Реферат на тему:

Державне регулювання економіки і змішана економічна система.

Державне підприємництво і державний сектор

Державний сектор економіки представляє державу як самостійного
господарюючого суб’єкта, частка якого значно відрізняється в окремих
країнах: традиційно мінімальна для США й значна для країн Західної
Європи (питома вага держсектору у ВВП Австрії — 28 %, Франції — 20 %,
Швеції — 14 %, Італії — 12 %).

Важливими історичними чинниками формування і розвитку державного сектору
в економіці були: війни й національна оборона, інфраструктурне
забезпечення макроекономічних процесів, проблеми довкілля й егалітаризм
(рівність). Після Другої світової війни у країнах Західної Європи
приватний сектор не охоплював всіх сфер діяльності, чим зумовлена поява
значного державного сектору (рис. 37). Наприклад, у Німеччині нині
державі належить близько 25 % національного майна, переважно в
капіталомістких галузях.

Державний сектор у традиційному розумінні — це сукупність державних
підприємств. Великою проблемою є ефективне функціонування цього сектору,
оскільки в ньому виникають тенденції до зниження ефективності, якості
тощо, пов’язані, з одного боку, зі значно меншим тиском на ці
підприємства ринкових сил, а з іншого — з підтримкою держави. На початку
20-х років та у 50-х роках XX ст. здавалося, що розширення державної
власності, навіть за рахунок націоналізації неефективних виробництв і
засобів комунікацій, що стали непосильним тягарем для держбюджету, —
магістральний шлях розвитку капіталістичної економіки. Згодом перемогла
реалістичніша точка зору, згідно з якою ефективний розвиток сучасного
регульованого капіталізму залежить не лише від питомої ваги
держвласності, а швидше від функціональних навичок і вмінь державних
управлінців, що управляють нею.

Рис. 37. Сфери діяльності державного сектору економіки

Якщо приватні підприємства керуються виключно мотивами отримання
максимального прибутку, то державні домагаються значно ширших цілей —
стійкого економічного зростання, заснування нових і модернізації
відсталих галузей промисловості, впливу держави у найважливіших секторах
економіки, скорочення імпорту і забезпечення національної
самодостатності в товарах стратегічного значення, підтримання
зайнятості, вирішення економічних проблем регіонів тощо. Мотив прибутку
для державних підприємств не завжди є основним. Уряд може
перерозподіляти частину національного доходу, створеного у державному
секторі, — постачати приватним підприємствам дешевшу сировину,
електроенергію, транспортні послуги, результати фундаментальних наукових
досліджень, що здійснювались за державний рахунок тощо.

До недоліків функціонування державних підприємств належать:
невизначеність господаря, поєднання економічних і соціальних цілей,
неефективний менеджмент, значні розміри та бюрократична структура
управління. Обмежені можливості отримання прибутку, залежність від
бюджетних коштів, а нерідко й монопольне становище призводять до
зниження ефективності державних підприємств, стимулюють їх перехід у
приватне (акціонерне) володіння. Тому завдання пошуку оптимальних меж
одержавлення власності, а також проблема роздержавлення є не
національною, а загальносвітовою проблемою (у 70-80-х роках XX ст. у
багатьох західних країнах відбувся «бум» роздержавлення і приватизації).
Впродовж останніх

тридцяти-сорока років виник новий сектор — «третій» — у результаті
формування змішаних державно-приватних підприємств і корпорацій, де
держава не є одноосібним власником, але здійснює контроль, володіючи
блокуючим або контрольним пакетом акцій.

Державна контрактна система

Державний контракт — це договір між державою і суб’єктами господарювання
на виготовлення певних товарів, надання послуг, виконання робіт з метою
задоволення соціально-економічних потреб держави і споживачів,
стимулювання виробництва дефіцитної продукції, заохочення експорту,
розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових
технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб
суспільства. Держконтракти укладаються з підприємствами всіх форм
власності, фінансуються з державного бюджету або з власних джерел
підприємства. Держава може надавати певні пільги і преференції — в
оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринків збуту тощо. Наприклад,
контракти федерального уряду США за методами фінансових розрахунків
держави з виконавцями замовлень, тобто за механізмом ціноутворення,
поділяються на дві групи: контракти на основі попередньо встановлених і
узгоджених «фіксованих цін» та контракти, що забезпечують повну
компенсацію витрат виробництва корпорацій-підрядників (у разі
довготермінових контрактів і неможливості завчасного точного розрахунку
витрат).

