Курсова робота

Економічна система, поняття, структура і взаємодія її елементів

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Поняття і основна мета економічної системи суспільства

Становлення міжнародної економіки

Параметри і структура міжнародної економічної системи

Розділ 2. Субстанційні підвалини глобальної економічної системи

2.1. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

2.2. Класифікація економічних систем суспільства

2.2. Роль власності в економічній системі суспільства

Розділ 3. Національні моделі ринкової економічної системи та
адміністративно-командної економіки. Економічна система України на
сучасному етапі

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми
соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки
дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні
традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення
кількості населення планети. Так, на початок нашої ери у світі проживало
200-250 млн. чол.., а зараз налічується понад 5 млрд. Розв’язання
вказаної суперечності спонукає до активного пошуку нової парадигми
економічного розвитку, яка б передбачала, з одного боку, перехід до
використання принципово нових джерел і видів ресурсів господарського
розвитку, а з іншого – до певної регуляції співвідношення між кількістю
населення та наявним обсягом споживчих благ для задоволення його потреб.

Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією
усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації.
Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у
різноманітних сферах суспільства. Світові проблеми обговорюються,
вивчаються й вирішуються певною мірою в Організації Об’єднаних Націй та
її підрозділах, регіональні питання – у межах сучасних інтеграційних
об’єднань, економіка окремих країн – державними й іншими установами,
науково-дослідними інституціями. За такого великого розмаїття неабиякого
значення набувають наукове узагальнення, синтез існуючих теорій і
концепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки України.

Оскільки об’єктивна необхідність вимагає поступового, але
неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу
праці, світових інтеграційеих процесів, треба враховувати усі вихідні,
визначальні умови, що складаються у світовій економічній системі, а
отже, розуміти, що собою являє міжнародна економічна система. Розділ 1.
Поняття і основна мета економічної системи суспільства

1.1. Становлення міжнародної економіки

Міжнародна економічна система розвивалася поступово,
еволюціонуючи від простішої до все більш складної. Етапи становлення
глобальної економічної спільності охоплюються такою схемою (табл. 1).

Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю становила
найбільший період. Початок йому поклала неолітична (аграрна) революція
(ІІІ – IV тисячоліття до н.е.), яка ознаменувала перехід від
привласнювального до перетворювального господарства. Теоретичне
віддзеркалення вона дістала у вченнях фізіократів та меркантилістів.
Причому класичні риси аграрної економіки відобразились передусім у
роботах фізіократів. Меркантилізм же, що розвивався і на Сході, і на
Заході більш ніж два тисячоліття тому, був характерний для перехідної
торговельної, грошової економіки.

Таблиця 1

Етапи становлення економічної спільності

ТТип світової цивілізації ДДомінуючий вид виробництва ХХарактер праці
ППровідний тип власності

ААграрна ССільськогоспо-дарське РРучна ЗЗемельна

ІІндустріальна Ппромислове ММашинна ППромислова

ППостіндустріальна (ноосферно-космічна) ІІнформаційне ІІнтелектуальна

(духовна) ІІнтелектуальна

Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А.Сміт, Д.
Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях.

Розгортання сучасного економічного знання можна представити за
таким логічним ланцюгом: загальноцивілізаційна субстанційна основа –
економічні моделі різного ступеня зрілості – національно-державні
економічні системи.

Як же формувалася міжнародна економіка?

Після глибоких криз 30-х років, охопивших майже весь світ, і в
результаті деформацій, викликаних Другою світовою війною, світове
господарство виявилося разбалансованим. Країни розпочинали між собою
торгівельні війни, нагромаджувались валютні обмеження. Крім того, багато
службових інструментів міжнародного спілкування почали відриватися від
грунту, на якому вони виросли та окріпли, та перетворюватись на
самостійну економічну силу. Перш за все це стосується фінансової,
валютної і кредитної сфери, яка еволюціонувала від звичайного
інструмента обслуговування розрахунків по міжнародній торгівлі товарами
в повністю відірваний від неї механізм фінансових і валютних
спекуляцій. З появою перших комп’ютерів, які виявилися здібними замінити
не лише фізичну а й розумову працю людини (научно-технічна революція),
фінансування в широкому розуміння, хоча й продовжувало грати свою
обслуговуючу роль, перетворилося на самостійну сферу міжнародного
спілкування. Його маштаби, які важко оцінити, можуть виявитися більшими,
ніж маштаби світової торгівлі і міжнародного руху факторів виробництва.

