Реферат на тему:

Четверта класична ситуація: формування новітніх напрямів світової
економічної теорії

План

1 Економіка пропозиції

2. Неоінституціоналізм — пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

1. Економіка пропозиції

Серед теорій, що мають. неокласичний напрям, помітне місце займає теорія
економіки пропозиції, або економічна теорія, орієн-тована на пропозицію.
З іменами її родоначальників — американ-ських вчених А. Лаффера, Р.
Манделла, П. Робертса, Рутледжа, жур-налістів Дж. Гілдера і Д. Ванніекі,
конгресмена Дж. Кемпа — нероз-ривно пов’язана консервативна
трансформація бюджетно-фінан-сового регулювання економіки США.

Відношення до цієї теорії в сучасній літературі неоднозначне. Одні
західні дослідники, як, наприклад, Я. Шісслер (ФРН), зводять її в ранг
економічної філософії американського консервативного руху. Інші
розглядають її як черговий міф, що поширюється й рек-ламується засобами
масової інформації і вимагає до себе обереж-ного відношення в силу своєї
схематичності й дуже спрощених підходів. Так, американський дослідник
неоконсерватизму К. Бун-нер взагалі вважає, що ніякої економіки
пропозиції немає, бо еко-номічна наука протягом всієї своєї історії
завжди займалась дослі-дженнями пропозиції і попиту залежно від руху цін
виробництва і зайнятості. Однак за повоєнний період у зв’язку з
розвитком кейн-сіанської макроекономічної теорії ослабло значення
динаміки про-позиції або вона взагалі не бралась до уваги. Нині йдеться
про відновлення вже давно детально розробленого аналізу шляхів і
можливостей взаємозв’язку сукупних доходів і фіскальної політи-ки якраз
через діючі на ринку сили з боку пропозиції.

Р. Дорнбуш і С. Фішер вважають, що відбулася кейнсіанська революція,
можлива революція раціональних сподівань, але ніколи не було радикальної
революції економіки пропозиції.

Теорія економіки пропозиції була покликана стимулювати еко-номічне
зростання за рахунок перерозподілу національного дохо-ду в інтересах
середніх і великих власників, виправдати проведен-ня урядових заходів в
США, Великобританії щодо скорочення дер-жавних витрат за рахунок
соціальних програм. Сучасні прихиль-ники неокласичного трактування
закону Сея вважають, що через гнучкість цін, заробітної плати,
оподаткування та інших основних елементів ринкове господарство може
стихійно саморегулюватися, уникаючи серйозних кризових потрясінь.

На противагу кейнсіанству, яке орієнтоване на ефективний по-пит,
прибічники економіки пропозиції вважають, що серцевину економічної
політики повинно становити всемірне стимулювання і формування саме
пропозиції. Практична реалізація цієї політики передбачає, на думку
теоретиків економіки пропозиції, обов’язко-ву наявність таких основних
елементів: регулювання грошової маси; усунення державного втручання в
економіку, яке ставить перепо-ни для технічного прогресу, вільного
інвестування і скорочення податків з метою вивільнення частини прибутків
для інвестицій; скорочення витрат (насамперед в соціальній сфері, а
також на ут-римання бюрократичного апарату), відмова від витрат на
субсидії промисловим підприємствам, розвиток інфраструктури тощо.

Тут особливо помітне взаємодоповнення монетаризму і економі-ки
пропозиції. Теоретики монетаризму в своїх рекомендаціях щодо розроблення
економічної політики головний акцент роблять на ре-гулюванні грошової
маси в обігу. У прибічників економіки пропо-зиції особливе значення має
використання податкових інструмен-тів державного регулювання економіки.
Вони вважають, що стиму-лювання пропозиції шляхом надання фінансових
пільг для приват-них інвесторів автоматично повинно створити необхідний
попит і привести, врешті-решт, до оздоровлення ринкового господарства.
Отже, теоретики економіки пропозиції пов’язують життєздатність і
ефективність ринкового господарства з ініціативою приватного сек-тора,
яка, на їх думку, цілком залежить від розмірів податку. Зав-дання
будь-якого уряду полягає в тому, щоб знайти оптимальну став-ку
оподаткування, яка б забезпечувала максимальні надходження в держбюджет
і в той самий час не ослабляла стимули до високої продуктивності.

Подібні дещо ідеалізовані уявлення про стимулюючий вплив зниження
податків на інвестиційну діяльність приватного сектора теоретично
обгрунтовані з допомогою відомої кривої Лаффера. Вона встановлює
гіпотетичне співвідношення між рівнем податкових ставок у відсотках і
сумою податкових надходжень у федеральний бюджет. Така залежність, на
думку Лаффера, показує, що в «забо-ронній зоні» (а це насамперед
ситуація прогресивного оподатку-вання) доходи федерального бюджету все
більше знижуються по мірі підвищення податків — у зв’язку із зменшенням
заінтересова-ності й ініціативи до інвестування, мотивації до праці.

