.

1. Механізм функціонування ринкової економіки та “невидимої руки” ринку. 2. Кошти підприємств, їх кругообіг і обіг (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 8425
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з політекономії

ПЛАН

Механізм функціонування ринкової економіки та “невидимої руки” ринку

Кошти підприємств, їх кругообіг і обіг

Список використаної літератури

1. Механізм функціонування ринкової економіки

та “невидимої руки” ринку

Ринкова економіка – це специфічна соціально-економічна система. Вона, як
і будь-яка система, має свій механізм функціонування, дія якого найбільш
повно проявляється в

центральній ланці цієї системи – на ринку. Що це за механізм і як він
діє? Відповіді на ці запитання ми отримаємо, розглянувши спочатку його
складові елементи. Їх в принципі чотири: попит, пропозиція, ціна й
конкуренція.

Попит – це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з
попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим
відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи:
а)потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу;
б)грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або
послуг. Попит, як правило, виражається в грошовій формі.

Пропозиція – це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний
момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти:
а)готовність виробників (продавців) до продажу того чи іншого виду
товару або послуги; б)умови, на яких виробник (продавець) згідний
продати їх. Пропозиція, як правило, має натуральне вираження: штуки,
тонни, метри.

Ціна – це, як було з’ясовано раніше, грошовий вираз вартості. На ринку,
як правило, розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і
ціну рівноваги. Ціна попиту – це гранично максимальна ціна, яку покупці
ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції – це гранично мінімальна
ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги – це
ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.

Конкуренція – це процес суперництва між суб’єктами ринкових відносин за
найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.

Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм. Процес
його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки.
Чим же визначається чіткість взаємодії ринкового механізму? Адже в ньому
немає спеціального органу, який би вказував на те, які товари виробляти
підприємцю, де йому купувати ресурси, де робітникові працювати. Сам
ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний
внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам
певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції.
А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник
ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація
вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є саморегульована
система. Така саморегульована система в літературі отримала назву
“вільного ринку”.

Ринкова економіка зародилася й довгий історичний період функціонувала
як саморегульована система. Проте можливості ринкового механізму
саморегулювання не безмежні. Він не в стані гарантувати вирішення всіх
соціально-економічних проблем сучасного суспільства. Механізм ринку
дозволяє людям задовольнити лише ті потреби, які виражаються через
попит. Але ж є й інші потреби, які ніяк не можна виміряти в грошах і
перетворити на попит.

Навіть у стерильній економіці вільного підприємництва (якого, до речі,
немає в жодній країні) залишаються принаймні три сфери, непідвладні
ринковому механізму. Це екологія, соціальна сфера й сфера колективного
користування товарами і послугами (національна оборона, охорона
громадського порядку, державне управління, єдина енергетична система,
національні мережі комунікацій).

Все це є свідченням того, що висока ефективність економічної системи не
може бути в сучасних умовах досягнута суто ринковим її регулюванням.
Необхідний додатковий механізм. І таким додатковим механізмом, як
показує досвід країн з розвинутими ринковими економіками, має бути
державне регулювання зовнішніх ефектів. Таким чином, в економіці вільної
конкуренції держава виконує принаймні дві функції – регулювання
екологічних і соціальних процесів ( зовнішніх ефектів) і забезпечення
населення суспільними товарами. Якщо додати ще одну функцію –
забезпечення економіки необхідною кількістю грошей ( на що ринок теж
нездатний), то отримаємо повний механізм регулювання економіки вільного
підприємництва. Див. схему.

Механізм регулювання ринкової економіки

Виділяється в цьому механізмі два провідні блоки – вільний ринок і
держава. Економічна діяльність держави полягає в тому, щоб доповнити
ринок, вирішувати ті проблеми, перед якими він пасує.

Ідея “вільного ринку” належить класику і політичної економії А.Сміту,
який у своїй роботі “Дослідження про природу й причини багатства
народів” стверджував, що ” вільна гра ринкових сил” створює гармонійний
устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні
інтереси, завдяки “невидимій руці” ринку, навіть не бажаючи того, сприяє
інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він
бажав це зробити. Проте егоїзм, який спонукає індивідуума (підприємця)
до дії, складає лише частину ринкового механізму. Щось повинно
стримувати економічний суб’єкт, який прагне безмежно задовольняти свою
жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить
егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної
гармонії, до ринкової рівноваги. Звідси зрозуміло, чому в класичній
ліберальній економічній теорії держава відіграє лише підпорядковану
роль. Функції держави як “нічного сторожа” обмежувалися забезпеченням
правопорядку, національної оборони, будівництвом і підтриманням
суспільне корисних споруд, наприклад, транспортних магістралей.
Втручання в економіку з боку держави торкалося лише гарантування для
всіх суб’єктів господарської діяльності основних економічних свобод, а
саме: свободи займатися будь-якою господарською діяльністю, свободи
конкуренції і торгівлі.

