростання продуктивності праці;

8) економія всіх видів ресурсів.

Інтенсифікація виробництва знаходить свій прояв у зростанні суспільного
поділу праці, тобто в збільшенні випуску кінцевої продукції, підвищенні
її якості, в прогресивних структурних змінах виробництва.

Основними формами інтенсивного типу розвитку економіки на сучасному
етапі є:

а) фондозберігаюча;

б) працезберігаюча;

в) ресурсозберігаюча.

Основними критеріями економічного прогресу являються:

а) розвиток та вдосконалення продуктивних сил суспільства;

б) технічна будова виробництва ( С : V );

в) найголовнішим критерієм економічного прогресу є задоволення потреб
людини та її розвиток.

В залежності від структури продуктивних сил відбувається конкретизація
найвищого, усуспільнюючого критерію економічного прогресу. Оскільки
головною продуктивною силою є робоча сила, працівник, а людина одночасно
виступає і елементом продуктивних сил, і носієм виробничих відносин,
тобто суб’єктом відносин власності, то головним критерієм суспільного
способу виробництва є розвиток самої людини, її інтересів та цілей.

Виходячи з цього, різниця між способами виробництва полягає в тому, що в
одних із способів виробництва економічний прогрес підлеглий розвитку
певного класу, а в інших – розвитку більшості населення. Критерій
розвитку людини завжди відбивається в дії механізму основного
економічного закону того чи іншого способу виробництва.

Протиріччя є джерелом саморозвитку, його рушійною силою. Але слід
підкреслити, що кожне протиріччя проходить в своєму розвитку такі етапи:

а) тотожність;

б) різниця;

в) протилежність;

г) конфлікт;

д) розв’язання протиріч.

Розвитку продуктивних сил характерні свої протиріччя. Вони
підпорядковуються своїм внутрішнім законам. Прагнення людей
пристосовувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисні копалини і
т.д. породжує протиріччя між людьми і природою, які являють собою
внутрішні джерела розвитку всієї системи продуктивних сил. Ця система,
незалежно від типу суспільно-економічної формації, включає такі
елементи:

1) робочу силу;

2) засоби праці;

3) предмети праці;

4) сили природи, які використовуються людьми.

Основними факторами економічного прогресу є:

1) протиріччя продуктивних сил;

2) протиріччя техніко-економічних відносин;

3) протиріччя економічної власності;

4) протиріччя господарського механізму;

5) протиріччя між продуктивними силами і відносинами власності;

6) протиріччя між сферами відтворення.

Гадаю, що дана робота більш повніше розкрила критерій та рушійні сили
економічного прогресу суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.: Ніка
–Центр, 2000. – С. 84-122.

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної
теорії.-К.: Вища школа, 1995.

Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 1994,
Гл.1.

Клімко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. – К.: Вища
школа, 1997.

Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – К.: Видавничий центр
“Академія”, 1998.

Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. – К.: Либідь, 1998.

Самуэльсон П. Экономикс. В 2-х томах. Т.1. – М.: Высшая школа, 1992.

Основи єкономічної теорії: політекономічний аспект – Г.Н. Климко, В.П.
Нестеров, Київ “Вища школа” 1994 р

Економічна теорія – С.В. Мочерний, Київ “Видавничий центр”Академія” 1999
р

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020