У США стрижнем реформ на основі теорії економіки пропо-зиції стала зміна
федеральної податкової системи (1981-1986 рр.). Загально визнано, що
результати державної економічної політики, орієнтованої на економіку
пропозиції, досить суперечливі. В ціло-му ж вони на початок 90-х років
мали вигляд скоріше позитивний, ніж негативний. Однак на рубежі XIX і XX
ст. західному суспільст-ву все ще потрібно довести, що воно зможе
ефективно вирішити проблеми бюджетних дефіцитів, державної
заборгованості з гли-бокими міжнародними макроекономічними
диспропорціями без використання протекціоністських інструментів, на
основі теорій нео-класичного напряму.

2. Неоінституціоналізм пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

Неоінституціоналізм — це напрям сучасної економічної думки, який
розвиває методологію, теорію, традиції американського інсти-туціоналізму
кінця XIX — початку XX ст. Немарксистські против-ники
неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване вза-галі вилучити
його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки.
Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв
країнах Західної Європи. Це було пов’язано з помітним посиленням
тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками
рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної
науки.

Найбільш відомі представники неоінституціоналізму — У. Ростоу, Дж. К.
Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе
(Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та
ін.

У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки
Неоін-ституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається
під впливом особливостей національного історичного досвіду і
мен-талітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак
існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і
разом з тим його специфіку порівняно з іншими.

Визначальна риса неоінституціоналізму — критичне ставлення до
неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує
не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу.
Неокласична система «прийнятна як описання суспіль-ства, яке колись
існувало, — вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К.
Гелбрейт. — І як відбиття тієї частини економі-ки, яку в подальшому ми
будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри
задовільною». Однак вона не описує сучасну реальність як систему
корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного
індустріального суспільства.

У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погля-ди
представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають
ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет еконо-мічної теорії
зводиться до розподілу обмежених економічних ре-сурсів серед
альтернативних користувачів з метою максимізації за-доволення їх потреб,
обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується
широкий підхід, в основу якого покла-дена взаємодія «інститутів». До
«інститутів» належать різноманітні категорії базисного і надбудовного
характеру (держава, підприєм-ництво, власність, капітал, гроші, кредит,
сім’я, профспілки, полі-тичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо).
Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних
явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між
господар-ськими агентами в економічній системі.

Таке розуміння предмета дослідження тісно пов’язане з праг-ненням до
інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології,
психології, антропології, юриспруденції тощо) або з ві-рою в переваги
«міждисциплінарного підходу». Це одна з визна-чальних рис методології як
інституціоналізму XIX ст., так і неоін-ституціоналізму.

В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціона-лісти
протиставляють «методологічному індивідуалізму» неокласи-ки (тобто
аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослі-дження
«колективних дій» і «колективних інститутів» — корпора-цій, профспілок,
політичних партій тощо.

1 дослідження, який спирається на використан-ня широкого статистичного і
фактичного матеріалу; розгляд меха-нізму управління як основного
застосування економічної теорії.

Статичному підходу представників неокласичного напряму
нео-інституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в
історичній послідовності. Наголошуючи на «феномені розвитку», тобто на
змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналіс-ти вивчають
динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип
еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний
генетичний зв’язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.

Відмітні риси неоінституціонального напряму — критична спря-мованість
замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея
соціального контролю замість упередженого за-хисту конкурентної ринкової
економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві
недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове
безробіття, різку соціаль-ну диференціацію, бідність значної частини
населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також
на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові,
багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль над економікою
неоінститу-ціоналісти покладають на державне втручання в механізм
відтво-рення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій
щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і еконо-міці
пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередни-ки, не
виходять за межі реформізму.

Характерна риса сучасного інституціоналізму — всебічна роз-робка різних
концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів)
розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них — концепції
індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.),
пост-індустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль
(аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному
розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільст-ва (Дж. Несбіта) та ін.

У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенден-цій в
умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспіль-ства. На
перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання
значення і частки сфери послуг, ролі комп’ютеризованих знань, інформації
як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів
значної частини населення тощо).