На середину ХХ століття поступову стало зрозуміло, що світове
господарство не в змозі стабільно функціонувати без яких-небудь
загальних для всіх країн механізмів координації і керування. На
мікрорівні фірми почали активніше створювати вертикальні схеми керування
відтворюючими процесами, які включали їх підприємства в багатьох країнах
світу, і поступово переросли в транс-національні корпорації (ТНК). На
макрорівні буквально протягом десятиліття виникла ціла система
міждержавних економічних і фінансових організацій мандатом спостерігати
за світовим економічним розвитком, попереджувати о виникненні дисбалансу
і в разі необхідності всебічно підтримувати країни. Серед них –
Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торгівельна
організація. Організація Об’єднаних Націй, декілька об’єднань в Європі
та багато інших.

Руйнація в 50-ті роки колоніальної системи, крах на рубежі 90-х років
соціалізма і перехід колишніх колоній і соціалістичних країн до ринку
створили передумови для нового рівня економічної відкритості у
відношеннях між майже всіма країнами світу. Більшість з них в той чи
іншій формі дотримуються в своїй економічній політиці принципів
відкритої економіки, які передбачають не лише активну участь країни в
світовому ринку і світовому господарстві, а й міждержавну координацію
економічної поведінки і прийняття спільних адекватних заходів щодо її
коректировки.

Все це дозволяє зробити висновок, що в другій половині ХХ століття
ринкова економіка перейшла в нову, більш високу, ніж світове
господарство, якість, стала міжнародною. Ознаками міжнародної економіки
є:

розвинена сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної
торгівлі;

розвинена сфера міжнародного руху факторів виробництва, передусім у
формі ввозу-вивозу капіталу, робочої сили і технологій;

міжнародні форми виробництва на підприємствах, розміщених в декількох
країнах, насамперед в рамках транснаціональних корпорацій;

самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов’язана з обслуговуванням ні
міжнародного руху товарів, ні руху факторів виробництва;

система міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних
механізмів міжнародного регулювання в цілях забезпечення збалансованості
та стабільності економічного розвитку;

економічна політика держав, яка виходить з принципів відкритої
економіки.

Предметом теорії міжнародної економіки є закономірності формування
попиту і пропозицій на товари та фактори виробництва, які знаходяться в
міжнародному обігу, і випливаючи з цього висновки для економічної
політики країн. В рамках цього предмету міжнародна економіка охоплює не
лише перші три ознаки, які були характерні для світового ринку (1) і для
світового господарства (2-3), а й три зовсім нові ознаки (4-6). Отже,
якщо ознака 1 є характеристикою світового ринку, ознаки 1-3 в сукупності
характеризують світове господарство, то ознаки 1-6 разом є
характеристиками міжнародної економіки вцілому.

Міжнародна економіка (international economics) – це частина теорії
ринкової економіки, яка вивчає закономірності взаємодії господарюючих
суб’єктів різної державної приналежності в області міжнародного обміну
товарами, руху факторів виробництва і фінансування і формування
економічної політики.

1.2. Параметри і структура міжнародної економічної системи

Світова економіка – її структура, динаміка розвитку та інші
характеристики, подібно стану розвитку національних економік, знаходить
відображення в різноманітних статистичних показниках.

Перед тим як перейти до них, треба відмітити, що будь-який статистичний
довідник починається з показників, відбиваючих чисельність та якісні
характеристики населення. Вивчення населення є предметом цілого
сімейства демографічних наук, але для розуміння закономірностей розвитку
світового господарства необхідно знати лише деякі з цих показників.

Відмічу, що у 1996 р. на земній кулі проживало 5 млрд 754 млн чоловік, а
до 2010 р. ця цифра збільшиться до ?6,8 млрд. Щорічний темп приросту
світового населення склав в період 1980 – 2005 рр. 1,6%, і за
разрахунками буде мати тенденцію зниження до 1,2% у 2010 р. З загальної
кількості жителів паланети 44,7% — жителі міст, інші – представники
сільського населення. Середня тривалість життя людей коливається по
країнах в границях від 38,5 років в Гвінєє — Бісау до 79,5 років в
Японії.

Уявлення о розподіленні населення по регіонах і країнах, а також за
тривалістю життя, дають карта 1 та пояснення до карти 1.

Карта 1

Середня тривалість життя населення по країнах світу та регіонах

Тривалість життя, роки

Менш ніж 55

70 – 74

55 – 64

75 і більше

65 — 69

Немає даних

Джерело: [3]

Узагальнюючим показником результатів господарської діяльності або стану
економіки є показник обсягу валового внутрішнього продукту (ВВП) і
показник динаміки його приросту. Існують різні методики підрахунку ВВП.
Візьмемо дані, вираховані по так званому паритету покупецьких
здібностей, виміряні в доларах США в цінах одного якогось року (тут 2003
р.). Світовий ВВП склав у 2004р. 31 трлн 479,7 млрд дол., або близько
31,5 трлн дол. Важливо такоє знати, якими темпами роске це показник.
Статистика показує, що ВВП (в % до минулого року) збільшувался у 1999 р.
на 2,1%, у 2000 р. – на 2,9%, у 2001 р. – на 3,2%, у 2002 р. – на 2,6%,
у 2003 р. – на 3,1 і в 2004 р. – на 3,2% (див. діаграму 1).