Серед усієї сукупності напрямів і сфер державної контрактації в
розвинених країнах особливе й найбільше місце посідає
військово-промисловий комплекс. Розміщення військових замовлень і доходи
від них у США у 1990 р. наведено у табл. 19.

Динаміка валового внутрішнього продукту США та сукупних державних витрат
характеризувалася такими показниками: за період з 1977 по 1996 р. ВВП
зріс у 3,7 разу за середньорічних темпів зростання на 7,2 %; сукупні
державні витрати збільшилися за той самий період у 4 рази за
середньорічних темпів зростання на 7,6 %; частка державних витрат у всіх
сферах господарської діяльності до ВВП в окремі роки становила: 1977 р.
— 29,9 %, 1982 р. — 32,5 %, 1987 р. — 31,4 %, 1992 р. — 33,1 %, 1996 р.
— 32,2 %, тобто залишалася фактично незмінною, становлячи в середньому
1/3 ВВП країни.

Факт відносної стабільності показника загальних витрат держави
пояснюється тим, що державні витрати, як і будь-які інвестиції,
викликають так званий кумулятивний ефект, тобто ефект багаторазового
економічного впливу.

Державне господарювання — найважливіша економічна функція держави,
невіддільний компонент економічної стратегії розвитку. Воно ґрунтується
на трьох основних господарських механізмах: державному бюджеті,
державній контрактній системі й державній податковій політиці. Якщо
податкова система слугує інструментом збирання й отримання доходів до
державної скарбниці, а державний бюджет — інструментом акумулювання й
перерозподілу доходів, то державна контрактна система — це інструмент
цільової й «адресної» реалізації цих коштів у різних сферах і галузях
економіки. Уряд є основним замовником товарів, послуг, НДДКР для
забезпечення державних потреб. Зростання державних витрат, державного
військового й цивільного споживання, утворення масштабного державного
ринку товарів і послуг (а всередині нього особливого сектору —
військового ринку) — характерна ознака розвинених економік провідних
країн світу з післявоєнного періоду до нинішнього часу.

Макроекономічне планування й програмування економіки

Поточне регулювання держава доповнює довгостроковим програмуванням
економіки на основі перспективних економічних прогнозів. Економічне
прогнозування як система наукових досліджень про можливі напрями
майбутнього розвитку економіки та її окремих галузей є формою наукового
передбачення й передує розробці планів і програм. На основі
науково-технічних і соціально-економічних прогнозів розробляються
довгострокові програми інвестицій, експортно-імпортних операцій,
підготовки й перекваліфікації робочої сили, здійснення наукових
досліджень.

Комплексні програми економічного і соціального розвитку — це система
завдань, цілей і запланованих шляхів та методів їх досягнення із
зазначенням строків виконання, виконавців і джерел фінансування. У
комплексних програмах відображається:

• оцінка економічного і соціального розвитку в попередній період;

• прогноз економічного і соціального розвитку у наступний період
(очікувана економічна кон’юнктура);

• концепція економічного і соціального розвитку;

• макроекономічні і соціальні показники й політика;

• інституціональні перетворення;

• інвестиційна, інноваційна, структурна й аграрна політика;

• зовнішньоекономічна політика.

Окрім комплексних приймаються також програми територіального та
галузевого розвитку, а також функціональні програми (приватизації,
демонополізації, розвитку малого бізнесу тощо). За строками дії програми
поділяються на довгострокові перспективні (10-15 років),
середньострокові (до 10 років) і щорічні.