Зроблений А.Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити
феномен взаємодії особистої вигоди (егоїзму) і її регулятора –
конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю
збігатися з витратами виробництва. Його теорія розкрила, яким чином
суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонувати саме ті товари,
які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни в умовах
вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, – тому що вони
приносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті А.Сміт показав,
яким чином у сфері виробництва може бути досягнута відносна рівність
доходів. Тобто, він описав господарський механізм вільного ринку, як
саморегулюючої системи.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про
«природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він
підкреслює, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції)
складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима
рука», тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним
закономірностям. У трактуванні «природного порядку» Сміт виходить з двох
принципів: об’єктивної закономірності природи — дії об’єктивних законів
природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.

Дія об’єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність
дії об’єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні
умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях
кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно
захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини
збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами
природи.

У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо
К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась лише об’єктивна
закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є
прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил,
невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль
держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя,
народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також
висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму
заробітної плати.

У творах Сміта дивовижно переплетені два погляди на цінність—
суб’єктивний і об’єктивний. Суб’єктивний полягає в тім, що, на його
думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від
свободи й відпочинку. Водночас він оцінює працю об’єктивно як основу
багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а
звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік
вартості.

Отже, у трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він
заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примітивного»
суспільства. Коли ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для
обміну.

З розвитком поділу праці ситуація змінюється. По-перше, обмін стає
необхідним, тому що дає змогу одержувати найрізноманітніші товари.
По-друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її можливість
одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов
мінова цінність товару для товаровиробника буде визначатись кількістю
чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару.

Товаровиробник, обмінюючи свій товар на якийсь інший, одержує, з
власного погляду, більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається і з
супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці,
відносно своїх можливостей щодо виробництва одержуваного товару, ніж
віддає. Тут ми знову маємо справу з поняттям суб’єктивної цінності,
проте Сміт виводить його не з принципу корисності (австрійська школа), а
з принципу праці.

Отже, перше з поставлених питань Сміт розв’язує цілком однозначно.
Основу цінності товару становить праця, уречевлена в товарах, які
одержують з допомогою обміну на даний товар.

Як же вирішує він питання про окремі складові ціни товару? На перший
погляд, нелогічною є сама постановка такого питання. Які можуть бути
складові ціни, якщо вона визначається працею?

Річ у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у первісному
суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли виробники
обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обміном за умов
капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречевленої праці.
Робітники стають продавцями товару «робоча сила», а капіталісти — його
покупцями. Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю, що,
так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну» (номінальна
й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон
еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує
уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з
двох частин: заробітної плати і прибутку капіталіста, Третьою складовою
цінності, за Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, «три першооснови
будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, — це заробітна
плата, прибуток і рента». Відтак цінність Сміт визначає доходами.

Визначення цінності як суми доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши
геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва,
яка в XIX ст. стала панівною.

Щодо третього завдання, то воно зводиться до з’ясування причин
відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Сміта — це, по
суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину
ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкової
ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції”)
ринок працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних
потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами
встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду
привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише
Сміт, призводить часто до результатів, протилежних тим, на які
сподівались, і стримує зростання продуктивності праці. Щоправда, якась
група або клас можуть мати вигоду від такого втручання, проте воно
завжди зашкоджуватиме стратегічному завданню — економічному зростанню.
Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії
«невидимої руки».

2. Кошти підприємств, їх кругообіг і обіг

Фінанси підприємств безпосередньо пов’язані з рухом грошових коштів.
Саме тому досить часто поняття «фінанси підприємств» ототожнюється з
грошовими коштами, наявними фінансовими ресурсами. Однак самі кошти чи
фінансові ресурси не розкривають поняття «фінанси», якщо не з’ясувати
суті економічної природи останніх.