За середніми показниками темпа росту світового ВВП, природньо, сховані
різні темпи росту по країнам і регіонам, враховуючи від’ємні (які
показують зменшення обсягу).

Наприклад, в Аргентині, ВВП скорочувався в 90-ті рр. В цілому на 0,3%, а
в період з 1990 по 1996 рр. щорічно на 4,4%. В Чилі він збільшився
відповідно на 4,1% та 7,2%. Найдинамічніший темп приросту ВВП (7,8%)
показали країни АТР, в той час, коли в промислово розвинутих країнах в
тому ж самому році він склав 2,8%.

Оскільки чисельність і густота населення в різних країнах значно
відрізняється, важливо знати величину ВВП на душу населення.

В цілому в світі в 2004 р. ця величина склала 5 130 дол., маючи,
природньо, великий розкид по країнах (500 дол. в Мозамбіку та 34 480
дол. в Люксембурзі).

Уявлення про такий розкид дає таблиця 2.

Діаграма 1

Темпи приросту світового ВВП

Джерело: [3]

Для розуміння характеру еволюції світового господарства важливим є
аналіз структури ВВП як за виробництвом, так і за використанням, а також
динаміка зміни цієї структури по роках. Уявлення о розподілі світового
ВВП дає діаграма 2

Діаграма 2

Галузевий склад світового ВВП, 2004 р. (у %)

Джерело: [3]

В епоху індустріального розвитку ознакою благополучного розвитку
вважалось збільшення питома вага промисловості. Починаючи з середини ХХ
ст. Ознакою динамічного розвитку стало збільшення питома вага сфери
послуг, як матеріального, так і нематеріального характеру. На долю цього
сектора на початку століття припадало ?45%, сьогодні – 63%. Збільшення
обох секторів супроводжувалось зменшенням долі сільськогосподарського
виробництва. Не вважаючи на вражаючі цифри приросту абсолютних обсягів
виробництва продовольчої та сільськогосподарської сировини, питома вага
сільського господарства зменшився з 18% на початку століття до 5% в
кінці його. Сьогодні за питомою вагою аграрного сектора в ВВП роблять
висновок про ступінь зрілості національних економік. Максимальну питому
вагу цей сектор займає в Африці (30%), а мінімальну – в Північній
Америці, Європі та Австралії (6%). З таблиці 3 можна побачити
розподілення країн світу за часткою аграрного сектору в ВВП.

Статистика дозволяє також прослідкувати використання ВВП в світі в
цілому, розподілення його на приватне і державне споживання, інвестиції
і експорт.

В 2004 році приватне споживання склало близько 18,8 трлн дол., державне
– близько 4,6 трлн дол. Загальносвітовий обсяг інвестицій склав ?7,5
трлн дол., а темпи ії збільшення у 2002 і 2003рр. Склали відповідно 4,7
і 7,6 %.

Таблиця 3

Розподілення країн світу за часткою аграрного сектору в ВВП

Частка країн, % Кількість країн ВВП, млн дол. Населення, млн чол. ВВП на
душу населення, дол.

Менше 6 43 23 361,889 1,027 23,010

6 – 9 20 1 786,497 378 4,730

10 – 19 37 1 945,440 839 2,320

20 – 29 28 1 745,517 2,697 650

30 і більше 44 177,141 701 250

Немає даних 38 223,131 112 2,000

Джерело: [3]

Ступінь зайнятості країн світу в світовому товарообізі характеризується
показником відношення зовнішньоторгівельного обігу (сумарного обсягу
експорту і імпорту) до ВВП.

Розділ 2. Субстанційні підвалини глобальної економічної системи

2.1. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

Економічна система – це надзвичайно складна категорія, яка має дуже
розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і
розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про
ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючі елементи, які
визначають природу економічних систем.

Поняття «економічна система» широко використовується в
економічній науці, політології, політиці. Проте в його трактуванні
відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке
розглядається, є складним системним утворенням з багатоманітними
характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає суттєві сторони
економічної системи, не є повною. Саме тому в науковій літературі
економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип
господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис),
сукупність видів господарської діяльності тощо. Між цими поняттями часто
ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні.