Так, у 1995-1996 pp. у сфері науки, техніки і ВПК США здійснювалося 700
коротко-, середньо- і довгострокових федеральних науково-технічних
програм, у соціально-економічній сфері — понад 300, у галузі сільського
господарства й охорони довкілля — понад 80, 85 — у сфері забезпечення
природними ресурсами, понад 40 — у галузі житлово-комунального
будівництва і господарства міст, 35 — у галузі транспорту, зв’язку й
енергетики. Саме такий пакет державних господарських програм — основа
для організації, планування й розміщення федеральних контрактів на
товари і послуги для потреб державного споживання.

Державні програми реалізуються через сукупність держконтрактів і
спрямовані на розвиток сільського господарства, паливно-енергетичного
комплексу, ВПК, систем освіти й охорони здоров’я, забезпечення
зайнятості й соціальних послуг, забезпечення науково-технічного
прогресу. Витрати держбюджету, як правило, спрямовані на реалізацію
загальнодержавних соціально-економічних, науково-технічних або
військово-технологічних програм, тоді як витрати місцевих бюджетів — на
фінансування програм розвитку територій, інфраструктури, міського
будівництва, аграрної сфери, освіти тощо.

Регулювання науково-технічного розвитку

У країнах з розвиненою ринковою економікою особливе значення надається
стимулюванню науково-технічного прогресу та розвитку на його основі
наукомістких виробництв. З цією метою кожна країна, виходячи з певної
концепції або моделі науково-технічного прогресу, розробляє комплекс
заходів, спираючись на систему національно-державних пріоритетів. У США,
наприклад, акцентується увага на збереженні науково-технічного і
військового лідерства, в Японії — на виготовленні наукомісткої
конкурентоспроможної промислової продукції.

Ринкова економіка загалом сприйнятлива до НТП, однак самостійно не
забезпечує стратегічних проривів у сфері науки, техніки, технологій,
необхідних для зміни народногосподарської структури. Причини цього такі:
обмеженість фінансових ресурсів компаній, нездатність приватних
корпорацій здійснювати фундаментальні дослідження, високий ступінь
ризику і невизначеності, значні терміни окупності. Тому держава повинна
забезпечувати стимулювання НТП й визначати основні завдання
науково-технічної політики.

Метою державного втручання у сферу НДДКР є: збереження
науково-технічного потенціалу й фундаментальної науки; забезпечення
безперервності процесу науково-технічного розвитку в умовах
великомасштабних технологічних зрушень; визначення стратегічних напрямів
НТП для державної підтримки, що закладає підвалини науково-технічного
потенціалу XXI ст.

Регулювання умов науково-технічної діяльності здійснюється за допомогою
створення інноваційних фондів, технополісів, бізнес-інкубаторів;
страхування науково-технічної діяльності; пільгового оподаткування і
кредитування; політики прискореної амортизації; запровадження валютних
пільг; здійснення державної науково-технічної експертизи; створення
системи державної науково-технічної інформації.

У розвинених країнах набула поширення доктрина «солідарної
відповідальності», згідно з якою держава, так само як і приватний
капітал (промисловий і банківський), зобов’язана фінансувати створення
новітньої наукомісткої техніки і технології, що відповідає світовим
стандартам й конкурентоспроможна на внутрішньому та зовнішніх ринках.

Фіскальне (бюджетно-податкове) і грошово-кредитне регулювання

У світовій економічній науці поняття державного сектору нерідко
пов’язують не тільки з державною власністю, а й з усією сукупністю форм
участі держави у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. У такому
розумінні цей сектор є фундаментом, спираючись на який держава виконує
свої функції. Наприклад, бюджет (частина держсектору, розміщеного у
сфері розподілу) необхідний державі для перерозподілу доходів,
здійснення структурної перебудови, фінансування випуску суспільних
товарів тощо. Доходи бюджету формуються за рахунок податків і
неподаткових надходжень, доходів від власності, позик, інколи —
державних цільових фондів. Видатки спрямовуються на забезпечення
державного управління, національної оборони, правопорядку, на
підтримання окремих галузей господарства, соціальний захист населення,
фінансування освіти, охорони здоров’я, культури, мистецтва, охорони
навколишнього середовища, створення державних запасів і резервів.