Оцінки місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в
сучасній економічній думці країн ринкової економіки неодно-значні.
Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної
теорії фактично ігнорують його як самостійний і пер-спективний напрям
сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм «зник» у
30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі.
«Не дивлячись на деякі спільні риси, школа «інституціональної теорії»
являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від
ортодоксальної економічної нау-ки, — пише М. Блауг. — В галузі аналізу
«інституціоналістам» не вдалось виконати свою обіцянку і створити
життєздатну альтерна-тиву неокласичної теорії. Саме з цієї причини ця
течія поступово втратила свій вплив, хоч критика «інституціоналістами»
неокласичної ортодоксії часто була цілком обгрунтованою'».

Представники неоінституціоналізму відверто визнають недо-статність
позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак
вони справедливо вказують на окремі сильні сто-рони неоінституціональної
теорії, інтенсивність роботи щодо її подальшого розвитку, перспективи
можливої зміни співвідношен-ня напрямів в структурі сучасної економічної
думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанці підтримують
неоінституціоналізм, підкрес-люючи, що він може «очолити нову атаку
проти безплідного тео-ретизування» (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний
марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному
аналі-зу. Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідно-сини
неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економіч-ної думки не
виходять за межі типової для них подвійної альтер-нативності.

Такими є основні напрями розвитку і досягнення економічної теорії у
світлі розвитку західної економічної думки, яка сьогодні знаходиться на
передових позиціях у світі.

Розгляд основних напрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це
динамічна наука, яка відбиває зміни тенденцій в розвитку економічних
явищ і процесів, у навколишньому середовищі, світо-вому господарстві та
суспільстві в цілому. Динамізм економічної теорії проявляється також у
тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до
соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція
ідей підкоряється внут-рішній логіці, яка не обов’язково відбиває події
безпосередньо.

Поняття «класична ситуація і її зміни» дає змогу не лише послі-довно
розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як
самостійної науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку.
В галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами і
явищами, такими тенденціями з розвитком рин-кового господарства і
продуктивних сил суспільства є еволюційний перехід від переважання
однофакторних концепцій цінності, вар-тості до переважання
багатофакторних концепцій, зростання зна-чення проблеми попиту і
пропозиції; від надання переваги вивчен-ню питань мікроекономіки до
надання першочергового значення питанням макроекономіки, а потім —
синтезу мікро- і макроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання
багатства до дослідження ефективного розподілу та використання обмежених
еко-номічних ресурсів з метою максимально можливого задоволення людських
потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивного ме-тоду до сукупності
різних методів дослідження з використанням усіх можливих прийомів
наукового пізнання, щоб прийти до за-довільного пояснення дійсності,
тощо. В галузі нормативної еконо-мічної теорії, яка має справу з
оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою
тенденцією є зміна відношення до питання про участь держави (уряду) в
економічному житті. Під цим кутом зору можна виділити три великі хвилі в
становленні та розвитку економічної теорії. Перша — захист і пропаганда
актив-ної участі держави; друга — обгрунтування і захист принципу
Іаіз-зег іаіге; третя — обгрунтування необхідності активного втручання
держави в економіку, розробка його форм та методів, визначення меж.

Зміна класичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі
економічної думки, появою нової ортодоксії.

Для XX ст., особливо останньої його третини, характерне роз-ширення
спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його усклад-нення,
загострення суперництва між ними за досягнення статусу пануючої
ортодоксії. За такий статус продовжується боротьба на-самперед між
монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями,
особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції,
здобули нових прибічників.

При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сього-денної
неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва
відбиває швидше політичне спрямування), до яких належать теорії
монетаризму, економіки пропозиції, раціональних сподівань;

по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі еконо-мічного
розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх
високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М.
Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосу-вання неоліберальних
концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової
економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів
використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та ін.

Сьогодення незалежної України нагальне вимагає не просто за-стосування
сучасних моделей економічного розвитку, а насампе-ред використання
посткейнсіанських та неоінституційних засад, відкоригованих відповідно
до конкретних умов і національно-дер-жавних інтересів країни в цілому та
превалюючої більшості її насе-лення зокрема. Підкреслимо, що в
теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі
держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують
різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня
розви-неності країни, її досягнень в науково-технічному прогресі.

Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна
переорієнтація на поєднання мікро- і макропідходів до вивчення
економічних явищ і процесів.

Провідні представники кожного з основних напрямів сучасної економічної
теорії обстоюють точку зору про життєздатність і пер-спективність у
майбутньому XXI ст. саме свого напряму. Тим са-мим вони, незважаючи на
численні заяви про об’єктивність став-лення до інших напрямів,
врешті-решт, демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність
майбутнього змушує їх звер-татися до фактора часу як вирішального
підтвердження ефектив-ності (чи неефективності) впливу теорії на
економічну політику і практику.

Похожие записи