Поняття «економічна система» можна доповнити суб’єктивним
фактором у зв’язку з тим, що, по-перше, економічна система не існує без
людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й
продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія),
менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід’ємною складовою
економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.

Економічна система — це одна з підсистем суспільства, яка
інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (елементів, ланок) економіки
(галузі підприємства, індивідуальні господарства, людей, що стоять за
ними), природне середовище і виробничі відносини. Функціонування і
розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства.

Економічна система суспільства формується на основі
суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне
удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та
інтересів суб’єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.

На основі суспільного виробництва формуються економічні
відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та
споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.

Основними елементами економічної системи є:

Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності
на економічні ресурси та результати господарської діяльності

Організаційні форми господарської діяльності

Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності
на макроекономічному рівні

Економічні зв’язки між господарськими суб’єктами

Таким чином, економічна система – це надзвичайно складне
утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини,
тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку. Одночасно в
економічну систему входять економічна роль держави та її
політико-правові форми.

2.2. Класифікація економічних систем суспільства

Важливим питанням є класифікація економічних систем.
Економічна система — складне, багатоструктурне соціально-економічне
явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи
економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв.
Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб
виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності
тощо.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною
мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за
технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил.
Розрізняють:

доіндустріальне суспільство — економічну систему, в якій домінує ручна
праця та натурально сільскогосподарське господарство;

індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця;

постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці,
оснащеній комп’ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом
господарювання, і домінуючим об’єктом власності, і різноманітністю
суб’єктів економічної діяльності.

В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи
поділяють на:

система вільного або чистого ринку

адміністративно-командна система

традиційна система

змішана система

Система вільного, або чистого ринку — це така
економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання
економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове соморегулювання
досягають найбільшого розповсюдження.

Така економічна система існувала в розвинених країнах
світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 – початку 20 ст.

Основні характеристики системи вільного ринку:

Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності
на економічні ресурси – капітал, землю, природні ресурси. Причому значна
частина матеріальних ресурсів знаходиться у приватній власності.

Вільне підприємництво. Окремі групи людей за своєю ініціативою
виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію
організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси,
організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю
приймають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто
заздалегидь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його
реалізації. Вільне підприємництво становиться масовим явищем, воно
забезпечує більшу частину вироблення національного продукта.

Особистий інтерес. Економічні суб’єкти діють згідно зі своїми особистими
інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є
основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій
доход: підприємець – прибуток, найманий робітник – заробітну плату,
землевласник – орендну плату та ін.

“Невидима рука”. За А. Смітом існує “невидима світу рука”, яка спрямовує
індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до
задоволення потреб інших економічних суб’єктів. “Невидима рука” — це
ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом,
пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в
пропозиції – можливості та бажання виробників, ціна – інструмент
погодження їх рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів
передаються та узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це
саморегульована система, яка не потребує ніякого втручання.

Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як
продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або
послуги. Кожний з цих економічних суб’єктів сам по собі не взмозі
вплинути на ціну, за якою реалізується той чи інший товар.

Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в
основному обмежується захистом приватної власності та формуванням
правового середовища діяльності економічних суб’єктів через закони,
укази, постанови.

Централізовано – планова економіка — це економічна система,
в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе
функції організатора економічної діяльності суспільства.

Основні риси централізовано – планової економіки:

Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності.
Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності
розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємозв’язків
виробників та споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в
командній системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з
кінцевими товарами.

Державна власність. Т.я. держава є власником більшої частини суспільного
багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі
своїми цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що
призводило до гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з
боку держави. Це зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві,
підрив матеріальної заінтересованості, утворення адекватного апарату
управління, його всевладдя і згортання демократії.

Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації
економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним
організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити
у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняючись
також перед використанням заходів примушення.

Традиційна система існує в слаборозвинених країнах. Цей тип
економічної системи базується на відсталих технологіях, широкому
розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки.

Багатоукладність економіки означає існування при даній
економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді
країн натурально-общинні форми, що засновані на общинному колективному
веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого
продукту. Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване
на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх
власника. В країнах з традиційною системою дрібне товарне виробництво
представлене багаточисленними селянськими та ремісничими господарствами,
які домінують в економіці.

Змішана економіка – це така економічна система, в якій
регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою,
без переважання одного з них.

Змішані (поліформічні) системи: суспільне буття розвивається
за об’єктивними законами. Економічні системи сучасних країн не тільки
співіснують, а й взаємодіють, зближуються. І це характерно як для
продуктивних сил, так і для виробничих відносин. Врешті-решт це
призводить до конвергенції, тобто посилення схожості й навіть спільності
економічних систем. Так утворюються змішані системи — новий тип
суспільного устрою.