Рух коштів, його швидкість та масштаби визначають працездатність
фінансової системи. З руху коштів розпочинається і ним же завершується
кругооборот засобів підприємства, оборот усього капіталу. Саме тому рух
коштів, грошовий оборот на підприємстві є основною ланкою в процесі
обороту капіталу.

Грошові кошти на підприємстві спочатку формуються в процесі утворення
статутного фонду. У дальшому вони інвестуються для забезпечення
виробничо-господарської діяльності, розширення та розвитку виробництва.
Саме так підприємства отримують можливість займатися виробництвом та
збутом продукції, одержувати доходи. Кошти підприємств зберігаються в
касах, а також на поточному, валютному та інших рахунках у банківських
установах.

У процесі реалізації продукції, робіт, послуг на рахунки підприємств
постійно надходять грошові кошти у вигляді виручки від реалізації. Кошти
надходять також від фінансово-інвестиційної діяльності підприємств: від
акцій, облігацій та інших видів цінних паперів; від вкладання коштів на
депозитні рахунки; від здавання майна в оренду. Однак підприємство
розпоряджається не всіма грошовими коштами, які воно одержує. Так, у
складі виручки від реалізації продукції на підприємство надходять суми
акцизного збору, податок на додану вартість, мито, котрі підлягають
внесенню в бюджет. Реальним платником цих податків є споживач, а
перераховує їх у бюджет підприємство, яке реалізує продукцію. Частина
грошових надходжень, що залишилася після відрахувань у бюджет акцизного
збору, податку на додану вартість, мита, спрямовується на заміщення
коштів, авансованих в оборотні та основні фонди, на виконання фінансових
зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, банками, страховими
організаціями та іншими суб’єктами господарювання. Частина грошових
надходжень, яка залишилась, формує валовий та чистий дохід, прибуток.

Грошові фонди — це частина грошових коштів, які мають цільове
спрямування. До грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати
праці, амортизаційний фонд (на державних підприємствах), фонд розвитку
виробництва, фонд соціального призначення, фонд заохочення, резервний
фонд та інші.

Статутний фонд використовується підприємством для інвестування коштів в
оборотні та основні фонди. Фонд оплати праці — для виплати основної та
додаткової заробітної плати працівникам. Амортизаційний фонд — для
фінансування капітальних вкладень та капітального ремонту. Фонд
споживання — для фінансування відтворення робочої сили та
соціально-культурних заходів. Фонд нагромадження — для вдосконалення та
розвитку підприємства.

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так,
використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов’язань
перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими
організаціями здійснюється в нефондовій формі. У нефондовій формі
підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески.

В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності
оборотних коштів. Дехто з економістів спрощено трактує їх як «предмети
праці», «матеріальні іктиви», «гроші, що обертаються». Найч.к і іше
можна натрапити її і і а визначення оборотних коштів.

По-перше, оборотні кошти — це грошові ресурси, які вкладено в оборотні
виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного виробництва
та реалізації виготовленої продукції.

По-друге, оборотні кошти — це активи, які протягом одного виробничого
циклу або одного календарного року можуть бути перетворені на гроші.
Деякі автори таке саме визначення дають терміну «оборотний капітал». Це
свідчить про ідентичність, на їхню думку, понять — оборотні кошти та
оборотний капітал.

У зарубіжній економічній літературі окремі автори визначають оборотний
капітал як оборотні активи за мінусом короткострокових зобов’язань. У
такий спосіб дається визначення власного оборотного капіталу.

Узагалі «капітал» виступає в трьох формах: грошовій, продуктивній і
товарній. Найбільш широке, загальне поняття капіталу відповідає його
грошовій формі. В економічній теорії «грошовий капітал» розглядається як
вартісна форма всього капіталу, а не лише як певна сума грошей, що
спрямовується в процесі господарсько-підприємницької діяльності на
придбання засобів виробництва і предметів праці.

Оборотний капітал проходить три стадії кругообігу: грошову, виробничу й
товарну. На першій стадії під час авансування коштів здійснюється
придбання й нагромадження необхідних виробничих запасів.

У виробничому процесі авансується вартість для створення продукції: у
розмірі вартості використаних виробничих запасів, перенесеної вартості
основних фондів, витрат на саму працю (заробітна плата та пов’язані з
нею витрати). Виробнича стадія кругообігу оборотного капіталу
завершується випуском готової продукції, після чого настає стадія
реалізації.