Сучасні економісти-неокласики пропагують так звану ліберальну концепцію
держбюджету, згідно з якою в ринковій економіці ефективність державних
витрат і їх вплив на господарство країни обернено пропорційні розміру
бюджету. Вважається, що господарський розвиток буде тим успішнішим, що
більшу частину економіки віддано у розпорядження «ринкових сил
саморегулювання» й приватного підприємництва. Нео- та посткейнсіанці
категорично спростовують такі твердження, обстоюють ідею
мультиплікаторного ефекту бюджетних витрат, як і будь-яких інших
інвестицій в економіку, аргументуючи економічну доцільність здійснення
фіскальної політики, використовуючи модель акселератора. Втім,
неправомірними необхідно визнати як мінімізацію держбюджету, так і
надмірне розширення його доходів за рахунок посилення податкового тиску
або збільшення витратної частини.

Розглянемо основні статті доходів держбюджету та напрями державних
витрат на прикладі федерального бюджету США 1995 p. (табл. 20).

Доходи федерального бюджету формуються переважно за рахунок податків на
доходи фізичних осіб і корпоративних виплат на соціальне страхування.
Федеральний бюджет США охоплює близько 65 % консолідованих бюджетних
доходів, інші 35 % припадають на бюджети штатів і місцевих органів
влади. Доходи бюджетів штатів, на відміну від федерального, формуються у
результаті непрямого оподаткування у формі податків на продаж, різних
зборів і місцевих платежів. Найбільші статті витрат федерального бюджету
за основними функціями урядової діяльності: соціальне страхування,
національна оборона, обслуговування державного боргу, забезпечення
доходів населення, медичне обслуговування.

Загалом у розвинених країнах кошти, що розподіляються через держбюджет,
становлять від ЗО % ВВП у «ліберальних» країнах (США, Японія) до 60 %
ВВП у «соціальних» (Австрія, ФРН, країни Скандинавії). Однак незважаючи
на різний рівень бюджетного перерозподілу ВВП, ці країни демонструють
приблизно однаковий рівень промислового розвитку й подібні життєві
стандарти. Це дає підстави окремим економістам вказувати на відсутність
прямого зв’язку між темпами економічного зростання і часткою ВВП, що
перерозподіляється через держбюджет.

Доходи федерального бюджету США за 1995 фінансовий рік

У сучасний період стало очевидним, що суттєвий поштовх посиленню
ринкової активності може забезпечити тільки скоординоване, зважене
поєднання бюджетно-податкових (фіскальних) і грошово-кредитних
(монетарних) засобів впливу, які в сукупності здатні не лише впливати на
державні фінанси й видатки держбюджету, а й також коригувати структуру
витрат приватного сектору економіки. Монетарна політика
(грошово-кредитне регулювання) — це сукупність заходів державного
впливу, спрямованих на регулювання грошової маси й обсягу кредитних
операцій.

Серед важелів грошово-кредитного регулювання традиційно виокремлюють
зміну облікової ставки відсотка, норми обов’язкових резервів, операції
на відкритому ринку. Вони формують зміст політики «дорогих» і «дешевих»
грошей: зниження облікової ставки і норми резервування та купівля
державних цінних паперів приводять до збільшення обсягу грошової маси в
обігу, а підвищення ставки відсотка і резервної норми та продаж цінних
паперів держави — до її зменшення.

Фіскальні та грошово-кредитні важелі регулювання мають значну
антициклічну спрямованість. У період промислового піднесення держава
робить спробу послабити «перегрів» економіки, вживаючи заходів,
спрямованих на стримування зростання виробництва. До таких заходів
належать збільшення податків, скорочення державних витрат, підвищення
облікової ставки відсотка, що приводить до зменшення зацікавленості у
нових інвестиціях, отже, до зниження попиту на засоби виробництва. У
період криз, спадів здійснюється політика збільшення державних
закупівель, скорочуються податки, стимулюються приватні інвестиції за
допомогою бюджетної політики, знижується облікова ставка відсотка, щоб
посилити зацікавленість підприємців у розширенні капіталовкладень.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Похожие записи