Економічна система змішаного типу зберігає риси, що належать
вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий
інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.

Разом з тим з’являються нові властивості економічного
співробітництва людей. Вони пов’язані зі змінами в конкуренції та новою
економічною ролю держави.

В змішаній економічній системі домінує недосконала
конкуренція. Вона може бути подана одним з трьох видів:

Монополістична конкуренція – незалежні один від одного продавці
пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й ту ж потребу,
намагаючись надати їм особливі якості.

Олігополістична конкуренція – декілька великих підприємств забезпечують
основне виробництво товарів.

Чиста монополія – товар пропонується одним продавцем

Економічна діяльність держави розширює свої
економічні функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.

Основні причини нової ролі держави в економіці:

Ринок потребує захист від дії сил, що викликають обмеження або фактичне
усунення конкуренції. В той же час наявність конкуренції – необхідна
умова нормальної роботи ринкового механізму по розподілу ресурсів,
товарів.

В економіці виникли коливання ділової активності, коливання загального
рівня цін, безробіття та ін. Ринок виявився не в змозі відрегулювати ці
проблеми. Державне регулювання стало активним доповнюючим елементом
ринкового саморегулювання.

Змішані системи як новий тип суспільного устрою мають такі загальні
риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного,
приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного
типу господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще
поліформічним.

Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене
економічною і соціальною доцільністю за умов об’єктивного процесу
розвитку економіки, для якої характерно, з одного боку, зростання
усуспільнення господарства і піднесення на цій основі економічної ролі
держави, а з іншого — зростання ролі економічного відособлення, що
зумовлює все більш широке використання ринкових відносин.

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого
рівня людей. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої
ролі держави, яка має, з одного боку, втручатись в економіку там, де
ринок не може реалізувати певні потреби суспільства: захист недієздатних
верств населення, розвиток охорони навколишнього середовища і
обороноздатності країни, держава має регулювати економічні та соціальні
процеси. А з іншого боку, діяльність певних господарських структур може
бути ефективною лише за умов ринкового саморегулювання. В такому випадку
держава не повинна втручатися в їхню діяльність. Отже, для
поліформічного суспільства характерно поєднання саморегулювання і
регулювання економіки.

3. Демократична форма управління спроможні забезпечити економічні,
політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації потенцій
кожної людини. Лише на цьому шляху може сформуватися громадянське
суспільство, у якому домінує соціальна злагода.

2.3. Роль власності в економічній системі суспільства

Основою функціонування економічної системи є власність. Вона
визначає соціально-економічну природу всієї системи, тобто всього
суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і результатів
виробництва визначають економічну, соціальну та політичну структуру
суспільства, становища людини у виробництві і у суспільстві загалом.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно
визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем
розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно
обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що
характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності
розкривається і реалізується в площині взаємодії «людина — людина».

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою
зв’язків «людина — річ». Як юридично-правова категорія власність
відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і
фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою
відповідних прав власності.

Власність визначальну, системоутворюючу роль у
економічних, виробничих, відносинах, вона визначає соціально-економічну
природу і характер даної системи виробничих відносин. Адже усі конкретні
виробничі відносини реалізують певну, історично і економічно визначену
суспільну форму привласнення. Саме це робить власність економічною
категорією, бо вона пронизує усю систему виробничих відносин, визначає
властивий їм спосіб привласнення. Тому і відносини виробництва, і
відносини розподілу, і відносини обміну, і відносини споживання є
зрештою відносинами власності.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і
видами.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування,
сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських
зв’язків, що обумловлює відповідний спосіб та механізм поєднання
робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та
методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучасна економічна система
характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними
різновидами.

Основні типи, форми і види власності в економічній
системі:

Конкретно-історичний характер, зміст і форми власності
проявляються в єдності трьох елементів — об’єктів, суб’єктів і суті
відносин власності. Цілком зрозуміло, щоб розкрити природу відносин
власності, необхідно виявити, що є об’єктом власності, у кого і які
об’єкти знаходяться у власності, які умови володіння, розпорядження і
використання різних об’єктів і факторів суспільного виробництва.
Незважаючи на величезні обсяги і різноманітність об’єктів власності,
(земля, її надра, рослинний і тваринний світ, предмети матеріальної і
духовної культури, будинки, споруди, обладнання, гроші, цінні папери і
т. ін.), все ж вони поділяються на дві частини. Передусім це умови
(фактори) виробництва. Головним фактором є робоча сила. Робітник є
власником своєї здатності до праці, робоча сила є товаром, яка з
допомогою вільного найму використовується для здійснення процесу праці.