На третій стадії авансування коштів триває доти, доки товарна форма
вартості не перетвориться на грошову. Отримання виручки від реалізації
свідчить про корисність створеної суспільством вартості і про
відтворення авансованих у ній коштів. Грошова форма, якої набирає
оборотний капітал на третій стадії кругообігу, одночасно є і початковою
стадією наступного обороту капіталу.

Кругообіг оборотного капіталу і створення нової вартості відбувається за
схемою:

Г—Т…В…Т’ Г,

де Г — кошти, що авансуються; Т — предмети праці (товар);

В — виробництво; Т’ — готова продукція (товар); Г’ — кошти, отримані від
реалізації створеної продукції.

Мету функціонування капіталу буде досягнуто тоді, коли Г’ = Г + ?Г,
тобто коли відбудеться приріст грошей порівняно з авансованою сумою.

Отже, самозростання капіталу відбувається в процесі кругообігу
оборотного капіталу, який проходить різні стадії і набирає різних форм.
Оборотний капітал бере участь у створенні нової вартості не прямо, а
через оборотні фонди.

Склад і розміщення оборотного капіталу залежать від того, в якій сфері
він функціонує: виробнича, торгово-посередницька, сфера послуг (у тім
числі фінансових).

У виробничій сфері оборотний капітал (оборотні кошти) авансується в
оборотні виробничі фонди і фонди обігу.

До виробничих фондів належать: сировина, основні й допоміжні матеріали,
напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, малоцінні і
швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, напівфабрикати
власного виготовлення, витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу — це залишки готової продукції на складі підприємств,
відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів
підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у
дебіторській заборгованості, а також укладені в короткострокові цінні
папери.

Таким чином, оборотний капітал (оборотні кошти) — це кошти, авансовані в
оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності
процесу виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку.

Залежно від методів планування оборотні кошти поділяються на нормовані
та ненормовані.

Необхідність розподілу оборотних коштів на нормовані й ненормовані
випливає з економічної доцільності досягнення найліпших результатів за
найменших витрат. Встановлення нормативів за окремими статтями оборотних
коштів уможливлює забезпечення безперервної діяльності підприємства за
умови оптимальних виробничих запасів, розмірів незавершеного
виробництва, залишків готової продукції.

До нормованих оборотних коштів належать оборотні кошти у виробничих
запасах, незавершеному виробництві та витратах майбутніх періодів, у
залишках готової продукції на складах підприємств.

Ненормовані оборотні фонди включають фонди обігу за винятком готової
продукції на складі.

За джерелами формування оборотні кошти поділяються на:

1) власні та прирівняні до власних;

2)залучені;

3) інші.

Класифікація оборотних коштів має важливе значення, оскільки дає
можливість підприємству визначити оптимальний склад і структуру, потребу
та джерела формування оборотних коштів. Від цього значною мірою залежить
фінансовий стан підприємства.

Система організації оборотних коштів побудована на певних принципах.

По-перше, надання підприємствам самостійності щодо розпорядження,
управління оборотними коштами. Це означає оперативну самостійність у
використанні оборотних коштів.

По-друге, визначення планової потреби і розміщення оборотних коштів за
окремими елементами й підрозділами. Мається на увазі розрахунок
оптимальної потреби в оборотних коштах, яка б забезпечила безперервність
процесу виробництва, виконання планових завдань за ритмічної роботи
(розробка норм тривалої дії та щорічних нормативів).

По-третє, коригування розрахованих і чинних нормативів з урахуванням
вимог господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на
сировину та матеріали; постачальників і споживачів;

форм застосовуваних розрахунків.

По-четверте, раціональна система фінансування оборотних коштів. Це
означає формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і
залучених коштів у розмірах, що забезпечують нормальний фінансовий стан
підприємства.

По-п’яте, контроль за раціональним розміщенням і використанням оборотних
коштів. Мається на увазі проведення аналізу ефективності кругообороту
коштів, що використовуються, з метою прискорення їх обертання.

Список використаної літератури:

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: ІЗМН, 1997. – 302 с.

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 528
с.

Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. –
Київ: Вища школа, 1995. – 471 с.

Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. – К., 1999 .

История экономических учений. – ч.1. / ред. В.А.Жамин. – М., 1989.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. – К., 2000.

Економіка

Ринковий механізм саморегулювання

Забезпечення населення суспільними товарами

Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей

Регульвання перспектив розвитку

Регульвання соціальних процесів

Регульвання екологічних процесів

Державне регулювання

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020