Поряд з робочою силою важливими факторами виробництва є
засоби виробництва і предмети праці, які також є об’єктами власності.
Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і результати
виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна роль,
бо саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.

Мірою розвитку суспільства відбуваються зміни і у об’єктах, і у
суб’єктах власності. Адже створюються з часом принципово нова техніка і
технологія, устаткування. Все це збагачує (кількісно і якісно) обсяги
засобів виробництва.

З боку об’єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів
праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної
системи відносин власності належать форми і методи організації праці,
наука, інформація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбільшою
мірою стали власниками цих об’єктів, збільшили свою економічну
могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис названих об’єктів
привласнення е те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть
тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того,
їх носіями не лише з техніко-економічного. а й із соціально-економічного
боку певною мірою стають особи найманої праці.

Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласниками даного
об’єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання
вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а
також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на
основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як
наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три
основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що
закріплюється у формі патента або ліцензії; 2) суспільна власність, яка
існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього
суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. При належному
обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього
людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і
представляє інноваційну науково-технічну інформацію, її не можна
закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на
основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому
вигляді.

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності як
соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається
зростаюча дезінтеграція таких прав власника, як право володіння,
розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому ці
права в основному належали одній особі. Винятком було сільське
господарство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю.
За сучасних умов власники підприємств у різних галузях промисловості
віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за
це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки
управління своєю власністю.

На цій основі виникає і розвивається значний прошарок
керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає їх техноструктурою та
стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях
США та інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн.
менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американського економіста,
зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності у
розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де
персоніфікації щодо крупних капіталістів-власників і перехід її
(власності) до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових
інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб
серед власників акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед
них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка
юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази
менша.

З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації
власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес
здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.

У Швеції у 1983 р. прийнятий закон, згідно з яким частина акцій
приватних компаній переводиться у власність трудящих або до їхніх
фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх прибутки,
а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. Таким
шляхом трудящі отримують певні права у справах компанії. Зокрема
більшість місць у правліннях цих фондів належить представникам
профспілок. У 1990 р. завершився процес фінансування п’яти таких фондів.
Кожний з них має право на придбання не більше 6 % акцій у будь-якій
компанії, яка зареєстрована на фондовій біржі. Рішенням парламенту
загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5
%. Важливою рисою функціонування цих фондів є те, що провідну участь в
їх управлінні беруть суспільні організації, насамперед профспілки.

В Англії акції між персоналом розподіляються залежно від
розмірів отримуваної заробітної плати або стажу роботи у даній фірмі. У
першій половині 80-х років питома вага найманих робітників, які купили
акції за фіксованою ціною (але не мають права, згідно з контрактом,
продати їх протягом 5—7 років), зросла у всіх сферах економіки з 13 до
23 %.

Розділ 3. Національні моделі ринкової економічної системи та
адміністративно-командної економіки. Економічна система України на
сучасному етапі

В кожній системі існують свої національні моделі організації
господарства, так як країни відрізняються історією, рівнем економічного
розвитку, соціальними та національними умовами.

Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класичному вигляді
існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи
1929—1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації «нового
курсу» Ф. Д. Рузвельта та широкого використання кейнсіанських методів
регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку
збереглися й досі, що пов’язано з наявністю величезного внутрішнього
ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку,
слабкістю профспілкового руху соціально-демократичного напряму і рядом
інших факторів.

Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі:

регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто
регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному
регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також
соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок

яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний характер втручання
держави в ринкову економіку.

Посилення державного регулювання після другої
світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки
у європейських країнах. Ці процеси були пов’язані не тільки з потребами
самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю
великих трансформацій у виробництві та рядом інших економічних і
політичних факторів.

Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Автори німецької моделі,
враховуючи давні і вагомі позиції соціал-демократії в країні, виходили з
наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не
через концентрацію частин сукупного доходу в руках держави, а швидше
через зростання ринку для всіх. Поняття «ринок для всіх», «добробут для
всіх» означають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних
вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що
супроводжується зростанням доходів більшості суб’єктів ринку і
зростанням купівельної спроможності грошової одиниці. На думку Л.
Ерхарда, концентрація капіталу і доходів у руках окремих суб’єктів,
врешті-решт, завдає шкоди зростанню ринку, оскільки підриває
інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує купівельну спроможність
населення. Дійсно, концентрація капіталу і доходу як результат
конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для розвитку ринку, що
наочно чітко виявилось у кризі 1929—1933 рр., спровокованій значною
мірою ціновою політикою монополій. Отже, конкуренція виступає не тільки
як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного
поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї (другої)
сторони конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької моделі
ринку.

Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки
через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов’язано з
традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно
із США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється
не через податкову систему (американська модель), а скоріше через
підтримку оптимального поєднування між величиною сукупного позичкового
капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і
пов’язану з цим величину відсотка.

Важливим каналом регулювання ринку за німецькою
моделлю є валютно-фінансове регулювання. Останнє здійснюється через
заохочення експорту як джерела валюти і сприяння такому імпорту, який
через насиченість внутрішнього ринку і зміцнення купівельної
спроможності марки забезпечує сприятливий валютний курс для марки.
Підтримка курсу марки неможлива без підтримки позитивного торгового і
платіжного балансу,

Специфіка німецької моделі виявляється також в
бюджетно-податковій політиці. Розміри податків і держбюджету
узгоджуються із зростанням економіки. Держава вилучає ту частину
доходів, яка не може буги ефективно реалізованою на ринку без
«перегріву» кон’юнктури і посилення інфляційного тиску. Податкова
політика спрямована на стримування надмірного зростання у рамках
складеної неефективної структури економіки і ставить безпосереднім
завданням не перерозподіл доходів, а заморожування інфляційних доходів.

Особливе місце в німецькій моделі займає політика
доходів і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників
і найманих працівників), які роблять внесок у зростання ринку, включаючи
його експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці.
Зростання доходів населення в цілому і окремих його груп пов’язується із
збільшенням купівельної спроможності марки на основі зростання
продуктивності праці і насиченості внутрішнього ринку. Ведеться
систематична боротьба з надмірною диференціацією у рівнях доходів як
фактора обмеження ринку.

Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була
найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії. У міру
розвитку західноєвропейської інтеграції у 60—80-ті роки XX ст.,
уніфікації господарських механізмів відбувався процес розмивання цієї
моделі і посилення рис німецької моделі ринку.

Для англійської моделі характерна наявність значної
за масштабами і часткою державної власності, здійснення державних
закупок у великих розмірах, значні державні інвестиції для підтримки
зайнятості, вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує
значною мірою функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує
доходи через виробництво і реалізацію товарів і витрачає їх на
монопольне установлених умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як
результат державного регулювання.

В англійській моделі держбюджет виступає як
фактор впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які
змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.

Характерною рисою англійської моделі ринку є
державна власність на підприємства капіталоємних і малорентабельних
галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших
галузях, особливо експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній
Європі супроводжувався згортанням економічно неефективних виробництв, що
привело до скорочення масштабів державної власності. Такі виробництва,
які необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни,
що розвиваються та переходять до ринку.

Шведська модель ринку була поширена у
Скандинавських країнах, зустрічалась на окремих етапах реформи в
Іспанії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання
соціал-демократичного підходу до економічної політики. За шведською
моделлю регулювання ринку здійснюється передусім через регулювання
трудових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад,
встановлення тарифних ставок) і через державну власність на
підприємствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування
величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна
політика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем
доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на
перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць.
Порівняно з США частка витрат на перекваліфікацію робітників в
держбюджеті вища, ніж частка витрат на допомогу по безробіттю. Порівняно
з Великобританією зайнятість підтримується більшою мірою через
перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих
місць. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення
соціальних потреб через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи
послуги за пільговими цінами).

Для шведської моделі характерні протиріччя між
підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і
забезпеченням високих темпів зростання, підвищенням ефективності,
боротьбою з інфляцією — з другого боку. Загострення цих протиріч
виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської моделі. Зокрема,
мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих
галузей і підприємств, здійснювалась приватизація частки комунального
майна і підприємств держсектора, відбувалось скорочення ряду
трансфертних платежів та пільг тощо. Розвиток виробничої демократії дав
змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які
пов’язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення
з роботи, участі в роботі правління компаній.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб’єктом
є корпорація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником корпорації
є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход
у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання
специфічних функцій (розрив у рівнях максимальної та мінімальної
заробітної плати становить не більше 5—6 разів, на відміну від США, де
такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях,
причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи
закріплення робочої сили за підприємством: довгострокові трудові угоди,
сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними
кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного
розвитку і творчості.

Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через
рух банківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує
частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення
має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через
бюджетно-податкове регулювання.

Для японського ринку характерне групування дрібного і
середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих
підприємств.

Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу
підтримувати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних операцій,
які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які
виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.

За японською моделлю ринку використовуються також і
адміністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встановлення
строків і розмірів оновлення устаткування конкретним корпораціям із
зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прийняття державних рішень
про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що
розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як
Бразилія, Мексика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт,
Об’єднані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих
моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні
ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств
новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій
основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресурсів, які
управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі
національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного
капіталу. Такі країни показують приклад ринку, який створюється самою
державою за власний рахунок. Держава створює комбінацію підприємств, що
можуть самостійно господарювати, бути джерелом валютних доходів чи
ринком збуту для інших підприємств.

Авторитарно-бюрократична модель утвердилася в
нашій країні наприкінці 20-х років і проіснувала до кінця 80-х років XX
ст. Їй притаманні такі основні риси:

відмова від природного процесу усуспільнення, розвитку багатоукладної
економіки і насильницьке одержавлення засобів виробництва, перетворення
останніх на функціональну власність тих, хто нею управляє,
розпоряджається (відомств, бюрократії), відчуження від власності
безпосередніх виробників (окремих працівників і трудових колективів);

згортання товарно-грошових відносин, утвердження позаекономічних,
примусових методів організації праці;

зрівняльність інтересів усіх працівників, протиставлення соціального та
індивідуального в людині. При цьому класовий інтерес висувався як
головний, визначальний, інститути влади проводили політику, орієнтовану
на реалізацію класового інтересу. Реальна, жива людина у цій політиці
була лише засобом, а не метою;

бюрократизація всіх державних і партійних І структур, придушенням
самоврядування, утвердження повної сваволі партійно-державної влади щодо
народу.

Ця система ігнорувала об’єктивні закони розвитку,
загальнолюдські цінності, спільне, що існує в різних системах, а
спиралась виключно на особливе, специфічне, і передусім на класовий
підхід.

ВИСНОВКИ

Отже, сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням
зв’язків і взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової
цивілізації зв’язані з еффективним функціонуванням світогосподарської
системи. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний
розвиток, не будучи включеною в орбіту світогосподарських зв’язків, не
може ефективно розвиватися в умовах національної економічної
відокремленості, національної автаркії. Рух товарів, послуг і грошових
платежів виявляються сильнішим за будь-які штучні бар’єри.

Міжнародна економічна система об’єднує держави, що мають свою
національну й економічну самостійність, різний рівень господарського,
політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародної
економічної системи є країни з високим рівнем розвитку, країни з
перехідною економікою і країни, що розвиваються.

До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн
ЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що
входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до
промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка.
Для них характерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки,
центр ваги зміщується ії сфери матеріального в сферу духовного
виробництва.

До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни —
члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на
шлях ринкових перетворень.

Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу.
Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багато хто з
них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у
своєму економічному розвитку.

Серед основних критеріїв, за якими розрізняють господарські системи,
важливими є можливість використання передової техніки і технології,
останніх досягнень НТП, рівень розвитку продуктивних сил, а також
оволодіння принципами і правилами ринкового устрою економіки.

Список використаних джерел

Кірєєв А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I. Международная
микроэкономика: движение товаров и факторов производства. – М.:Междунар.
Отношения, 1998.

Мировая экономика/Под ред. А.К.Корольчука, С.П.Гурко. –
Мн.:Экоперспектива, 2000.

Мировая экономика: Учеб. пособие/С.П.Гурко, Е.П.Целехович,
Г.А.Примаченок и др. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 2000.

Мировая экономика. Эк-ка зарубежных стран: Учебник/ под ред. д-ра. экон.
наук, проф. В.П.Колесова и д-ра. экон. наук, проф. М.Н.Осьмовой. – М.:
Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2000.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.
Климко, В.П. Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; за ред. Г.Н. Климка, В.П.
Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання,
1997.

Ростов Є.В. Економіка країн світу: Довідник. – К.: Картографія, 1998.

Світова економіка: Підручник/А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та
ін. – К.:Либідь, 2000.

Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001.

Экономики «разных скоростей». Капиталистические и развивающиеся
страны/Под ред. А.А.Демина. – Л.:Изд-во. ЛГУ, 1990

Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 1997

Гальчинський А. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1996

Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. –Київ: Основи, 1996

Основи економічної теорії. — під редакцією Климко Г.Н. — Київ: Вища
школа, 1997

Основи економічної теорії. – під редакцією Ніколенко Ю.В. – Київ:
Либідь, 1994

Основи економічної теорії. – під редакцією Чухно А.А. – Київ, 1994

Основи ринкової економіки. — під редакцією Савлука М.І. — Київ:
Либідь, 1995

Макконелл К.Л., Брю С.Л. Экономікс. Принципы, проблемы и политика. –
Москва: «Республика», 1992

Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993

PAGE

PAGE 3

PAGE

PAGE 34

Похожие записи